Як влаштована українофобія?
Цей текст був видалений мережею Facebook з сторінки автора через півтори доби після публікації. Вірогідно, буде видаляти й надалі. Тому ми вирішили зберегти його на нашому сайті.
Головне питання у тому, чому люди у нас навіть зараз не відмовляються від російського зовсім не віра у велич росії. Так, причина – постколоніальне мислення, але воно складається не тільки з віри у метрополію як на центр світу.
Людина може на власному досвіді переконатися, що Сталін та Путін – просто двійко вбивць, Пушкіна ніхто за межами Росії особливо не читає, а радянські автомобілі були копіями західних.
Але любити українські фільми, книги та пісні не почне.
Бо є ще імперський погляд на українців і його значно складніше змінити. Бо всім же відомо, що українці – це неосвічені селяни, які пашуть в полі з ранку до ночі, їх б’ють нагайкою, вони терплять приходять до дому і співають там тужливих пісень.
Інколи співають веселих, особливо коли хочуть трахатися. Українки – це добре, бо у них великі цицьки і вони люблять віддатися за пляшку горілки або просто так.
Інколи українці від болю втрачають розум, збиваються в зграю і йдуть убивати усіх навколо, особливо тих, хто вміє читати і писати. Чинять п’яний погром, доходять до шинку, перепиваються їх в’яжуть голими руками, когось відправляють на каторгу, решта покірно повертаються у стійло.
Українці – це двонога худоба. І їхня культура годиться тільки для того, аби самому себе відчути твариною. Так виглядає міф, який десь на рівні підсвідомості сидить у головах у більшості російськомовних і у хрінової купи україномовних.
При цьому вголос у тому, що він в голові, ніхто, звичайно, не зізнається. Бо культурні люди такого не говорять, просто мовчки ігнорують.
Саме тому безглуздо купі людей доводити, що в українській культурі є філософія про сутність світу, мрії про майбутнє, уявлення про державність, просто розуміння того, що ми живемо у ХХІ столітті.
Бо у людини перед очима все одно перед очима виникає образ селянина, що сумний іде з поля, як робили і батьки його, і діди. Хіба може він щось знати про джаз, квантову фізику чи фільми Квентіна Тарантіно?
І ось тут виявляється, що навіть у тих, хто ненавидить Путіна і Пушкіна цілком собі жива впевненість, що все, що не про російську, а про світову культуру теоретично може знати українець, він знає від росіян.
І довести людині щось зазвичай просто неможливо. Вона просто не буде дивитися, а як подивиться, то скаже, що це – дуже погано, але пояснити, що ж погано не зможе.
І якщо хтось думає, що таке лайно в голові у виключно російськомовних, ви помиляєтеся. Бо твердження, що шкільна українська література нудна, бо про сумних селян – це ж відображення цього міфу. Діти приходять до школи і він вже у них в голові.
Чесно, не знаю, звдки береться, але не зі шкільної програми. І залишється, мабуть, на все життя. Не важливо, що людині показуш: фантастику, метал чи блогера на ютьюбі, в людини перед очима в кращому випадку хтива хохлушка з великими цицьками чи сумний дядько в полі. В гіршому – натовп неконтрольованого бидла, який громить шинок.
Не знаю, що із цим робити, бо погрожувати безглуздо. Людина просто скаже, що нічого такого немає, а винуватий ти, агресивний неадекват. Мабуть тільки самі люди можуть усвідомити що у них ось ця хрінь в голові і сказати собі, що більше вони її мати не хочуть і поглянути на українське просто як є.
Олександр Бурлака