Я – жертва сексуального насильства в дитинстві. Жертва педофілії. Мене насилував у дитинстві росіянин “у віках”, “офіцер”, “поважна людина”. Насилував і розбещував не один рік. Я мовчала про це третину століття. І писала цей текст у голові майже все своє життя, але й досі не підібрала відповідних слів. Тому напишу, як є, тут і зараз. Інакше так і не напишу ніколи.
Я мовчала б і далі, як і більшість жертв страшного насилля мовчать. Але є щось вище за бажання захистити свої власні (інтимні) кордони. Це бажання захистити від наслідків подібного насилля тих, хто вже постраждав через війну (через порушення НЕ інтимних, а державних кордонів), хто ще постраждає та хто постраждав задовго до повномасштабного вторгнення.
Не чекайте від мене якихось подробиць – ось на це я точно не піду ніколи. А якщо щось розповім пізніше, то виключно тоді та в тому форматі, який оберу сама. Або для якогось міжнародного “інституту вивчення жертв насилля”, якщо такий десь є чи буде. Там буду готова на тортури гіпнозом, детектором брехні тощо.
Не пишіть мені в особисті повідомлення, будь ласка. Не розпитуйте ні про що. Не намагайтеся мене підтримати САМЕ В ЦЬОМУ ВИПАДКУ чимось (І НІКОЛИ не підозрюйте, що ота страшна людина – цей мій батько. Бо якраз він для мене – це святе).
Скажу лише: тієї жахливої особи вже дуже багато років немає в живих, але кожен випадок найменшого (найменшого!!!) насилля чи дискримінації по відношенню до мене чи будь-якої іншої знайомої/незнайомої особи в моїх голові та серці зриваються безліччю неіснуючих бомб. А кожна реальна ракета під час цієї війни, навіть та, яку успішно збили – це “приліт” мені в душу від тієї “дуже люблячої мене людини”, росіянина, *****.
Дуже прошу: не розповідайте мені з книжок про Стокгольмський синдром чи ПТСР. Ви дійсно впевнені, що вам є, що розповісти мені про це? Про те, що я з перемінним успіхом долаю все своє життя. Смерті найближчих людей, організація їх поховань, онкологія, розлучення, інвалідність дитини тощо. Я не можу й не хочу наразі згадувати все. Це нескінченний перелік того, що довелося пережити мені особисто. Кожна з цих проблем може завалити й “кабана”. Але не мене. І справжня, найспражнісінька причина того, чому я зараз це пишу… Це не помста отій давно померлій людині. І не помста усім росіянам у його обличчі (хоча “спокуса” просто неймовірна нарешті помститися).
ЄДИНА СПРАВЖНЯ ПРИЧИНА цього посту – це оголити власну душу через третину століття, щоб ті, в кого оголена душа тут і зараз, подумали: “Якщо та дівчинка маленька у свої 5-9 років колись змогла пережити те страшне для неї насилля, то і я зможу! Якщо та дитина витримала смерті практично всіх найрідніших, то і я зможу!” Тощо.
Я все зможу, якщо буду ЖИТИ! Це вже каже вам не маленька Віка, а доросла Вікторія. І я сама, й кожен з вас, кого просто через коліно ця війна ламає, зможемо все. Але за однієї єдиної умови… Бути живим. Лише тоді буде можливість боротися. Заради Перемоги над ворогом та самим собою. Але точно не заради “побєдобєсія”. Про те, як сильно я “люблю” отой день перемоги 9 травня, я напишу завтра, бо саме 9 травня буде 28 років річниці смерті моєї бабусі – найсправжнісінької жертви отієї попередньої війни та системи, яку я наостанок не встигла потримати за руку, бо була на параді побєдобєсія.
Уперше я “стала дорослою” тоді, коли мене гвалтували в ранньому дитинстві.
Удруге – коли проводжала поглядом машину патанатомії за бабусею.
А остаточно, мабуть, я стала дорослою лише щойно. Коли нарешті не боюся жодного осуду (при тому, що накал в коментарях до будь-якого найнейтральнішого посту в соцмережах просто нереальний). Доросла, бо саме в цьому питанні принципово – жодних доказів з мого боку (хоча навіть через третину століття є ті люди та методи, які можуть підтвердити мої слова).
А оті “людішки”, які якось не так інтерпретують мій пост… Мої вам щирі співчуття насправді. Я особисто мститися не буду, але якось уже так доля складається, що через роки та десятиліття усім тим, хто мою душу й тіло ображали, добряче прилітає.
А до чого тут Україна в заголовку? У багатьох виникне питання. А до всього. Бо Україна не вела завойовницьких війн, а лише захищалася. Бо Україну й українців упродовж віків насилували всі, кому не ліньки. Бо ніхто, реально практично ніхто, не вірив у нашу Перемогу на початку повномасштабного вторгнення. Не вірили, маючи всі на світі дані про усі можливі сили наші та супротивника, крім однієї таємної інформації, якої не було в їх “формулі” – ВОЛЯ та НЕЗЛАМНІСТЬ українського народу. Ми всі вірили, але світ (принаймні на початку) – ні.
Мене звуть Вікторія. Тобто Перемога. Мені дуже подобається моє ім’я, але сама я зробила далеко не все, що могла, для своєї України, щоб вважати себе хоч якось причетною до тієї справжньої Перемоги, яка в нас буде неодмінно. І це друга причина, чому я пишу цей пост саме в День пам’яті 8 травня. Щоб ніколи, абсолютно ніколи, навіть у випадку тотальної перемоги над ворогом, ми не перетворилися на країну побєдобєсія. У той день, коли чи **йло підтверджено здохне, чи коли якусь капітуляцію вони підпишуть, чи Гаага для них нарешті тощо – ми радітимемо всім світом. Але в наступні річниці ми ж не перетворимося на них? Не будемо влаштовувати дикі танці на кістках померлих?
Дякую, що прочитали. І особливо дякую, якщо стримаєтеся в коментарях від будь-якого засудження мене. А якщо прям нестерпно схочеться – прочитайте ще раз перші рядки цього мого посту. І якщо навіть це не стримає, то в мене для тих осіб погані новини: ви нічим тоді не кращі від рашистів, якщо не здатні розуміти, що в жодному випадку не можна нападати чи в чомусь звинувачувати людину, в якої зі зброї – лише її оголена душа… Бо отримаєте, як наслідок, війну зла проти Добра. Війну, в якій НІКОЛИ зло не переможе. А переможе Добро й Воля. Це Герб України, до речі.