Крайовий Зв’язок ЗЧ ОУН, ЗП УГВР, «Пролог»…

Перемикач мов

Микола Лебедь, о.Іван Гриньох, Анатоль Камінський, Святослав Василько, Володимир Керод, Юліян Маґур, Богдан Маців, Богдан Підгайний. Модест Ріпецький та інші…

1.

***

Дивізійники – Володимир Керод, Святослав Василько, Богдан Маців, Богдан Підгайний, Любомир Орест Ортинський, Роман Гаєцький, Любомир Рихтицький, Володимир Козак, Омелян Мацина, Андрій Червінський, Володимир Вашкович, Мирослав Мартинець, як і багато інших їхніх побратимів, українських патріотів-націоналістів, яким пощастило вийти живими з виру й пекла Другої світової війни та поневіряння полону, вже відійшли за межу Вічності переважно кілька років чи десятиліть тому. У повоєнні роки їх усіх єднала натхненна громадсько-політична праця в Закордонному Представництві (згодом – Середовищі) Української Головної Визвольної Ради (УГВР), спочатку Закордонних Частинах ОУН (ЗЧ ОУН), а згодом – в Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз ). Під сучасну пору у новому вирі сучасної кривавої московсько-української війни про них та їхню діяльність ще, мабуть, мало хто знає й чи щось пам’ятає у знову Воюючій материковій Україні. Але все ж, незважаючи ні на що, ми не маємо забувати їх вояцьку відвагу та жертовний чин та участь у визвольних змаганнях за свободу нашого знедоленого народу в часі Другої світової війни та по її закінченню…

Панченко, д-р Олександр та Голова Політради ОУН за кордоном (ОУНз) проф.Анатоль Камінський, – Київ

У ранішому своєму нарисі «Визвольна боротьба українців із-за кордону в часі «холодної війни» – «Пролог», «Сучасність», Анатоль Камінський, Микола Лебедь, Стефан Скубік та інші», я зокрема, зазначав, що про дослідно-видавниче об’єднання із назвою «Пролог» відомо здебільшого із Вікіпедії та інших доступних джерел, в яких йдеться про «Операцію «Аеродинамік» (англ. Operation AERODYNAMIC), – як одну з ряду таємних операцій ЦРУ проти СССР, що проводилися у співпраці зі спецслужбами Великої Британії, Італії та ФРН. Для виконання операції залучалися українські націоналісти. Операція була розпочата в 1948 році під кодовою назвою CARTEL, основним партнером при проведенні була обрана ОУН(б), основною ж контактною особою був перший керівник СБ ОУН(б), урядуючий провідник ОУН(б)-ОУН СД в часі німецько-совєцької війни Микола Лебедь. У 1977 році структура «Пролог», була створена в рамках операції в 1956 році, при персональному сприяння Збіґнєва Бжезинського й розширила свою діяльність на більш широку авдиторію в СССР, включаючи підсовєцьких євреїв-дисидентів. На початку 80-х років XX століття кодову назву було змінено на QRDYNAMIC, потім на PDDYNAMIC, а незадовго до завершення операції на QRPLUMB. Формально операція була припинена в 1990 році. Створені в рамках операції структури продовжили своє існування. Микола Лебедь формально вийшов у відставку в

Скубік, пан Стефан

1975 році, неодноразово відвідував Україну після 1992 року. – В архівах СБУ зберігається довідка про діяльність ОУН та УПА №113 від 30.07.1993 року. У ній зазначено, що ще в 1944 року представники англійської розвідки «Сікрет інтелідженс сервіс» (СІС) встановили контакт з командуванням УПА… – У березні 1945 року у Відні керівні представники ОУН на Українських Землях, серед яких були Мирослав Прокоп і Микола Лебедь, зустрічалися з лідером Закордонних Частин ОУН Степаном Бандерою. На зустрічі обговорювалися перспективи діяльності і за її результатами було створено Закордонний центр ОУН(б) – ЗЦ ОУН. Представниками ОУН(б) був запропонований пакет інформації, що включав в себе значний обсяг відомостей по підконтрольному їм антисовєцькому руху і його аґентурної мережі… Уже на початку вересня 1945 року представниками Корпусу контррозвідки (CIC) США почав проводити опитування серед членів УПА, що прийшли з совєцької окупаційної зони. Після березневої промови В.Черчілля 1946 року, яка проголосила початок «холодної війни», т.зв. антисовєцькі угруповання Східної Европи стали становити особливий оперативний інтерес для спецслужб США і Великої Британії… З ще більшим «охолодженням відносин» між СССР і її колишніми союзниками в Европі стала наростати військова загроза і вже навесні 1948 року ЦРУ готувало початок війни з СССР. В рамках операції ICON ЦРУ вивчило більше 30 різних еміґрантських груп і рекомендувало використовувати проти СССР «групу Гриньоха-Лебедя,… як найбільш підходящу для таємних операцій». У розпочатої в 1948 році під кодовою назвою CARTEL операції основним партнером була обрана ОУН(б). ЦРУ забезпечувало фінансову, матеріальну підтримку та тренувальні бази, а також здійснювало підготовку аґентів і їх подальшу закидання по повітрю на територію СССР. Незабаром операція отримала кодову назву AERODYNAMIC… У зв’язку із загрозою життю Миколі Лебедю було прийнято рішення перекинути його в США, в той час як о.Іван Гриньох був залишений для координації діяльності в Мюнхені. 4 жовтня 1949 року Микола Лебедь разом з родиною (дочка й дружина) з оформленими ЦРУ еміґраційними документами прибув до США, щоб стати основною контактною особою в операції AERODYNAMIC. Він оселився в Ню Йорку, йому було надано дозвіл на проживання, а потім американське громадянство. Це забезпечило йому безпеку від замахів і можливість повертатися в США після службових поїздок до Европи, а також дозволило вести переговори з українськими еміґрантськими колами. – У 1977 році радник президента Картера з національної безпеки, Збіґнєв Бжезинський допоміг розширити програму через те, що він назвав «вражаючими дивідендами» і «впливом на певну авдиторію в цільовій області»…

Обкладинка книги А.Камінського (упорядник та автор передмови О.Панченко)

Науковці з СБУ Д.В.Вєдєнєєв, Г.С.Биструхін у своїй книзі «Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945-1980-ті роки: Монографія». (К.: К.І.С., 2007), зокрема, подають серед іншого, доволі цікаві, як на мене, інформації: «…Важливим підрозділом спецпризначення ЗЧ ОУН була референтура Крайового зв’язку («К-3, керівники М.Матвієйко, Б.Підгайний («Аскольд»), Г.Васькович («Павло»). На неї покладали контакти з підпіллям в Україні, підбір і підготування емісарів-розвідників у взаємодії з іноземними розвідками, організацію опитування громадян СРСР за кордоном щодо політиничх, соціальних, економічних і військових аспектів життя держави» (ДА СБУ. – Ф.13. – Спр.490. Арк.248)…» (с.186). – «У січні 1946 р. І.Гриньох та В.Стахів проводили консультації з представниками американської окупаційної адміністрації, в лютому керівник Східної канцелярії Ватикану Є.Тиссеран (за іншою інформацією – єпископ Бучко) познайомив М.Лебедя та І.Гриньоха з американським розвідником Новаком, який згодом (до 1950 р.) виступав координатором зв’язків між ЗП УГВР і ЦРУ… Приблизно тоді ж Я.Стецько та Б.Підгайний від ЗЧ ОУН досягли домовленості про співпрацю з англійською розвідкою (ДА СБУ. – Ф.11. – Спр.7765. Т.6. – Арк.86; Ф.13. – Спр.372. – Т.102 – Арк.101, 107…)» (с.179). «… При цьому закордонні центри не приховували від провідників ОУН в Україні, що здобуття розвідінформації – одна із основних запорук отримання матеріально-технічної допомоги від Заходу. Як писав в Україну влітку 1953 р. повідний посередник між ЗЧ ОУН та англійською розвідкою Б.Підгайний, збір відомостей для військових приготувань НАТО є неодмінною умовою для такої підтримки…» (Чередниченко В., Націоналізм проти нації. К., Політвидав України, 1970 – С.173) (с.197-198). – «…За підрахунками радянської сторони, в 1945-1950 рр. за каналами репатріації або нелегальним шляхом закордонні центри за сприяння іноземних розвідок направили до СРСР близько 500 своїх учасників зі спеціальними завданнями (В/ч Є-6035. Од. збер.2892. – С.100). …У 1947 р. було знешкоджено 32 емісари закордоннх центрів. Станом на 1 листопада 1948 р. повітрям або через кордоном з Польщею та Чехословаччиною на територію УРСР перекинули 41 емісара закордонних центрів, які отримали завдання, зокрема, від розвідок США й Англії. Двоє з низ загинуло, 35 затримано, 4 взято в оперативне розробляння. Відповідно, із Західної України до Мюнхена лише в серпні 1948 р. пішло через Чехословаччину ність кур’єрів з інформацією від Р.Шухевича (ДА СБУ. Ф.13. – Спр.372. Т.-102. – Арк.109; Т.42. Арк.221, 347). – У 1949 р. ЗЧ ОУН та ЗП УГВР направили в УРСР групи «Смирного» і «Комара» (5 осіб), у 1950 р. – «Пімсти», «Гая», «Чабана», «Ворона», «Степового», «Бурлаки» (17 осіб, з них – 7 радистів), у 1951 р. – «Моллі», «Доллі», «Сокола», «Дона» (22 особи, з них до УРСР – 14». – У 1951-1953 рр. у СРСР та Польщі нейтралізовано 27 емісарів ОУН, що співпрацювали з СІС та 6 – із ЦРУ (10 із них загинуло, п’ятеро погодились співпрацювати з радянськими органами держбезпеки та долучились до радіоігор з іноземними спецслужбами й закордонними центрами ОУН; вилучено 10 радіостанції, документи, шифри, засоби тайнопису, зброю, 390 тис. крб. та валюту) (ДА СБУ, Т.43. – Арк.46-47), ДА СБУ. – Ф.16. – Оп.9. Спр.53. – Арк. 77-78) (названа книга с.200)… – «…24 травня 1953 р. «Аскольд» направив групу кур’єрів у складі радиста «Марка» та бойовика «Голуба». Діставшись балтійського узбережжя англійською субмариною, вони десантувалися з повітряної кулі поблизу бази «Зенона» (О.П. – «Зенон» аґент Міністерства громадської безпеки (МГБ) Польщі «Борислав»), в «Марка» в серпні переправили до «Травневого» на лісову «базу Львівського проводу»… (с.405).

Микола Лебедь (в береті), Іван Гриньох та курсанты англійської розвідшколи на псевда – Богдан, Славко та Семенко, – світлина 24 від вересня 1951 року (із книги Дм.Ведєнєєва, Одісея Василя Кука… (2007))

Побутує версія, що зацитована мною вище монографія Дмитра Вєдєнєєва та Геннадія Биструхіна є першою узагальнюючою працею, в якій на основі багатьох невідомих широкому загалові документів ОУН та УПА, совєцьких спецслужб і компартії большевиків розглянуто протиборство в розвідувальній й контррозвідувальній сферах між спецпідрозділами руху українських націоналістів та спеціальними органами й військами СССР у контексті «холодної війни» в післявоєнному світі. Дехто вважає, що книга «…вільна від ідеологічних нашарувань, супроводжена унікальними фотодокументами, книга подає захопливу розповідь про таємний фронт національно-визвольних змагань і буде цікавою не тільки професійним історикам та військовим, але й усім, хто цікавиться таємними сторінками минулого України XX століття…». – Між іншим, я мав коротку переписку із одним із авторів цієї книги доктором історичних наук, професором Дмитром Вєдєнєєвим, який мені писав понад два десятки років тому: «…Дякую за Ваші монографії, впевнений – обов’язково стануться в пригоді, зараз за лінією робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА готую монографію з історії спецпідрозділів цього руху у 1920-1950-х рр. – Ваші праці визначаються ґрунтовністю опрацювання джерельної бази, намаганням всебічно висвітлити постать у контексті епохи, показати походження її поглядів на соціо-політичні питання. Зі свого боку, як неупереджений читач, хотів зауважити: Ці люди, як і тисячі з обох сторін фронту, психологічно були втягнуті у безкомпромісну ідейну боротьбу (як і наші славетні підводники, що мужньо продиралися через всілякі Фареро-Ісландські ланцюги, аби врізати супостату БРПЛами). У тих умовах навіть розумніша і сумлінніша людина не могла не вдряпатися в заанґажованість й служіння соціальному заказу – не важливо, чи то колишній співробітник СБ ЗЧ ОУН «Джек» (вш.А.Камінський) чи полковник КҐБ Євстахій Гальський (Клим Дмитрук). Я вже не кажу про екстраполяцію особистих рахунків на суспільнознавчі праці. Мені здається, що у життєписах осіб з таких категорій не варто приховувати те, що їх праці і світогляд були спотворені «холодною війною»… Щиро бажаю подальших творчих здобутків та всього найкращого… – 20.03.2002 року».

2.

***

КАМІНСЬКИЙ, професор Анатоль (*17.05.1925-†28.05.2019, Варвік, Ню Йорк, ЗСА), — український політичний й громадський діяч, публіцист, вчений, правник, голова Політичної ради ОУНз від червня 1991 року, лавреат Міжнародної премії імені Пилипа Орлика (1994), дійсний член НТШ-А (від 2000)

др. Анатоль Камінський (з ліва) та др.Мирослав Прокоп під час похорону Патріарха Мстислава

У червні 2019 року мій давній приятель із Ню Йорку (ЗСА), відомий громадський діяч й журналіст Микола Галів повідомляв у часописі «Свобода» (Н.Дж., США): «…Голова Політичної Ради ОУН за кордоном Анатоль Камінський перейшов у Божу вічність 28 травня у Варвіку, Ню Йорк‚ і похований на цвинтарі св. Духа у Гемптонбурґу‚ Ню-Йорк. Ми подружились у далекому 1949 році, у Реґензбурзі‚ в Німеччині, у лавах Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН і разом студіювали на правничо-економічному факультеті УВУ у Мюнхені. Він народився 17 травня 1925 року у селі Кoшляки, Збаразького повіту. З батьківської хати виніс родинне виховання і любов до українського народу та України. Середню освіту здобув у Львові. З юнацьких років А.Камінський був активним членом ОУН. Після Другої світової війни проживав у Мюнхені. Крім студій‚ активно діяв у лавах ЗЧ ОУН. Мав природний нахил до секретности і розвідки. Строго додержувався оунівського принципу – розмовляй про організаційні справи не з ким можна, але з ким треба. Належав до секретного кола «Крайовий зв’язок» ЗЧ ОУН. А.Камінський був один з інструкторів, який секретно вишколював кур’єрів в Україну. Все це відбувалось при допомозі англійської розвідки. Під кінець 1950-их років завершив студії права на УВУ, а згодом продовжив й успішно завершив студії міжнародних відносин у Лондонській школі. На запрошення Миколи Лебедя еміґрував до США і довгі роки працював у Дослідній асоціяції «Пролог» у Ню Йорку. Вся дослідна праця «Прологу» мала завданням здобувати інформацію про події у Радянському Союзі, а зокрема в Україні. Ці новини були про активно діючий дисидентський рух і поодиноких дисидентів, як Петро Григоренко‚ Іван та Надія Світличні‚ Микола Руденко й інші, а також про Ґельсінкську групу. Усі ці новини друкувались в українській пресі. У 1983-1989 роках А.Камінський був директором української служби Радіо Свобода у Мюнхені. Коли він перебрав керівництво української секції Радіо Свобода, у складі працівників було від п’ять до сім осіб, а стараннями А.Камінського українську секцію було поширено до понад 40 осіб. Він же був професором УВУ, де викладав міжнародні відносини і був деканом. Також на запрошення читав лекції в університетах Києва і Львова‚ був членом редакцій журналів «Український Самостійник» і «Сучасність»‚ друкувався у «Свободі»‚ був дійсним членом Наукового Товариства ім.Шевченка‚ автором наукових і публіцистичних праць. Був дружнім і приємним у товаристві, жертвенним і готовим допомагати потребуючим‚ дбайливо записував книгу свого життя добрими ділами. Хай йому гостинна американська земля буде легкою, а світла пам’ять про нього іде з роду в рід…». Мабуть, до цих щирих, дещо стриманих, але зворушливих слів одного з найближчих співпробітників Покійного професора Анатоля Камінського, на перший погляд, навряд чи можна було ще щось додати. – Цікавою, як на мене, є також постать українця з походження Стефана Скубіка, у тому числі з огляду на те, що відомі автори Білл О’Рейлі і Мартін Дуґард, написали в 2014 році книгу під назвою: «Killing Patton: The Strange Death of World War II’s Most Audacious General» (Вбивство Паттона: Дивна смерть самого зухвалого генерала Другої світової війни), яка вже відома в Польщі під назвою «Zabić Pattona. Niezwykła śmierć najzuchwalszego generała II wojny światowej». Автори цього твору, посилаючись на доповідь розвідки США «Studies in Intelligence» тому 19, де стверджують, що Степан Бандера 16 травня 1945 року зустрічався з офіцером американської військової контррозвідки CIC Стівеном Скубіком. Скубік отримав від свого начальства завдання організувати мережу аґентів в слов’янських країнах. Бандера був одним з них. Згідно з позицією О’Рейлі та Дуґарда, – Бандера серед іншого тоді поінформував Скубіка, що НКҐБ отримало від Сталіна наказ убити генерала Паттона. Пізніше в книзі автори прямо пишуть про шпиґунство Ст.Бандери проти совєтів для американців і англійців. На польському сайті wolna-polska.pl вийшов «сенсаційний» матеріал під назвою «Бандера був американським аґентом». У своїй книзі про вбивство генерала Паттона сам Стівен Скубік, який працював в Управлінні стратегічних служб США під керівництвом генерала Вільяма «Дикого Білла» Донована, пише про його власний досвіду роботи в контррозвідувальному корпусі та про його українські зв’язки; книга також містить короткий біографічний нарис Джорджа Паттона як хлопчика, чоловіка та солдата та генерала, який служив під командуванням генерала Дуайта Ейзенхауера, в якій автор також пише про свої підозри у вбивстві Паттона, де пояснює, чому він вважає, що того вбили: «…Я не намагаюся довести свою твердження, бо не можу. Все, що я можу зробити, – це теоретизувати, як і ким було задумано та виконано вбивство…». – «….Слід зауважити, – зазначав далі Анатоль Камінський, – що після закінчення Другої світової війни табори біженців стали об’єктом оперативних зацікавлень та розпрацювань аліянтських спецслужб в обох напрямах: контррозвідочному і розвідочному. Так, зокрема, в 1947-48 p.p. американські контррозвідочні органи провели операцію проти совєцької аґентури під кодовою назвою «Огайо», що до неї мали безпосереднє відношення люди із Закордонного Представництва УГВР і Закордонних Частин ОУН (ЗЧІ ОУН). Без того, однак, щоб вони виступали перед американцями як представники цих інституцій. Операцією з української сторони займався Роман Петренко, колишній шеф Жандармерії УПА на Волині, який заанґажував до цієї справи передовсім своїх давніх знайомих і приятелів з УНРівських кіл, які під час Другої світової війни працювали в німецькому Абвері. Останні, у свою чергу, зорганізували своїх співробітників з воєнних часів з Абверу. Серед них були теж росіяни; так, наприклад, один із московитів, досвідчений контррозвідник жив тоді у Реґенсбурзі. Оперативним шефом «Огайо» з української сторони був полк.Петро Дяченко, його заступником – пполк.Петро Самутін; в склад штабy, який находиася у Візбадені, входили ще майор Кость Мандзенко, сотник Старовійт і два члени Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Ці могли користати із оперативних матеріалів, які СБ ЗЧ ОУН давало в їхнє розпорядження. Між іншим, ця операція закінчилася була численними арештами підозрілих, назагал, однак, не була повністю успішною. Слід згадати, що від Проводу ЗЧ ОУН «куратором» для зорганізованої Петренком групи полк.Дяченка був Микола Климишин, який з ним зустрічався. – Якщо ж йдеться про розвідочні заходи американських й інших аліянтських спецслужб і спроби збоку українських політичних середовищ нав’язати контакти і співпрацю з ними, то вони мали, звичайно, такий формат: американцям було вигідніше вдержувати оперативні контакти з поодинокими особами, які формально, чи неофіційно, належали до того чи того політичного середовища. Така постановка, у свою чергу відповідала, звичайно, теж стосовним середовищам. В міру, однак, загострення холодної війни, західні спецслужби старалися нав’язати контакт і співпрацю безпосередньо з політичними проводами. – Головними авторами і архітекторами цієї нової американської політики, що її завданням були широко закроєні великомасштабні т.зв. закриті операції і заходи проти агресивного диверсійного наступу совєтських спецелужб і совєтської політики в загальному, були Джеймс Форесталь, Секретар морфлоту і пізніше Секретар оборони, славнозвісний Джордж Кеннен, Аллен Даллес і Джордж Маршал (між іншим, закриті спецоперації фінансувались частинно з фондів Плану Маршала). Тім Вінер пише, що якраз «Джеймс Форесталь і Джордж Кеннен були творцями і командирами закритих операцій ЦРУ…». (Tim Weiner, Legacy of Ashes, History of the CIA, Doubieday, 2007, p.38). До речі, Вінер подає ревеляційну історію про самогубство Форесталя, пишучи що перед вискоченням через вікно із 16-ого поверху, він, переписуючи грецьку поему «Хор із Аяксу», зупинився був посередині слова «соловейко», дописав ще слово «ніч» і покінчив з собою. Згідно з Вінером, «соловейко» був кодованою назвою для української підпільної сили, що її створення Форесталь авторизував для секретної війни проти Сталіна» (Алюзія є тут виразна до батальйону Дружин Українських Націоналістів «Нахтіґаль» («Соловейко»). – При цій нагоді нагадаємо, що ще 27 вересня 1947 pоку Джордж Кеннен передав був Форестелеві детальний план як організувати «повстанський воєнний корпус». – 14 грудня 1947 pоку Рада Національної Безпеки США видала перший таємний наказ для ЦРУ, в якому доручала проводити закриті операції проти совєцьких й інспірованих совєцькими чинниками акцій. В той час відділом закритих акцій керував Франк Візнер і, як твердить Вінер, Візнер плянував розбудувати принаймні 36 станиць протягом півроку. Він зумів зорганізувати 47 станиць протягом трьох років. Майже кожне місто, де була станиця ЦРУ, мало двох шефів: один, який керував закритими спецакціями і підлягав Візнерові й інший, який керував розвідочною (шпиґунською) роботою для Бюро Спеціальних Операцій. Інший таємний наказ Ради Національної Безпеки з 18 червня 1948 pоку доручав американським спецслужбам атакувати Совєтів у цілому світі при допомозі закритих операцій і таємних засобів взагалі. У тому часі Джордж Кеннен винайшов був окрему назву для цієї оперативної інституції, а саме «Бюро координації політики», яку було виокремлено всередині ЦРУ. Одним з його центральних завдань було ведення психологічної пропаґандивної війни і в її контексті, серед іншого, створено Конґрес культурної свободи, видання «Енкаунтер», Радіо «Вільна Европа» і Радіо «Свобода» (тоді ще воно називалось Радіо «Визволення»), Інститут досліджень СССР, Американський комітет для визволення народів Росії тощо. – Якраз на доручення Форесталя Візнер організував теж мережу аґентів- чужинців, які мали залишатися на місцях і боротися проти Совєтів вже у перших днях Третьої світової війни. У цілому слід підкреслити, що на той час і головно пізніше, в операціях американських спецслужб, зокрема у відділі Візнера, акцент був покладений на політичну діяльність, яка стала суттю психологічної холодної війни. Я цілево згадую про ЦРУ факт поскільки це ставило співпрацю з американцями у площину певного партнерства і, в свою чергу, сприяло переговорам і домовленостям з ними. Політичні еміґраційні чинники були заінтересовані передовсім в політичних акціях проти Москви і для них розвідочна паралельна діяльність була на другому плані. Незалежно від того, що вони здавали собі справу з того, що вона є теж важливою, як фактор у формуванні таких чи інших політичних кроків. Іншими словами, ця нова постановка більше відповідала проводам різних середовищ, які в її контексті, тобто через пов’язання з розвідочними службами, старалися і одержували доступ до міністерств зовнішніх справ та інших інституцій, які мали відношення до політики супроти Москви. Головно йшлося про такі, які своєю настановою, акціями і заходами, могли допомогти визвольній боротьбі нашого народу. Це ставило відношення між державними і еміґраційними контраґентами в нову площину, а саме не лише оперативне, а й політичне партнерство і співпрацю. Коротше кажучи, заіснував тут зовнішньополітичний вимір і, наприклад, ЗП УГВР зуміло було поставити справу визвольної боротьби у Стейт департаменті та на деяких інших форумах владних структур СІІІА, аж до Білого дому. Це дало можливість лідерам в Україні звертатися з різними меморандумами до відповідних американських чинників, які мали відношення до формування американської політики щодо СССР. Одним із таких, які були подані до загального відома, було, напр., критичне звернення Петра Полтави-Федуна в справі радіопередач «Голосу Америки». – Пізньою зимою 1948 pоку, за даними американського офіцера Стіва Теннера, приятеля автора цих рядків з часів, коли він був атташе по культурі в 1960-их роках в американській амбасаді в Брюсселі, відділення ЦРУ в Західній Німеччині одержала доручення дослідити і перевірити антикомуністичні еміґраційні організації із Східної Европи і передовсім совєцького Союзу наскільки вони надаються для оперативного заанґажування і використання для ЦРУ. Шеф цього відділення ЦРУ Гордон Стюарт доручив ці досліди і їх аналіз Теннерові, який був у мюнхенському відділі. З цього часу і починається властиво важлива участь Теннера у співпраці між американцями і ЗП УГВР. – Висліди дослідів і аналізу операції Теннера були наступні: на даний час, серед еміґраційних організацій лише ЗП УГВР, ЗЧ ОУН і литовська ВЛІК (Верховна Рада Визволення Литви) мали зв’язок з діючими підпільними рухами на Рідних землях і могли оперативно-потенційно входити в рахунок в контексті цієї нової зовнішньої політики Вашінґтону. Як підсумок, між обома українськими чинниками, перевагу мало ЗП УГВР, яке вважалося найбільш серйозним, леґітимним і певним. Натомість ЗЧ ОУН вийшли в цій аналізі як ідеологічно крайні, важкі і штивні у співпраці, а головно – правдоподібно інфільтровані совєцькою аґентурою. ОУН з-під стягу полковника Андрія Мельника (ОУНм) цікавила Стіва Теннера менше, оскільки, як він висловлюється, «тому що її зеніт проминув був ще перед тим, як розпочалася Друга світова війна». Він не згадує однак чомусь про те,що в тому часі ОУНм мала зв’язки з групою Гелена, який працював для ЦРУ. Відділом краєвого зв’язку Проводу ОУНм т.зв. «Одинкою», що знаходився за кордоном, на той час керував Ярослав Гайвас. За даними польського Уряду безпеки (УБ) в роках 1946-1949 ОУНм мала перекинути біля 225 «аґентів, вивінованих класичним розвідочним знаряддям». Скільки із них мали завдання пробитися в Україну, не подано. (Słuzby Bezpieczeństwa Polski I Czechosłowacji wobec Ukraincom (1945-1998), Z warstatоw badawczych pod redakcja Grzegorza Motyki, Marcin Majewski, Teodor Dak i Operacja, «Pajaki», stоr.222) – Дехто вважає, що цю інформацію потрібно сприймати, так би мовити, і з пучкою солі, але це вже інша справа. Серед різних джерел, якими користувався Теннер і його колеґи, були теж приватні особи, які вже співпрацювали з ЦРУ. Серед них був, між іншими, о.Михайло Коржан у Мюнхені, який теж рекомендував американцям нав’язувати співпрацю із ЗП УГВР…». – Тут слід ще особливо підкреслити, що в той час, коли різні там комітети визволення народів Росії і подібні проєкти стояли на становищі т.зв. «непередрішенства» щодо майбутнього народів СССР, – ЗП УГВР і «Пролог» заступали виразно постулят розподілу совєтської імперії на незалежні самостійні держави, побудовані на етнічному принципі.. – Переговори з американськими чинниками вели о.Іван Гриньох і Микола Лебедь, в деяких зустрічах брав участь теж Юрій Лопатинський. З американської сторони важливі доручення у цьому напрямку виконував вищезгаданий Стів Теннер, який мав пряме відношення до висилки кур’єрів, парашутного вишколу і т.п. ґрадуант Єльського університету, знавець французької, німецької й італійської мов, молодий офіцер військової розвідки, завербований в 1947 pоці до ЦРУ майбутнім його шефом Річардом Гелмсом, один із першої групи 200 офіцерів ЦРУ, заприсяжених в тому часі. Англосакс, типовий інтелектуаліст, але водночас праґматик і здібний оперативник. Між іншим, у 1948 pоці, після комуністичного путчу в Празі, він брав участь у секретних ексфільтраціях чеських антикомуністичних діячів з ЧССР на Захід. Добре обізнаний з европейськими проблемами, щирий приятель українців, Стів Теннер добре розумів геополітичне значення України у Східній Европі та її важливість для Заходу і, зокрема, для США, в існуючій після війни міжнародній конфігурації та в контексті холодної війни. Він дуже скоро став прихильником і просто патріотом української визвольної справи. Захоплювався визвольною боротьбою нашого народу і ставився з великим респектом до українських контраґентів. Особливу пошану він мав для о.Івана Гриньоха, з яким крім ділових справ, любив не раз годинами дискутувати на філософські теми. У своїх, на жаль, дотепер ще не опублікованих споминах, він згадує так про свою першу зустріч з о.Гриньохом: «…Перша моя зустріч з д-ром Гриньохом відбулася в Зольні на лавці у парку. Час, місце і розпізнавчі знаки були зааранжовані через спеціального аґента СіАйСі Стівена Гайду з Мюнхенського відділення СіАйСі. Гайду пояснив о.Гриньохові, що Теннер є від ЦРУ. Насамперед Гриньох дав йому короткий виклад історії України і ширше розповів про боротьбу націоналістичного руху. О.Гриньох був позитивно вражений тим, що після закінчення Єльського університету він прочитав був історію України Клеренса Меннінґа…» та й взагалі виявив глибоке знання і розуміння проблем Східної Европи. – Стів Теннер брав, між іншим, участь в перемовинах представників американо-англійських спецслужб у Лондоні в 1951 році у справі висилки українських кур’єрських груп в Україну, конкретно: групи Василя Охримовича від ЗП УГВР за допомогою американців і групи Мирона Матвієйка від ЗЧ ОУН, за допомогою англійців. Було домовлено та узгоджено спільно з українськими партнерами, Миколою Лебедем, представником ЗП УГВР, і Богданом Підгайним, тодішнім представником ЗЧ ОУН, що закидання обох груп відбудеться приблизно в один і той же час час, але в різні місцевості в Україні. На жаль, як згадує Теннер, англійці (ЕмАЙб) не додержали слова. Насамперед, вони «вихитрили» від офіцера ЦРУ Генрі Розіцкі пункт, на який мала десантуватись група Василя Охримовича, «викрутились» одночасно від подання місця скинення групи Мирона Матвієйка, заявляючи, що вони ще точно не вирішили, де скинуть їхню групу… Ба більше, англійці «набрали» своїх американських колеґ ще другий раз, скинувши групу Матвієйка скоріше на 4 дні, тобто вночі з 14 на 15 травня 1951 року, а групу Охримовича скинули 19 травня цього ж року. Зрештою і без того, совєцьким органам безпеки був відомий цілий план від свого аґента Кіма Філбі, який знав теж про цю операцію від шефа американської контррозвідки Джеймса Ісуса Енгельтона, який приятелював з Філбі і довіряв йому. Між іншим, останній любив заглядати до чарчини, як, власне, й сам Філбі… – Теннер подає теж позитивну характеристику Миколи Лебедя, як «динамічного співзасновника ОУН, УПА і УГВР… Лебедь був експертом в конспіративних операціях, у справах безпеки і контррозвідки». Теннер не був одиноким, який позитивно характеризував М.Лебедя, точніше вищезгадані його прикмети. Але були й інші «характеристики». В деяких американських державних інституціях, головним чином в департаменті юстиції і імміграційному уряді, була неґативне ставлення до М.Лебедя, як також заперечення щодо його приїзду до США. Ба більше, були навіть намагання його депортувати як воєнного злочинца, терориста і т.п., коли він вже еміґрував з Німеччини до Америки в 1949 році, згідно з законом, який дозволяв ЦРУ перевести до Америки на сталий побут кожного року 100 чужинців, «в ім’я національної безпеки». Тім Віннер, автор історії СіАЙЕй п.н. «Спадщина із попелу» пише, що вже в 1949 році Віль’ям Дж. Ваймен, двозірковий генерал, який керував в ЦРУ Офісом спеціальних операцій, писав Імміграційному департаменту в обороні Миколи Лебедя, що той подає «важливу допомогу для ЦРУ в Европі». Кінець будь-яким «обвинуваченням» М.Лебедя поклав нарешті сам Аллен Даллес, який у листі з 5 травня 1952 pоку до Аргіля Мекей, директора імміграційного уряду писав, що «Лебедь був уповноваженим міністром зовнішніх справ УГВР, підпільної організації всередині СССР і його контакти є такими, що були дуже високої (неоціненої) вартості для ЦРУ і його операцій». Даллес додав, що «у зв’язку з майбутніми операціями ЦРУ надзвичайно важливо і необхідно конечним є, щоб він (Лебедь) мав можливість їздити по Західній Европі. Однак перед такими поїздками ЦРУ мусить… запевнити його повернення…» (Tim Weiner, «Legacy of Ashes, The History of the CIA», Doubleday, p.31 і Norman J.W.Goda, «US Intelligence and the Nazis», 2004, Mikola Lebed, p. 249-255). – He можна тут не згадати, що до такої чи подібної «репутації» Миколи Лебедя причинилися теж різні «свідчення» наших земляків, як наприклад, М.Косаківського, Панаса Феденка, Tараса Бульби-Боровця, Зиновія Книша (Бориса Михайлюка) та інших. Зокрема слід вказати й на доноси та зізнання Петра Яблоня в ЕфБіАй, який представляючи себе як колишнього члена СБ ЗЧ ОУН, «доказував», що Лебедь був німецьким колаборантом і брав участь у вбивствах поляків, євреїв і українців… Як це не дивно, але всі ці «обвинувачення» появилися, іншим разом знову у деякій американській пресі наприкінці 1980-их – початку 1990 pоків. Крім цілого розділу у вищезгаданій книзі Дж.Годи (J.W.Goda), присвяченого Миколі Лебедю, вже у 1986-ому і після в 1992 pоку багато неґативів і просто нападів на Лебедя поміщено в часописах «Нью-Йорк Пост», «Дзе Вілледж Войс» і навіть в «Ню Йорк Таймс». Джо Конасон у «Вілледж Войс» твердив, що справою Миколи Лебедя займався також Офіс спеціальних інвестигацій при департаменті юстиції США. Як відомо, всі ці обвинувачення і напади вкінці закінчились нічим. Включно із справою кваліфікувати зорганізування М.Лебедем атентату на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького в 1934 pоці, як звичайний терористичний акт, і тим самим його (Лебедя) організатора, як звичайного терориста. У відповідь на такі спроби, відповідні урядові чинники кваліфікували цей атентат як політичний акт…». Нижче подаю заголовки вищезгаданих статей: «New York Post», February 5, 1986, «Yonkers Man Fingered as Nazi War Fiend» by Peter Moses ; «The New York Times», February 6, 1986, «СІА Said to Have bet Nazi into US» by Ralph; Blumenthal; «The Village Voice», February 11, 1986, «To Catch a Nazi» by by Joe Conason; «The New York Times», September 17, 1992, «Nazi Hunter Says CIA Has Files on Man Accused of War Crimes» by Ralph Blumenthal…»

3.

***

ЛЕБЕДЬ, пан Микола (підпільні псевда – «Максим Рубан», «Марко», «Євген Скиба», «Олег», «Ігор», «Ярополк», «Вільний») (*23.11.1910-†19.07.1998, Піттсбурґ, ЗСА) — український політик, один із лідерів ОУН, УПА, УГВР (ЗП-Середовиша УГВР), засновник й перший керівник Служби безпеки ОУН(б) (1940-1941), міністр державної безпеки УДП (1941), організатор замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацкеґо (1934), чоловік Дарії Гнатківської

Микола Лебедь, – повоєнна світлина (надана Омеляном Антоновичем)

Про головного організатора протинацистівського Руху опору українців в часі Другої світової війни, одного чи не найвизначніших діячів української діяспори другої половини ХХ-го століття Миколу Лебедя, про якого ще зовсім мало відомостей як в мережах, так і в дописах, інформаціях та книгах, – я почав писати ще від кінця 1990-их років. – На розсуд українського читача я подав тоді не лише мої суб’єктивні міркування про цю видатну особу, але й певним чином аналізував різні етапи його життя та діяльності на тлі визвольної доби. – Пропоновані мною матеріали, документи та думки М.Лебедя та його соратників водночас були й залишаються історичними характеристиками тієї Доби, які доповнюють не лише чесноти самого Миколи Лебедя, як людини, але й наочно показують перебіг історичного розвитку та державотворчу працю формації, яка діяла в Краю та на чужині під еґідою ОУН, УПА, УГВР, точніше – її зреформованого чи демократичного крила чи відламу, – одним із очільників якого була людина, яка, попри усілякі ситуації, загрози, тюрми й переслідування, завжди чесно та віддано служила своєму народові. Безперечно, що у найбільш важливі роки історії України ХХ-го століття, починаючи від 1941 року, якраз Микола Лебедь був одним із чолових керівників боротьби української нації за державну незалежність та Українську Самостійну Соборну Державу. У своїй статті «На Вавилонських ріках України» (1986) Роман Рахманний (Олійник) (*1918-2002), зокрема, зазначає, що «ув’язнені, на особистий наказ Гітлера, керівники рев.проводу ОУН – С.Бандера і Ярослав Стецько – не підкорилися тискові Берліна і не відмовилися від свого державницького чину. Вони мали в цьому щиру підтримку тисячі ув’язнених німцями, за той чин, членів і прихильників ОУН. Поряд із цим, підпільний провід рев. ОУН під керівництвом Миколи Лебедя відбудував свою підпільну мережну і в дусі Акту 30 червня розвинув нові форми опору німецькій окупації та совєторосійським бандам. На ґрунті цих зусиль виросла УПА, яку очолив Роман Шухевич і повів її в бій проти німців і совєторосіян, коли вони заново окупували Україну. Завершенням того збройно-політичного опору, базованого на засобах свого народу, стала нова верховна установа – Українська Головна Визвольна Рада (від 15 липня 1944 року), підпільний парламент, президія якого становила підпільний уряд України, в концепції та в дії протиставляючись урядові колонії п.н. УССР…». Леґендарний діяч українського національно-визвольного руху Микола Лебедь народився 23 листопада 1910 року, у галицькому селі Нові Стрілища на Жидачівщині. Пізніше пан Микола став одним із лідерів Краєвої Екзекутиви ОУН(б) та одним із засновників УПА, як також першим начальником Служби Безпеки ОУН (б), а у 1934-ому році він був організатором замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацкеґо. Від грудня 1949-го року Микола Лебедь мешкав у місті Йонкерсі (ЗСА), у 1952-1974 роках очолював знаменитий й втаємничений науково-дослідницький центр «Пролог» у Ню Йорку, від 1982-го по 1985-ий рік був заступником голови цієї «фірми-корпорації», а від 1974 року він був членом ради її директорів. Одночасно у від 1956-го по 1991-ий рік Микола Лебедь входив до управи Українського товариства закордонних студій у Мюнхені та Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА» (1975). Якраз М.Лебедь у 1946 році став автором чи не перших спогадів про діяльність й бойові дії УПА. Я, полтавець з походження, досі дуже тішуся з того, що виявився чи не першим в материковій Україні, хто зацікавився постаттю Миколи Лебедя. А було це майже два десятки років тому, у 2001 році, коли побачила світ моя перша книжка «Микола Лебедь, життя, діяльність, державно-правові погляди». Рівно за десять років після цього мною був впорядкований та виданий Збірник «Микола Лебедь і визвольна боротьба ОУН, УПА, УГВР. Збірка вибраних праць Миколи Лебедя та інших діячів українського організованого національно-визвольного руху». З приводу своєї першої книги про Миколу Лебедя я свого часу отримав чимало різних відгуків. Так, колишній заступник командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг», в’язень німецьких концтаборів, довголітній керівник розвідки Закордонних Частин ОУН й Голова Головної Ради ЗЧ ОУН, заступник президента Світового конґресу вільних українців (СКВУ) Степан Мудрик (Мечник) (*1919-†2004) у своїй книжці «З приводу книжки «Микола Лебедь» (Новий Ульм-Львів, 2001: «…Ми зупинимося точніше на особі д-ра О.Панченка, який народився і виховувався в режимі московського комунізму, але зберіг українську національну душу, включився в українське національно-державне життя та зацікавлений минулим свого народу й його боротьбою за державність…». У пізніших листах до мене Степан Мудрик (Мечник), зокрема, писав «…Хочу Вам щиро побажати успіху, що Всевишній мав Вас у своїй опіці та Ви здобули перемогу. Хочу Вам від себе висловити думку, що Ви увійшли в зв’язок з представниками нашої української церкви та побожними християнами, наголошували у своїх виступах, що буде змагатися за поширення християнської моралі. Без християнської моралі не може бути соціальної справедливости сьогодні, так потрібної нашому народові… – 28.01.2002 р.». Петро-Йосиф Потічний (нар.1930), професор в Університеті Мак-Мастера (Канада), колишній зв’язковий у підрозділі «Громенка», співредактор багатотомного видання про українське підпілля, у 2001 році писав мені: «… Стосовно Вашої праці, я вважаю, що в загальному вона досить об’єктивно підходить до теми УГВР. Треба пам’ятати, що пишемо про речі 50-річної давнини, і тому треба більш критично підходити до всіх явищ того часу. Очевидно, я маю на думці конструктивну критику, бо деструктивної в нас досить… Мені буде цікаво прочитати Вашу книжку про Миколу Лебедя. Тим більше, що він був і залишиться досить конроверсійною особою. Мені здається також, що не все що про нього нам треба знати стало доступним навіть після його смерті. Наприклад, більшість документів, які насвітлюють його працю в США науковцям і досі недоступні… Ще раз дякую за письмо і бажаю дальших успіхів. З глибокою пошаною (-) П.Й.П. – 21.04.2001». – Визначний діяч українського підпілля на Донбасі, в Маріуполі й у місті Луганську в роки німеціько-совєцької війни Євген Павлович Стахів (*1918-†2014), автор книг «Крізь тюрми, підпілля й кордони» та «Останній молодогвардієць», який вважав мене за «найкращого дослідника боротьби нашого народу під керівництвом Української Головної Визвольної Ради» у часописі «Свобода» (Н.Дж, США) від 27липня 2001 року року, зокрема, зазначав: «Монографія Олександра Панченка «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди», видана видавництвом «Кобеляки» Полтавської області, важлива не тільки тим, що докладно розповідає про організатора і керівника самостійницької підпільної боротьби проти німецьких окупантів у 1941-43 роках, яка лягла в основу формування УПА і створення УГВР, а й тому, що книжку видано у східній частині України. Цікавою особою є автор монографії д-р Олександр Панченко, уродженець Полтавської області. Колишній офіцер на підводних човнах СССР у Заполяр’ї, він здобув юридичну освіту і став відомим українській громаді в Україні і діяспорі як дослідник історії України…». – Провідний учасник визвольно-революційної боротьби, визначний політичний та громадський діяч, науковець й публіцист, учасник Похідних груп ОУН (1942), член Президії УГВР (1945), доктор права, автор книги «Напередодні незалежної України» Мирослав Прокоп (*1913-†2003), а у 1952-1974 роках — заступник голови дослідно-видавничої асоціації «Пролог» Миколи Лебедя, який від 1957 року, редаґував англомовний «Огляд української совєцької преси», почесний член НТШ-А та УВАН, писав до мене понад 22 роки тому: «…Я дуже радий, що Ви, як молода людина та ще й юрист, вивчаєте УГВР. Вона на це заслуговує, передусім ті з нас, які керували нею і загалом визвольним рухом на батьківщині. А вони репрезентують не тільки високої наснаги патріотизм української людини, але також концепцію будування нації і держави в умовах максимальної тоталітарної контролі імперських властей. .. – 31.10.1997 р.». «…Ваш привіт цінний і щирий для мене передусім тому, що він приходить зі славної полтавської землі, з серця нашої України, а також тому, що Ви, молода професійна людина, вивчаєте історію та діяльність УГВР, з якою нерозлучно пов’язане все моє творче життя. Крім того, я приймаю Ваш привіт як рівночасне признання для тих моїх друзів, членів-засновників УГВР, яких вже в живих немає, а разом з ними – для сотень тисячі учасників організованої української підпільної і повстанської боротьби, для членів ОУН і вояків УПА, яким не пощастило радіти державному відродженню України, але які в боротьбі за її постання склали великі жертви…- 22.04.1998 р.». – «…Вашу працю про УГВР я прочитав з великою увагою і приємністю. Передусім радує мене те, що тема УГВР знайшла компетентного і серйозного автора та що цю тему Ви розглядаєте з позицій державно-правного характеру, а це в основному співпадає з розумінням УГВР в мисленні її творців-засновників. Всі ми були учасниками організованого вольного руху, але в його керівництві прагнули створити установу з юридичними прерогативами державного типу, яку можна було протиставити урядові УРСР, яка не репрезентувала волі народу…- 31.05.1998 р.». – Передмовлюючи мою першу книгу «Українська Головна Визвольна Рада» (1998) Мирослав Прокоп зокрема, зазначав, що «…особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, – але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, – а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало….». – «…Вчора одержав 14 прим. Вашої книжки про М.Лебедя. Ґратулюю з успіхом і, звичайно, подивляю Вашу ефективність.. – 08.06.2001 р.». – «…Дякую за оцінку моєї дисертації про аналогію в карному праві. Ясно, що я не маю ніяких заперечень проти того, що Ви писали з цього приводу в порівняльному аспекті з карним правом у сучасній українській державі. Це збільшуватиме проєкт. Д-р Сергійчук заінтересований у Ваших працях про УГВР і Миколу Лебедя. Позичав у мене і повернув, як ми домовилися. Обидві книжки хоче одержати також проф.Олексій Гарань. Він півроку перебуває у Вашінґтоні на «ґранті» і повертається до Києва на початку вересня. Хоче з Вами познайомитися і просить переслати на його адресу для Могилянської Академії обидві Ваші книжки…- 09.08.2001 р.». –

Лебедь Микола, Дарія Гнатківська, Ярослав Гайвас (світлину надав внук М.Лебедя Марк Інфельд)

Звернув певну увагу на мою книжку про МиколуЛебедя також і американський історик та письменник, професор Єльського університету, дослідник націоналізму, тоталітаризму та голокосту, дійсний член НТШ-Америки Тимоті Снайдер (Snyder Timothy David) (нар., 1969), який у своїй праці «Причини українсько-польської етнічної чистки 1943 р., («The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing 1943», – Past & Present, No.179 (May, 2003), pp. 197-234, зокрема, писав: «…за словами біографа Миколи Лебедя Олександра Панченка, із книги «Микола Лебедь: життя, діяльність, державна правова політика: життя, діяльність та державно-правові погляди» (2001) (с.67) М.Лебедь «…зосередив значну енергію на формуванні служби безпеки ОУН-Б, її члени повинні були характеризуватися» фанатичним націоналізмом і непримиренністю до ворогів нації..»… – Дійсно, доля великої людини часто обростає леґендами. Iнколи цi леґенди виникають ще при життi таких людей, але частіше – пiсля їх смертi. Леґенди творяться залюбки друзями та соратниками, однак найчастiше – ворогами, якi припускаються до неймовiрних та вiдвертих вигадок, плiток та iнсинуацiй. Пiд ґаслами руйнування неправдивих, а iнодi й брехливих уявлень про людину, її життя та дiяльнiсть створюються новi легенди, ще бiльш неймовiрнi. В деяких випадках доля людини, iсторiя її життя настiльки тiсно переплiтаються з фантастичними припущеннями та леґендами, що необхiдно докласти чимало зусиль не одному поколiнню дослiдникiв, аби вiддiлити зерно вiд полови. – Саме такий стан справ досі залишається з направду видатною людиною, чоловим діячем українського нацiонально-визвольного руху, урядуючим Провiдником ОУН з-під стягу Степана Бандери, яка пізніше деякий час називалася ОУН Самостійників Державників (ОУН (СД) (1941-1943), пізнішим Головою Генерального Секретаріяту закордонних справ Української Головної Визвольної Ради (УГВР) Миколою Лебедем. Один із дослідників найновiшої доби українських визвольних змагань та формацiй ХХ ст. Анатолiй Кентiй писав, стосуючись дiяльностi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв на початку Другої свiтової вiйни, що «у той час, важкий i драматичний для ОУН (СД), коли нiмцi заарештували керiвне ядро Органiзацiї i здiснили низку затримань найбiльш впливових її членiв, роботу проводу ОУН С.Бандери очолив в ранзi «урядуючого» провiдника Микола Лебедь («Iгор», «Ярополк», «Максим Рубан»), одна з найцiкавiших постатей українського революцiйно-визвольного руху. З його ім’ям пов’язаний той надзвичайно складний перiод в дiяльностi ОУН (СД), коли вироблявся «новий» курс Органiзацiї, коли остання перейшла спочатку в опозицiю нiмецькiй владi в Українi, а потiм i до збройного спротиву нацистам».

Обкладинки книг О.Панченка

4.

***

ГРИНЬОХ, отець д-р Іван, (*28.12.1907-†14.09.1994), член «Пласту», священик, душпастир ДУН «Нахтіґаль», капелян, вчений, богослов-філософ, громадський діяч, інтелектуаліст

Давненько вже, понад 15 років тому, бувший Голова Світової Управи Спілки Українського Молоді, тодішній редактор часопису «Америка» (Філядельфія, США), головний редактор часопису «Аванґард», один із авторів підручника «100 запитань про Степана Бандеру», виховник на СУМівських таборах Осип Рожка у своєму листі до мене писав: «…Несподівано було одержати від Вас листа з Лохвиці Полтавської області з призначенням до редакції «Америки». Ваші матеріяли посвідчують багатство знання з історичної тематики, а Ваше зацікавлення ред.Зеноном Матлою є доказом того, що Ви цікавитеся провідними діячами нашої визвольної боротьби, в цім випадку ОУН. Гарним вшануванням о.д-ра Гриньоха була статтю написана в соту річницю його народження… Редактори «Америки» були і є соборниками, принциповими державниками, які створення української самостійної та соборної держави ставили за програму і ціль свого життя, а сьогодні підтримують затвердження національних в Україні. Навіть, коли довелося чи доводиться жити в американських обставинах і як громадяни ЗСА… Особливу ставку робилося на чистоту змагань українських та політичних формацій… УПА та УГВР. І тому в представленні життя о.д-ра Гриньоха є дуже цінним: його участь у Національних зборах в Домі «Просвіти» у понеділок 30-го червня 1941-го року, коли загальні (Національні) збори проголосили Акт відновлення української держави та вибрали Ярослава Стецька головою Українського Державного Правління. Ця інформація є ще білою плямою в сучасній історії , бо її чомусь бояться наводити у шкільних підручниках, а сучасні політики тремтять перед нею, бо ще не знають як до цього братися. У відношенні до о.Гриньоха є важливими те, що він, як капелян «Натхтіґалю», брав участь у загальних зборах і в імені українського вояцтва висловив підтримку проголошеній Українській самостійній державі. Збори рівно ж вітав і Єпископ Сліпий (його титул єпископа ще не був розголошений) і в імені Митрополита Андрея Шептицького, великого духовного провідника українського народу. Це й же о.Іван Гриньох наступного дня, 1-го липня 1941-го року, приніс пастирського листа Митрополита Андрея у справі новоствореного уряду на радіостанцію ім. Євгена Коновальця, яка тоді ще була в руках ОУН. Це речі, які в біографії о.Івана Гриньоха занимають вагоме місце. Рівно ж вказую, що, на підставі твердження генерала Шандрука, – о.Гриньох представляв «бандерівську» сторону в нарадах представників політичних партій в часі обговорення питання створення дивізії «Галичина». Тому, зрозумійте, що тільки з цим додатком про Акт 30-го червня, – я зможу видрукувати Вашу статтю, яка має представити читачеві заслужену постать о.І.Гриньоха. Ми не беремо до уваги розходження політичного характеру між о.Гриньохом і проводом бандерівців на еміґрації, хоч і про це варто було б згадати. Я певний, що коли будемо притримуватися історичної правди у житті діячів УГВР, не забуваючи про їхню роботу в лавах ОУН під проводом Степана Бандери, Ярослава Стецька (першого заступника голови), а згодом Лебедя (другого заступника голови від половини липня 1941 року), а від квітня-травня 1943-го року Романа Шухевича – ми створимо правдиві сильветки наших заслужених діячів. Надіюся на співпрацю з Вами та очікую Ваших цікавих статей… – НБ. Вашого листа у справі Матли пересилаю панові Богданові Казанівському, авторові книжки «Шляхом Леґенди», в’язневі польських і большевицьких тюрем, доброго знайомого Зенона Матли та його брата. – 05.12.2007 року»…Протягом останніх кільканадцяти літ в грудні кожного року я, полтавець з походження, згадую не лише про уродженця галицької землі отця Івана Гриньоха, 600-сторінкову Збірку праць якого під наголовком «Бог і Україна понад усе» я видав друком зі своєю передмовою у видавництві «Гадяч» (Полтавська область) з нагоди його 100-річчя, але й про його рідного брата достойного отця Степана Гриньоха, який писав мені із США перед друком цього Збірника «Дня 5-го липня 2007. – Дорогий Пане Докторе. – Повідомляю Вас, що я вислав Вам реком(ендоване)… Мій телефон… . – Вітаю сердечно. (-) о.Степан Гриньох». Принагідно згадаю, що американський часопис «The TimesTribune» із Скрентону писав у числах від 28 грудня 2011 року та 8 березня 2014 року відповідно з нагоди святкування 100-річчя отця Степана Гриньоха та після того як той упокоївся на 102-ому році свого життя, що о.Степан за час свого священицтва вінчав понад 800 наречених, охрестив не менше як 2000 немовлят, служив Богу нашому та парафіянам рідної церкви понад 75 років (!)… Він народився також у грудні 27-го дня року Божого 1911-го, був хрещений на катедрі Непорочного Зачаття 12 січня 1912 року, був висвячений на священика в Римі 3 квітня 1938 року… В Америці ж захоплювався риболовлею, підтримував бейсбол й був найстаршим католицьким священиком в США… «Ви надихнули нас»… «Ви милостиво дали нам живлення» – казали присутні віряни в залі, яких зібралося 350 осіб, коли отець Степан відзначав своє століття в ресторані «Fiorelli Family» в Блейкелі… А по його відходу у Вічність казали такі надзвичайно зворушливі, глибокі за змістом й щирі слова: «Він був святою людиною»; «Він був стовпом громади, хоча й не був високою за зростом людиною»; «Він був натхненням для багатьох постраждалих»; «Він любив слухати церковні пісноспіви»; «Він був улюбленим давнім лідером»…. – І, зрештою, – «Це кінець епохи…».Дійсно, бувають постаті, яких навіть поодинокі життєві моменти межують з неймовірністю та естраординарністю. Й це відноситься не лише до історичних постатей з далекої давнини, про яких ми маємо скупі відомості, але й про діячів новітньої історії та рідної української церкви. І серед цих небуденних постатей я маю за велику честь для себе впевнено назвати достойних святих отців УГКЦ з роду Гриньохів – отця Івана та отця Степана. – «На чужій, не своїй землі» скінчив довгий, – деколи радійсний, деколи сумний, але повсячас насичений подіями, зустрічами, прововідями й присвячений служінню усій українській нації й кожному окремому прихожанину, – свою земну мандрівку отець д-р Іван Гриньох, нескорений проповідник, рукоположений священником на катедрі Святого Юра у 1932 році, принциповий борець-інтелектуаліст за Волю України, провідний гетьманський пластун-скоб й визначний релігійний та підпільний націоналістичний провідник. Це сталося вересневої днини, 14 дня року Божого 1994-го поблизу баварської столиці Мюнхену. Покійний отець Іван Гриньох був людиною великого формату, шляхетної душі, високого інтелекту, природньої виваженості та інтеліґентності й відкритого серця. Й досі, коли від дня смерті отця Івана вже пройшло понад двадцять років, не забулася його постать та його священичий й провідницький шлях, що пройшов крізь майже через усі найбуремніші події минулого століття на українських теренах та чужині. В часі свого активного життя Іван Гриньох давав привід для того, щоб говорили про нього як людину особливого покрою, що поєднав у своєму єстві революційність й жертвенність визвольної боротьбі та смиренність священичого життя з високим виховницьким покликанням…». Народну школу Іван Гриньох закінчив у Павлові, а середню — в Українській академічній гімназії у Львові. Богословські студії розпочав у Львівській богословській академії 1926–1930. У 1930 році продовжив навчання в Інсбруку, де захистив докторську працю латинською мовою «De ultima Metropoliae Halicensis restauratione 1806-1809». 1932 року він був рукоположений на священика Митрополитом Андреєм Шептицьким. У 1932-1933 роках навчався на філософському факультеті в Інсбруку, вивчаючи християнську філософію, психологію та соціологію. Вивчення цих дисциплін Іван Гриньох продовжив у 1933-1934 в Мюнхені, працюючи рівночасно в Інституті психології. У згаданому Інституті він написав працю «Psychologie der Fehler in fremdsprachlichen Schularbeiten». У 1935 році його було покликано викладати філософію та богослов’я в Богословській Академії, водночас — доручено бути духовним опікуном української студіюючої молоді. Іван Гриньох був активним членом «Пласту» від 1920 року: перейшов різні функції на постах юнацького провідника та виховника — братчика у новацьких роях. Курінний 43-го, і врешті 7-го куреня імені Короля Данила. Коли в 1929 році у стінах Греко-Католицької Духовної семінарії у Львові, таємно постав пластовий курінь, названий за його пропозицією 13-м куренем імені Володимира Великого, всі його члени зобов’язалися тримати це у суворій таємниці, і поки Іван Гриньох був курінним, таємниця залишалася не розголошеною. У 1930 році відбувся літній пластовий мандрівний табір, що тривав 4-5 тижнів. На жаль, наступного року ректор, довідавшися про існування «Пласту» в стінах семінарії, заборонив куреню далі існувати. 1930 року Іван Гриньох пристав до Великого Племені «Лісових Чортів», де отримав псевдо — «Архидідько Йонас»…. Митрополит граф Андрій Шептицький благословив Івана Гриньоха на службу військового капеляна — і він як священик відвідував вояків у військових казармах ввесь час поки батальйон ДУН «Нахтіґаль» був у Львові. 6 липня 1941 року він у церкві Преображення ГНІХ відслужив Божественну Літургію, а 7 липня цього ж року Леґіон ДУН «Нахтіґаль» розпочав рух на Східний фронт. Під час походу по Східній Україні Іван Гриньох відправляв Літургії, участь в яких брали не тільки вояки, але й місцеве населення, як-от у с.Юзвин, на Вінниччині, зійшлося понад три тисячі місцевих мешканців. З боями батальйон ДУН дійшов до ріки Південний Буг, але з фронту його відкликало німецьке командування. ДУН «Нахтіґаль» відправили в Нойґамер Крайс; по дорозі до Нойґамеру були короткі зупинки у Львові та Кракові. У Кракові, у церкві св. Норберта, польовий духівник Іван Гриньох відправив святу Літургію. У Нойґамері батальйон ДУН розформували; за згодою Романа Шухевича Івана Гриньоха було звільнено із посади духівника. Незабаром німецькі окупаційні чинники виявили свою брутальність супроти українського населення, що викликало серед української молоді рішучий спротив. Ініціятором спротиву була Організація Українських Націоналістів (ОУН) революційного відламу У формаціях українського Руху Опору отець д-р. Іван Гриньох завжди займав вагоме становище: він був учасником ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні в літі 1943 року. Також став одним із ініціаторів створення надбудови українського визвольного руху — Української Головної Визвольної Ради (УГВР); його обрано другим віце-президентом УГВР. На останньому становищі о.Іван Гриньох виконував дипломатичну працю: брав участь у переговорах з офіційними представниками Румунії і Мадярщини. Розмови велись під великим секретом: дійшло до домовленостей з мадярами, що відступаючі військові частини залишатимуть зброю для УПА. Відомо, що деякі провідні члени УГВР планово, за дорученням проводу були вислані на захід, щоб шукати зв’язків з «аліянтами». Одним з них був І.Гриньох, якого шлях проходив через Прагу на захід до Німеччини. Баварська столиця Мюнхен стала його місцем постійного побуту. Тут, у повоєнні роки, він продовжив свою душпастирську й політичну діяльність. У 1950 році він став головою Закордонного представництва УГВР (ЗП УГВР), яке очолював до 1980 року. Водночас був головою Українського Товариства закордонних студій, яке було відповідальним спочатку за видавництво газети «Сучасна Україна» й «Української Літературної Газети», а пізніше – журналу «Сучасність». – Такими є основні етапи з життя та діяльності отця Івана Гриньоха. – Однак, я завжди собі думав про такі людські чесноти як етичність й принциповість, що, як на мене, є найвищими мірилами досконалості. Саме ці якості і мають вести нас усіх до вершин духовності та до гармонії в суспільному житті. Член Президії УГВР, учасник подій на боці демократичної опозиції в Закордонних Частинах ОУН на еміґрації та один з очільників ЗП УГВР доктор права Мирослав Прокоп (ЗСА) писав у щоденнику «Свобода» ч.67 від 08 квітня 1996 року: «…У 1944 році Президія УГВР, Провід ОУН і Головне Командування УПА вислали з України на Захід о.Івана Гриньоха, Миколу Лебедя та інших учасників організованого українського підпільного і повстанського руху в Україні, а згодом ще Юрія Лопатинського, і доручили їм поширювати інформації про нього серед демократичних суспільств і урядів та старатися здобути для нього моральну і політичну допомогу. Таким чином, заходи в цьому напрямі були виконуванням доручень з батьківщини, а одержана від американських чинників допомога посилювала можливості ЗП УГВР…». – До речі, Стефан Дорріл (Stephen Dorril) у своїй документальній праці про англійську розвідку МІ6 п.н. «МІ6. Inside the Covert Word of Her Majestys Secret Intelligence Service», (New YorkLondonTorontoSydneySingapore, 2002) в розділі про АБН (Антибольшевицький Блок народів пише, що дійсно згадує про провідних членів ОУН та УГВР, які мали контакти також із офіцерами англійської розвідки у приміщенні амбасади в Берні. Власне ця тематика у розумінні стану справі після закінчення Другої світової війни та підтримки визвольних рухів у Східній Європі не нова для західних та вітчизняних дослідників, до неї в різний час та під різним кутом зору звертались, наприклад, такі аналітики та історики розвідки, як Роберт Мек Доуель (Robert McDowell), Томас Поверс (Thomas Powers), Дуглас Садзерленд (Douglas Sutherland) та інші. – Як зазначав український дослідник Олексій Бухало, у квітні 1946 року відбулася перша зустріч у Мюнхені, після якої українці передали розвіддані про мережу совєцьких аґентів у Західній Європі. На думку дослідника Кевіна Рафнера, ці події позначили один із перших і найсуперечливіших проектів холодної війни. Американці недооцінювали відмінності в поглядах і намірах українців. Керівник спецслужби, полковник Вільям Квін, найперше радив зібрати дані та уважно вивчити минуле, надійність та мотиви різних організацій і партій. Зольд Араді, позаштатний співпрацівник американської розвідки в Угорщині, склав ґрунтовний звіт, у якому проаналізував український національний рух – витоки, підтримку в різних частинах країни, перерахував організації, описав біографію відомих лідерів. Далі О.Бухало з посиланням на джерела пише, що Зольд Араді використав зв’язки у Ватикані, щоб вийти на керівників українських еміґрантів. Він познайомився з Іваном Гриньохом, священиком греко-католицької церкви, другим віце-президентом УГВР, Юрієм Лопатинським, зв’язковим між УГВР та УПА, а також Миколою Лебедем, генеральним секретарем закордонних справ ГС УГВР. Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) користувалася підтримкою серед молодого покоління та цивільного населення України. Організація мала власних курєрів майже в кожній европейській і навіть деяких азійських країнах, тому особливо цікавила американців. У рапорті «Операція Белладонна» Зольд Араді позначив Івана Гриньоха, Юрія Лопатинського та Миколу Лебедя групою «Реферат-33» (R-33) і дуже влучно зхарактеризував їх: «Вони готові, – вів далі співробітник, – пожертвувати життями або здійснити суїцид у будь-який моментсміливо працюватимуть з нами чи без нас і, якщо потрібно, – проти нас… не шукатимуть особистої вигоди Потрібно завжди пам’ятати, що вони майже боготворять батьківщину і не довіряють нічому іноземному». – На думку деяких дослідників, з чим мені важко погодитись, політична заанґажованість отця д-ра Івана Гриньоха забирала у нього чимало часу й енергії. За те приходилось йому зазнати чимало невдячності з різних сторін: і від роздріблених українських політичних партій, і з висот духовного олімпу. Разом з політичною діяльністю отець Іван Гриньох дбайливо виконував душпастирське служіння. Будучи професором з богослов’я в Богословській Академії у Львові, він відновив свою педагогічну діяльність. У Богословській семінарії у Ґішберґу (Німеччина), а згодом, коли семінарію перенесли до Кулембурґу (Голландія), продовжував викладати філософію й богослов’я. Також був професором Українського Вільного Університету (Мюнхен). З появою 27 січня 1963 року Митрополита Києво-Галицького УГКЦ Блаженнішого Йосифа в Римі розпочинається новий творчий період в діяльності отця Івана Гриньоха. Понад усякі сподівання ватиканських й українських церковних кіл Блаженнійший Йосиф розгорнув динамічну працю в Римі. Іван Гриньох став одним з найближчих дорадників Блаженнійшого Йосифа. Одним з перших кроків Блаженнійшого було заснування Українського Католицького Університету ім. Климента Папи в Римі, де І.Гриньох був професором. Після посвячення Собору св. Софії і будинку УКУ в Римі, яке довершив Папа Павло VI 1969 року, відбувся основоположний Синод УГКЦ, будівничим якого був Іван Гриньох. На цьому синоді було вирішено, що УГКЦ стає на патріарші основи. Також було вирішено надіслати спільного листа від владик до Святішого Отця Папи Павла VI з проханням, щоби підніс помісну УГКЦ до гідності патріархату. Правда, троє владик відмовились ставити свої підписи під цим листом. І.Гриньох був особливим публіцистом, варто згадати його статтю, що з’явилась у журналі «Сучасність» за січень 1963 року під назвою «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох?», яку я, мабуть, вперше в материковій Україні без скорочень подав у впорядкованій мною Збірці о.Івана Гриньоха «Бог і Україна понад усе» (2007). В цій короткій статті мені хотілось уникнути панеґіриків, як також прикметників «видатний», «визначний», або навіть «талановитий» чи «геніальний», хоча вони певним чином стосуються постаті Патріяршого Архимандрита Івана Гриньоха, як духівника, вченого, політичного діяча, публіциста чи історика або служителя церкви. Безсумнівно, отець доктор Іван Гриньох був неперевершеним політиком, здібним дипломатом, авторитетним священиком й освіченим богословом, а релігія й політика були основними галузями його зацікавлень і потягнень, бо прадавнє прагнення людей, щоб земля не була долиною сліз, а навпаки стала тереном радості, входить у сфери, як релігії, так і політики. – Релігія, віра й церква – також не завжди тотожні поняття. А коли торкнутись історії української церки, то матимето нескінчнний ряд однієї тенденції – мати власну помісну церкву у своїй національній державі. Одним із найпослідовніших борців за незалежність нашої церкви був отець Іван Гриньох, який продовжив працю князя церкви Митрополита Андрея Шептицького й плідно працював на цьому відтинку з Верховним Архиєпископом кир Йосифом Сліпим (властиве імя Коберніцький-Дичковський). Вона обидва вихідці із сільського західно-українського середовища стали коло керма боротьби за вивищення нашої церкви до статусу незалежної. З нагоди ювілейних святкування, які відбулись 13 листопада 1977 року у малій місцевості Оліфанті (Пенсильванія) заходами парафії при церкві святих Кирила і Методія, а зокрема її пароха о. д-ра Степана Гриньоха влаштовано ювілей 45 річчя священства і 70 річчя народин о. проф. д-ра Івана Гриньоха з Мюнхена, дописувач часопису «Патріярхат», довголітнім редактором якого був мій давній приятель із Ню Йорка пан Микола Галів, писав: «…Без найменшого сумніву можна сказати, що о. проф. д-р Іван Гриньох у нашому українському громадсько-політичному, а зокрема церковному житті, по цей і той бік залізної занавіси, належить до надзвичайних особистостей. До речі, його частенько «поминає» при різних нагодах й оказіях радянська публіцистика з метою, щоби очорненням паралізувати його небезпечну для них працю. Часом в радянській дійсності про о.І.Гриньоха більше читають і його знають, правда у викривленому світлі. Для большевиків о.І.Гриньох небезпечний тому, що він знає правду і з нею він іде проти нашого ворога, який нам все загарбав, а останньо хоче зовсім загарбати і знищити нашу Церкву… На формування Ювілята мали великий вплив його батьки мати Анастазія і батько Михайло. Те, що святителем Ювілята був Слуга Божий Митрополит Андрей не залишилось без впливу. Не можна не згадати зустрічі і співпраці Ювілята з нашим незрівняним світочем не тільки Української Католицької, але Вселенської Христової Церкви Патріярха Йосифа, який був його виховником і ректором на студіях богословії у Львові. Промовець окремо висловив велику вдячність в імені Управи і всього мирянства за історичне значення факт, який Ювілят додержав достойно, гідно і святочно у базиліці св. Петра у Римі і на гробі св. апостола Петра, піднісши возглас, пам’ятного 1975 Божого Року за Патріярха Києво-Галицького і всєї Руси. Належить підкреслити, що о. Іван Гриньох належить, як ми вже згадали, до рідкісних особистостей, який повністю заслуговує на нашу увагу. Правда, він належить до того типу людей і священиків, який воліє держатись в тіні, але його інтелект, його все сформовані й упорядковані і висловлені думки, його розуміння питань щоденного життя все його висували поволі, чи неволі на передові місця. Якщо ж ідеться про його формування богословської й філософської думки або громадсько-політичного життя то воно все є змістово охоплюче і неповторне…». – Як освічений і критичний богослов отець Гриньох, мав европейського рівня освіту, послуговувався актуальною богословською літературою, черпаючи з неї не лише терміни й форми, але, що важливо, богословські думки, керуючись добром християнства, церкви і нашого народу й трактуючи їх в дусі християнської ідеї і єдиної української церкви, повністю незалежної в усіх питаннях церковного права, дисципліни, обряду та літургії. У всіх своїх потягненнях у плані створення Київсько-Галицького Патріярхату він пропонував власні концепційні розв’язки, а в дискусії твердо і послідовно відстоював їх правильність, відкидаючи туманні й камуфльовані інсинуації та нечисті наміри…. Іван Гриньох… – Лише тепер, коли минає понад 116 років від дня народження отця д-ра Івана Гриньоха, коли вже незалежна Україна відбула три великі революції, я одна з яких називається гучно як «Революція Гідності», дивлячись на часто недержавницький чин, примітивну мімікрію, плазування та безчинства окремих державних владців, які чомусь вважають себе за національну провідну верству, зиркаючи на своїх «перших ледь» чи жінок «третього тисячоліття» та споглядаючи тотальне розкрадання народного багатства, перерозподіл фінансових потоків від видобутку корисних копалин й державної індустрії, які засадничо мають належати тільки українській нації, – ми розуміємо, що у Вічність перед лице Творця 14 вересня 1994 року відійшов направду видатний теоретик і практик, священик й борець, проникливий мислитель та визначний громадсько-політичний діяч українського народу, духовний провідник широкого формату, яких натепер так бракує постґеноцидному суспільству, всій нашій українській нації, вимордованій суцільними голодоморами у ХХ-ому столітті, репресіями московського царату й чужої церкви, переслідуваній вурдалаками большевизму та новітнього підступного путінізму, що під сучасну пору веде супроти нашого народу криваву війну.

5.

***

РІПЕЦЬКИЙ, доктор Модест («Горислав») (*27.12.1921-†28.06.2004, Чикаґо (ЗСА), – лікар, доктор медицини, автор спогадів, видавець, вояк УПА

Якось я прочитав на одному із ресурсів товариства українських рідновірів, що «…Ім’я у народів усього світу було не просто собі назвою людини, способом звертання до неї. Воно ще служило і оберегом, і тим, що вирізняло з-поміж інших осіб, або навіть визначало певним чином місце людини у суспільстві… – Слов’яни не були в цьому винятком. Імена наших предків, пов’язані з вшануванням Роду, рідної природи та військовими звитягами дійшли до наших часів, хоча багато з них незаслужено забуті невдячними нащадками. Імена визначали життєвий шлях людини… – Дорослу ж людину звали здебільшого «за заслугами»…». – На літеру «Г» знаходими між іншими й такі імена – Гарнослав – гарна слава, Годимир – угодний(на), гарний(на) людям (миру), Гордислав – горда слава, Гордій (чол.) – гордий, й, зрештою, Горислав – сяюча слава. – Відомо, що дипломований лікар, видавець, вояк УПА в 1944 Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар, член надрайонного проводу ОУН на Українських землях, надрайонний керівник СБ Лемківщини (1945-1947) Модест «Горислав» Ріпецький народився 27 грудня 1921 року у місті Лева в родині судді Теодозія Ріпецького та Кароліни (з дому Фріц). Навчався у Рідній Школі імені Тараса Шевченка, а згодом у філії Академічної Гімназії у Львові, а від 1940-го по 1944-ий рік навчався у медичному інституті у Львові. У 1944 році він вступив до Української Повстанської Армії (УПА_ під псевдом «Горислав». До 1945 року виконував функцію лікаря в курені УПА під командою Василя Мізерного («Рена») (псевда – «Валічак», «Рен», «477») (*1910-1949), сотника та майора УПА (посмертно), командира тактичного відтинка УПА ТВ-26 «Лемко» (11.1945-літо 1947). Згодом «Горислав» став одним із організаторів вишкільного табору у Буковому Берді, був також учасником бойових дій відділу УПА біля села Лавочне, містечка Перегінськ, під Сторонною на Дрогобиччині, у Струбовиськах на Лемківщині, певний час перебував у складі сотні Володимира Щигельського («Бурлаки»), згодом командував загоном УПА на східних теренах Ряшівського воєводства. У вересні 1947 з рейдуючими відділами пробився до Західної Німеччини. Модест Ріпецький-«Горислав» виявив себе, як надрайоновий керівник СБ Лемківщини 1945-1947 роках, який у 1947–1950-х роках командував Відділом безпеки Полевої Жандармерії УПА, який діяв при штабі Рейдуючої Частини УПА. Про свою участь у боротьбі віддідів УПА за Волю України д-р Модест Ріпецький-«Горислав», докладно написав у своєму спогаді «Санітарна служба в Лемківському курені УПА», який був поміщений у впорядкованому ним же томі 23 «Літопису Української Повстанської Армії. – Медична опіка в УПА» (Торонто, 1992) на с. 103-140: «….Там на верхах Букового Берда курінь почав розбудовувати вишкільний табір і вже наступного дня розпочав військовий вишкіл вояків. Треба було всппно підшколити, бо зближався фронт. На Буковому Берді до куреня «Рена» згодом долучив ще один відділ около 50 вояків, зорганізований у тих околицях діячами ОУНм. Після остаточного оформлення курінь мав чотири сотні та одну чоту. Першу сотню очолював «Євген», а потім «Веселий» (Д.Свістель), другу сотню «Бульба» (прізвиже не відоме), третю сотню «Бурлака» (В.Щигельський), а четверту «Мазепа» – «Іскра». Командиром чоти легкої артилерії став «Тарас». До штабу куреня «Рена» входили: В.Шишканинець («Бір») – ад’ютант, «Дідик» – інтендент, М.РіпецькийГорислав») – як курінний лікар, «Пугач», командант ПЖ. Пост останнього пізніше зайняв Кашубинський («Нестар»). На короткий час, коли в курені існував табір з кіньми та волами, командир «Рен» призначив студента ветеринарії Лева Футалу («Лагідного») виконувати функції ветеринаря. – Обов’язки керівника Санітарної служби я погодився взяти на себе умовно до часу, поки на цей пост не найдеться дипломований лікар, можливо, хірург. Функцію курінного лікаря я перебрав з турботою, що доведеться рятувати життя та дбати про здоров’я сотень людей, а нести таку відповідальність професійно, я не був ще повністю готовий. Чотири роки медичних студій я закінчив у Львівському медичному інституті та, щоб отримати диплом, бракувало мені два семестри. Під час студій я здобув багато теоретичних та практичних знань, однак не настільки, щоб діяти як самостійний лікар. Починаючи з першого семестру медицини 1940 р. аж до виїзду зі Львова в травні 1944 р. у вільний від навчання час, а також під час ферій я набував практики у шпиталях медичного інституту. Після закінчення передклінічних предметів та іспитів, т.зв. півдиплому (в США це рівнозначне із First part of National Board), відбував практику як фамулянт по клініках, а рівночасно допомагав одному з лікарів у його приватній практиці…. – Частину хірургічних інструментів та велику кількість штрикавок я одержав від генерального секретаря закордонних справ УГВР Миколи Лебедя. Стрінув я його в селі Команча, недалеко словацького кордону, в липні 1944 року. Микола Лебедь задержався на коротке перебування на Лемківщині, в переході зі своїми співробітниками на захід, і вони мали з собою цей медичний інвентар. Вони доручили мені передати ці хірургічні інструменти до диспозиції Головного Командування УПА, на руки генерала Дмитра Грицая («Перебийноса»). Я дістав дозвіл використати частину з штриковок для потреб місцевих відділів. – Медично-санітарний інвентар, що його вдалося зібрати на Буковому Берді, був настільки багатий, що повністю міг забезпечити потреби малогс польового шпиталю. Були там різні хірургічні інструменти, мал: стерилізатори, штрикавки, запаси ґази, вати, перев’язні матеріяли-бандажі. антисептики, ліки. Знайшлися навіть комплекти породових кліщів ті інших гінекологічних інструментів. Для Санітарної служби було важливо забезпечити кожного вояка пакетом першої медичної допомоги. Приблизно 40 до 50 відсотків нашог: куреня одержали оригінальні індивідуальні військові пакети, здобуті різними способами. Решта вояцтва була забезпечена саморобними пакетами випродукованими з льняного полотна працівниками санітарних пунктів довколишніх сіл. Найбільше виготовлено їх у селах Двернику ті Ступосянах. Добровольці, які зголошувалися до відділів УПА, часто приносили з собою, крім зброї, також санітарні індивідуальні пакети. – Зібравши весь санітарно-медичний інвентар, я приступив до сортування цього неупорядкованого майна….». – «…Командир УПА й медично-санітарні працівники старались узгляднювати повищі елементи в нашій партизанській тактиці. Під час рейду командир куреня, сотенні та бунчужні, підшукуючи терен для квартирювання, звертали увагу на тільки на те, щоб місце було безпечне під оглядом стратегічним, але теж щоб було поблизько придатної до пиття води. Про конечність доступу повстанських відділів до води добре знав і противник. Ворожі засідки, облави та бльокування потоків ставали причиною частих випадків загибелі, або поранення вояків УПА… – В половині вересня 1944 року курінь під командою В.Мізерного «Рена», був цілком структурно оформлений і настільки військово вишколений, що являв собою боєздатну одиницю. Санітарна служба була сформована при всіх сотнях та чотах і діяла, як на повстанські умови, справно. Тоді командир «Рен» вирішив вислати своїх представників до командування Дрогобицької воєнної округи УПА, здати звіт про сформування та вишкіл нового куреня, а також одержати дальші накази та доручення. До того часу з командою воєнної округи існували тільки посередні зв’язки. Вся наша увага була спрямована не на бойову, а на вишкільну діяльність. – До складу представників куреня для звітування перед зверхною командою «Рен» назначив чотирьох старшин: курінного ад’ютанта Василя Шишканинця («Біра»), сотенного Володимира Щигельського («Бурлаку»), сотенного «Бульбу» та того, що виконував обов’язки курінного лікаря «Горислава», тобто мене. Моє завдання було доповісти про медично-санітарний стан куреня, а також одержати вказівки щодо дальшої праці санітарної служби. – Штаб команди Дрогобицької воєнної округи УПА перебував у той час в околицях Турки у Самбірщині. Ми прибули туди 15 вересня 1944 року. Командиром Дрогобицької воєнної округи був тоді «Дзвінчук», перед яким довелося нам звітувати. Присутні при тому були ще два зверхники «Дзвінчука», яких нам, з огляду на повстанські звичаї конспірації, не представляли. Ми сподівалися, що наше звітування, про створення нового і то великого куреня, викличе радісну реакцію командирів. Однак нас молодих ентузіястів стрінуло розчарування. Замість признання, нам чітко й коротко з’ясували тогочасну ситуацію, підкреслюючи труднощі переходу фронту й труднощі боротьби в більшовицькому запіллі. Ми дізналися, що в плянах командування УПА не було наміру творити нові великі відділи, а навпаки, переформувати наявні курені на сотні й менші бойові одиниці з метою легшого маневрування у більшовицькому запіллі. – Я міг позвітувати тільки загально перед самими військовиками, бо представників медично-санітарної служби на постою штабу не було. Сподівання дістати досвідченого лікаря-фахівця на пост керівника Санітарної служби в нашому курені, на жаль, не здійснилися. – Після заслухання звітів, команда воєнної округи затвердила такий старшинський склад куреня, як його скомплектував В.Мізерний…». – «…Лікар УПА всяко радив собі при недостачі ліків, інструментів, санітарних приміщень і давав від себе все, що було в його спромозі. Одначе не в силі був уникнути критичних ситуацій, що їх накидував нам ворог….». – 12 червня 1949 року на еміґрації Модест Ріпецький одружився з Марією Боднаренко, медсестрою УПА, яка була районовою референткою підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ) УПА у надрайоні «Бескид» (Перемиська округа ОУН) на псевдо «Оксана». У Західній Німеччині Модест Ріпецький завершив навчання й здобув освіту лікаря в Ерлянґені і в березні 1957 року, разом з дружиною, переїхав до ЗСА (США), провадив лікарську практику в Чикаґо (стейт Ілліной), окрім лікарської практики, брав участь в американських і українських професійних організаціях. Від 1973 року Модест Ріпецький працював також у видавництві «Літопис УПА», зредаґував 23 та 32 томи: «Медична опіка в УПА», був фундатором 23 тому «Літопису УПА…». – Кілька українських видань раніше помістили мій допис «Модест Ріпецький – лікар зі зброєю в руках», якому я написав, що «…відійшов у Вічність 28 червня 2004 року, в Чикаґо (США), був — активним учасником визвольних змагань в лавах бійців Української Повстанської Армії, був лікарем Лемківського куреня УПА, надрайоновим провідником Служби Безпеки ОУН на Українських землях надрайону «Бескид», а пізніше – членом Середовища УГВР, головою Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, довголітнім головою Видавничо­го комітету «Літопис УПА», членом Редакційної ради відділу джерел історії національно-визвольної бо­ротьби ХХ-го століття при Інституті української археографії джерелознавства ім.М.Грушевського НАН України, Головою Ради ТзОВ «Літопис УПА» у Львові, Головою Правління Благодійного Фонду «Лі­топис УПА» у Львові ім. Володимира Макара, дійс­ним членом Українського Лікарського Товариства Пів­нічної Америки (УЛТПА)…- Але головне, – св.пам. друг «Горислав» був правдивим українським патріотом, водночас лікарем-гуманістом й хоробрим вояком, який тримав міцно у своїх руках і скальпеля, і фонендоскопа, і визвольного кріса… У родині Ріпецьких було ще три доньки та син, найстар­ша Ольга — доктор філоло­гічних наук і професор на Кафедрі Германістики Дер­жавного Університету ім.Івана Франка у Львові, Ма­рія — лікар-педіатр, Тереса — фармацевт, наймолод­ший Роман — кандидат біологічних наук і старший працівник Інституту Еколо­гії в Національній Академії Наук у Львові… Отримав значну кількість медичних інструментів для Головного Військового Штабу УПА від Генсекретаря Закордонних Справ Української Головної Визвольної Ради Миколи Лебедя-«Рубана-Ярополка», коли той перебував у селі Команча поблизу словацького кордону наприкінці 1944 року. Друг «Горислав» був учасником бойових дій відділу УПА коло села Лавочне, містечка Перегінське, під Сторонною на Самбірщині, у Струбовиськах на Лемківщині та ін., короткочасно був у складі сотні В.Щигельського («Бурлаки»). Відтоді до вересня 1947 року Модест Ріпецький допомагав Українському Червоному Хресту («Служба Здоров’я») лікувати поранених та хворих українських вояків на Лемківщині. У жовтні 1947 року він перейшов з рейдуючим відділом УПА через Австрію (м.Ландек) до Західної Німеччини….».

6.

***

ВАСИЛЬКО, пан Святослав (*08.06.1923-†25.02.2015, Ноттінґгам, Велика Британія) і його родиннне село Стецева. – Св.пам. МАҐУР, пан Юліян, псевдо -«Марко» (*28.07.1928-†28.04.1993, Львів)

У своєму ранішому дописі «В Ноттінґгамі йому сниться Стецева…», який був поміщений у кількох виданнях на Рідних землях та країнах поселення українців я докладно писав про тодішній ювілей українського патріота Святослава Василька через призму визвольних змагань на Покутті, історію родинного села, долі земляків та Крайовий зв’язок ЗЧ ОУН. Йшлося тоді про те, що у своєму надзвичайно щирому і, як на мене, дуже хвилюючому дописі «Вкрадене село» Роман Лисняк писав: «… Цієї ночі я знову прийшов до нього. І щойно тепер замітив, що село, яке стояло там – зникло. Я ще добре пригадую собі його, бо жив там тринадцять найкращих років свого життя. Воно положене на шляху «гостинної дороги» між 800-річннм Снятином, містом Марка Черемшини, і Городенкою Гостинець цей біжить вздовж межі Галичини і Зеленої Буковини. Перед Стецевою маленька доріжка відгалужується і веде до Стефаниковго Русова. А в тому і Стецева була прибраницею Василя Стефаника. Він одружився з донькою отця Гаморака і проживав в ній з десяток років. В розлогій долині, обгорнутій горбами, розкинулася Стецева – всіх тисяча дея’ятдесят «нумерів» в той час Сімнадцять років тому… Між Старим і Новим цвинтарями, під Пінькаса, йшла бита дорога вдолину в село аж до читальні на Вигоні. На дні серед Стецеви стояв горб із вбогою дерев’яною церквою-шопою. Бо моє село – бідно-багате село. Сварилися довгі роки, яку церкву поставити і досварилися до залізна. Тому також мінялися ґонтові, бляшані дахи із закурілими солом’яними стріхами. Я любив Стецеву, не будучи свідомий цього почуття. Я любив її як, хіба ще любиться свободу, бо це село противоріч нашої спільної долі, свідомих і несвідомих, письменних і неграмотних мало в собі щось вільного, як кожне українське село Горби, Чоканка, Вивіз, Погиблиці…». – Кажуть, що перша згадка про покутське селе Стецева належить до другої половини XV століття, де в документі за 1472 рік зазначено, що село входить до Снятинського староства. В іншому джерелі за 1564 рік згадується Стецева, вже як королівське містечко, яке «лежить на кордоні з Молдавією, і в ньому є 39 будинків». У 1566 році турки й татари під час походу через Прикарпаття дуже зруйнували й пограбували Стецеву. Великого лиха зазнало село від татарських орд у 1612-1622 pp. У 1625 році вони пограбували все майно жителів, а людей знищили. Лише випадково врятувалося 5 родин, які на згарищах й заснували нове село. В люстрації Снятинського староства від 1629 року зазначено, що «було містечко Стецева, з котрого зараз село осаджується»… Різні були часи в історії цього поселення українців на Івано-Франківщині, але й досі це село, як і чимало інших йому подібних на Західній Україні, – є осередком українського чину й духу, та мальовничим місцем, де народилися визначні патріоти. – Стеців’янин Микола Гуйванюк, доцент кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, автор монографії «Січовий рух у Галичині й Буковині (1900-1914 рр.)», у своєму інтерв’ю, що було опубліковане у газеті «Галичина» за 22.07.2010 року, зокрема зазначав, що якраз на Покутті, у селі Заваллі на Снятинщині, зародився січовий рух 5 травня 1900 року, а специфікою численних «січей» була їх повна самостійність… «Січі» були парамілітарними організаціями, фактично предтечею січового стрілецтва 1914-20-х років. Здається, таку ж природу мало формування національного війська й у поляків… Свідченням еволюції свідомості українського селянства Покуття під впливом «січей» стали численні заяви селян-січовиків про масовий вcтуп до Леґіону УСС, а також заяви батьків неповнолітніх юнаків про дозвіл на вступ своїх дітей до українського війська. – Як відомо, уродженець Покуття Кирило Гаморак (*1837-†1909), що походив з родини священика Семена Гаморака, належав до тієї частини української духовної інтеліґенції, яка не обмежувалася виконанням своїх душпастирських обов’язків. Він радо займався громадсько-культурною діяльністю, зокрема підтримував освітній рух. К.Гаморак мав широкі контакти з багатьма діячами науки й культури: І.Франком, М.Павликом, О.Барвінським, К.Трильовським, Л.Бачинським та іншими, щиро приятелював з Василем Стефаником, був послом до Галицького сойму. Незважаючи на належність до поміркованого крила націонал-демократів, активно співпрацював з товариством «Січ» у селі Стецева, про що збереглися свідчення сучасників. – Родинне село св.пам. Святослава Василька, що по війні донедавна був замешкав в англійському місті Ноттінґгамі, було серед тих, яке, як і інші покутські села, потерпало від рук різних окупантів, бо виявилося серед інших населених пунктів тодішньої Станіславівщини, які опинилися в епіцентрі організованої визвольної боротьби українців під еґідою ОУН, УПА, УГВР за свою незалежність в часі Другої світової війни та у повоєнні роки. З «Літопису УПА» (т.т.9,10) відомо, що за причетність до відділу УПА та сітки ОУН 16 листопада 1945 року большевики взяли в полон двох покутських повстанців, одному з них вони вирізали на чолі український тризуб. Загалом під час великих облав на усьому Прикарпатті енкаведисти поводилися з особливим садизмом: при допитах зривали повстанцям шкіру з рук, оббивали нігті, різали обличчя, ламали кості, вибивали зуби, забивали в ніс набої. Все це відбувалося перед очима насильно зібраного населення, від цього страшного видовища багато жінок божеволіло. 10 червня 1947 року в селі Княже, що на Снятинщині, боївка ОУН зліквідувала начальника «стрибків» села Стецева, 8 липня 1948 року підпільники пошкодили приміщення сільської ради у Стецеві, знищили усі документи тй телефонний апарат… У зв’язку з цим із новішої історії наших визвольних змагань слід згадати також дату 25 червня 1949 року, коли підрозділ внутрішніх військ НКВД обложив хутірець Осланка під Стецевою, що на Снятинщині. В кільці оточення було всього двоє стрільців-повстанців – Іван Курилюк («Завзятий») та Богдан Филипчук («Юрчик») – з теренової боївки – Служби Безпеки ОУН, що оперувала в окрузі Стецеви та навколишніх сіл. Зі всього складу боївки в живих зосталися вони одні: смертю героїв полягли в боях провідник Петро Личук («Львівський»), стрільці Орест Скорейко(«Гамалія»), Іван Плугаторик («Буйний»), Теодор Скорейко («Батько»), Іван Микитюк («Чумак»), Мирось Михайлецький («Ясен») . Дехто з них були ровесниками Святослава Василька. Про той героїчний бій підпільників з сітки ОУН й повстанців із відділу УПА дописувач Борис Мардаревич із Снятина написав такі сумні, але такі натхненні рядки: «… І погідного червневого порання (О.П. – 1949 року) прийняли бойові побратими свій останній бій. Смертельний, нерівний – озброєній до зубів зграї червонопагонників протистояли – два карабіни, один-єдиний патрон та граната – скінчились у повстанців бойові припаси. Зате мали зброю непереможну – гарячі серця, сповнені відваги і жертовної любові до Вітчизни, нескореність, незламність духу, вірність патріотичному обов’язку та військовій присязі. Воліли вмерти, але не здатись! – Живим ворогу-москалю в руки не дамся! – твердо, як клятву карбуючи слова, не раз промовляв Іван Курилюк. – Знаю: нас не буде, голови положимо, але Україна буде – мусить бути! – Таким і зостався навіки в пам’яті своїх сестер – Марійки, Оленки і Парасинки – зв’язкових-розвідниць боївки. – Воістину – свобода або смерть!..». Якраз у Стецеві на Снятинщині, в цій неперевершено чудовій місцині українського Прикарпаття, й народився у свідомій патріотичній родині 8 червня 1923 року Святослав Василько, який у буремні роки Другої світової війни зголосився й до кінця пройшов весь страдницький шлях разом з усіма своїми побратимами – вояками Української Дивізії «Галичина», був учасником запеклих боїв під Бродами, став підстаршиною 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії, й згодом під кермою леґендарного генерала Павла Шандрука прийняв Присягу на вірність українському народові. Прибув пан Святослав до Англії лише у 1947 році й за виїмком п’ятьох років в 1950-тих роках мешкав цілий час у Великій Британії. У ході громадсько-політичної акції закордонних українців на туманному Альбіоні та країнах поселення пан Святослав виявив себе як активний й провідний член ОУН за кордоном (ОУНз), тривалий час був Головою Політичної Ради ОУНз у Великій Британії, наразі є членом Ради Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

Однак особливою, але поки що дещо втаємниченою частиною його діяльності є праця Святослава Василька в К3 – Крайовому Зв’язку Закордонних Частин ОУН. І хоча про свою працю в Крайовому Зв’язку, – розвідчо-визвольному підрозділі українців, що з чужинецьких теренів підтримував визвольні змагання Воюючої України у повоєнні роки С.Василько мені нічого ніколи не писав, однак про цю його працю у підрозділі українців на еміґрації я опосередковано дізнався із його ж допису п.н. «До доброї пам’яті друга Юліяна», присвяченого світлої пам’яті його побратима Юліяна Маґура-«Марка» (*28.07.1928-†28.04.1993), який вже після здобуття Україною незалежності помер несподівано у Львові, як сказали, – мав серцеву недугу. У повоєнні роки Юліян, проживаючи й працюючи у Великій Британії від 1948 року, як член Закордонних Частин ОУН, в перших місяцях 1951-го року зголосився до підпільної праці в Крайовому Зв’язку (КЗ), по вишколі радиста він був перекинений до Польщі, а пізніше перейшов нелеґально в Україну у 1953 році. На жаль, в той час лінія зв’язку, по якій він пішов, вже була під наглядом польської Служби Безпеки та КҐБ, однак його не заарештували. Інтеліґентний і кмітливий побратим пана С.Василька Юліян Маґур по кількох тижнях підпільної праці зорієнтувався, що довкола нього не все в порядку й у своїй депеші по радіостанції» повідомив до «КЗ попередньо умовленим знаком, що він і все його оточення є під наглядом КҐБ. Це був дуже відважний крок побратима, бо він чи не першим подав правду про свій дійсний стан, висилаючи до «КЗ» відповідно спрепаровані телеграми, немовби нічого не сталося, хоча по якомусь часі Юліяна-«Марка» все ж було заарештовано, однак далі була вже тільки гра спецслужб… – Побратим Святослава Василька – Юліян Маґур так згадував про свою працю у Крайовому Зв’язку: «… В таборі я став членом Союзу Українців Британії (СУБ), де мене вибрали головою осередку. Там же вступив до Спілки Української Молоді (СУМ), обирався членом ЦК СУМу, ОУН(б), працював освітнім референтом підрайону. Вільного часу майже не було. На тих посадах довго не перебував тому, що Богдан Маців та «Горислав» (керівні члени ЗЧ ОУН) викликали мене до Манчестера і запитали, чи готовий допомогти воюючій УПА в Україні. Моя відповідь була однозначна. Таку згоду дав вже раніше, виповняючи анкету. Незадовго, у 1951 році, я приїхав до Лондона і зустрівся з подібними мені членами ОУН. Виявилося, що вони нас учитимуть на радистів. Керівниками були як українці, так і англійці. Правду кажучи, спочатку мені дуже не сподобалося, що нас вчать англійці. Нам постійно говорили про орієнтацію на власні сили ОУН(б) у боротьбі за держану незалежність. Але потім я зрозумів, що перейти німецько-чеський та польсько-совєцький кордони майже неможливо, що така співпраця потрібна і всякі форми боротьби зі сталінським тоталітаризмом є виправдані. Основним завданням майбутніх радистів стало навчитися приймати якнайбільше знаків, а також передати їх на ключі. Це я виконав чи не найкраще з усіх учасників, і тому мене планували відправити в Україну ще у 1951 році. Однак з невідомих причин залишився на наступний рік. Нас вчили також стрибати з парашутом, писати секретними чорнилами, зашифровувати радіограми, орієнтуватися на місцевості тощо. Радіосправу викладав англієць Робертс та українець Володимир Керод. У 1952 році до нас приєднали розвідників, яких планували закинути на терени України разом з радистами. З того нічого не вийшло, бо англійці, як я вважаю, побоялися післати свого літака, а перейти німецько-чеський кордон не вдавалося через його сильне укріплення. Наступив 1953 рік. Мене, «Марка», і розвідника «Голуба» вирішили закинути на повітряній кулі на території Польщі… Куля приземлилася досить м’яко. Перед вильотом відбулася особиста зустріч з Головою Проводу ОУН Степаном Бандерою. Така ж зустріч була організована і в 1952 році. Провідник ОУН просив передати «Усміху» (Миронові Матвієйку), що війна між Сходом і Заходом вибухне за два-три роки… Крім Степана Бандери, я мав нагоду слухати Ярослава Стецька та Степана Ленкавського. Керод Володимир був членом референтури КЗ і відповідав за технічний стан зв’язку. Перед моїм відходом він пообіцяв, що коли радіоцентр ОУН буде готовий, зв’язок здійснюватиметься безпосередньо з ЗЧ ОУН, а не через англійців. Коли завершилась підготовка, «Голуба» і мене завезли в портове місто Кіль, а звідти на катері до острова Берґольм… Я прийняв рішення готувати повітряну кулю до польоту. Приблизно о 11 годині ночі ми полетіли… За кордном було вирішено, щоб я залишався у Польщі на місце радиста «Івана», який загинув, а «Голуб» пішов в Україну. Я встановив кілька зв’язків з Центром…».

Згадуючи той час Святослав Василько писав у книзі Ю.Маґура «Про себе і КДБ розповідає «Марко»», що побачила світ у львівському видавництві «Поклик сумління» ще 1996 року: «…десь осінню 1953 року керівник Крайового Зв’язку (КЗ) сотн.Богдан Підгайний уповноважив мене зайнятися дуже важливою і таємною ділянкою в праці КЗ – а саме: зашифрувати і розшифровувати телеграми, які висилалися до наших радистів в Україні і в Польщі, включно з телеграмами від Мирона Матвієйка («Усміха») та інших. Він віддав у моє розпорядження таємний архів, в якому зберігалися всі вислані і прийняті телеграми, дані про радистів, умовні розпізнавальні знаки та всякі інші зауваги, включно з темпераментом та звичками поодиноких осіб-радистів. До цього архіву мали доступ, як мені відомо, крім мене, тільки хор.Володимир Керод, відповідальний за радієві зв’язки і, очевидно, керівник КЗ сотн. Богдан Підгайний. З Юліяном Маґуром («Марком») в’язали мене дружні взаємини від кількох років і тому я зацікавився його долею. Телеграми від «Марка» були для мене втіхою, як доказ, що він живий. Десь у третій телеграмі від нього, яку я почав розшифровувати, на мить забилося моє серце. В сьомій групі п’ятірки я не знайшов умовленого знаку-підтвердження, що все добре. З Юліяном-«Марком» було домовлено, що умовний знак має бути тільки в 7-ій групі, а коли він буде в одній з інших груп, це значить, що він під наглядом КДБ. Такий умовний знак я знайшов аж у 12-й групі радіограми. Ще заки покликати сотн.Підгайного, я посягнув по течку «Марка». Сумніву не було. Пригадую, коли я роз’яснив Б.Підгайному ситуацію, він ледь помітно змінився на лиці… Дуже ризикованим, сміливим, вчасним повідомленням «Марко» безперечно заощадив багато труду для праці КЗ і, можливо, врятував деяким людям життя. В цьому його заслуга…». Згадуючи про початок своєї праці в КЗ, побратим С.Василька св.пам. Богдан Маців, що донедавна замешкав у Канаді, зокрема, писав: «…Наш контакт (О.П. – Богданом Підгайним) відновився у 1950 році, коли мене підпорядкували у рядах ОУН сот.Богданові, тоді референтові Крайового зв’язку. В 1950 р. я взяв відпустку у фабриці перерібки бавовняника і приїхав до панства Підгайних до Ляндсґуту, в Німеччині…».

Лебедь, пан Микола (портрет Якова Гніздовського), – надав внук М.Лебедя Марк Інфельд

Мені ж видається, що про цю цікаву, дуже відповідальну й надзвичайно небезпечну працю українських патріотів в Крайовому Зв’язку ми не скоро дізнаємось, бо вже відійшов у Вічність св.пам. Святослав Василько, уродженець прикарпатського села Стецева. – Р.Лисняк справедливо зауважував, що «…десь у широкому світі є образи його ношені в серцях уродженців. Тим образам, що ніколи не втрачають свіжости, приглядаються… І не розпізнають… Є ще багато вільних стеців’ян з моїм образом моєї Стецеви…». Принагідно зазначу, що якраз у покутській Стецеві народився 11 листопада 1919 року й інший чоловий діяч ОУН за кордоном та ЗП-Середовища УГВР Василь Фокшан, який юнаком став членом ОУН й провадив освітню діяльність серед молоді довколишніх сіл. У 1940 році Василь був арештований НКВД за належність до ОУН, відбув заслання на Далекому Сході, проходив службу в робочому батальйоні Червоної Армії, а з початком війни у 1941 році потрапив в німецький полон, з якого втік. В.Фокшан був насильно змобілізований до праці при німецькій частині, після втечі з якої переховувався у Відні. На еміґрації він замешкав у Австралії, у Мельборні, де був одним із основоположників знаменитої кооперативи «Дністер», активним в українській громаді, власником «Висилкової книгарні». В.Фокшан також, як і його земляк Станіслав Василько, працював представником майже усіх українських видань та газет на еміґрації, фінансував деякі книжкові видання. Мені минулого року вдалося побувати у Мельборні, де я довідався, що існує навіть посмертна «Фундація Василя і Стефи Фокшанів», яка допомагає українським студіям в австралійському Університеті імені Монаша. Я також побував коло місця Вічного спочинку Василя Фокшана на українській ділянці цвинтаря у Мельборні. А хто не знає, що уродженцем Стецеви є також отаман Української Галицької Армії Омелян Лесняк (*1882-†1953), який у роки Першої світової війни (1914-1918) був капітаном австрійської армії, а від вересня 1916 року командував першим куренем Леґіону Українських Січових Стрільців, згодом (1918-1919) служив в Українській Галицькій Армії, був призначений командиром Золочівської військової округи, а пізніше – командиром 3-ої бригади УГА, мешкав на еміґрації у Чехословаччині та Австрії. У Стецеві народився 15 травня 1884 року й Тома Томашевський, який після еміґрації до Канади став видатним діячем Українського робітничого товариства Рівність та Слов’янського соціалістичного союзу, він працював у громадських організаціях, таких як Асоціація братньої допомоги та Незалежна грецька церква.. Зрештою він зайняв антикомуністичну позицію, приєднавшись до Федерації українських соціал-демократів (FUSD), Об’єднаних фермерів Альберти і, у кінцевому рахунку – до Співдружності федерації кооперативів (попередника нинішньої Нової Демократичної партії). Згідно з матеріалами сайту села Стецева, ще на самому початку своєї неспокійної кар’єри, він став відомий як журналіст і редактор низки газет, спершу приєднавшись до колективу «Робочого народу» (Едмонтон, 1910), потім працював співредактором «Нової громади»(Едмонтон, офіційний орган FUSD , 1911-1912), згодом – «Поступу» (Мандер, 1915-1917), потім – «Правди і волі» (Ванкувер, 1920), сатиричного щомісячника «Батіг» (1921-1922 рр.), а коли осів у Едмонтоні – «Нашого поступу»(1922-1929). За рік, у 1928 р. він очолив в Едмонтоні газету «Західні новини», котрі виходила двічі на місяць. Потім він продав її українській католицькій єпархії Едмонтона, котра перейменувала її в «Українські новини» (в даний час незалежне видання під керівництвом редактора-видавця Марка Левицького). У 1930-х (у той час він також редаґував «Фермерський голос» і 1940-х роках був лідером у того, що історик Михайло Марунчак назвав «епохою споживчих кооперативів», допомігши заснувати 10 кооперативів у провінції Альберта, в таких містах, як Веґревіль, Смокі Лейк, Мирнам, Мандер, Торолд і Черхіл. Будучи активним аж до 1970-х років, стеців’янин Томашевський в 1950-х, присвятив свої сили збереженню спадщини українських піонерів у Канаді. Він був видавцем щоквартального «Український піонер» (1955-1960) і одним із засновників Асоціації українських піонерів Альберти. Помер уродженець Стецеви Тома Томашевський в Едмонтоні 4 лютого 1969 року. Принагідно слід також згадати про одну з п’ятьох дочок отця Кирила Гаморака – Гаморак (Стефаник) Ольгу (*1871-†1914), яка була вчителькою народної школи у Стецеві й відіграла особливу роль у житті Василя Стефаника, протягом тривалого часу була його щирою приятелькою. Як подає згаданий вище сайт села Стецева, пані Ольга близько до серця сприймала болі й радощі письменника, підтримувала його у хвилини душевної скрути. В особі О.Гаморак В.Стефаник мав вірного і щирого друга. Під час навчання В.Стефаника в Кракові Ольга була для нього одним з авторитетних джерел інформації про події в рідному краї, від 1908 по 1910 рік вона була активною діячкою «Січі» села Стецева. То ж, як бачимо, дуже славне своїми уродженцями родинне село Святослава Василька Стецева на Снятинщині! – Сам же св. пан Святослав Василько протягом багатьох десятиліть, опинившись на чужині, проводив значну просвітницьку й громадську працю з-поміж українства: від вересня 1963 року по березень 1988 року він виконував обов’язки представника знаменитого часопису українських інтелектуалів у країнах поселення «Сучасність» на Велику Британію. Однак мені, уродженцю й мешканцю Наддніпрянщини, особливо приємно, що народжений на Прикарпатті Святослав Василько став автором й видавцем першого ориґінального стінного календаря, присвяченого 1000-літтю Хрещення усієї України, на якому було зображено історичне тло та матеріал княжої і козацької доби з Володарями Руси-України. Автором портретів князів, королів та гетьманів став його побратим-дивізійник професор Олег Островський, а мистецьке оформлення й друк було здійснено у ноттінґгамській друкарні також українця Григорія Пося. Слід особливо зазначити, що цей знаменитий календар було поширено значним накладом в усіх країнах світу, де мешкають українці та кілька разів перевидано у самій материковій Україні. Але ж чи знають у Стецеві, Покутті та й в усій Івано-Франківщині, що до появи цього знаменитого і натепер такого популярного календаря спричинився їхній земляк?! Ось уже кілька останніх десятиліть св. пам. пан Святослав Василько, з яким мене, особою дещо молодшого віку, єднала плідна товариська переписка, – мешкав в англійському місті Ноттінґгамі, але незважаючи на певні здоровельні проблеми, жваво цікавився подіями в Україні, та не просто цікавиться, а, скажімо, – жив-переживав серцем й душею усі наші здобутки, й особливо – негаразди. А ще пан Святослав постійно надсилав до різних книгозбірень України різні книжки та часописи. Ось, наприклад, років з десять тому він передав Лохвицькій районній бібліотеці імені Г.С.Сковороди у Полтавській області, чималу кількість книг на українознавчі, політологічні та історичні теми, як також книги з царини мемуаристики та військового мистецтва. – …Насамкінець мені пригадалися зворушливі рядки з нарису Зенона Лисняка (Гемпстед, Ню Йорк), який працював у великому банку на Вол-стріт в Ню Йорку і брав участь у всіх ділянках українського життя: писав українською, німецькою і англійською мовами про німецько-американський футбольний союз, до якого належав Український спортовий клуб, був у проводі цього союзу, де його обирали пресовим референтом, його дописи поміщували «The Ukrainian Weekly» (тоді був редактором Зенон Снилик) і знаменитий часопис «Свобода». З.Лисняк також писав переважно гуморески до «Мітли» і «Лиса Микити» під редакцією уславленого маляра-карикатуриста Едварда Козака. З.Лисняк, зокрема, пише: «…Я народився у Стецевій. Це чудове, велике, історичне село на землі українського Покуття, з великим ставом посередині й церквою на горбі. Воно лежить між горбами, на межі Галичини і Буковини. Село дуже близьке до Русова – рідного села нашого великого письменника, майстра новелі й українського патріота Василя Стефаника. В.Стефаник був одружений з Ольгою Гаморак і оселився на деякий час в тестя К.Гаморака в нашій Стецевій. Поблизу Стецеви знайдено браслети доби пізньої бронзи, виявлено поселення ранньо-слов’янської черняхівської культури, де знайдено монету римського імператора Коммода. Перша згадка про Стецеву належить до другої половини XV ст. В документі за 1472 рік зазначено, що село входить до Снятинського староства. В іншому джерелі за 1564 рік згадується Стецева – королівське містечко, яке лежить на межі з Молдавією, і в ньому є 39 будинків. У 1566 році турки і татари під час походу через Прикарпаття зруйнували і пограбували Стецеву. Великого лиха зазнало село від татарських орд у 1612-1622 роках. У 1625 році вони пограбували все майно жителів, а людей знищили. Лише випадково врятувалося п’ять родин, які на згарищах заснували нове село…». – Як і Святослав Василько, Зенон Лисняк був змушений покинути Стецеву у бурхливому вирі Другої світової війни. «…І тепер моїм бажанням є відвідати чудові землі України від гір Кавказу, через Київ, Дніпро, Буг, Дністер, Карпати до рідної Стецеви, – писав пан Зенон. – На превеликий жаль, я вже не в силі виконати це бажання. Таким жорстоким є життя. Вже час на прощання із сльозами. Але не плач за мною, Стецева, не плач за мною, Україно! Я завжди залишуся вашим вірним сином, я вас ніколи не забуду, до кінця свого життя…».. Мені видається, що ніколи не забував Україну, свою родинну Стецеву та інші терени такий визначний, але такий скромний, ноттінґгамський українець св.пам. Святослав Василько. Ось, наприклад, якимсь час тому я був отримав від нього коротку записку: «..Висилаю книжку Михайла Демковича Добрянського «Україна і Росія» (Рим, видання Українського Католицького Університету св.Климента Папи, том LXVII, 1989), яку Ви бажали мати у своїй бібліотеці. Повідомте, будь ласка, коли одержите її. Була б велика шкода, якщо б вона пропала, її тяжко тепер знайти…». – Переконаний, що прислану мені, полтавчанину, стеців’янином св.пам. С.Васильком знамениту книжку Михайло Демковича-Добрянського, який народився у родині переселенців до села Лагодів на Перемишлянщині з лемківського поселення Добра Шляхецька повіту Сянік – повинні мати у своїх книгозбірнях усі свідомі українці, як знак того, що Україна, незважаючи на москвинську політику, гніт й україножерство Москви, є єдиною й неподільною: умовно кажучи – від мого, панченкового, посульського містечка Лохвиці, – до лемківських теренів, що дали життя Демковичу-Добрянському, і далі – до василькової Стецеви на Покутті; а гуцули, наддніпрянці, бойки, мешканці Донбасу й Криму, запорожці та лемки – це єдиний український народ зі славною минувщиною та европейською перспективою

7.

***

МАЦІВ, пан Богдан (*12.08.1925, Львів-†01.10.2018, Монтреаль, Канада)

У своїй іншій статті «Богдан Маців: «…Звик волю шанувати…», я, зокрема, писав, що передмовлюючи повість Євгена Загачевського «Львівська братія», яка з’явилася в Торонто 1962 року, як видання Братства колишніх вояків Української дивізії УНА, відомий історик, вояк та публіцист Юрій Тис-Крохмалюк писав, що «…як і в житті, ці постаті це динамічні люди, сповнені прагненням чину, а не сумирні, простодушні мешканці міста. Хоч їхня участь у війні зводиться до функції простих вояків та ще подекуди підстаршин у чужому війську, в їхніх серцях горить ідея української державности, прищеплена друзями з однієї вулиці і батьками. Тими, що колись боролися в лавах українських військ і вірили в успішне завершення нашого змагу до власності державности… Вони не знають відчаю, хоч нераз жорстокі і абсурдні ситуації в чужому однострої могли б дати причину до розпачу. Навпаки, вони мужніють, ще твердше зціплюють зуби, вижидаючи дарма майже нездійсненних мрій: власного національного війська… Не хочуть бути простодушними плебеями, що пливуть не з течією, а проти неї, що відчувають у собі неспокій, прагнення до свободи й гарт боротися за неї. Вони не обожнюють всевладної ворожої сили. Ні не ламаються під її тиском, вони не визнають її всевідучости, ні не піддаються міражам, створюваних ворожою психологічною службою. Це як у «Лісовій Пісні»: «Звик волю шанувати»…». – Одним із представників знаменитої львівської братії міжвоєнної доби був Богдан Маців, який побачив світ у місті Лева 12 серпня 1925 року. З початком німецько-совєцької війни Богдан вступив до Юнацтва ОУН, а 1943 року зголосився до Української Дивізії «Галичина», пройшов рекрутський вишкіл у Гайделяґрі, а підстаршинський піхотинський вишкіл – у Ляуенбурзі, згодом закінчив старшинську школу – в Прозечніцах, на Чехо-Словаччині. Пройшовши з цією Українською Дивізією увесь бойовий шлях на війні, по її закінченню був у полоні союзників в Ріміні, а опісля – в Англії. Після звільнення з полону у грудні 1948 року знайшов собі працю на заводі переробки бавовни у місцевості Саут Болтон, вечорами ж брав фахові курси й активно вивчав англійську мову. В 1949 році поїхав до Західної Німеччини, в Мюнхен, і там включився в працю Краєвого Зв’язку (КЗ) Закордонних Частин ОУН, згодом повернувся до Великої Британії і перебував там аж до припинення діяльності цього втаємниченого КЗ. До речі, у книзі «Про себе і КДБ розповідає «Марко» (1996), упорядником якої був побратим Богдана Маціва св.пам.Святослав Василько, є коротка згадка й про пана Богдана. Юліян Маґур («Марко») зокрема пише, що: «… В таборі я став членом Союзу Українців Британії (СУБ), де мене вибрали головою осередку. Там же вступив  до Спілки Української Молоді (СУМ), обирався членом ЦК СУМу, ОУН(б), працював освітнім референтом підрайону. Вільного часу майже не було. На тих посадах довго не перебував тому, що Богдан Маців та «Горислав» (О.П. – ймовірно, це Модест Ріпецький (*1921-†2004) – лікар, видавець, вояк УПА в 1944 Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар) (керівні члени ЗЧ ОУН) викликали мене до Манчестера і запитали, чи готовий допомогти воюючій УПА в Україні. Моя відповідь була однозначна. Таку згоду дав вже раніше, виповняючи анкету. Незадовго, у 1951 році, я приїхав до Лондона і зустрівся з подібними мені членами ОУН… У 1952 році до нас приєднали розвідників, який планували закинути на терени України разом з радистами. З того  нічого не вийшло, бо англійці, як я вважаю, побоялися післати свого літака, а перейти німецько-чеський кордон не вдавалося через його сильне укріплення. Наступив 1953 рік. Мене, «Марка», і розвідника «Голуба» вирішили закинути на повітряній кулі на території Польщі…». – …В Лондоні Богдан Маців продовжував навчання у Політехнічному інституті, який викінчив 1956 року, а вже восени цього ж року еміґрував разом з дружиною Оленою до Канади, у Монтреаль, де працював на хімічному заводі, аж до виходу на пенсію у 1985 році. Після переїзду з Англії до Канади в листопаді 1956 року пан Богдан відразу ж включився до громадської праці у місті Монреалі, його діти та дружина були членами Пластової станиці, а сам він став активним членом Пласт-Прияту, щороку допомагаючи у підготовці приміщень на пластові табори на пластовій оселі «Батурин», допомагав також у технічних справах, організовував різні заходи щодо збірок коштів на пластові вишколи. Кожного року він брав участь в організації тоді дуже популярної Пластової Маланки для української громади Монреалю. Коли у 1984 році почалося інформаційна війна та переслідування дивізійників з боку центру Сімона Візєнталя Богдан Маців став одним із співзасновників «Товариства Оборони Доброго Українського Імені» при Монреальському відділі Конґресу Українців Канади. Товариство очолив відомий історик д-р Роман Сербин, а пан Богдан був секретарем, а згодом – головою цього Товариства. Як відомо, члени товариства, як свідки, брали участь у процесі судді Жюля Дешена в Оттаві. Того ж таки 1984 року пан Б.Маців був обраний головою Монтреальської станиці Братства Дивізійників 1-ої УД УНА і ним залишався аж до її ліквідації у грудні 2012 року, рівночасно був членом Головної Управи Братства Дивізійників. Як делеґат Головної Управи брав участь у святкуваннях 60-ліття заснування Дивізії «Галичина» в липні-серпні 2003 року у Львові, й під час цих святкувань, як делеґат ГУ Братства, відкрив Дивізійний Пам’ятник на Личаківському цвинтарі. Згодом, як делеґат ГУ Братства, брав участь у Світовому Конґресі Українців у Києві. Протягом багатьох років Богдан Маців займався впорядкуванням архівів Дивізії та видавничою діяльністю. Його праця на цьому відтинку детально описана у часописі «Вісті Комбатанта» (ч. 4, 2014 рік) п.н. «Як дійшло до видання Альбома – «Українська Дивізія Галичина». У статті подані інформації про те, коли Богдан Маців був обраний Головною Управою Братства Дивізійників референтом архівів Дивізії, коли почав збирати світлини й впорядковувати альбоми. Після десяти років натхненної праці він створив чотири комплекти альбомів (кожний по шість альбомів – разом понад 1000 фотографій). Ці комплекти були офіційно передані до державних архівів в Оттаві, Вашінґтоні, Києві та Львові. По закінченню цієї праці Богдан Маців вирішив видати Альбом – «Історія Дивізії у фотографіях». Наприкінці 1980-тих років українська громада в Канаді й США глибоко переживала позитивні зміни на теренах цілої України. В той час в Канаді засновано товариство РУХ, з осідком у Торонто, а пан Богдан став головою його Монтреальського відділу. До Канади почали приїжджати цікаві гості з України. Їдучи до Торонто, зупинялися в Монреалі, а управа РУХ-у тут організувала зустрічі з ширшою громадою, як також більше близькі, ніби родинні, зустрічі у приватних домах. Гості з тоді ще підсовєцької України переважно мешкали у різних хатах і там перебували, як довго треба було, часто знов у поворотній дорозі в Україну. Бувало поверталися декілька разів, і тоді вже почувалися як у себе вдома. Тому що пан Богдан рано пішов на пенсію (у 59 років) і мав вільний час й можливість зустрічати гостей на летовищі, а у вільний час використовував кожну нагоду, щоб їм показати чудове місто Монреаль. «Першим гостем був д-р Дмитро Степовик, – пригадував пан Богдан Маців, – на самий Святий Вечір, 6-го січня 1989 року. Це було для цілої нашої сімї неймовірне переживання, головним чином для дітей. Ніби, як це так, раптом, несподівано, гість із України… і так цікаво розповідає про ту Україну, про яку вони чули і читали, хіба що тільки у казці, а може бачили у сні… Далі були відвідини В’ячеслава Брюховецького, цілої родини режисера Юрія Іллєнка (після того, як він був нагороджений в Канні за фільм «Лебедине Озеро – Зона», а в Канаді йшов показ у Монтреалі, Торонто і Ванкувері…». Далі побував у родині Мацівих Михайло Горинь, згодом – громадсько-політичні діячі – Ярослав Кендзьор, Михайло Бойчишин, Михайло Поровський, В’ячеслав Чорновіл й Атена Пашко, Володимир Яворівський, Лесь Танюк, Іван Драч, Сергій Головатий та багато-багато інших. У 1990 році Богдан Маців став представником Фонду Допомоги Дітям Чорнобиля в Монреалі, організував збірки коштів і пересилав їх до Управи цього Фонду в Торонто. Ці обов’язки він виконував протягом приблизно десять років. З великою приємністю і надзвичайним задоволенням він подорожував з дружиною Рідними Землями. Пан Богдан тільки 1992 року отримав можливість повернутися до свого рідного Львова, це перший раз після 49 років перебування на чужині. Тоді, коли зголосився до Дивізії в 1943 році, про таку долю йому навіть не снилося. Після цього Маціви відвідували Україну дуже часто й старалися оглянути якомога більше рідних теренів. Навіть відшукали родичів дружини Олени з дому Деркач на Вінниччині, біля історичного Тульчина. Про це Маціви завдячують нині покійному Юрієві Іллєнку, який обіцяв це, будучи в Канаді, з ними туди поїхати, і цю обіцянку він сумлінно виконав. Побували Маціви й у Харкові, Дніпропетровську-Січеславі, Одесі, а у 1995 році відвідали єдину українську школу в Донецьку, якій фінансово допомагала Монреальська Станиця Братства Дивізійників. У 1993 році подружжя Мацівих брало участь у святкуваннях 50-ліття заснування Дивізії у Львові та Києві, разом з іншими дивізійниками відвідали місцевості поблизу Бродів, де відбулися трагічні бої у липні 1944-го року. Тоді ж вони поїхали потягом до Криму, а 2003 року знов повернулися на півострів, але цим разом вже поїхали круїзом й мали можливість побувати у Севастополі, Ялті, та, їдучи автобусом, бачили чудові Кримські гори. Останнього разу Богдан Маців був з дружиною, сином, внучкою й внуком були в Україні 2008 року. Приємно було дивитися, як вони з радістю ходили по Львові, вдень і вночі, почували себе як вдома (в Києві московитська мова їм була незрозумілою, а у Львові мова більше нагадувало їм мову діда і баби). Всі подорожі по Україні, часто в товаристві доньки Христини, відвідини приносили їм усім багато радості та втіхи… Під час презентації книги-фотоальбому Богдана Маціва «Українська дивізія «Галичина»», яка відбулася 24 жовтня 2009 року у Львівському музеї етноґрафії та художнього промислу наголошувалось, що видання, автором якого є старшина дивізії, уродженець Львова, – це історія у 278 рідкісних світлинах про бойовий шлях «Галичини» під час Другої світової війни з моменту заснування добровольцями Галичини у 1943 році і до звільнення з полону вояків у 1949 році та подальшу їхню долю. «…Зібраний Богданом Мацівим документальний матеріал допомагає сформувати неупереджене уявлення про участь українського народу у Другій світовій війні. Ветеран зазначає, що ця сторінка героїчної боротьби досі трактується крізь призму радянських стереотипів. Комуністичні ідеологи втовкмачили в голови людей, що ті, хто добровільно, інколи навіть цілими гімназійними класами на чолі із своїм вчителем, вступали до рядів дивізії «Галичина», – це фашисти, зрадники батьківщини, свідомо перекручуючи правду, оскільки вони зі зброєю в руках стали в обороні своєї Батьківщини – України, бажаючи її бачити незалежною….». Фотоальбом побачив світ накладом 2000 примірників. За словами технічного редактора, багатолітнього члена Пласту та його проводу В’ячеслава Стебницького, книжка мала вийти друком ще торік, коли відзначалося 65-річчя створення Української дивізії «Галичина», однак робота з певних причин завершилася лише зараз. Видання, наголосив він, слід розглядати винятково як свідчення історичного факту, одного з епізодів боротьби українського народу за свою незалежність. Дійсно, фотоальбом Українська дивізія «Галичина» викликав зацікавлення у багатьох істориків, політологів та всіх, хто хотів знати документальну правду про цю героїчну сторінку минулого українського народу. Сам же пан Богдан не зміг прибути на згадану презентацію, однак у своєму листі від 20 жовтня 2009 року він писав, що, «…Альбом виданий для читача в Україні. В діяспорі вже друковано багато статей і книжок на тему подій Другої світової війни і суспільство добре обізнане з тогочасними проблемами. Зате в Україні, в післявоєнний час, інформацію подавано з перспективи стереотипів совєтської дійсності. Тому саме вирішив, що після вісімнадцяти років існування самостійної України, настав час, щоб протидіяти саме тим міфам, які совєтська пропаґанда настирливо втовкувала людям в голови, а саме, що ті, хто добровільно зголосилися до рядів Дивізії «Галичина», це фашисти – зрадники Батьківщини. На жаль – і сьогодні чуємо подібні голоси… Між двома світовими війнами молодь Галичини була вихована у патріотичному дусі. Прикладом для них служили «Січові Стрільці» і воїни Української Галицької Армії. Ці воїни були патріотами своєї батьківщини – України, і ніхто в той час не робив їм закидів, що вони носили мундири чужої держави. Всі розуміли, що того вимагала тогочасна дійсність – сумна дійсність бездержавного народу. Ветерани тих військ стали провідними членами галицького суспільства, стали професорами і учителями учбових закладів, і тому мали великий вплив на молодше покоління. Всім відомо, що в 1943 році часто цілі класи випускників ґімназій, у різних містах Галичини, разом зі своїми учителями, голосилися добровольцями в ряди дивізії «Галичина». В 1943 р. вже було ясно, що Німеччина програє війну, і всі чекали нагоди, щоб вибороти волю України від совєтського терору. Але для цього бракувало військового знання і зброї. Який вибір ми мали в цей час? До кого може звернутися бездержавний народ? Ми здавали собі справу з того, що зброї і вишколу ніхто даром не дасть, що за це прийдеться заплатити, може навіть і життям. Це мої скромні думки про те, чому саме 80 тисяч молоді Галичини зголосилися до Дивізії. Надіюся, що «Альбом» дасть відповідь читачеві на багато питань…». – «…Чудова країна, наша Батьківщина, наші Рідні Землі, – був переконаний св.пам. Богдан Маців, який з юнацьких років «звик волю шанувати», – турбуємося її долею й все сподіваємося, що піде до кращого. Тому і не дивно, що донька Христина ще й досі живе в Україні. Поїхала нібито на один рік, а тут вже 23-ий почався… Насьогодні, коли у боротьбі проти московського оккупанта на Донбасі ґартується українська нація, жорстокі умови воєнного часу просто зобов’язують нас усіх з роду-племені українців, – як на Материку, так і розкиданих по чужинах, знову й знову ставати на захист нашої рідної землі, з усіх сил допомагати нашому такому знедоленому, але такому сильному духом й героїчного народу, який гуртом, усієї громадою, став в обороні не лише своєї Вітчизни, але й усієї світової цивілізації…». То ж думається, що ще довгий час пан Богдан, як справжній вояк-патріот, – такий же одержимий і динамічний, як у далекій юності, що припала на воєнне лихоліття, один із небагатьох із міжвоєнної «львівської братії» залишатиметься на стійці оборони України, бо у його серці досі горить ідея справжньої української державності, прищеплена друзями з однієї вулиці і батьками, тими, що колись боролися в лавах українських військ і вірили в успішне завершення нашого визвольного змагу…

8.

***

ПІДГАЙНИЙ, сотник інж. Богдан (*02.01.1906 – †01.09.1980, Торонто, Канада)

«Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії… Богдан Володимирович Підгайний (псевдо – «Аскольд», «Бик», «Доктор», *2 січня 1906, с. Полонична, Кам’янка-Бузький район, Львівська область — †1 вересня 1980, м.Торонто, Канада) — діяч УВО, ОУН…. В юнацькі роки був активним членом Пласту, 1 куреня ім. П.Сагайдачного. У 1925 закінчив Академічну гімназію у Львові. У 1932 завершив навчання у політехнічному інституті в Данціґу. Член УВО з 1923. Організатор і виконавець, разом із Романом Шухевичем, вдалого замаху на шкільного куратора Галичини Станіслава Собінського 19 жовтня 1926. Бойовий референт КЕ ОУН протягом липня 1933 — червня 1934. Засуджений на Варшавському процесі (18.11.1935 — 13.01.1936) до довічного ув’язнення, а на Львівському процесі (25.05.1936 — 27.06.1936) до 15-ти років ув’язнення. Вийшов на волю у вересні 1939. За доручення ОУН вступив в дивізію «Галичина», де був командантом сотні, поручником. Після війни, в кінці 40-х — на початку 50-х, був керівником референтури зв’язків ЗЧ ОУН. Член ОУН(з) від 1954 року, член Політради ОУН(з). З 1956 року проживав у Канаді. Помер 1 вересня 1980 в Торонто (Канада). – Література – Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007….».

9.

***

КЕРОД, інж. Володимир (*09.06.1913–†01.02.1978, Ню Йорк, ЗСА)

Керод Володимир
Керод Володимир

Славної пам’яті Володимир Керод скінчив свій земний шлях понад 45років тому, 1 лютого 1978 року  у Ню Йорку, – в силі віку, сповнений запалу та енерґії і в розгарі здійснювання своїх особистих і громадських планів. Під час панахиди, яка відбулася понад чотири десятиліття тому,  редактор Микола Галів представив В.Керода як щирого та відданого приятеля, скромного, готового робити прислуги другим. Під час поховання на цвинтарі говорив колишній ректор Українського Вільного Університету, проф.Роман Дражньовський, — голова Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА, він пращав Керода, як члена Головної Управи й дякував йому за працю, яку покійний виконував, а під час тризни перший пращав покійного сототник Богдан Підгайний, з Канади, від канадських дивізійників і Крайової Управи, від членів Капітули пропам’ятних дивізійних відзначень, членом якої пан Володимир був від 1949 року і від членів т.зв. Крайового Зв’язку Закордонних Частин ОУН. Редактор Євген Стахів попращав Керода від середовища ЗП УГВР, професор Лабунька згадав покійника як відданого приятеля в біді, а Теодор Чіх колишній організаційний референт ОУН в рімінському таборі, розказав про цікаву і небезпечну роботу з Керодом в підпіллі ОУН.І хоча пройшло з того часу понад чотри десятки довгих років, окремі з українців на Рідних Землях та країнах поселення ще пам’ятають про цього непересічного борця-вояка й правдивого українського патріота, який народився рівно 110 років тому, 9 червня 1913 року,  у місті Лева, де й здобув до початку німецько-совєцької війни середню  освіту. – Св.пам. Володимир Керод мав виразні політичні переконання. Від ранньої молодості був членом Організації Українських Націоналістів, працював серед ремісничих кругів, як член ОУН, брав участь у Похідних групах ОУН, що у середині 1941-го року в часі нацистсько-большевицького протистояння пішли вслід за Вермахтом на наші, наддніпрянські терени, південь, схід та Крим, аби творити там осередки українського життя, шкільництво, освіту, кооперацію, доходило в деяких місцевостях до постання  прообразу національних адміністрацій. Однак вже на початку свого шляху в складі Похідних груп на  Волині Володимир Керод попав в руки ґестапо й опинився в таборі полонених, але якимось чудом врятував життя і коли почали організувати Українську Дивізія «Галичина», зголосився одним із перших  до її складу, по рекрутському вишколі й підстаршинській школі, його скерували  до старшинської школи зв’язку, де він отримав ранґу хорунжого, відтак став старшиною Першої Української Дивізії – УНА, а пізніше – активним членом Головної Управи Братства Дивізійників.Як згадував сотник Боглан Підгайний, «…Керод пережив всі веселі і сумні часи нашої дивізії і як англійський полонений опинився в Ріміні. В таборі полонених належав до екзекутиви ОУН, яка мала великий вплив на формування і розвій життя наших полонених. Це був час, коли большевицька місія хотіла забрати нашу дивізію «на родіну». Майже всіх старшин відділено від стрільців, але сітка ОУН виконала свою роботу. За її ініціятивою залягли стрільці на брамі так, що танки мусіли б переїхати через них. Тітовці домагалися видачі старшин армії Міхайловича, Керод був також вмішаний в плян їхньої втечі. Коли ж дійшла вістка, що його дружина і син находяться коло Мюнхену, Керод звільнився в нашій команді і втік з табору…».

Очевидно, що хор.В.Керод входив до складу Корпорації Українських Комбатантів «Листопада» (КУК), організаторами якого були пор.Мантик Рак і сотник Богдан Підгайний. Хор.Володимир Мотика зазначав у своєму спогаді від 12.04.2005 року, що він,  «…як колишній член ОУН, теж став членом КУК. Особисті приятелі жартівливо кликали Підгайного «Семака». З вересня 1946 р. я з Романом Припханом та його кузеном Богданом Балеєм утік з табору Ріміні в Італії.  Ще перед втечею я дістав був від сот.Підгайного зв’язок з ОУН і кличку до Василя Тюшки в Інсбруку в Австрії, а звідти теж по зв’язку нас перевели через кордон до Німеччини…». Мені видається дуже ймовірним, що у такий же спосіб, використовуючи сітку Закордонних Частин ОУН, й за сприяння того ж таки Богдана Підгайного, потрапив до Мюнхену і Володимир Керод, оскільки, за свідченням Ореста Корчака-Городиського, сот.Підгайний та пор.Б.Бігус перебували деякий час саме в Інсбруку, куди Провід ЗЧ ОУН вислав по сотника провідника, з яким Б.Підгайний, Б.Бігус, Б.Тарнавський та О.Корчак-Городиський щасливо перейшли кордон, де згодом сот.Підгайний зустрівся з провідним членом ЗЧ ОУН Миколою Климишиним.   – Якраз Провід ЗЧ ОУН й доручив Володимиру Кероду переїхати до Мюнхену у Західній Німеччині, де  він мав перебрати референтуру зв’язку при «КЗ» (крайовий зв’язок). Це, як мені видається,  була дуже законспірована й відповідальна робота: треба було вишколити радистів, навчити їх різних кодів, вивчити безпеку й приготувати радіостанції, залежно від дороги зв’язкових. Тоді закордонна сітка ОУН мала україномовну радіостанцію в Арденах, у Бельґії, яку організував сотник Карло Мулькевич, член бельґійського протинімецького підпілля у християнсько-ліберальному уряді, а коли ж до влади прийшли соціалісти, вони конфіскували станцію й В.Керод опинився в бельґійській тюрмі. Відтак, після звільнення з-під арешту Володимир Керод повністю присвятив себе праці у секторі  радіозв’язку Крайового зв’язку Закордонних Частин ОУН, входив до першого складу Екзекутиви зреформованих у лютому 1954 року ЗЧ ОУН, був членом Закордонного Представництва УГВР та Українського Патріярхального Товариства.

Як я вже писав вище, по закінченню війни В.Керод деякий час перебував у полоні в Белярія-Ріміні (Італія).Згідно з наказом коменданта табору українських військовиків у Ріміні 24 грудня 1945 року хорунжого Володимира Керода було призначено на чолі щойноствореної Референтури преси при штабі цього табору. Згідно з інформаціями, які подані у книзі «Перша Українська Дивізія Української Національної Армії у британському полоні в Італії. Ріміні 1945-1947. Збірник І» (1979), упорядником якої став в Ню Йорку у тому ж таки 1979  році Всеволод Б. Будний, «…комендант табору покликав до життя Цензорську колеґію, якої завдання було цензурувати всі матеріяли, призначені до друку. Члени комісії чергувалися: кожного місяця хтось інший переглядав пред’явлені йому тексти. В один час до Цензорської колеґії належали підполк. Порфирій Силенко, хор.інж.Петро Балагутрак і хор.Володимир Керод. Останній був керівником Референтури преси й видань від часу її заснування. Завдяки його тактові та прихильній поставі до всіх редакцій у таборі, однаково Цензорська колеґія, як і Референтура преси і видань, непомітно припинили свою діяльність 2.7.1946, а наказ коменданта проголосив, що того дня вся таборова преса «підлягає» Культурно-освітньому відділові…» (вказана праця, с.88). Як зазначав у своєму репортажі-спогаді «Белярія-Ріміні-Англія», що вийшов друком  у видавництві Братства колишніх вояків і УД УНА  1968 року, його автор Евстахій Загачевський, Володимир Керод входив разом з Миколою Оглюком, комендантом хор.Мариняком, Романом Левицьким, хор.Тріскою, підхорунжими Костельником, Кекішем, Мудрим, О.Біликом, Левом Дичковським, Василем Давидяком та хорунжими Пліготою, Романом Левицьким, Іваном Шевцівим та іншими до складу команди знаменитого Куреня Молоді, до якого було зібрано всіх юнаків з різних частин табору з метою проведення серед них систематичної виховної праці, вивчення різних наук й ремесел та загалом для окремої опіки. Виховання в цьому Курені проводилось із застосуванням пластових команд, що, зрештою, привело до пізнішого реорганізування 4-ьох пластових  гуртків. З часом до Куреня Молоді було залучено ще й інші таборові школи, і він проіснував до кінця перебування в Італії як «Шкільний Бльок» (зазначений тут репортаж, с.120-121). З нагоди історичних роковин, особливих подій у таборі й свят, досить часто відбувалися силами таборових мистецьких груп академії, концерти чи святкові сходини. Так, в днях 5,7  і 12 серпня 1946 року відбувся перший у таборі Конкурс самодіяльного мистецтва, як духовий вияв мистецької наснаги українців у вигляді пісні, танку та музикування. Конкурс проводив культурно-освітній відділ табору обіжником до полкових культурно-освітніх референтур ще в квітні 1946 року, а за чотири місяці відбувся він у таборовому театрі. До конкурсового жюрі разом  підполковником Сосідком, хорунжими Шкадрієм та Мельниковичем, входили десятник Столярчук, вістун Ворошило (Легіт) та хорунжий Володимир Керод» (так само, – с.156-157).

Хоча про свою працю в Краєвому Зв’язку,  що підтримував визвольні змагання Воюючої України у повоєнні роки на Рідних Землях, Володимир Керод не залишив споминів, однак про цю його втаємничену  працю у цьому підрозділі ми опосередковано дізнаємося із  книги його побратима, світлої пам’яті Юліяна Маґура-«Марка» (28.07.1928-28.04.1993), який проживаючи і працюючи у Великій Британії від 1948 року, як член Закордонних Частин ОУН, в перших місяцях 1951-го року згололосився до підпільної праці в Краєвому Зв’язку (КЗ), по вишколі радиста він був перекинений до Польщі, а пізніше перейшов нелеґально в Україну в 1953 році. На жаль, в той час лінія зв’язку, по якій він пішов, вже була під наглядом польської Служби Безпеки та КҐБ, однак його не заарештували. Інтеліґентний і кмітливий побратим пана Володимира Керода Юліян Маґур по кількох тижнях підпільної праці зорієнтувався, що довкола нього не все в порядку і в своїй депеші по радіостанції до «КЗ» повідомив попередньо умовленим знаком, що він і все його оточення є під наглядом КҐБ. Це був дуже відважний крок побратима, бо він подав правду про свій дійсний стан, висилаючи до «КЗ» відповідно спрепаровані телеграми, немовби нічого не сталося, хоча по якомусь часі Юліяна-«Марка» все ж було заарештовано, однак далі була вже тільки гра. Згадуючи той час інший побратим Володимира Керода Святослав Василько, що натепер мешкає в англійському Ноттінґгамі, писав у книзі Ю.Маґура «Про себе і КДБ розповідає «Марко», що побачила світ у львівському видавництві «Поклик сумління» 1996 року: «…десь осінню 1953 року керівник Крайового Зв’язку (КЗ) сотн.Богдан Підгайний уповноважив мене зайнятися дуже важливою і таємною ділянкою в праці КЗ – а саме: зашифрувати і розшифровувати телеграми, які висилалися до наших радистів в Україні і в Польщі, включно з телеграмами від Мирона Матвієйка («Усміха») та інших. Він віддав у моє розпорядження таємний архів, в якому зберігалися всі вислані і прийняті телеграми, дані про радистів, умовні розпізнавальні знаки та всякі інші зауваги, включно з темпераментом та звичками поодиноких осіб-радистів. До цього архіву мали доступ, як мені відомо, крім мене, тільки хор.Володимир Керод, відповідальний за радієві зв’язки і, очевидно, керівник КЗ сотн.Богдан Підгайний. З Юліяном Маґуром («Марком») в’язали мене дружні взаємини від кількох років і тому я зацікавився його долею. Телеграми від «Марка» були для мене втіхою, як доказ, що він живий. Десь у третій телеграмі від нього, яку я почав розшифровувати, на мить забилося моє серце. В сьомій групі п’ятірки я не знайшов умовленого знаку-підтвердження, що все добре. З Юліяном-«Марком» було домовлено, що умовний знак має бути тільки в 7-ій групі, а коли він буде в одній з інших груп, це значить, що він під наглядом КДБ. Такий умовний знак я знайшов аж у 12-й групі радіограми. Ще заки покликати сотн.Підгайного, я посягнув по течку «Марка». Сумніву не було. Пригадую, коли я роз’яснив Б.Підгайному ситуацію, він ледь помітно змінився на лиці… Дуже ризикованим, сміливим, вчасним повідомленням «Марко» безперечно заощадив багато труду для праці КЗ і, можливо, врятував деяким людям життя. В цьому його заслуга…».

Сам Юліян Маґур згадував про свою працю та статус Володимира Керода у Крайовому Зв’язку: «… В таборі я став членом Союзу Українців Британії (СУБ), де мене вибрали головою осередку. Там же вступив  до Спілки Української Молоді (СУМ), обирався членом ЦК СУМу, ОУН(б), працював освітнім референтом підрайону. Вільного часу майже не було. На тих посадах довго не перебував тому, що Богдан Маців та «Горислав» (керівні члени ЗЧ ОУН) викликали мене до Манчестера і запитали, чи готовий допомогти воюючій УПА в Україні. Моя відповідь була однозначна. Таку згоду дав вже раніше, виповняючи анкету. Незадовго, у 1951 році, я приїхав до Лондона і зустрівся з подібними мені членами ОУН. Виявилося, що вони нас учитимуть на радистів. Керівниками були як українці, так і англійці. Правду кажучи, спочатку мені дуже не сподобалося, що нас вчать англійці. Нам постійно говорили про орієнтацію на власні сили ОУН(б) у боротьбі за держану незалежність. Але потім я зрозумів, що перейти німецько-чеський та польсько-совєтський кордони майже неможливо, що така співпраця потрібна і всякі форми боротьби зі сталінським тоталітаризмом є виправдані. Основним завданням майбутніх радистів  стало навчитися приймати якнайбільше знаків, а також передати їх на ключі. Це я виконав чи не найкраще з усіх учасників, і тому мене планували відправити в Україну ще у 1951 році. Однак з невідомих причин залишився на наступний рік. Нас вчили також стрибати з парашутом, писати секретними чорнилами, зашифровувати радіограми, орієнтуватися на місцевості тощо. Радіосправу вилада англієць Робертс та українець Володимир Керод. У 1952 році до нас приєнали розвідників, який планували закинути на терени України разом з радистами. З того  нічого не вийшло, бо англійці, як я вважаю, побоялися післати свого літака, а перейти німецько-чеський кордон не вдавалося через його сильне укріплення. Наступив 1953 рік. Мене, «Марка», і розвідника «Голуба» вирішили закинути на повітряній кулі на території Польщі… Куля приземлилася досить м’яко. Перед вильотом  відбулася особиста зустріч з Головою Проводу ОУН Степаном Бандерою. Така ж зустріч була організована і в 1952 році. Провідник ОУН просив передати «Усміху» (Миронові Матвієйку), що війна між Сходом і Заходом вибухне за два-три роки… Крім Степана Бандери, я мав нагоду слухати Ярослава Стецька та Степана Ленкавського. Керод Володимир був членом референтури КЗ і відповідав за технічний стан зв’язку. Перед моїм відходом  він пообіцяв, що коли радіоцентр ОУН буде готовий, зв’язок здійснюватиметься безпосередньо з ЗЧ ОУН, а не через англійців. Коли завершилась підготовка, «Голуба» і мене завезли в портове місто Кіль, а звідти на катері до острова Берґольм… Я прийняв рішення готувати повітряну кулю до польоту. Приблизно о 11 годині ночі ми полетіли… За кордоном було вирішено, щоб я залишався у Польщі на місце радиста «Івана», який загинув, а «Голуб» пішов в Україну. Я встановив кілька зв’язків з Центром…».

Згадуючи про початок своєї праці в КЗ, побратим В.Керода Богдан Маців, що натепер замешкав у Канаді, зокрема, пише: «…Наш контакт (О.П. –  з Богданом Підгайним) відновився у 1950 році, коли мене підпорядкували у рядах ОУН сот.Богданові, тоді референтові Крайового зв’язку. В 1950 р. я взяв відпустку у фабриці перерібки бавовняника і приїхав до панства Підгайних до Ляндсґуту, в Німеччині…». Про Краєвий Зв’язок ЗЧ ОУН, який за висловом побратима Володимира Керода – Ореста Корчака-Городиського, був «…цікавою і небезпечною працею…», на жаль, написано дуже мало. Але, як на мене, це справа часу, оскільки люди, що там працювали вже відходять за межу Вічності, й не задокументувати цю яскраву сторінку наших визвольних змагань було б неправильно…– Деякий час В.Керод редаґував спортивну сторінку в газеті «Український Самостійник», яка видавалась у Мюнхені, був взірцевим військовиком і громадсько-політичним діячем. В Ню Йорку наприкінці 1970-их років у нього залишалася дружина Ірина, син Адріян та дочка Іванна… – Як пригадують ті, хто знав Володимира Керода, він був надзвичайно обов’язковою людиною з багатьма зацікавленнями та ініціативою, мав високовироблене почуття відповідальности, як в особистому й громадському, так і в політичній роботі. Пан Володимир, як бачимо, був передусім шляхетною людиною, як також залишив по собі багато добрих справ, вірно служив українській справі, вояцтву та громаді з відданістю та переконанням, мав багато приятелів, які шанували його. Як переконливий доказ цього є, зокрема, також поява цього допису з нагоди 110-річчя св.пам. Володимира Керода, – підпільника і вояка, – правдивого українського патріота.

Керод Володимир
Керод Володимир

Як переконливий доказ цього є, зокрема, також поява цього допису з нагоди двох ювілеїв – 110-річчя св.пам. Володимира Керода, та 100-річчя св.пам.Святослава Василька, підпільників і вояків, – правдивих українських патріотів

10.

***

О.Панченко (з права) та Євген Стахів, Голова Середовища УГВР
О.Панченко (з права) та Євген Стахів, Голова Середовища УГВР

І насамкінець. – Як на мене, досить цікавою є й інша передмова до згаданої вище книги Юліяна Маґура п.н.«Про себе і КДБ розповідає «Марко»», яку написав колишній ректор УВУ професор Мирослав Лабунька (*23.03.1927, с.Котів-02.12.2003, Філядельфія, ЗСА), оскільки вона проливає світло на повоєнний період його життя й діяльності та розповідаю про контакти з Юліяном Маґуром у перші повоєнні роки у Західній Німеччині. – М.Лабунька писав: «У понеділок, 26 серпня 1991 року, десь біля 10-ї перед полуднем у моїй кімнаті в готелі «Дністер» у Львові задзвонив телефон. Чоловічий голос, що линув з телефонної трубки, просив дозволу на зустріч. Я відповів стверджуюче, при цьому звернувся з проханням назвати себе. Відповідь була такою: «Прошу зайти у кімнату для чекань і побачите». Я був здивований і навіть трохи заінтриґований. Хто це може бути?» — подумки думав я. – Коли зійшов униз, мене зустрів пристійний, вище середнього зросту мужчина у темно-брунатному костюмі й запитав, чи я його впізнаю. Я відповів, що ні. Тоді він продовжив: «Якщо я Вам пригадаю маленьке містечко у Баварії…». Я відразу перебив його і з радістю вигукнув: «Траунштайн! Юлько!». Ми привітались і обнялись. Наша розмова продовжилась… – Чоловік, якого я не зразу впізнав (хоч повинен був розпізнати), був Юліяном Маґуром. На моє запитання, як він довідався, що я у Львові, Юліян відповів: «Адже і я вчора на мітингу на площі перед Оперним театром вітав львів’ян із проголошенням самостійности України. Я почув, як оголошували Твій виступ, а, побачивши Тебе на трибуні, не мав сумніву, що то саме Ти». – Радості нашій не було меж. У моїй пам’яті зринув той час, коли я в останній раз перед дією зустріччю бачив Юлька. Це був серпень 1952 року. Мюнхен. Він з’явився у Мюнхені перед моїм одруженням, і я попросив його на весільне прийняття. З цієї нагоди він подарував мені шкіряну течку, яка мені довго служила. На другий день, у неділю, 3 серпня, невеличке товариство наших гостей поїхало на озеро Штарнберґ, недалеко Мюнхена. З нами був також Юлько. Я знав, що він має невдовзі іти від ЗЧ ОУН в Україну, хоч не знав я, в якому характері й з якими завданнями. Він, як відомо, пройшов вишкіл радиста, а я думав, що він іде як кур’єр-зв’язковий. – Ми купалися і відпочивали. Незчулись, як обидва віддалились від інших, що були з нами. Я запитав Юлька. що вплинуло на його рішення вибрати шлях такої самопожертви. Він сказав, що хоче чимось прислужитись, щось важливого зробити для свого народу, для України. Відповідь ця для мене не була несподіваною. Мені було відомо, що між Проводом ЗЧ ОУН в Україні чи з його окремими живими ще тоді поодинокими членами існує зв’язок через кур’єрів і за допомогою радіограм. Я його більше не розпитував тоді, знаючи, що Юлько нічого вже не додасть до сказаного. Він взагалі був маломовною людиною. Але я розпитував про його життя і побут в Англії. Він розповідав, що у нього є брат у Англії, котрий після полону в Італії, як колишній вояк дивізії «Галичина», туди переїхав; що він сам працював там вуглекопом, і що Англія впливає на нього негативно, фактично — депресивно. Я був знайомий з Юліяном Маґуром з 1946 року, коли він прибув до Траунштайну й навчався рік нижче в гімназії. Мені було відомо, що, як і більшість учнів старших класів гімназії, він відбув службу в «Юнаках» при протилетунській артилерії (Flak), був добрим учнем, вступив до «Пласту», до «Юнацтва» ОУНр, що його у Траунштайні організували мої співтовариші із Бережанської гімназії. Коли після складання іспиту зрілости у березні 1946 року я і мої товариші виїхали з Траунштайну на студії, провід у «Пласті» й «Юнацтві» ОУН перебрали однокласники Маґура. Я його не зустрічав після цього аж до літа 1952 року у Мюнхені, як згадано вище, але знав про те, що після складання іспиту зрілости у Діллінґені він виїхав до Англії. – А тепер повернімося до зустрічі у Львові влітку 1991 року. Після дружнього привітання Юліян запитав мене, що про нього думають в еміґрації. Чи вважають його зрадником? Я був заскочений таким запитанням й запевняв його, що ніхто його зрадником не вважає, і висловив свою радість з приводу того, що він живий. Посипались розпитування, як він взагалі вижив. Юліян коротко розповів мені найважливіші моменти зі свого життя відтоді, коли спустився на повітряній кулі на побережжі Балтійського моря в Польщі (весною 1953 р.) і до моменту нашої зустрічі. Він наголосив на тому, що, крім Василя Охримовича, тільки він не пішов всеціло на співпрацю із радянськими органами безпеки. – Я порадив Юлькові описати все це, він мені розповідав, і передати комусь на зберігання. Він сказав, що мав уже написані свої спогади, але їх знищив. Пообіцяв це зробити заново. На другий день приніс частину, а на третій — ще одну. Я попросив, щоб він зробив дописку в кінці рукопису, шо це його рукопис і що він передає його мені на зберігання й евентуальне опублікування. У кінці рукопису він при мені зробив таку дописку: «Ці листки з зошита додаю до таких же для Мирослава Л. — Юлько». Після цього Юліян написав ще один рукопис своїх спогадів. Вони бути опубліковані у «Незалежному Бюлетені» ч.3(43)-6(46). – Проходячи технічний вишкіл радиста у Лондоні, згадує у своїх спогадах Юліян, йому не подобалось, що інструкторами були англійці, бо він розумів, що радіозв’язок між підпіллям в Україні й Центром за кордоном відбувається за посередництвом англійської розвідницької служби, але він завважує і те, що усвідомив нарешті: без чужинецької допомоги такого зв’язку неможливо було налагодити. – Це не випадково, що Юліян дійшов до такого висновку і висловив його у своїх спогадах. Він взагалі відзначався вродженою інтеліґентністю, аналітичним розумом і великими здібностями. Після зустрічі з ним у Мюнхені влітку 1952 року я часто думав про нього і шкодував, що не було у нього змоги піти на студії у якомусь університеті Західної Европи чи Америки. Тому було мені особливо приємно довідатись, що Юлькові таки вдалось здобути вищу освіту вже в Україні. В тому часі я вважав, що з усіх кур’єрів, радистів чи розвідників, що їх вислано було в Україну, Юлько був найбільш освіченим і інтеліґентним. Може, це й допомогло йому врятувавтись, як і той факт, що він прибув в Україну вже після смерті Сталіна. – Рукопис, що його Юліян передав мені, нараховує 35 сторінок письма у шкільному зошиті. – Спогади Юліяна Маґура є цінним документом для кращого пізнання дуже важливої сторінки, а саме: утримування зв’язку закордонних політичних організаційних центрів із Проводом підпілля в Україні. У цьому конкретному випадку йдеться про ЗЧ ОУН і їхню референтуру Краєвих Зв’язків, у скороченні КЗ. Якраз про це найменше відомо українському суспільству, хіба що у викривленому світлі ворожої совітської і польської комуністичної пропаґанди. – Версія спогадів Юліяна, що була опублікована в «Незалежному Бюлетені», довша, ніж та, що була передана мені 1991 року. Вона включає такі епізоди, як зустріч із редактором Ярославом Малицьким і його приятелями у редакції газети «Нескорені», спроба зустрітись з п. Іриною Калинець, згадка про брошуру «На світлу дорогу» та деякі інші деталі. Хочу підкреслити, що основна частина спогадів, що охоплює ті самі події й переживання Юліяна в обох версіях, за винятком незначних деталей, у своєму змісті однозгідна. – Закінчуються спогади короткою розповіддю про засудження дружини Юліяна на чотири роки ув’язнення і ствердженням, що «покарання моя дружина відбула». Але, як видно із опублікованої версії, дружина відсиділа тільки два з половиною роки у тюрмі. За дим слідує наступне: «Зараз я на пенсії (це 1991 рік. —М.Л.) Беру пасивну участь у суспільному житті. За мною стежить КДБ». – Знаючи характер бл.п.Юліяна Маґура, я не сумнівався у правдивості його розповіді, ані в те, що він написав у спогадах. Шкода лише, що вони такі короткі. Я з увагою читав брошуру «На світлу дорогу», коли вона появилася, і стверджував з подивом, що Юліян розказав КДБ тільки те, що вони вже й так знали (напр., про вишкіл в Англії), або те, що не можна було промовчати, але так, щоб нікому не пошкодити. На запитання, коли й де він вступив до ОУН, Юліян віддповів, що це було в Траунштайні, коли навчався у гімназії. На дальші — питання про товаришів із «Юнацтва», він подав тільки прізвище свого ройового, що живе у США і якому це й так не могло пошкодити, промовивши всіх інших. Я був йому тоді, разом з іншими товаришами, дуже вдячний. Не менш вдячний я йому й за довір’я до мене, що його він виявив, передавши мені першу версію своїх спогадів. Від хвилини, коли я довідався, що Юліян рішився йти в Україну, кожного разу, коли в думці згадував його, будились у мене почуття подиву й пошани до нього. У мене ніколи не було сумніву, що він готовий був віддати своє життя у боротьбі самостійну Україну, як і багато інших друзів із його (нашої — М.Л.) ґенерації. Якщо доля зберегла при житті, помимо мук і поневірянь, і дозволила дочекатися волі для своєї Батьківщини, то це було для нього найвищою винагородою за цю готовність на жертву. – Юліян Маґур передчасно пішов із цього світу. Всі ми, що мали щастя його знати в нашому житті, клонимо наші голови в пошані до його праху. Хай рідна земля буде йому легкою!…»

О. Панченко з ліва та проф.Анатоль-Камінський. Травень 2016-го року.
О. Панченко з ліва та проф.Анатоль-Камінський. Травень 2016-го року.

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області спеціально для сайту Майдан

*Примітка:

Світлини з підписами походять з таких книг:

1). Д.В.Вєдєнєєв, Г.С.Биструхін «Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945-1980-ті роки: Монографія». (К.: К.І.С., 2007);

2).Юліян Маґур «Про себе і КДБ розповідає «Марко»» (Львів, вид-во «Поклик сумління», 1996)

3)Більшість фото Миколи Лебедя надано його внуком Марком Інфельдом (ЗСА)

3)Інші світлини – з відкритих джерел та приватного архіву д-ра О.Панченка

1 Comment

  1. Сердечно дякую за цю роботу. Стільки там мені відомих імен, та знаних осіб!

Comments are closed.