О.Панченко спеціально для сайту Майдан
Доктор Григорій Деркач, фраґменти з життя якого, дещо з історії його вужчої батьківщини, родини та визвольної доби я докладно писав кілька років тому, – побачив світ Божий в материковій Україні, на Брацлавщині під московською окупацією у січні 5-го числа далекого 1887-го року, в подільському селі Холодівка, що над річкою Сиротою, а спочив січня 20-го числа року Божого 1960-го у вільному місті Монтреалі коло річки Святого Лаврентія у далекій Канаді. Він називався Григорій Євдокимович Деркач, колись св.пам. пан Григорій був начальником господарського відділу військової канцелярії Головного отамана військ УНР Симона Петлюри, згодом, вже н чужині, став доктором історично-літературних наук Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі, визначним гетьманцем-державником, був щирим і правдивим українським патріотом.
Із доступних джерел відомо, що родинне село Григорія Деркача Холодівка – це є одне із найстаріших сіл Вінничини, колись це був волосний центр колишнього Брацлавського повіту тодішньої Подільської губернії під московською окупацією, в якому станом на 1885-ий рік мешкало майже дві тисячі українського люду, налічувалось 394 дворових господарств, були православна церква й школа, 2 постоялих будинки та водяний млин. За переписом 1897-го року, кількість мешканців у селі зросла до 2856 осіб (1419 чоловічої статі та 1437 — жіночої), з яких 2845 — православної віри. На сайті Хододівської сільської ради читаємо, що Холодівка розташоване по північному й південному берегах невеличкої річки Іцька (Сирота), що впадає в річку Сільниця…. Село дістало назву Холодівка тому, що буцімто колись місцеві селяни пережили досить холодну зиму, в лісі, в землянках. Інша ж леґенда відноситься до другої половини 17-го століття. Вільні поселенці, які тікали на південь від центру Московщини, обживали незайняті землі. На території майбутнього села Холодівка, з його східної сторони, нібито поселився вільний козак Холодов. Він займався гончарним ремеслом, навколо нього й гуртувалися люди, які теж займалися гончарством. Пізніше, коли територія села попала під вплив Польщі, добавилося закінчення до назви «–івка», що й визначило подальшу назву села. Панського маєтку в селі не було. Багато років хлібороби села працювали на польських маґнатів Потоцьких та на московитських поміщиків Строганових та на інших гнобителів українського народу. В селі є Храм, який побудовано у 1771(1770) році, він дерев’яний однокупольний. В 1834 році до нього прибудовано 2 прибудови, оновлено ікони в 1853 році. Посвячено Храм на Різдво Пресвятої Богородиці. Церква у 1970 році відсвяткувала своє 200-річчя. Отже, є підстави стверджувати, що село Холодівка існує понад 300 років. Від 1852-го року в селі почала працювати церковно-приходська школа в якій навчалось до 30 дітей, в основному хлопчики. Приміщення церковно-приходської школи на 2 класи було побудовано поруч з церквою тільки у 1894 році. В середині 19-го століття в селі було побудовано ґуральню та водяний млин. Старожили розповідають, що ця ґуральня була спалена під час одного стихійного виступу селян у 80-х роках 19-го століття, а водяний млин існував аж до 1962 роки обслуговуючи підсовєцькі колгоспи й тамтешніх колгоспників. В 1863-ому році в селі було збудовано приміщення волості… До большевицького перевороту 1917-го року це село було центром Холодівської волості, до якої належало 7 сіл колишнього брацлавського повіту: Холодівка, Крищенці, Захаряшівка, Кинашів, Нестерварка і дві Михайлівки. Селяни волості, крім інших податків, сплачували так званий, земський податок, на кошти якого в 1911-ому році було побудовано на південній околиці села земську школу… В 1932-33р. був великий неврожай, почався голод, ці роки були голодними й холодними для жителів села Холодівки як і для всієї України. Померло в ті голодні роки сотні холодівчан. Одним спасінням для дітей у важкі голодні роки були сільські дитячі ясла, тут дітям давали по маленькому штаточку житнього хліба, суп, склянку молока…».
У Збірнику документів та матеріалів «Голод та голодомор на Поділлі 1920-1940 рр» (Вінниця, 2007) часто знаходжу згадки про трагедію Голодомору ґеноциду та спротив українців большевицьким вурдалакам у Холодівці та інших тульчинських селах. Так, в «Інформаційному листі секретаря Тульчинского райкому КП(б)У Власенка в ЦК КП(б)У про хід кампанії доведення планів хлібозаготівель до селян 1З серпня 1931 р.», читаю: «…План хлібозаготівель по Тульчинському районі в кількості 4729 тонн озимих і 4007 тонн ярих, наданий Наркомпостачанням, стверджений Бюро РПК 21 липня 1931 року. 22-го липня 1931 року план хлібозаготівель стверджено поширенним Пленумом РПК та 23 липня на Пленумі РВК. Після чого, РПК відряджено на села 26 членів партії для проведення масової політичної роботи по прийняттю хлібозаготівельних планів… По селу Орлівці підкуркульник на куткових зборах села по питанні хлібозаготівлі у виступі заявляє: «Почекайте, як ви будете заготовляти хліб, коли в селі поселяться чорні круки». Його виступ був спрямований на те, щоб не здавати хліба, бо в лісах району є банда із куркулів, які повтікали із окремих сіл району… По с.Холодівці куркулі п’ють з підкуркульниками, підпоїли одного бідняка, який 10 липня 1931 року дзвонив у набат. До 26 липня 1931 року куркульсько-заможній частині району було доведено тверді завдання по здачі хліба. Після доведення в окремих селах Горлівка, Михалівка та Нестерварка окремі куркульські елементи відмовились збирати хліб та молотити, є частина куркулів, які зникли невідомо куди. В сучасний момент куркульсько-заможна частина веде оскаженілу боротьбу проти хлібозаготівель та закопують хліб, де маються випадки по селу Клебані, коли знайдено у 2 куркулів закопаний хліб та різний одяг в ямах…». – В цілком таємній «Доповідній записці начальника Вінницького облвідділу ҐПУ В.Левоцького секретарю Вінницького обкому КП(б)У М.Алєксєєву про повстанські настрої окремих соціальних груп області від 7 березня 1932 р.» зауважую, зокрема, таке: «…Наиболее крупные банды (атаманов Лыхо, Шепеля, Гальчевского, Чалого, Заболотного и др.) достигали значительных размеров, комплектовались в значительной части за счет кулацко-зажиточных слоев Подольского крестьянства и в борьбе с ними применялись регулярные красноармейские части… Тульчинский район. – В селе Захарьяшевке в сентябре месяце 1931 года возникла контрреволюционная повстанческая группировка, в которой пока установлено 16 человек. Группировка ставит своей задачей проведение массового террора вплоть до поджега всего села. В этом же районе в ряде сел проводит свою деятельность кулацко-повстанческая группировка, связанная с группой уголовников и бежавших с ссылки. Группа охватывает несколько сел, провела несколько террористических актов. Основные фигуранты ее находятся на нелегальном положении. Основной район деятельности сс. Михайловка, Холодовка Тульчинского района и Гриненки, Мачуха Брацлавского района. Уголовный элемент, на который упиралась группировка был изъят. Арестовано 15 уголовников и 3 скрывающихся кулака из основной группы…». – Згаданий мною вище секретар Вінницького обкому КП(б)У москвин з походження М.Алєксєєв у своїй іншій доповідній записці вже генеральному секретарю ЦК КП(б)У С.Косіору 15 травня 1932 року з пише про «продовольчі труднощі» в області: «…К сожалению, к настоящему времени мы не смогли своими собственными ресурсами значительно улучшить продовольственное положение указанных районов еще и потому, что вместе с продовольственной помощью необходимо в не меньшей мере оказывать и фуражную помощь… По области было организовано стационарных столовок 1941, передвижных 1939, а всего 3880. С начала мая количество их уменьшилось до 2317 в связи с исходом продовольственных ресурсов в части районов… Тульчинский район. – В ряде сел отмечены случаи голодания отдельных семейств (Кришенцы, Михайловка, Холодовка, Кинашов). В с.Калинино отмечено ряд случаев нападения на буряковые кагаты Белоусовского совхоза. В этом же селе 30 женщин напали на перевозимую кукурузу из этого совхоза для перемола и разобрали 2 мешка кукурузы. В районе за последнее время появились заболевания…».
Гортаючи «Національну Книгу пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Вінницька область» (Вінниця, 2008) з сумом підраховую страшні цифри жертв вбивства Голодом московськими большевиками та їхніми прихвоснями з буксирних бриґад та комнезамів українських хліборобів на цій частині Поділля. – Так, за моїми підрахунками, кількість населення від лютого 1932-го по травень-грудень 1934 року тільки у Тульчинському районі зменшилась на 12368 осіб, з них, як встановлено у згаданій «Національній книзі пам’яті…» – близько 100 осіб в одній лише Холодівці, серед них – 9 осіб на прізвище «Деркач» віком від п’яти (!) до сорока шести років: «Деркач Андрій, 8 р., 1932 р., від голоду; Деркач Антін, 1932 р., від гододу; Деркач Григір, 46 р., 1932 р. від голоду; Деркач Ксенія Прохорівна, 11 р., 1932 р., від голоду; Деркач Мартиян Васильович, 1932 р., від голоду; Деркач Марфа Прохорівна, 8 р., 1933 р., від голоду; Деркач Мотря Прохорівна, 5 р., 1933 р., від голоду; Деркач Олеян Васильович, 1932 р., від голоду; Деркач Ольга, 10 р., 1933 р., від голоду…».
Уродженець подільської Холодівки Григорій Євдокимович Деркач, його донька Олена, її чоловік Богдан Маців, їхні діти, внуки пана Григорія, здається, ніколи й не забували про село, яке дало життя їхньому батькові й дідусеві: «..Взимку 2005 року було проведено літературний вечір з нагоди приїзду на Україну із Канади внучки видатного сина Холодівки Деркача Григорія Євдокимовича. – Деркач Г.Є. (*1887-†1960) – виходець села, український патріот, доктор історико-літературних наук, громадсько-політичний діяч, через політичні репресії довгий час проживав у Празі, а потім у Канаді, де й помер 29 січня 1960 року. – Все своє життя він ніколи не забував своє рідне село, і надіявся, що колись повернеться сюди, але цим сподіванням не було дано збутися. За бажанням дочки Деркача Г.Є. його внучка привезла подарунки для школи: два комп’ютери та книгу – спомин, де є багато відомостей про Холодівку, Тульчин…».
Деякий час я навіть не знав, що зятем Григорія Євдокимовича Деркача був один із представників знаменитої львівської братії міжвоєнної доби вояк-дивізійник Богдан Маців, який побачив світ у місті Лева 12 серпня 1925 року, а відійшов у Вічність 1 жовтня 2018 року. З початком німецько-совєцької війни пан Богдан вступив до Юнацтва ОУН, а 1943 року зголосився до Української Дивізії «Галичина», пройшов рекрутський вишкіл у Гайделяґрі, а підстаршинський піхотинський вишкіл — у Ляуенбурзі, згодом закінчив старшинську школу в Прозечніцах на Чехо-Словаччині. Пройшовши з цією Українською Дивізією увесь бойовий шлях на війні, після її закінчення був у полоні союзників у Ріміні, а потім — в Англії. Після звільнення з полону в грудні 1948 року знайшов собі працю на заводі переробки бавовни у місцевості Саут Болтон, вечорами ж він брав фахові курси й активно вивчав англійську мову. 1949 року поїхав до Західної Німеччини, в Мюнхен, і там включився в роботу Краєвого Зв’язку (КЗ) Закордонних Частин ОУН, згодом повернувся до Великої Британії і перебував там аж до припинення діяльності цього втаємниченого Ка Три (КЗ). У Лондоні Богдан Маців продовжував навчання у Політехнічному інституті, який викінчив 1956-го року, а вже восени цього ж року еміґрував разом із дружиною Оленою (з дому – Деркач) до Канади, у Монтреаль, де працював на хімічному заводі, аж до виходу на пенсію у 1985-ому році. Після переїзду з Великої Британії до Канади в листопаді 1956 року пан Богдан відразу ж включився до громадської праці у місті Монреалі, його діти та дружина були членами Пластової станиці, а сам він став активним членом Пласт-Прияту, щороку допомагаючи у підготовці приміщень для пластових таборів на пластовій оселі «Батурин», допомагав також у технічних справах, організовував різні заходи щодо збору коштів на пластові вишколи. Кожного року він брав участь в організації тоді дуже популярної Пластової Маланки для української громади Монтреалю. Між іншим, коли в 1984 році почалися поширення дезінформації та переслідування дивізійників, які опинилися в діаспорі з боку центру Сімона Візенталя, Богдан Маців став одним із співзасновиків «Товариства оборони доброго українського імені» при Монтреальському відділі Конґресу Українців Канади, де також брав участь у процесі судді Жюля Дешейна в Оттаві. Одночасно він був обраний головою Монтреальської Станиці Братства Дивізійників і залишився на цьому пості аж до ліквідації цієї організації в 2012-ому році. Протягом багатьох років св.пам. Богдан Маців займався впорядкуванням архівних фотографій (понад 1000) створивши чотири комплекти альбомів, які були передані до державних архівів в Оттаві, Вашінґтоні, Києві та Львові. Також він видав оштану книжку-альбом «Історія Дивізії» в 2009 році українською та англійською мовами, які були подаровані бібліотекам та школам в Україні та діяспорі. У 1990 році Богдан став представником Фонду допомоги дітям Чорнобиля в Монтреалі, де збирав кошти на обладнання дитячих відділів лікарень в Україні. Ці обов’язки він виконував протягом десяти років. Також з 1990 року очолював Монтреальський відділ «Друзів Руху в Україні». У 1993 році пан Богдан Маців зі своєю дружиною пані Оленою (з дому – Деркач) мав можливість вперше після закінчення війни відвідати вже Незалежну Україну, за яку він боровся.
Із тексту «Ювілейної книги Української гімназії у Берхтесґадені: в 50-ту річницю першої матури: 1947-1997 рр», яка було видана Комітетом колишніх учнів і прихильників Української гімназії у Берхтесґадені разом з її співавтором Мироном Радзикевичем у Норд Порті, що північноамериканському штаті Флорида (ЗСА) у 1997 році знаходимо ширші відомості про Григорія Євдокимовича Деркача. Д-р Григорій Деркач (*1887-†1960), був останнім головою табору «Орлик» у 1949-1951 рр. – Григорій Деркач народився 5-го січня 1887-го року у селі Холодівка, біля Тульчина на Брацлавщині, тепер – Вінниччина. Малим хлопцем він виїхав до Києва, до Братського Монастиря при Києво-Могилянській Академії. Там закінчив середню освіту. Дальші студії продовжував у Петербурзі, де закінчив вищий господарський інститут. Під час Першої світової війни був старшиною у царській армії, де завідував господарським відділом полку. Від 1918 до 1921-го р. брав живу участь у визвольних змаганнях українського народу, будучи начальником господарського відділу військової канцелярії Головного отамана Симона Петлюри. Від 1921 до 1923-го р. перебував у Львові. Д-р Григорій Деркач у вересні 1923-го року виїхав до Праги, де вступив до Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова. У 1928-му році дістав ступінь доктора історично-літературних наук. Від 1929 до 1931-го року д-р Григорій Деркач був асистентом при катедрі Історії України та Археології. Після ліквідації чехами Українського Педагогічного Інституту, перейшов на працю до чеського наукового видавництва «Orbis». У квітні 1945-го року, перед приходом більшовицької армії, д-р Г.Деркач мусів залишити Прагу та через Судети перебратися у Баварію, до табору біженців у Карльсфельді. По ліквідації цього табору він переїхав до українського табору «Орлик» у Берхтесґадені. У таборі «Орлик» д-р Григорій Деркач спершу провадив хор при українській автокефальній православній церкві св-х. Апостолів Петра і Павла, а у червні 1949-го року його вибрали командантом табору «Орлик» і як останній його голова, залишився аж до ліквідації табору, до травня 1951-го року. У 1951-му році д-р Григорій переїхав до Мюнхену, де працював в Українському Вільному Університеті. У липні 1957-го року виїхав до доньки Олени і зятя Богдана Маціва, до Монтреалю, Канада. Д-р Григорій Деркач помер 20-го січня 1960-го року у Монтреалі…».
За деякий час, 18 жовтня 2019 року, донька Григорія Євдокимовича Деркача пані Олена (в заміжжі – Маців), яка, до речі, відзначає цьогоріч, 23 липня 2023 року, – свій ювілейний день народження, написала мені: «Дорогий Пане Олександре! Вибачаюся, що так довго до Вас не писала. Чомусь час дуже скоро біжить, чи це може через вік? Сьогодні Христя показала мені на «фейсбук» Вашу передачу, а саме мою статтю, яку я написала у 1997 році на прохання Мирона Радзикевича, видавця пропам’ятної книги про Берхтесґаденську ґімназію. Чи Ви можете собі уявити моє здивування? Та стаття була написана більше як тридцять років тому назад, а де Ви її тепер «викопали»? Ми часто з Богданом жартували, що пан Олександер все знайде, і так воно й справді є… Тому що Вас все цікавить, хочу додати те, чого я не згадала у даній біографії про свого батька. Я Вам згадувала, що мій батько, зараз після приїзду до Праги, став переконаним гетьманцем і ним залишився на ціле життя. У Празі тато жив в одній кімнаті з Борисом Гомзином і вони оба вирішили серйозно взятися до справи прочитання всіх творів Вячеслава Липинського. Це вони виконали з великим захопленням і в результаті написали листа до Гетьмана Павла Скоропадського до Берліну з прозьбою дозволити заснувати відділ Союзу Гетьманців Державників у Празі. Гетьман погодився на це, і так з часом виросла дуже сильна еміґрантська організація, з такими людьми як Дмитро Дорошенко на чолі. Вам, певно, відомо, що у таборах Ді-Пі вічно сварилися всякі політичні організації, ніколи не могли дійти до згоди. Так і трапилося в 1948 році у Берхтесґадені, коли напередодні нових виборів на коменданта не могли дійти до порозуміння дві фракції ОУН(б) і ОУН(м) , та у результаті трапився парадокс, вирішили вибрати гетьманця! Пригадую, коли на першій сторінці Ульмівських УНР «Вістей» появилася стаття п.н. «У таборі «Орлик» вибрали поміщика на коменданта табору!». Мій тато тоді з іронією жартував, що вибрали «безштанька», бо тато, втікаючи з Праги від надходячих большевиків, мусів покинути все своє придбане майно напризволяще, залишилося тільки те, що мав при собі… Як не писала, то не писала, а тепер як порозписалася!!! Дуже Вам сердечно дякую за пам’ять про Богдана у день річниці відходу у вічність! Вже рік минув, а я дальше з ним розмовляю і жартую… Вітаю і бажаю всього найкращого…». – Згодом, за кілька днів, 21 жовтня 2019 року, пані Олена Маців дещо доповнила свою попередню записку: «Дорогий Пане Олександре! Сердечно дякую за листа. Я ж знала, що Вас все цікавить і що у Вас нічого не пропаде! На жаль всі фотографії з життя мого батька пропали у Празі, нічого не міг зберегти. На щастя тоді, коли вирішив мене завезти до тітки (мами сестри) до Карлових Варів у Судетах 1-го квітня 1945 року, поклав мені до валізочки малий альбомчик з фотографіями з моїх дитячих років, і там збереглася фотографія нас обох, яка була знята коротко після смерті моєї мами, коли мені було тільки сім років (я Вам вислала згадану фотографію). Така сумна доля зустрінула багатьох скитальців, які були примушені з поспіхом рятувати життя перед приходом большевиків… Богдан часто жалував, що якось ніколи не було нагоди з Вами зустрінутися а тепер вже мабуть на таку зустріч за пізно. Ми, певно, думали, що будемо вічно жити!.. Дякую Богові за велику Його ласку! Сьогодні їздили з Христею на цвинтар, Богдан похований на українській частині, поруч зі своїми побратимами-дивізійниками. Вже майже всі спочивають там же. Навіть його друг з ґімназійної лавки у Львові, Іван Мамчур, також вже долучився до них у Вічності. Цеї долі нікому не оминути… Дальше упорядковую Богданові і батькові справи, рішаю, коли і куди все віддати, щоб нічого не пропало. Як згадувала, збираю рідкісні книжки для Вас. Саме натрапила на два примірники цікавої книжки про подорож Гетьманича Данила Скоропадського до Америки і Канади, ще з Берліну в 1937-38 роках. Мій тато часто згадував, що Гетьман розумно зробив, що вислав сина до Лондону напередодні Другої світової війни. Хто його знає, яка доля його зустріла б за Гітлєра у Німеччині. І так доля призначила йому передчасну смерть на 53-му році життя. Це трапилося три місяці після нашого з Богданом виїзду до Канади, ніколи не думали, що прощаємося на завжди. Отже, ця книжка призначена для Вас… Вітаю і бажаю всього найкращого цілій Вашій родині! (-) Олена». – «Доброго ранку! Знайшла кілька фотографій – 1. Мій батько в Празі 1926 року; 4.Мої батьки, тато Григорій, мама Терезія і дідо – Франц – мама – судетська німка (родина осіла біля Карлових Варів ще в 18-му ст. – У 1946-му році всіх німців насильно виселили до Баварії, поблизу Мюнхена, там вони і досі проживають). 2 і 3. Тато у Високому Педагогічному Інституті у Празі (знимки взяті з книги Симона Наріжного п.н. «Українська Еміграція», Прага 1942 р. Як бачите, моя матірна мова німецька, але мій тато завжди зі мною розмовляв українською, малою у Празі вчив мене читати і писати, і тому я без труднощів могла у 1946 році вступити до української ґімназії у таборі переселенців «Орлик» у Берхтесґадені і там же здати матуру. Я певна, що завдяки мойому татові наші діти і внуки володіють українською мовою. Найбільше це придалося внукам під час подорожі в Україну, особливо у Львові! От це тут малий шматочок історії української еміґрації після Другої світової війни, подібних історій безліч. Обставини складалися надзвичайно, де Львів а де Прага, і де Лондон, а нас з Богданом доля звела несподівано у Мюнхені. Мій тато часто казав: «Дивні Твої діла, Господи!», очевидно і думав про свою непросту долю! Вітаю! (-) Олена». – А ось вже 2020-ому році пані Олена Маців (Деркач) написала до мене у Лохвицю ще одну записку: «Дорогий Пане Олександре! Сердечно дякуємо за вітання! Дай Боже, щоб новий 2020 рік був здоровий і щоб приніс мир на світі… Переглянула альбом і знайшла дві фотографії, які покажуть Вам, як виглядав табір переселенців п.н. «Орлик». Нам пощастило, бо табір був чисто український (прибл. дві тисячі людей), розташований в чудових альпійських горах, а приміщення були гарні муровані касарні Гітлера Leibstandarte Jaegerkaserne in Berchtesgaden. Так як Ви, певно, читали, в таборах процвітало культурне життя, а для молоді це були прекрасні роки солідного навчання і прекрасних переживань пластових вишколів і прогульок. Очевидно, це так ми молоді відчували під час безжурного життя, але для наших батьків це був час глибоких переживань і турбот за долю своїх дітей у цей бурхливий час зруйнованого життя… Подаю опис фотографій – 1.Ми з татом стоїмо при головній брамі табору «Орлик» (15.8.1946); 2.Музична Школа в таборі – Сидять від ліва – НН, НН,(забула!), проф. Р.Ставничий, проф. М.Темницька, проф.Роман Савицький (директор), проф. П.Русова, проф. М.Левицька, О.Тарнавська (вгорі 5-та Олена Деркач). На жаль не збереглося багато фотографій, але я і за це вдячна!!! Сердечно вітаю, (-) Олена».
Далі, читаючи уважно згадану мною вище «Ювілейну книгу Української ґімназії у Берхтесґадені: в 50-ту річницю першої матури: 1947-1997 рр» (1997, стейт Фльорида, США(ЗСА)), – я віднайшов у «Хроніці шкільного життя у Берхтесґадені від липня 1946 року до червня 1949 року», запис: «7-го травня 1949 р.–. Святкування пам’яті гетьмана Павла Скоропадського. – Доповідь д-ра Григорія Деркача, голови табору».
До речі, згідно з Вікіпедією, у перші повоєнні роки життя в Таборах «переміщених осіб» або Таборах Ді-Пі (з англ. Displaced Persons) на території Західної Німеччини й Австрії, окупованих від 1945 року американськими, британськими й французькими військами, було досить насиченим, незважаючи на трагічну долю скитальців. У таких таборах у реквізованих військових казармах, воєнних робітничих оселях, школах тощо перебувало близько 200 000 українців. Українські біженці 1946 року перебували у 125 таборах, 1949— у 110 таборах Ді-Пі, близько 80 з них були заселені виключно або переважно українцями. Найбільші українські табори (від 2000 до 5000 осіб) містилися в американській зоні у Мюнхені (Карлсфельд, Варнер-Касерне), Аугсбурзі (Соме-Касерне), Міттенвальді (Єґер-Касерне), Реґенсбурзі (Ґанґгофер-Зідлюнґ), Ашаффенбурзі, Берхтесґадені («Орлик»), Байройті (Леопольд Касерне); у британській зоні – в Ганновері та Гайденав; у французькій зоні – в Штуттґарті; в Австрії — у Зальцбурзі. В українських таборах Ді-Пі вже у 1945 році постало місцеве українське самоуправління, однак воно не мало ніякого впливу на адміністрацію самого табору, яка була повнотою в руках УНРРА. В українських таборах Ді-Пі впродовж кількох років їхнього існування жваво розвинулося суспільно-громадське, політичне, культурно-освітнє, релігійне, господарське, літературно-мистецьке життя та видавнича діяльність. Про це свідчать числа на 1948 рік, коли в таких таборах працювало 102 народні школи, 35 ґімназій, 12 інших середніх шкіл, 43 фахові школи, виходило 232 періодичні видання і появилося 818 книжкових видань. Діяло зокрема й Українське Спортове Товариство «Орлик» з німецького містечка Берхтезґаден, яке виникло після переїзду частини мешканців українського табору з Карлсфельду до Берхтесґадену. За ініціативи інспектора Мирона Микити відбулася 21 травня 1946 року ініціативна зустріч і вже 27 травня на зборах засновано окреме товариство «Орлик» (Берхтесґаден-Струб український табір, 1900 осіб, 280 членів товариства).
У дописі Лариси Голубович-Пенцак під наголовком «Дружба», який найкраще, як на мене, характеризує атмосферу та взаємини між дітьми у таборі «Орлик», останнім очільником якого був Григорій Євдокимович Деркач, – читаємо: «…Ось, надійшов золотий ювілей нашого знайомства і нашої дружби, що зберегли ся по сьогоднішній день. Воєнна хуртовина розкинула нас по всьому світу. По закінченні війни ми, скитальці, гуртувалися у різних таборах-осередках на землях Західної Німеччини й Австрії. Так постав табір українських біженців «Орлик» у прекрасних Альпах, у Берхтесґадені. Виповнився він українцями різних професій і з різних ділянок життя. Кажуть, що кожний початок важкий, такий він був і для новозорганізованої гімназії у Берхтесґадені, але вона постала, вона існувала і рівень навчання у гімназії був високий. Спомини з ґімназійних часів і з Пласту, зайняли в нашій пам’яті особливе місце, а зокрема, дружба, яка злучила нас неразривним вузлом, коли ми були ще підлітками. Була тоді групка нас: Марійка Барабаш-Левицька, Марта Бігун-Ковч, Олена Деркач-Маців і Лариса Голубович-Пенцак. Ходили ми тоді до третьої кляси і належали до того самого пластового гуртка «Ластівка». Заприятелювали ми, а наша дружба була щира і сердечна. Не одну важливу подію з пізніших часів ми забули, а спомини з берхтесґаденських літ виринають з моря минулого і стають такі ясні і свіжі перед нашими очима, що аж дивно. Професори, товариші, знайомі, тисячі годин спільно пережитих, оповідання про те, що тоді діялося – все це гуде в голові, мов бджоли в пасіці. Це були наші найкращі літа молодости, такі безжурні, хоч тоді – нам так не здавалося. Не знаю чому саме, але від першої нашої зустрічі (nісля вступного іспиту до гімназії), ми з Оленою знайшли спільну мову і від тоді ми залишилися щирими приятельками весь час нашого перебування у Берхтесґадені. Не було днини, щоб ми одна одну хоч на хвилину не відвідували. Ми часто разом розв’язували різні задачі і ділилися найбільш інтимними секретами своіх сердець. Але все, що має свій початок, мусить і закінчитися. Так і наше перебування в таборі «Орлик». Люди почали виїзджати на поселення у невідомі країни. Першою з-поміж нас виїхала Марійка, бо мала рідню в Канаді. Зараз по приїзді туди написала до нас і поскаржилася на свої нелегкі, перші кроки в новій батьківщині. Так і до сьогодні не випускаємо «пера з рук» і втримуємо постійний зв’язок одні з одними. Доля відкрила нам двері до ЗСА і в 1949 році ми туди прибули. Зразу пішла в рух кореспонденція, бо боялися, щоб не втратити зв’язків. Наступною після мене виїхала Марта до ЗСА. – Наша Оленка перебувала в таборі до кінця його існування, потім виїхала до Мюнхену, де стрінула свойого «лицаря з казки», який захопив її до Англії, а згодом уже разом вони переїхали в Канаду. Наша дружба не перервалася, а навпаки скріпилася, коли ми вже з нашими дітьми почали їздити на пластові табори і там мали змогу частіше зустрічатися. Наші діти там і заприязнилися, бо разом перебували у пластових таборах, у Лісовій Школі, на лещетарських змаганнях, спортових імпрезах, тощо. Їхнє товаришування і приязнь тривають і досі, а дехто із них стали собі навіть кумами. Дружба з наших молодих, юних літ, завжди горітиме у наших серцях…!».
Між іншим, за інформацією Ларіона Костенка, дописувача видання «Міст», докладніше про свій життєвий шлях пані Лариса Лариси Голубович-Пенцак збиралася розповісти на шпальтах Збірки «Тернисті шляхи до Америки»: «…Радник Скарбової палати у Львові Іван Голубович, батько Лариси Пенцак, не міг знати, що диктатори двох потужних держав уже готують війну, яка докорінно змінить усе життя його невеликої сім’ї. Перші тижні вересня 1939-го минули у тривозі, але без відчутної загрози для Голубовичів. Усе змінилося, коли до міста ввійшли союзники Гітлера — червоні, котрі мали безоглядні каральні служби. Польського службовця Голубовича негайно заарештували. Але ще не настав час нищення міської адміністрації, тому його випустили, щоби невдовзі знову кинути за ґрати. Між СРСР і Німеччиною була укладена угода про виїзд людей на Захід, якою скористалися близько 10 тис. українців. Іван Голубович мав рідню в Лодзі, тож йому виїхати дозволили. Він знайшов роботу в Українському центральному комітеті, який опікувався українством. Його провідником був Володимир Кубійович. Потім родина потрапила до Відня. «Утікаючи з Відня, ми та ще кілька родин зупинилися ненадовго в малому містечку в горішній Австрії. Була там родина Гузарів — батьки та Любомир із сестрою. Ми зустрічалися, коли йшли до штольні ховатися від повітряного нальоту, а опісля разом бавилися ляльками. Любомир був при цьому й неодмінно хрестив наші ляльки. Уже тоді він відчував своє пастирське покликання», — пригадує п.Лариса. У таборі для переміщених осіб 16-річна Лариса зустріла старшого за на три роки Дмитра Пенцака. Чекання на шлюб було тривалим, тому що дівчина виїхала до США, а її наречений — в Арґентину. За сім років назбиралося дві повні валізи листів від нього. Родинне життя розпочали уже в США. Воно було щасливим: Лариса народила доньку Роксоляну та синів Ростислава, Ореста й Адріяна…».
…Насамкінець хочеться повернути українського читача до історії тих установ, де навчався та працював у міжвоєнний час Григорій Євдокимович Деркач, а також коротко нагадати про осіб, з яким йому довелося спілкуватись й працювати. – Дійсно, юнаком Григорій Деркач виїхав до Києва, до знаменитого Братського Монастиря при Києво-Могилянській Академії, що був збудований на місці ранішої дерев’яної церкви. Храм створено за меценатською допомогою гетьмана Івана Мазепи протягом 1690-1693 років, який був знищений большевиками у 1935-ому році. До речі, Братський монастир було засновано ще далекого 1615 року на землях міщанки Галшки Гулевичівни, а Соборну Богоявленську церкву закладено в 1620 року Гетьманом Петром Сагайдачним у центрі площі. Вона була збудована в найкращих традиціях українського народного зодчества, про що свідчить зображення її на малюнку-панорамі Києва 1651 року. У другій половині 1810-х років до робіт з відновлення Богоявленського собору приступив київський архітектор Андрій Меленський. Духовне життя Братського монастиря та собору припинилося в 1920-ті роки. Територію монастиря передали під поліклініку та частково — Академії наук.
Дальші свої студії Григорій Деркач продовжував вже у Пєтєрбурґє, де закінчив, як було згадано вище, «вищий господарський інститут». Дуже ймовірно, що це був Інститут вищих комерційних знань Товариства сприяння вищій комерційній освіті, який був створений у 1910 році на базі «Высших коммерческих курсов» й знаходився у підпорядкуванні Міністерства торгівлі й промисловості Московщини, який після большевицького перевороту 1917-го року був переданий до складу Народного комісаріату «просвєщєнія» на підставі Декрету від 23 лютого 1918 року.
На еміґрації Григорій Євдокимович Деркач вступив до Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова, де у 1928-му році здобув ступінь доктора історично-літературних наук. Цю українську високу педагогічну школу у Празі було відкрито 1923 року заходами Українського Громадського Комітету за фінансової допомоги чехословацького уряду як дворічну школу учителів для нижчих шкіл і позашкільної освіти. Ректорами Інституту були – український літературознавець, доктор філології, пізніший Президент Української Вільної Академії Наук та дійсний член НТШ, киянин з походження Леонід Тимофійович Білецький (*1882-†1955, Вінніпеґ), тернополянин з Гусятинщини, український мовознавець, філолог й культурний діяч, дійсний член НТШ Василь Іванович Сімович (1880-†1944, Львів), як також – професор біології й гігієни, автор першого українського підручника з гігієни «Шкільна гігієна. Короткий курс для студентів і учителів» (Прага, 1926), уродженець Миколаєва Всеволод Гармашів (*1863-†1953, Мюнхен). За даними розвідки Івана Мірного «Український Високий Педагогічний Інститут ім. М.Драгоманова. 1923-1933» (Прага 1934), від 1925 року Інститут був вже з чотирирічним терміном для навчання із завданням підготовки також учителів для середніх шкіл. Український високий педагогічний інститут мав відділи: літературно-історичний, математично-природничий, від 1924 року також музично-педагогічний, де теорію співу викладав співак і музикознавець Д.Левитський. Педагогів було 78; закінчило інститут 178 осіб, з них 31 з докторатами, серед яких був і Григорій Деркач. Видавнича діяльність Інституту налічує 44 скрипти, три томи «Праць» (1929-1933), що їх видало товариство «Сіяч» при Інституті, та 11 праць, що їх видав Український Видавничий Фонд у Празі. Багато випускників інституту працювали на Карпатській Україні. Від 1924 року при інституті діяли матуральні курси (для осіб, які не мали документального підтвердження про закінчену середню освіту), перетворені 1925 року на Українську ґімназія в Чехо-Словаччині. 1933 року Український високий педагогічний інститут був зліквідований через брак дальшої фінансової підтримки чехо-словацького уряду. Канцелярія Інституту розташовувалась в Празі при вулиці Жітної 14, потім – при вулиці Малатової, 19 та при вулиці Школьскої, 8, а від 1932 року – в будинку Хліборобскої освіти.
Принагідно зазначу, що у міжвоєнній Празі Григорій Деркач мешкав в одній кімнаті з українським поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом, фейлетоністом, підполковником Армії УНР, одним із найближчих соратників Гетьмана Павла Скоропадського Борисом Володимировичем Гомзиним (*1887-†1965, Західний Берлін), родина якого до большевицького перевороту 1917 року мали великі маєтки у Балтському повіті Подільської губернії. Пан Борис також навчався на історико-філологічному відділі Українського педагогічного інституту й працював асистентом кафедри історії української літератури у цьому ж інституті, потім редактором журналу «Студент». До речі, у 1938 році Борис Гомзин переїхав до Берліна, де очолив українську громаду, до 1945 року виконував функції начальника Союзу Гетьманців-Державників й редаґував журнал «Нація в Поході», а після трагічної смерті Гетьмана Павла Скоропадського, перебрав пост реґента до того часу, коли провід Гетьманівського Руху перейняла вдова покійного Гетьмана Павла.
…Григорій Євдокимович Деркач народився 5 січня 1887-го року. Кажуть, що чоловіки народжені цього дня, зазвичай, сильні й вольові особистості. Як видно з цього допису, таким був й залишиться в пам’яті вдячних нащадків та небайдужих українців доктор історично-літературних наук Григорій Деркач, – щирий патріот, переконаний гетьманівець, науковець та державник, славний син вінницького Поділля.
Ось такими були мої спорадичні роздуми у цю неспокійну липневу днину року Божого 2023-го, в часі жорстокої московсько-української війни, та довільно подані мною в цьому дописі витяги із праць та листів й здобуті інформації про д-ра Григорія Євдокимовича Деркача, його доньку, нинішню ювілярку пані Олену, його зятя, українського вояка й розвідника св.пам. Богдана Маціва, внучку пана д-ра Григорія – Христину та їхню патріотичну родину на тлі подій вже давнішої української історії…
Олександр Панченко, – приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
Примітка: Переважна більшість світлин отримана автором допису О.Панченком від пані Олени Маців (Деркач), інші – походять із хатньої книгозбірні та приватного архіву автора цього допису та відритих джерел