Приводом для написання цієї оглядової статті про Українське Визвольне Військо (УВВ) стало 100-річчя Андрія Фурґали, який народився 8 липня 1923 року у Шуткові-Любачеві, давньому українському селі (натепер – на території сучасної Польщі, у ґміні Любачів Любачівського повіту Підкарпатського воєводства). – Про св.пам. Андрія Фурґалу, який спочив в англійському місті Ноттінґгемі 17 листопада 2014 року, я знав порівняно давно й чимало про нього писав, зокрема, у своїх таких книгах «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР (2004), «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням» (2006), й, зрештою, у своїй крайній книзі у цій царині п.н.«Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе» (2018). – Це, щоправда, є далеко не всі мої книги про т.зв. «двійкарів», що означає в усталеному політичному лексиконі українського націоналістичного руху – назва групи чільних членів Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН, які 1953–54 роках і пізніше гуртувалися навколо професора Лева Ребета і Зиновія Матли (звідси й назва).
Однак, найбільш докладні відомості про Андрія Фурґалу наведені у моїй спільній книзі колишнім вояком 2-ої УД УНА (1945), чоловим членом ООЧСУ та Фундації УВУ доктором Іваном Буртиком (Кліфтон, Ню Джерзі, ЗСА (США)), що був народжений 13 грудня 1924 року в селі Ляцьке-Шляхоцьке на Прикарпатті, а спочив у ЗСА 31-го жовтня 2021-го року. Книга має назву «Друга Дивізія УНА. Енциклопедія воєнної – Доби. УНК, УНА, 2-га Дивізія УНА, Протипанцерна бриґада «Вільна Україна», УВВ,УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за Волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях. – Історія», видана великим форматом, має багато світлин і мап, з’явилась друком у видавництві «Гадяч» Полтавської області у 2016-ому році.
У різних джерелах з посиланням на короткі спомини Андрія Фурґали йдеться, що з вибухом німецько-совєцької війни з доручення Організації Українських Націоналістів він разом з групою членів ОУН відійшов з німецькими частинами Вермахту у 1942-му році, як перекладач із завданням допомагати українському населенню при різних нагодах, у тому числі й при створенні клітин та налагодження українського життя. У 1944-му році Андрій Фурґала дістав наказ від своїх зверхників з рамени ОУН перейти до Української Повстанської Армії (УПА), де згодом перебував у відділі «Вовки» (курінний – «Черник»), а у травні 1944-го року він ввійшов до складу штабу УВВ (Українське Визвольне Військо) в ранзі поручника, під командою полковника Петра Крижанівського, звідти перейшов до Української Дивізії Української Національної Армії, до складу 29-го полку, перший батальйон, а згодом у групі полк. Вільднера (перша сотня) брав участь у боях у Юґославії… – ОУН, УПА, УВВ, УНА – це були дуже різні за підпорядкуванням, складом, цілями й намірами та чисельністю військові, політичні й визвольні формації, створені українцями в часі Другої світової війни.
З відкритих джерел, зокрема, відомо, що родинне село Андрія Фурґали – Шутків (польською мовою – Szczutkоw), розташоване за 10 км від кордону з Україною, за 7 км на південь від повітового міста Любачів і за 80 км на схід від воєводського міста Ряшів. Знаходиться у давньому українському етнічному реґіоні Любачівщина. У Вікіпедії, читаємо, що перша згадка про село датована 1388 роком. У 1531 році тут працювала гута заліза. У 1672 році під час нападу татар поневолено в ясир 21 житель і забрано понад 100 голів худоби. У 1659 році місцевий господар Лаврентій Качмар подарував церкві євангеліє. Нову церкву звели в 1671 році, а у 1825 році поряд спорудили дерев’яну дзвіницю, однак у 1904 році церкву розібрали і на цьому місці збудували нову. Церква св. Димитрія була збудована в 1904 році була парафіяльною. Парафія належала до Любачівського деканату Перемишльської єпархії УГКЦ. Після виселення українців церква перетворена на римо-католицький костел. У 1890 році в селі було 147 будинків і 717 мешканців, з них: 644 греко-католики, 25 римо-католиків і 48 юдеїв, була філіальна школа. Населення на 1 січня 1939 року складало 1150 осіб, з них: 950 – українці-греко-католики, 70 – українці-римо-католики, 90 – поляки (переважно колоністи з австрійських часів), 40 – євреї. Село належало до Любачівського повіту Львівського воєводства. У складі повіту 27 листопада 1939 року село було совітами включене до новоутвореної Львівської області, а 17 січня 1940 року — до Любачівського району. В жовтні 1944 року західна частина Львівської області включно з селом передана Польщі. Після Другої світової війни поляки на чолі з Блажеком Фургалою та Міхалом Творком грабували і вбивали українців, через що ті змушені були виїхати до СССР, а ті, що залишилися, в 1947 році депортовані на понімецьку територію північної Польщі. У 1956 році в селі Шутків почали видобуток газу. В 1963 р. стався вибух з утворенням великого кратеру на річці Любачівка. Факел висотою 30 метрів горів багато місяців, а видобуток газу в селі продовжується донині. У 1975-1998 роках село належало до Перемишльського воєводства. У селі Шутків народилися, крім Андрія Фурґали, такі відомі люди як Михайло Вороний — голова товариства «Надсяння» в Городенці Івано-Франківської області, Мозиль Василь Юркович та Юзва Іван Григорович — учасники національно-визвольних змагань. – Про це село згадується в таких книгах, працях та дописах – Кубійович В., «Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939», — Вісбаден, 1983; Любов Гринишин, – «Дві батьківщини Михайла Вороного», ресурс «Галичина», 19 вересня 2017 року; Акція «ВІСЛА»: Список виселених сіл і містечок. (2017); Книги «Реабілітовані історією. Тернопільська область: у 5 кн. / О.Бажан, Є.Гасай, П.Гуцал (упорядники). — Тернопіль: Терно-граф, 2018)
У своїх спогадах Андрій Фурґала фраґментарно згадує про свою участь в діяльності куреня УПА «Вовки» під командою курінного «Черника». – Згідно з інформаціями з відкритих джерел, «Вовки» – була назва куреня (відділу) воєнної округи «Сян», 28-й (Холмський) Тактичний відтинок «Данилів» Української Повстанської Армії, який діяв на Холмщині й Підляшші. Головною метою діяльності була оборона українського населення Закерзоння, зокрема, Холмщини та Підляшшя, пізніше – від виселення з рідної землі, в тому числі в часі акції «Вісла», а також від нападів польських збройних формувань, цивільних банд, військових формувань Вермахту, Війська Польського та НКВД. Курінь «Вовки» в Грубешівському повіті мав свою радіостанцію, яка весь час змінювала місце свого базування, та ґектограф, на якому копіювались відозви до населення та листівки. Бойова одиниця була створена в березні 1943 року як сотня Української Повстанської Армії, яка від моменту формування мала назву сотня «Вовки». Мала не менше 100 стрільців — складалася з трьох чот, а часом і більше. В травні 1945 року налічувала 110 стрільців. В складі сотні була одна чота, створена навіть з колишніх військовослужбовців «красной арміі», які були одягнені в однострої «красноармєйцев». Пізніше на її основі було створено курінь, що в різні періоди діяльності нараховував у своєму складі від двох до чотирьох сотень: «Вовки-1», «Вовки-2», «Вовки-3», «Карпа». Холмський курінь «Вовки» — курінний «Ягода», «Черник» Маріян Лукашевич, курінний «Прірва»(Євген Штендера), курінний «Беркут»(Володимир Сорочак).
Принагідно подаю короткі інформації про зверхника Андрія Фурґали у сотні УПА «Вовки». Лукасевич Мар’ян (псевдо – «Ягода», «Черник», «Чайка» (Лукашевич) (*22 червня 1922, м.Перемишль — †17 вересня 1945, с.Жнятин, ґміна Долгобичув, Грубешівський повіт, Люблінське воєводство) — український військовик, майор УПА, командир куреня «Вовки», командир 28-го Холмського тактичного відтинку «Данилів», майор УПА (посмертно). Навчався в Тернопільській промисловій школі (за іншими даними, закінчив промислову школу або гімназію). Грав у футбол за команду Українського Спортового Товариства «Поділля (Тернопіль)». В 1930-1937 роках проживав у Тернополі. В часі Другої світової війни — підстаршина 5-го полку Дивізії «Галичина». У березні 1944 року в Замості разом з багатьма вояками Дивізії перейшов до УПА на південну Володимирщину. Зформував сотню УПА «Вовки», був її першим командиром. В боях з Армією Крайовою сотня збільшилася до куреня. Курінь проводив боротьбу на Холмщині та рейдував на Підляшшя. У березні 1945 року призначений командиром Холмського ТВ-28 «Данилів» із дорученням організувати нові сотні. Організуввав сотню «Вовки-2». 28 серпня 1945 року успішно виконав засідку на спецгрупу провокатора Василя Левочка-«Юрченка», колишнього командира куреня УПА. У вересні захворів на малярію і загинув у санітарній криївці у пожежі, спричиненій ворожим військом під час облави. Нагороджений Срібним Хрестом Бойової Заслуги I кляси та Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги. У Тернополі при вулиці Камінній встановлена пропам’ятна таблиця «Чернику» на приміщенні будинку № 2.
Між іншим, у своїх книгах про УГВР, ЗП (Середовище) та ГС ЗС УГВР я писав також не лише про Андрія Фурґалу, але й про його побратимів по повстанській зброї – курінного УПА «Прірву» (Євгена Штендеру) та курінного УПА «Беркута» (Володимира Сорочака), які по закінченню Другої світової війни брали участь в діяльності Місії УПА при ЗП УГВР. Між іншим, знаменитий сотник УПА «Прірва», – командир куреня «Вовки», командир ТВ-28 «Данилів», а по закінченню війни – журналіст, видавець, головний редактор серії «Літопису УПА» (від 1975 року) був не хто інший як Євген Штендера, спогади якого лягли в основу документального фільму «Рубіж. Грубешівська операція», що був присвячений спільній польсько-українській атаці на підконтрольне комуністам польське місто Грубешів, – відійшов у Засвіти зовсім недавно – 23 серпня 2022 року
Але повернімося на окуповану німцями Слобожанщину. – Влітку 1942 року в містечку Лозова Харківської області було створено сотню Українського Визвольного Війска, вона була сформована при танковій групі генерала фон Кляйста. Відділ був цілком уніформований у його складі був теж кінний підрозділ, до речі, у шоломах з жовто-синіми відзнаками. 29 червня 1942 р. перекладач у тиловій команді 17-ої армії, мій приятель св.пам. Орест Корчак-Городиський, з яким я деякий час листувався, описуючи у своєму щоденнику зустріч із однією з таких сотень українських добровольців в містечку Лозова на Харківщині, писав, що перед полуднем зустрінув на вулиці кінний відділ українських добровольців, які в шоломах з жовто-синіми відзнаками на них, з крісами на плечах, з українським прапором і українською піснею проїжджали кудись на Схід. УВВ була окрема військова формація в Другій світовій війні…
Про своє перебування у складі Українського Визвольного Війська (УВВ) написав і св.пам. пан Андрій Фурґала у своєму спомині «Маловідоме з історії УВВ». У своїх спогадах, які мене дуже зацікавили, він, зокрема зазначає, що УВВ – це була окрема військова формація в Другій світовій війні. Роман Крохмалюк у своїй праці «Заграва на Сході» (с.12) пише: «…До певної міри за українською ініціятивою (ОУН) створили німці окрему парамілітарну військову формацію УВВ. Члени цієї формації переходили вишкіл у Криниці, Команчі і Дуклі. Вони брали участь у боях на Східньому фронті на розлогих теренах України…». – Ще є в живих учасник УВВ Теодор Ґуль із 118-го батальйону (сот.Шудра), сот.Винницький живе в Канаді; всіх нараховували до 180 тисяч, вони носили звичайну німецьку уніформу Вермахту, але для відрізнення мали на лівому рукаві щитик блакитного кольору з жовтим тризубом та виґаптованими буквами УВВ. У згаданій тут книжці «Заграва на Сході» (с.222). Справа: Штаб УВВ згадано про полк.П.Крижанівського. Петро Крижанівський у Варшаві в присутності німецьких вищих старшин, був іменований шефом штабу УВВ. Підготова до створення Штабу Українського Визвольного Війська йшла шість місяців, від листопада 1943 року; полк.П.Крижанівський покликав до співпраці одного галичанина й одного придніпрянця і змагав, щоб шефом штабу став ген-хор.М.Капустянський, щоб його штаб набрав на більшій повазі. Цей документ потверджує як опинилися в УВВ підстаршина Андрій Фурґала, Тимко Дідич, що проживає у Шотляндії і Юрій Заліско, який живе в Україні, Миколаївська область. При кінці березня 1944 року німці зробили облаву під Карпатами на УПА, тоді нашу групу взяли до полону, привезли до Львова до тюрми, а відтак до ляґеру у Польщі, а в травні нас звільнили і відіслали до РОА до Леґйонова під Варшавою, звідти ми перейшли до Штабу УВВ полк.Петра Крижанівського і полк.П.Дяченка. Історик Василь Верига, «Дорогами Другої світової війни» пише про Українське Визвольне Військо, на сторінках 61, 37, 38, 169. Книга «Заграва на Сході» (ст.161) подає, що в склад Української Національної Армії мали входити всі українські військові формації при німецькій армії. У склад УНА ввійшла Українська Дивізія і 2-га Дивізія, що складалась з різних відділів українських вояків УВВ і колишніх полонених совєцьких армій. Командиром 2-ої Української Дивізії УНА був полк.Петро Дяченко, що брав участь у боях в Чехії при кінці війни. Прикметно, що Українське Визвольне Військо не мало нічого спільного із «РОА» генерала Власова. Отже, «коляборація», чи «неколяборація» Україні перед західними альянтами нічого не пошкодила ані помогла. Українську Дивізію й Українське Визвольне Військо та Українську Повстанську Армію треба розглядати не з чужої точки бачення, але виключно із українського становища. Чому на Заході є так мало колишніх вояків з таких військових формацій, як УВВ? – Бо в 1945 році західні альянти їх видали Москві, згідно з Ялтинською угодою. Коли альянти їх видали, більшовики повезли їх у Сибір…». – «…Коли я був у серпні 1992 року в Україні, – продовжував Андрій Фурґала, – з Миколаївської области приїхав до мене мій друг, який був перекладачем в німецькій армії від 1942 року. Як я вже згадував, на початку 1944 р. ми перейшли до УПА під Карпатами, але німці нас взяли в полон. Він був в 2-й Українській дивізії, що ввійшла в склад УНА…».
Принагідно я дозволю собі зупинитись докладніше саме на історії творення Українського Визвольного Війська (УВВ), оскільки можна зробити висновок, що такою була назва добровільних формацій, створених з полонених совєцької армії української національності в німецькій армії. Вперше такі загони було створено на терені дій 6-ої німецької армії на Харківщині та Сумщині, проте їх узимку1941 року розігнали команди німецької політичної поліції (СД). На Донбасі, на території дій німецького гірського корпусу, з українців полонених були створені перші сотні «Хіві». У грудні 1941 Адольф Гітлер заборонив формувати загони з совєцьких військовополонених. За винятком таких леґіонів: туркестанського, північно-кавказького, грузинського, вірменського (до речі, учбовий центр цього Леґіону був дислокований якраз у місті Лохвиці на Полтавщині), а згодом також волзько-татарського й кримсько-татарського. Проте відділ Верховного командування німецької армії, який відав військовими формуваннями створеними на окупованих територіях, 1942 року без відома Гітлера утворив близько 300 так званих «східніх батальйонів», серед яких налічувалося 74 українських. Одним із ініціяторів утворення у складі Вермахту Українського Визвольного Війська був уродженець Полтавщини генерал-хорунжий Василь Чабанівський, про якого мова йтиме нижче. Деякі з цих батальйонів мали тривку організацію, а один з них (ім.Богуна), – було перекинено зі Східного фронту до Франції, де він перейшов на бік французького Руху Опору. По закінченні війни, у відповідь на вимоги СССР видати їх, французький уряд уможливив старшинам і воякам куреня продовжувати службу в Іноземному Леґіоні. На загал же німецькі плани створення УВВ не могли вийти поза створення українського Відділу пропаґанди IV, в якому працювали українські журналісти й пропаґандисти (Г.Которович, Б.Кравців, К.Дацько й ін.) і видавали для українських вояків та полонених газети «Нова Доба» й «Український Доброволець». Цей відділ опрацював також план створення УВВ з вояків східних батальйонів і сотень «Хіві», який не міг бути здійснений, бо в середині 1943 року року Гітлер, роздратований аферою генерала Власова («Смоленський маніфест») і переходом деяких східних батальйонів на бік Красной Армії, наказав розпустити значну кількість східних батальйонів, а решту перекинути на Західний фронт.
Як писав вище пан Андрій Фурґала, зі створенням Української Національної Армії всі доти існуючі загони УВВ ввійшли до її складу. Наприкінці війни генерал Е.Кістрінґ заявив, що 220.000 українців боролися на боці німецької армії проти Совєцького Союзу. Мабуть, у це число було зараховано всіх українців у німецьких мундирах, а не тільки УВВ, в якому було не більше 75.000 старшин і вояків. Але це справа окремого дослідження. – У своїх споминах Андрій Фургала писав, ще про одну формацію. Це – 14-та гренадерська дивізія Ваффен-СС «Галичина» (нім. 14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien») — дивізія у складі Ваффен-СС Третього Райху, що існувала у 1943-1945 роках, була укомплектована переважно з галичан греко-католицької конфесії. Від 19 квітня 1945 року переукомплектований підрозділ отримав новий статус і нову назву — Перша Українська Дивізія Української Національної Армії. Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у назві, зовнішніх відзнаках і в командному складі; Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини «Waffen-SS» не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало велике значення для українських вояків; Моторизація дивізії до такого ступеня, щоби вона мала всі види зброї, включаючи танки; Дивізію в цілому та її окремі частини не можуть використовувати проти власного народу. Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а відзнакою дивізії став «галицький лев». Всі командні пости від батальйону і вище на початку тимчасово передавалися до рук німців через брак вищих офіцерських кадрів серед українців. Найвище звання майора отримали – командир дивізіону важкої артилерії артполку наддніпрянець з походження Микола Палієнко і галичанин Євген Побігущий — командир 29-го піхотного полку, до якого було причислено й Андрія Фурґалу. Між іншим, український військовик-офіцер, доброволець УГА, командир куреня Леґіону ДУН «Ролянд», полковник 1-ої УД УНА Євген Побігущий (псевдо – Євген Рен) (*1901-†1995) став автором двох томів спогадів «Мозаїка моїх споминів», які є у моїй книгозбірні. Євген Побігущий, після чергового навчання, став влітку 1943 року командиром батальйону дивізії. Брав участь в урочистостях у Львові 18 липня 1943 року з нагоди виїзду перших добровольців. У Дивізії Є.Побігущий займав різні командні становища, в тому числі командира 29-го полку. Видатний український громадський діяч, історик, журналіст та редактор, дійсний член НТШ та віце-президент Світового конґресу вільних українців, колишній вояк Української Дивізії «Галичина» Василь Верига (*1922-†2008) у своїй книзі «За Рідний Край, за нарід свій, або Хто такі дивізійники» (Київ, видавництво імені Олени Теліги, 2006) писав, що «…Дивізія «Галичина» воювала під українськими прапорами, й на всіх видах її військового спорядження пишався жовтий лев на блакитному щитику. Ніде дивізія «Галичина» не воювала з цивільними населенням – ані в Україні, ані поза її межами, і її частини не виконували жодної служби при концентраційних таборах. Що вояки Дивізії не йшли воювати за Великонімеччину чи нову Европу, про це дуже добре знало німецьке командування й тому не кидало Дивізії на західний фронт. – Українська дивізія «Галичина» була створена для боротьби з большевизмом, тобто з московським імперіалізмом,і на тому фронті вона вистояла до кінця як військова формація, а пізніше як індивідуальні громадяни, аж до проголошенням Незалежности України 24 серпня 1991 р. – …Із закінченням війни дивізія «Галичина», тоді вже 1-ша Українська Дивізія Української Національної Армії, зложила зброю не перед ворогом ч.1, а перед західніми альянтами, на яких розраховувала як на оплот свободи й демократії… Деякі дивізійники, закінчивши університетські студії і виявивши академічні здібності, самі стали викладачами в університетах чи інститутах Европи, чи так званих «коледжах» Америки й Канади… – У своїх листах до мене згаданий вище автор книги видатний письменник, дивізійник Василь Верига, зокрема, писав: «…Приємно мені було дізнатися, що цікавитеся історією дивізії «Галичина»-1-ою Укр. Дивізією Укр. Національної Армії. Вітаю Вас і бажаю Вам успіху і сам Вам чим зможу допоможу…- 16.09.2006 р.». – «…З нагоди Нового 2007 року бажаю Вам успіху у Вашій праці і нетерпеливо я, як і вся моя братія, чекаємо, коли в Україні «Бандити будуть за ґратами», як обіцяв п.Ющенко, бо поки що вони і надалі управляють Україною… – 06.01.2007 р.».
Передмовлюючи свої спогади про Українську Дивізію «Галичина», майор Вольф-Дітріх Гайке, з походження німець, що дуже високо цінував хоробрість й порядність українських вояків, зазначав: «…Ми, німці, незважаючи на власну тверду долю, повинні також виявити щире співчуття українському народові, історія якого поставила його на такі тяжкі випробування у минулому… Хай ця праця внесе ясність щодо заслуг українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрості та порядності її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямленим…». Редактор же знаменитого часопису «Вісті Комбатанта» український письменник, прозаїк, гуморист, сатирик, журналіст, перекладач, історик Роман Колісник (*1923-†2016, Торонто, Канада) у своїй повісті «Останній постріл. Доля одного вояка»: «…Вийшов я цілий з-поміж зливи куль, гранат, бомб, снарядів, що під Бродами били нас, мов густий град на недоспіле збіжжя на пні: переходив я гори і ліси Словаччини; пробивався крізь нетрі і прірви Югославії – і нічого мені не сталося…». Так було, мабуть, і з Андрієм Фурґалою та його побратимами-українцями в чужих одностроях.
До речі, св.пам. Роман Колісник у своїй праці «Українська Національна Армія. Матеріяли до історії…», дещо розлогіше писав по ті ж самі події, що про них коротко згадував й Андрій Фурґала, що «…15 жовтня 1944 року залізницею німці перевезли дивізію на Словаччину для боротьби з партизанами і продовження вишколу. Дивізія відрядила бойову групу в силі скріпленого куреня під командою майора Вільднера, щоб разом з іншими німецькими частинами провести наступ на Банську Бистрицю. Вояки дивізії дуже добре справились із цим завданням і при тому здобули багато всякої зброї. Після чотирьох тижнів боротьби словацька армія склала зброю, а партизанські загони відступили у Високі і Низькі Татри. При допомозі вояків і дивізійного транспорту вони евакуювали українські родини із прифронтової зони в запілля. 21 січня 1945 року прийшов наказ про переміщення дивізії у Штирію і Словенію. До нового місця призначення маршрут становив понад 500 кілометрів через гірські масиви. Оскільки залізничних транспортів було обмаль і вони необхідні були для постачання боєприпасів фронтовим частинам, дивізії довелося пішки марширувати зі Словаччини в Юґославію. 31 січня 1945 року дивізія двома окремими маршрутами вийшла з гостинної Словаччини — марш тривав цілий місяць лютий. Часті денні атаки літаків-винищувачів примусили дивізію просуватися ночами із Ґраца до Марибора. Із кінцем лютого дивізія увійшла у призначений район розташування. Відносини між українськими вояками і словенським населенням від самого початку були приязні. Дії партизан в Югославії були багато сильніші, ніж у Словаччині. Більшовицькі партизани були добре озброєні і мали добрий командний склад. Амуніцію і харчі альянти постачали їм літаками. У районі розташування дивізії діяли численні тітовські загони. Дивізія скоро прочистила територію свого постою і відсунула партизан від головних комунікаційних шляхів. Разом із запасним полком дивізія нараховувала понад 20 тисяч вишколених вояків, досвідчених у боротьбі в гористих районах. Часто воякам дивізії доводилось долати засніжені хребти гір, ночувати в лісах….».
Інший побратим Андрія Фурґали дивізійник Леонід Муха писав, – «…наш 29-й полк, в який увійшла бойова група Вільднера, став першим в новій бойовій групі Дерна. 26 грудня біля Яблоновець ми закрили прорив радянських сил і створили нову лінію фронту. В бою за висоту наша друга сотня була оточена – і вирвалась завдяки тому, що я прикривав відступ кулеметом. З цього бою з нашого боку я вийшов останній. Під час перестрілки мене поранили, але доповз до своїх. Німецький штабний лікар-майор відправив мене в тиловий шпиталь своїм авто….».
Св.пам. Роман Колісник, який по закінченню Чортківської ґімназії з усім класом подався до Дивізії «Галичина», писав до мене у справах споминів про військові формації українців: «…Я написав рецензію на книгу Демчука, яка буде поміщена в наступному журналі «Вісті Комбатанта», що вийде під кінець серпня 2005 року. Залучую машинопис. І ще два фейлетони. В теперішній час моя муза знову розлінивилася. Посилаю окремим пакетом свої «писання», як зазначено в бібліографії, деякі ксероксові копії, бо вже не маю їх друкованих… Додаю для Вашої інформації змісти трьох томів «Збірників…». Можливо, щось з того виберете… Остаюся з глибокою пошаною… 14.07.2005 р.». – «Дорогий пане Олександре, на жаль, я не маю електронної версії. Можливо, що ще зберігається у видавницті у Києві. Про 2-гу УД УНА знає Буртик: jburtyk33@…. Майора Пітулея я не зустрічав в Австралії. Знав Венґльовського, але не чув від нього нічого про 2-гу бриґаду. На все добре, (-) Роман Колісник. 04.11.2015». – «Я післав Ваше прохання до Колодія, бо не маю його світлини. На все добре, (-) Роман. 15.11.2015». – Колишній дивізійник Лев Чайківський зі своєю дружиною якось писали мені з іншого англійського міста Брадфорду: «…Нам приємно, що в Україні є Люди, котрі цікавляться минулим, при цьому після Другої світової війни – еміґрантами, їхнім життям і творчістю на чужині. Радіємо, що не змарнується те, що українські вчені, інтелектуали лишили по собі значний історичний доробок і що їхня праця, яка опинилася в простолюддю, не пропала також, а зможе причинитися до дослідів життя вигнанців, котрі не змарнували даного їм Богом часу, а записали все для майбутніх поколінь… Бажаємо Вам, пане Докторе, здоров’я, наснаги й витривалости у Вашій творчій праці і хай Вам Бог помагає… – 26.02.2003 р.».
Я, як колишній офіцер-підводник атомного Північного флоту, я здавна цікавився військовою проблематикою, – спочатку це було зацікавлення діями збройних відділів УПА, бойовими акціями підпільників сітки ОУН в часі Другої світової війни, а в теоретичному плані – військовими програмами Головного штабу УПА та Генерального секретаріяту УГВР. Пізніше мене захопила мемуаристика та роздуми військовиків збройних підрозділів українців, які воювали, так би мовити, «під чужими прапорами».
У 2003 році вийшла друком упорядковані мною спогади, роздуми та поезії вояка Дивізії «Галичина» Володимира Осипа Демчука, «Життя. Війна. Поезії», наступного року – Збірка праць колишнього дивізійника Василя Томківа «…Та найбільше любив Україну», а за три роки по тому, в 2007 році, – книжка того ж таки Василя Томківа «Важко забути. Фраґменти із пережитого та написаного». За кілька років по цьому, у 2011 році, за сприяння колишнього вояка-дивізійника Михайла Цяпи вийшла друком Збірка стосовних праць, статей та споминів» «Українська дивізія «Галичина» та тлі Доби Воюючої України». До цієї Збірки, зокрема, ввійшли праці Поль Половецький (Полікарп ІІорфирович Плюйко). – Пісня-марш Дивізії Галичина»; Любомир Рихтицький. – Тим, шо впали під Бродами; Патріярх і Кардинал Йосиф. – Слово з нагоди річниці створення Української Дивізії «Галичина»; Листування між ген.П.Шандруком і єпископом І.Бучком; Меморіял про 1-шу Українську Дивізію; Павло Шандрук. – Спомин про дивізію «Галичина»; Кость Паньківський. – Дивізія з перспективи двадцяти років; Матвій Стахів. – Політична плятформа Галицької Дивізії; Роман Крохмалюк. – Як прийшло до створення Першої Української Дивізії «Галичина»; Володимир Стечишин. – Чи було доцільним творити дивізію «Галичина»; Микола Чеботарів. – Коротка замітка з моїх споминів про творення дивізії «Галичина»; Архип Кмета. – Ставлення Гетьмана Скоропадського і гетьманців до творення дивізії «Галичина»; Порфирій Силенко. – Ще до ставлення гетьманців до творення дивізії «Галичина»; «Усім членам, симпатикам і українським самостійникам, що з незалежних від них причин знайшлися в рядах чужої, ворожої Україні армії. – Наказ; Звіт полковника Андрія Мельника; Орест Городиський. – Лицарський хрест у військах СС; Василь Федорович. – Німецька кампанія на Сході в світлі документів ОКВ; Василь Федорович. – Українське питання (в актах Нюрнберзького процесу); «Комісія для розшуку воєнних злочинів (Комісія Дешена)» – перша частини звіту; Роман Гнатишин. – Відповідь уряду Канади на звіт Комісії для розшуку воєнних злочинців (Комісія Дешена); О. д-р Іван Гриньох. – Дивізія «Галичина» й українське підпілля; Богдан Підгайний. – Два шляхи – одна мета; Мирослав Маленький. – Мої зв’язки з підпіллям (до історії І. УД УНА); Мирослав Маленький. – У 30-ліття 1-ої УД УНА; Мирон Левицький. – Десять днів в УНА; Омелян Кульчицький. – Бої у Словаччині; В.Кузьмин. – Спогад з 1944 року; Богдан Стасів. – Роман Шухевич і Українська дивізія «Галичина»; Роман Шумський. – ОУН – Дивізія – УНА — каторга; Ярослав Стех. – Володимир Дашко «Марко»; Василь Чупринда. – Він мав псевдо «Вій»; Богдан Чайківський. – Пласт, дивізія і УПА; Богдан Підгайний. УПА – Дивізія «Галичина» — німці; Роман Цьолко. – Генерал Павло Шандрук в Дивізії; Юрій Тис-Крохмалюк. – У Штабі Дивізії; Юрій Тис-Крохмалюк. – Шпиґун-майстер; Юрій Тис-Крохмалюк. – «З джерел до історії УД УНА (про книжку Геральда Райтлінґера «Дім будований на піску. Гітлерова політика сили в Росії»); Роман Колісник. – Німецьке «братерство зброї» в Українській Дивізії (з приводу книги Ріхарда Ляндвера «У боротьбі за волю»); Михайло Федоренко. – Українська дивізія «Галичина»; Олекса Горбач. – Артилерійський полк; Володимир Каплун. – Автобіографія; О.Йосиф Кончак. – Спомин з військової служби в Українській Дивізії і Польському Корпусі; Омелян Кульчицький. – Спомини учасника бойової групи Вільднера на Словаччині; Лев Бабій. – Група вояків Дивізії «Галичина» на вишколі й фронті у Дивізії «Вікінґ» 1944 року; Едвард Кухар. – Українці воювали за Франції, Роман Сербин. – Українці в чужих арміях у Другій світовій війні; Ігор Аркуша. – Дивізія військ СС «Галичина». Правда і вигадки; Василь Томків. – «СС-и у Британії»; Михайло Цяпа. – Коляборанти… коляборанти… – Згаданий мною вище вояк Української дивізії «Галичина», інженер, математик й письменник з американського міста Анн Арбор Михайло Цяпа, уродженець села та автор ґрунтовної книги про славне село Мозолівка, що на Тернопільщині, писав мені: «…За книжку «Мала енциклопедія Лохвиччини» ґратулюю! Це – кольосальна праця. Я собі можу тільки уявити скільки Ви стратили часу і енергії, щоб то все зібрати і уложити у книжку. Ви зробили велику прислугу односельчанам, бо це залишаться в історії Лохвиччини для грядущих поколінь. Думаю, що, напевно, всі Ваші односельчани будуть Вам дуже дякувати і будуть задоволені Вашою працею… Дуже добре знав Михайла Дмитренка, навіть кілька разів був в нього в його хаті, досить часто стрічалися. У Вашій книзі Ви згадуєте проф.Бориса Мартоса, а він був моїм директором університету Українська Економічна Висока Школа у Мюнхені, в Німеччині… Полтавська вимова найкраща і дуже милозвучна – гармонійна… Не знаю чому Ви вживаєте слово «митець» замість «мистець». Москалі увели те слово в українську мову і його треба позбутися. Таке саме слово «євреї», то не українське слово, а московське. Його я почув як прийшли большевики до нас. Ми завжди вживали слово «жид»… – 09.10.2008 р.». – «…Знаючи, що Ви пишете про Дивізію «Галичина», – вислав Вам ті статті, про ті групи, про які ніхто не згадує, за винятком одної чи двох статей, а за них не можна забувати… – 12.06.2007 р.». – «..Ґратулюю Вам, що Ви поставили чотири пропам’ятні дошки з чорного ґраніту Михайлові Дмитренку, братам Андрієвським, Антонові Кущинському та Полікарпові Плюйку. Це дуже культурний і патріотичний жест з Вашої сторони. Я особисто знав Б.Андрієвського, Плюйка і Дмитренка. Це надзвичайно шляхетні люди, ще до того – великі патріоти. Честь Вам і слава…- 31.12.2008 р.».
Надав певний поштовх моїм «дивізійним» зацікавленням, узагальненням й дослідам св.пам. проф. Іван-Святослав Коропецький, який колись писав мені: «…Тішуся Вашими науковими успіхами і буду дійсно вдячний, коли пришлете мені Вашу книжку про Лебедя, – 03.05.2000 р.». «…Я подивляю Вашу працьовитість та зацікавлення періодом, який, напевно, не є дуже популярним в Лохвиці та інших місцевостях України, за виїмком її Західних реґіонів. Як я бачу, Ви збирали знимки кол. Дивізийників. Чи може припадком Ви десь зустрічали мою знимку..? Десь моя загубилася. Здоровлю Вас щиро та бажаю і далі успіхів у Вашій важливій праці… – 28.06.2006 р.». – «… Я з приємністю читаю про Ваші осяги і подивляю Вашу працьовитість й енергію та бажаю Вам всего найкращого, доброго здоров’я та успіхів…».
Між іншим, пишучи про Українську Дивізію «Галичина» на тлі Доби Воюючої України, особливо в контексті контактів її окремих старшин з мережею обох відламів ОУН та окремими відділами УПА, я доволі плідно й тривалий час листувався з багатьма іншими бувшими вояками-дивізійниками, які пізніше замешкали як на еміґрації, так і на рідних землях, а згодом, по закінченню війни, стали видатними науковцями, письменниками, мистцями, журналістами, громадськими й пластовими діячами. – Принагідно наведу лише окремі фраґменти з листів до мене від деяких із колишніх дивізійників. Так, український науковець, політичний й громадський діяч, маґістр філософії Українського Вільного Університету, дійсний член НТШ, автор близько 150 історичних досліджень з питань новітньої історії України Орест-Іван Корчак-Городиський (*1918-†2014,Чикаґо, США), уродженець Станіславова, писав до мене у своїх листах: «…Від пані Іванни Головатої з Фльориди одержав я звістку, що Ви, як автор книжки про УГВР і Миколу Лебедя, хочете братися за писання історії Дивізії. Я цікавлюсь історією і сам був короткий час в Дивізії, сидів 1 ½ р. в англ. полоні в Італії в Ріміні, де зорганізував був двотижневик, врешті щоденник «Життя в таборі»… Я найближчих часах вишлю Вам деякі матеріяли, над якими Ви працюєте. Я пропонував би підійти до тої теми критично-аналітично. Ви повинні сказати, якою показалась дійсність і настільки тодішні політ. діячі мали правильний погляд на майбутнє і настільки тодішня пропаґанда з’явилась передбачливо правильна… Я подивляю Вашу нелегку працю писати про події чи особи що їх знаєте тільки з літератури. Важка та справа ще й тому, що література тих часів не все є об’єктивна, багато написано під кутом особистих симпатій чи антипатій, часом для вивчення особистих симпатій… Я тільки одержав книжку, спогадів роздумів пані Ірени Савицької Козак з гарною дедикацією з місця взявся її «гризти». Так гарно написаної і так гарно підібраний (матеріал) – скажу -, що не читав в повоєнній літературі. Ваше вступне слово є знамените, скажу, що стане воно чи не найкращою характеристикою-спогадом про сл.п. Р.Шухевича. Не є легко людині, яка не була у вирі тих подій так гарно схопити духа – духа тих часів…» – від 08.07.2001 по 25.05.2006 р.». – «Вельмишановний Докторе! – …Не почуваю себе здорово (89 років), починаю бавитись в археолога. Майже що 2 тижні висилаю пачки з архівними паперами. Постараюсь висортувати фотографії, що їх я або сам робив, або вимінював з іншими. Маю дещо з Полтави, деякі – залучую, можливо, деякі ще знайду. Вишлю Вам також фотографії з часів війни, можливо, деякі Вам пригодяться. На осібній картці зідентифікую деякі з них. Можу прислати Ваш статей про деяких громадських діячів, впрочім, побачу, що зможу з моїх «розкопів»…. Маю переписку з кол. дир. Полтавського музею Мощенком. В моїх спогадах 2-ий том є згадка про старосту міста, якого німці розстріляли за співпрацю з націоналістами, приємно згадую про мою співпрацю з Юрієм Кленом – Освальдом Бурґгардтом, маю 2 копії його листів… Як тільки знайду фотографії хати В.Короленка вишлю Вам, як рівнож знимку сина Панаса Мирного з жінкою на подвір’ї їхнього дому в Полтаві. Маю вражіння, що знайду ще інші фото з околиць, що Вас цікавлять. Якщо матимете ще якісь питання чи побажання, прошу писати – радо допоможу Вам вишукати відповідні матеріяли. Може, знайду певні матеріяли в нашому Музеї в Чікаґо… – 09.08.2007».
Тут слід, мабуть, нагадати материковому читачеві, що 12 березня 1945 року німецький уряд визнав Український Національний Комітет на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української Національної Армії (УНА). Командувачем УНА 15 березня був призначений Павло Шандрук, начальником штабу — генерал Аркадій Валійський, а 17 березня стало початком формування УНА. До складу реґулярних частин УНА мали увійти: — Дивізія «Галичина», яка від 9 квітня 1945 року дістала назву «1-ша Українська Дивізія УНА» (1 УД УНА); — всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і з 1943 р. мали назву «Українське Визвольне Військо» (УВВ); — добровольці з числа військовополонених українців і цивільних робітників у Третьому Райху (Німеччині); — батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді. 7 квітня 1945 р., коли Червона армія вже захопила східні передмістя Берліна, генерал Шандрук виїхав у 1-шу УД, яка перебувала на фронті в районі Фельдбаха, й прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки що — начальника штабу, полтавця з позодження генерала Михайла Крата.
…По закінченню війни пан Андрій Фурґала перебував у полоні в таборах Белярія та Ріміні, а в 1947 році переїхав до Великої Британії, де до недавнього часу брав активну участь в громадському житті та Комбатантській організації у місті Ноттінгґемі, став організатором бібліотеки. По проголошенню Незалежности України в 1991-ому році займався висилкою еміґраційних видань до бібліотек України, виявив себе як член Середовища УГВР та ОУН за кордоном, мешкав у Ноттінґгемі (Велика Британія).
Андрій Фурґала у своїх споминах згадує між іншими й Петра Євсійовича Крижанівського, який народився 9 січня 1892 року у Балтському повіті Подільської губернії. Свого часу П.Крижанівський закінчив Гомельську класичну гімназію, Павлівське військове училище, Служив підпоручиком у 3-му Фінляндському стрілецькому полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні, у 1916-1917 роках був командиром 26-ї окремої самокатної сотні та 5-го самокатного батальйону. Від 18 грудня 1917 року посів посаду командира командира Української самокатної сотні військ Центральної Ради, пізніше працював журналістом у газетах «Відродження», «Українська Ставка», «Український Козак». За даними книги Ярослава Тинченка «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)» (2007), від 6 червня 1919 року П.Крижанівський став начальником прес-квартири штабу Дієвої Армії УНР, згодом – начальником штабу коменданта тилу Дієвої Армії УНР. З 21 квітня 1920 року він – начальник дислокаційного відділу Головного управління Генерального штабу УНР, а у подальшому — начальник закордонного відділу головного управління Генерального штабу УНР. Від 1923 року пан Петро мешкав на еміґрації у Варшаві, а у червні 1943 року очолював там комісію з набору добровольців до Дивізії «Галичина». Дійсно, восени 1943 року П.Крижанівький виступив з ініціативою створення у складі німецької армії Українського Визвольного Війська (УВВ), по війні, від 1945 року, перебував в еміґрації у Західній Німеччині.
За деякими даними, полтавець з походження, леґендарний полковник Чорних Запорожців Армії УНР, а згодом – начальник штабу УПА-Поліської Січі Петро Гаврилович Дяченко від лютого 1945 року був на командній посаді в Українському Визвольному Війську, а саме – командиром 3-го пішого полку УВВ. Відомо, що полк Чорних Запорожців («чорношличників») під командуванням П.Г.Дяченка відзначився у боях під Сидоровом та за Вознесенськ. Михайло Омелянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка найкращим полком української армії, до цього Петро Дяченка був учасником визволення Полтави та Криму під проводом полковника Петра Болбочана, в ранзі сотника, а згодом курінного Окремого партизанського куреня отамана Петра Болбочана. Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському прикордонні в м.Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська Польського Петро Дяченко обороняв Польщу від совєтських військ у вересні 1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований. Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом. Невдовзі німці звільнили його, — як і багатьох інших українських старшин, П.Дяченко одразу зголошується до військового міністра уряду УНР Володимира Сальського. Від березня 1944 року Петро Дяченко («Квітка») брав участь в організації Українського Леґіону Самооборони на Холмщині, а в серпні очолив Леґіон, який нараховувава до 570 вояків, із них 16 старшин і 20 підстаршин. Наприкінці лютого 1945 року він взявся формувати Окрему українську протитанкову бригаду «Вільна Україна», основу якої склали старшини Армії УНР, колишні бійці «красной арміі» (РККА) та українці з допоміжних протиповітряних й протипожежних частин Берліна. Петро Дяченко особисто укомплектував командний склад, а 28 березня 1945 року вояки бригади присягли на вірність Україні. В присязі були такі слова: «Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну». Наприкінці війни Петра Дяченка призначили командиром 2-ї Української дивізії УНА (загальна кількість її вояків сягнула семи тисяч). 7 травня 1945 року в районі міста Тетчен, коло мосту на Ельбі командувач УНА Павло Шандрук підвищив Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого, а вже наступного дня бригада Дяченка потрапила в оточення. Її воякам довелося пройти понад 200 км територіями, на яких вже оперувала Червона армія й менше третини вояків бриґади «Вільна Україна» потрапило в американську зону, інші загинули або їх полонили червоноармійці, а кілька десятків сховались у лісах Судетського Підгір’я. Пізніше вони досягли Олесницького повіту, встановили контакт із мережею ОУН(б), що діяла в Нижній Сілезії (очолював її Роман Коза-«Богун»), ведучи боротьбу проти червоних до початку 1950-х років. Бойовий шлях Петра Дяченка закінчився у травні 1945 року. Щоб не потрапити до рук тих, проти кого боровся, захищаючи Українську Народну Республіку, він змушений був здатися американцям. 25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них тринадцять — на фронтах різних воєн, служив у царській, московитській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця, Вермахті та Українській Національній Армії. Помер наш земляк 22 квітня 1965 року, поховано українського генерала на українському православному цвинтарі в Бавнд Бруку, стейт Ню Джерзі, ЗСА.
До речі, інший уродженець Полтавщини – Василь Федорович Чабанівський (*25.02.1887-†19.08.1963) — колишній генерал-хорунжий Армії УНР став у 1943 році одним із ініціаторів створення Українського Визвольного Війська (УВВ). Пан Василь у 1912 році закінчив Тифліське піхотне юнкерське училище, вже за большевиків у 1918 році – два курси Військової академії Генерального штабу, його останнім званням у московитській армії було капітан. 30 липня 1918 року Чабанівський прибув з совєцької Московщини у розпорядження Генерального штабу Української Держави, а від 1 жовтня 1918 року його було призначено старшим осавулом штабу 6-го Полтавського корпусу Арміїх Української Держави. З 15 грудня 1918 року Чабанівський стає помічником начальника розвідчого відділу штабу Лівобережного фронту військ Директорії, а від 25 січня 1919 року він — начальник оперативного відділу штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. За даними історика Я.Тинченка, від 18 травня 1919 року В.Чабанівський – отаман-квартирмейстер штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР, а від 7 червня 1919 року до 30 червня 1919 року Чабанівський виконував обов’язки начальника штабу 6-ї Запорізької дивізії Дієвої Армії УНР. Від 25 червня 1920 року він стає начальником оперативного відділу Головного управління Генерального штабу УНР, а від 4 серпня 1920 року — у розпорядженні начальника штабу Армії УНР. 8 серпня 1920 року Чабанівського призначено начальником штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, а 15 вересня 1920 року — начальником штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Від 30 вересня 1922 року він – начальник управи навчання війська Головного управління Генерального штабу УНР. У 1928 році Чабанівський поступив на службу контрактовим офіцером у Військо Польське в 27-ий піхотний полк у місті Ченстохова, від 1939 року проходив службу у 81-му піхотному полку у місті Гродно, брав участь у німецько-польській війні, у вересні 1939 року на чолі батальйону 2-го Гродненського полку він захищав Львів. 22 вересня 1939 року перед вступом совєцьких військ до Львова з дозволу польського командування виїхав з міста та дістався до Варшави, де з’явився у розпорядження уряду УНР в екзилі. В 1945 році Чабанівський еміґрував до Західної Німеччини, а у 1950 році — до ЗСА (США)…
Читаючи короткі спомини українського військовика й патріота св.пам. Андрія Фурґали, 100-річчя від дня народження якого у давньому українському селі селі Шутків-Любачів, ми відзначаємо в часі кривавої московсько-української війни, пригадалися слова з вірша авторства іншого знаменитого українського військовика минулого століття полковника Федора Гудими:
Все на світі помирає,
Як не вмре, то засхне,
Лиш козацька наша слава
Не вмре, не погасне.
Наші ж чорні запорожці
Смерти не бояться,
Краще голови положать,
Аби не піддаться.
Кожний з піснею вмірає
За волю Вкраїни,
Кожний б’ється з москалями,
Доки не згине.
Все на світі помирає,
Як не вмре, то засхне,
Лиш козацька наша слава
Не вмре, не погасне
…Впевнений, що, вивчаючи перебіг Другої світової війни та досліджуючи непростий шлях українців до створення зав’язку власної армії та їх прагнень до національного визволення в першій половині 1940-их років, в тяжких умовинах сучасної московсько-української війни, – ми маємо безперечно знати також не лише про такі направду історичні явища та формації як ОУН, УПА, УГВР, але також й Українське Визвольне Військо (УВВ), його ініціаторів та чолових осіб, діяльність яких, як на мене, зберегла не один десяток життів представників нашого народу, наших єдинокровних братів-українців, які в часі німецько-совєцького протистояння волею долі опинилися по різні боки воюючих фронтів, бо якраз правдива історія є тим єдиним шляхом до загальнонаціонального порозуміння й примирення в нашому суспільстві, що дає змогу позбутися неґативів реґіоналізму та тоталітаризму, й може швидше привести до створення у нашій державі повноцінної політичної нації й виробленої національної еліти
Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), адвокат з міста Лохвиці на Полтавщині
Примітка: Переважна більшість світлин отримана автором допису О.Панченком від пані Галини Фурґали, інші – походять із хатньої книгозбірні та приватного архіву автора цього допису та відритих джерел