Багато влучних препарацій та вичерпних ілюстрацій останнім роком вийшло про “образ українця” в масиві “великой руской культури” (в.р.к.).
Зупинюся на тому моменті, який, мені здається, ще не висвітлений.
Генеза!
Справді, а звідки взявся у “в.р.к.” саме такий українець?
Хитрий, але наївний, підступний, але мрійливий, дурнуватий, але кмітливий, запальний, але собі на умі.
Тільки не кажіть “ну бо українці такі і є”, це не вирішує нічого.
Справа в тому, що “в.р.к” як явища не існувало ще в XVIII столітті.
Воно, це явище, літерально народилось одночасно з Пушкіним чи, вкрай, Карамзіним.
Відповідно, у “в.р.к.” не було ніяких традицій.
Своїх традицій.
Це точно не продовження ні писарських екзорцисів епохи Смути, ні варлаамо-авакумівських філіпик, ні силабічних віршів епохи перших (і останніх справжніх) Романових.
Хоча і там не було традиції освітлення українців, з простої причини “недоступности явища”.
Українському характеру допетровская і петровская Московія присвячували уваги не більше, ніж в сучасній українській літературі присвячено, скажемо, біларусам.
І раптом в самому ХІХ столітті, починаючи вже зі згаданих Карамзіна, Пушкіна, туди ж Рилєєва і далі невпинним потоком – понеслося цілі тонни “спостережень”, висміювань і замилувань українським характером.
Щож, обізначивши так проблему, я змушений визнати, що це потребує окремого наукового досліду.
Спробую поки інтуїтивно висловити свої здогади.
Як і все інше, образи і шаблони “в.р.к.” черпала з наявних джерел. Це західноєвропейська література, в різні періоди то англійська, то французька, то німецька, то італійська.
Останню одразу відкидаю, тому що з неї тягали лише на поезію (і те – невдало).
В німецькій, англійській відчутно поцуплено “романтизм”, той що примушує протагониста час від часу замислено бродити поміж старовинними кладовищами, сентиментально збирати сухе листя зі старих могил, елегічно звертатися до кісток і надписів…
Однак, в самій Московії таких давніх цвінтарів було обмаль, не буду вдаватися в очевидні причини.
Якщо де і було старі пам’ятники, мальовничі руїни… (а мальовничими руїни бувають, коли майже цілі, тобто – коли їх зруйнували зовсім недавно)
… то це, безумовно, сучасна Україна.
Ну не по Пітеру ж бродити в ХІХ столітті в пошуках мноґавєкавой історії?
Це пояснює потяг письменика до України як такої.
Це також вповні мотивує, навіть якщо відкинути всі політичні міркування держави-замовника, чому ці мальовничі краєвиди так хочеться привласнити, оголосити своєю давниною, а не чужою: своїх же тупо нема.
Вальтер Скотт описує руїни старих фортець.
Московитові залишається, наслідуючи його, описувати руїни українські,
бо інакше доведеться позірати на казанські та курляндські.
І от вже Заґоскін милується “Кучінскімі ґорамі в Кієвє, где з давніх времьон сабіраютса вєдьми”,
а всі події в учнівському підражанні західному романтизму крутяться навколо Аскольдової могили.
Але руїни ці не пусті, вони кимсь заповнені, хтось там живе.
Це тубільці, але “свої”, не заморські.
Змалювати їх давніми мешканцями = визнати, що сам ти тут наїздник, кочівник, “тебя тут не стояло”.
Доведеться видати їх за провінціалів, які оселилися тут зовсім не давно. Десь за рік до того, як сам московит сюди дійшов.
Це, звісно, протирічить лінійній логіці.
Ну як так, нащадки козаків “тут относительно недавно”, століть так 5, а сам ти тут “относительно давно”, століття так 0,5-1,5.
Проте дуже привабливо, а значить, беремо.
(Кому це здасться дивним – є ще яскравіший приклад “пробоїв логіки”, Крим. Нещодавно загарбаний імперією, він населений татарами, які тут, за московитським шаблоном, “відносно недавно”, зате московит тут “дуже давно”, тому що … тому що тут колись жили древніє грекі, а грекі ж потім були православні, а московити ж православні – а значить вони раптом стали нащадками гомерових одісеїв!)
Шаблон дотепного провінціала взято все з тих же європейських оригіналів.
Тут тобі і гасконці для француза, і шотланці та ірланці для англійця.
І потроху вже індіянців з народжуючоїся американської, тоді ще – цілком собі колоніальної, літератури.
Але індіянці підходять менше, тому що, дідько, вони аборигени, а аборигенство українців – це одразу зізнання в тому, що сам ти тут зайда.
Змальовуючи українця з галасливих, запальних гасконців та кмітливих, злодійкуватих анжуйців, що приїхали до Парижу, московит робив підміну, оголошуючи Київ своїм парижем.
Проте, за іронією долі, ця карикатура на українців-провінціалів містить в собі дещо більше, ніж власне сатира.
Дивно, як ще нікому це не приходило в голову, але шаблонний характер “Малороссии” від Пушкіна і колаборанта Гоголя містить багато загальних рис іншого “великого Чужого”.
Ну ж бо? Варяги.
Вікінги і варяги в європейській літературі, а потім в російській епігонській, змальовані точнісінько так, як козаки.
Азартні, хвастливі, брехливі, підступні, недалекі, хитрі, мріливі, жадібні.
Ще й як почнеться бійка – дурні на всю голову, хоч втікай від них.
Мені можуть заперечити, що ці риси нібито справді є в українців, або, принаймні, саме так ті риси “преломляються” крізь московитську призму.
Добре, а де їх міг бачити московит?
Чому він їх вип’ячує, а не замовчує, особливо про хитрість та військовий запал?
Та тому, що в кожного другого літератора “в.р.к.” дідусь якщо не сам був з козаків-старшини, то, навпаки, стояв проти козаків і бував заманений, битий в підступній пастці.
Таке важко забути.
А як мстяться освічені московити тим, хто хоч раз дав їм в зуби, доволі відомо.
Помста виглядає у вигляді злих анекдотів.
“Чюкчі” не тому потрапили замість юкагирів, якутів, коряків, що прийшлися назвою,
а тому, що саме вони кількасот років успішно вбивали кожного московита, що сунеться в їхню Лавразію, перетворивши це на свого роду спорт.
“Кавказци” не тому викликають приниження в анекдотах московитів, що мають великі носи, разюче несхожі на поросячі, а тому що вели запеклі війни і в Кавказі, в Закавказі.
Естоні та фіни – не тому, що думають повільно, як твердиться, а тому що поклали безліч вяйня від Ливонської війни до Манергейма.
Так само негативні риси українця в московитському анекдоті – це помста за конотопи, болбочанів, бандерівців.
Але перед тим як щось стане анекдотом, воно повинно спочатку пройти довгу апробацію в літературі.
Чим, власне, і займалися багаточисельні московитські письменики, закінчуючи Булгаковим.
Алі Татар-заде