Пам’яті Жертв та сумній 90-ій річниці Голодомору ґеноциду української нації 1932-33 років та звитяжному подвигу українських Героїв й Героїнь сучасної московитсько-української війни присвячується ця історично-краєзнавча публікація… – Автор Олександр Панченко
Про тяжкі життєві шляхи цих українських патріотів,
їхні неймовірні блукання в пошуках волі, добра й щастя та жертовну працю для України та її знедоленого народу, що вже пережив Голодомор та большевицькі репресії, а наразі веде звитяжну боротьбу проти кривавої путінсько-імперської московщини
«…І знову тиша. – Лиш блукають луни, – Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки. – Сосновий ліс перебирає струни над берегами вічної рік…»
Ліна Костенко
У своїй статті з нагоди 125-річчя від дня народження видатного лікаря професора Бориса Юрійовича Андрієвського, я писав, як над домовиною якого у далекому жовтні 1962-го року останні молитви над домовиною відспівував незабутній Владика Мстислав, а «осиротіла дружина і декілька приятелів пращали назавжди дорогого професора», зі зворушливими словами промовляли сам Високопреосвященний й лікарі-колеґи Покійного – Богдан Олесницький та Роман Осінчук, які його дуже шанували та високо цінили за приятельські поради, бо є він, професор Борис, уживаючи вислови «дорогий голубчику» відносився
до багатьох, як рідний брат. Давно вже закінчилися, як писали в тоді в некролозі, похоронні обряди, замовкли прощальні слова, а свіжа земля покрила «найбільшого громадянина нашої скитальщини». Над домовиною незабутнього професора Б.Андрієвського промовляли між іншими також д-р Осип Жидяк, д-р Ярослав Воєвідка та д-р Микола Хиляк, Службу Божу і панахиду відправив о.Ганкевич, а промовляли – отець Форостівський, отець Галик, Владиці ж Мстиславу, до речі, сослужили мітрат о.Гр.Пипюк, о.прот.Ст.Голутяк й о.прот.Б.Желехівський, від українського громадянства у похоронному закладі Колодія в Клівленді промовляв М.Бігун. Однак, як на мене, дуже вимовним було те, що виголосив своє жалібне слово в північноамериканському Клівленді й інший уродженець невеликого полтавського села Безсали літератор й редактор Яків Ємець.
То ж, мабуть, принагідно, згадати й про самого Якова Сидоровича Ємця, хоча б нагоди його прийдешнього 105-річчя від дня народження. Цей був непересічний український журналіст, редактор, письменник й видавець, який творив переважно під псевдо — «Ю.Терн». Народився він у нашому родинному з професором Борисом Андрієвським селі Безсали майже 105 років тому, а саме – 23 жовтня 1918 року. У 1934-1937 роках Яків Ємець навчався спочатку в Лохвицькому педагогічному технікумі, потім — також, як і Борис Андрієвський, в Лубнах, але вже у Лубенському вчительському інституті (1937–1941). Пізніше пан Яків вчителював, а з початком німецько-совєцької війни редаґував газету «Вісті Лохвиччини» й літературний додаток до неї. Від 1944 року він перебував на еміґрації у Західній Німеччині, також знаходився у таборах для переміщених осіб «Ді-Пі», але в Ганновері, редаґував журнал «Через терни», а від 1948 року – газету «Соборник», орган Спілки Української Молоді (СУМ-у). У 1950 році Яків Сидорович Ємець еміґрував до США, там відкрив видавництво «Батурин» й книгарню також у Клівленді, де мешкав і його земляк професор Борис Андрієвський. У 1960-х роках пан Яків з родиною переїхав до Лос-Анджелесу, працював у тамтешній «Рідній школі» (1950–1971), до цього він був брошури «Таємниці Кремля та ДПУ» (1942), та багатьох статей. 1998 року, наприклад, в «Українських Вістях» від 9 серпня з’явилася його стаття п.н. «До леґенди про «вічний прапор»». Упокоївся Яків Сидорович Ємець майже 16 років тому, – 5 листопада 2007 року в США, у каліфорнійському місті Мерседі. Його рідна сестра Паша Ємець, яка пізніше писала під псевдонімом «Барвінок», народилася також у нашому родинному селі Безсали, також у жовтні, 25 числа на п’ять років раніше, – 1913 року, майже 110 років тому. Пізніше вона закінчила Лохвицький педтехнікум, учителювала, під час німецької окупації Лохвицького району друкувала свої вірші у редагованій її братом газеті «Вісті Лохвиччини». 25 липня 1944 році Парасковія Сидорівна Ємець була заарештована й засуджена 13 вересня 1944 року військовим трибуналом військ НКВД Полтавської області за ст.54-10 ч.2 Кримінального кодексу УРСР до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Реабілітована Полтавською обласною прокуратурою 21 червня 1991 року. – Їхній батько, мій земляк, Сидір Каністратович Ємець, 1893 року народження, уродженець того ж таки села Безсали, який проживав у Лохвиці й працював у закладах торгівлі був заарештований ще до війни, 12 листопада 1937 року, й засуджений 29 квітня 1938 року особливою трійкою УНКВД Полтавської області за ст.ст.54-10 та 54-11 КК УССР до розстрілу з конфіскацією особистого майна, вирок виконано 3 червня 1938 року, реабілітований Полтавським обласним судом 11 квітня 1958 року.
Слід сказати, що після повернення з табору по смерті большевицького тирана Сталіна Парасковія Ємець повернулася до Лохвиці, а згодом, у 1988 році, виїхала до родини брата Якова в ЗСА (США). За десять років по тому, у 1998 році, у торонтському видавництві журналу «Всесміх» вийшла друком її книжка «Дорогою терпіння. – Від Сибіру до Каліфорнії. – Спогади, поезії», гарний і щирий відгук на яку, ймовірно, написав наш земляк-полтавець, уродженець Миргородщини Олексій Григорович Коновал під псевдо чи криптонімом «О.К.». Він зокрема писав: «…Перед нами — дбайливо видана книжечка під такою назвою, а підзаголовок уточнює, що ця «Дорога терпіння» пролягла від Сибіру до Каліфорнії. Містить вона спогади авторки Паші Ємець та доволі велику збірку її віршів. Появилася книжка у 1998 році у видавництві журналу «Всесміх». 25 жовтня, авторці
цієї виняткової збірки сповниться 85 років життя. З прозових спогадів та короткого вступу із біографією авторки довідуємося про важку долю української дівчини з Полтавщини. Закінчивши школу, пішла вона вчителювати, створила сім’ю, народила двох синочків… Але після повернення совєтської влади по Другій світовій війні Пашу арештували каґебісти за писання антисовєтських віршів, а особливо за вірш «Сталінська слава». Військовий суд засудив її на 15 років таборів та заслання. Паша Ємець вистраждала всі 10 років судового вироку, а після була вислана в Караґанду. Лише в 1957 році повернулася додому. Маючи брата в ЗСА, почала старатися про виїзд до нього. Після довшого часу її вдалося таки приїхати до Каліфорнії. Тут сонечко в її житті було теплішим — і в прямому, і в переносному значенні: вона познайомилася з письменником А.Юриняком, вони одружились, і Паша Ємець залишилася в цій країні назавжди. І ось тепер, на 85-му році життя, можемо привітати Пашу Ємець з її збіркою поезій та споминами про важке життя на засланні, яке вона так влучно назвала «Дорогою терпіння». Її поезії не один раз друкувалися на сторінках «Свободи» — тепер маємо нагоду читати їх усі, зібрані в одній книжечці. Вітаючи авторку з появою книжечки та 85-річчям, подаємо читачам її вірш «Сталінська слава», за написання якого вона отримала і витримала 15 років сибірських концентраційних таборів….».
У своєму вірші «Північ» Паша Ємець з болем у серці й тугою в душі писала:
«Та північ далека, холодна,
Як рана у серці моїм.
Забути її я не годна
При всьому бажанні своїм.
Сибір — то є край голокосту,
Багато людських там кісток.
Край гірких сліз, горя і злости,
Нездійснених мрій і думок.
В числі арештантів тих бідних
Я тоже була десять літ.
Топтала Сибір той холодний
Й старалась не вмерти, а жить»
Доповнюючи відгук Олексія Григоровича Коновала, слід, мабуть, навести власноручні біографічні інформації, подані самою авторкою книжки «Дорогою терпіння…»: «Я, Ємець Парасковія Сидорівна, народилася 25 жовтня 1913 року в селі Безсали, Лохвицького району, Полтавської области, на Україні, в родині селянина. Закінчила педагогічний технікум. Вчителювала. В 33-му році батьки переїхали жити в містечко Лохвиця. В 1937 році вийшла заміж за вчителя Жарого Прокопа Климовича. В тому ж році був заарештований мій батько Ємець Сидір Каністратович. На наші клопотання дізнатись про його долю ми отримали відповідь, що він засуджений без права переписки. Почалася Друга Світова війна. Чоловік відступив на схід, а мене з двома малими дітьми мати забрала з села Бодакви, де ми вчителювали з чоловіком, до себе в Лохвицю. Брат був у Совєтській армії, попав у полон, а потім повернувся в місто Лохвицю і пізніше, в часи окупації, став редактором газети «Лохвицьке слово». Я почала друкуватися в цій газеті, мої вірші були антирадянського змісту, особливо вірш «Сталінська слава». А коли вернулися совєти, то через рік мене
було арештовано. Судив мене військовий трибунал по статті 58, дали мені десять літ виправних таборів і п’ять років висилки. Це сталося в 1944 році. Відправили мене в Печорські лагері. Захворіла, потрапила в лікарню (для засуджених) і мені вдалося там остатися працювати медсестрою. Тут мені скинули строк кари на один рік. Звільнили мене в 1953 році. А після смерті Сталіна, коли була реабілітація, з мене зняли судимість і висилку. Бувші арештанти отримали чисті пашпорти. Я ще три роки працювала в Караґанді, в посьолку Долінка медсестрою в дитячому приюті, а в 1957-му повернулася в Лохвицю. На час арешту я мала двох синів Віталія 1938 року народження і Аскольда 1940 року народження. Сини залишилися на руках моєї матері, коли мене арештували. Аскольд умер в 1944 році — в рік мого арешту, але вже без мене. В нього була дифтерія і йому потрібно було для лікування протидифтерійну сиворотку. Але тому що наша родина належала до «ворогів народу», то моєму синові дали змогу вмерти. Батько
мій, Сидір Каністратович Ємець, був арештований ще 1937 року. А брат, Яків Сидорович Ємець, відступив з німцями і потрапив до Америки. Я ж, повернувшись з лагерів, працювала в сусідньому районі медсестрою. Брат хотів, щоб я приїхала до нього в Америку, вислав чотири запрошення, але кожного разу мені відмовляли у візі. То я написала листа до Громика (він тоді був головою Ради Міністрів), і аж тоді змогла приїхати до Америки. Тут зустрілася з письменником А.Юриняком. Ми одружилися і я залишилася в Америці. В 1996 році А.Юриняк помер. В Америці я друкувалася в газетах: «Українські Вісті» і «Свобода» під іменем Паша Ємець. – Висловлюю глибоку вдячність своєму братові Якову Ємцю, його дружині Ліді, а особливо їхньому синові Григорію за турботи, пов’язані з виданням цієї книжки…». Слід тільки додати, що майже одночасно з батьком Параски та Якова Сидором Каністратовичем Ємцем було заарештовано й іншого лохвичанина такого собі Євграфа Карповича Капустянського, який народився у 1884 році у селі Зуївці на Миргородщині, походив з духовенства, а на час свого засудження особливою трійкою при УНКВД Полтавської області 3 квітня 1938 року за стс.ст.54-10, ч.1, 54-11 КК УССР до розстрілу з конфіскацією майна, був… пересічним селянином-одноосібником.
Родинне ж село панства Ємців, моє та професора Бориса Андрієвського має доволі унікальну й трохи незвичну для українського вуха назву «Безсали», мовляв, – «немає у тутешніх селян сала», хоча в кожного українця з Наддніпрянщини майже завжди про всяк випадок був за пазухою чи в торбинці якийсь кусень сала та шматок хліба. За військово-територіальним устроєм славної козацької України 17 століття це село раніше належало до Лохвицької сотні, яка спочатку входила до складу Миргородського, а потім Лубенського полків, сотня складалася із сіл, хуторів та інших поселень, що розташовувалися поблизу Лохвиці. Річка Сула розділяла населені пункти цієї та інших двох козацьких сотень на дві майже рівні частини, причому поселення розташовувалися переважно на її берегах. До складу цієї сотні станом на 1740 рік входили ще такі населені пункти: село Скоробагатьки, у яких на той час були церква й школа; села – Риги, Венслави, Западинці (церква), Харківці (церква й школа),
Бербениці (школа), Жабки (церква, школа та богадільня), Шмиглі, Івахники (теперішні – Яхники) (церква, школа й богадільня), Голінка (церква й школа), Свиридівка (церква, школа та «шпиталь для старців»), Степуки, Яшники, Млини, Юсківці (церква й школа), Лука (богадільня), Білогорілка (церква й школа), Піски (церква й богадільня), Ручки, Токарі (богадільня), Брисі (церква й школа), Пісочки, Коновали. Хутори на той час було зафіксовано такі: бунчукового товариша Івана Піроцького, слобідка Андріївка графа Миниха, слобідка Павла Мартоса, хутір бунчужного товариша Якова Марковича, слобідка Погарщина генерального підскарбія Андрія Марковича й слобідка полковника Апостола (за «Ревізькою книгою Лубенського полку» 1740 р., наданою університетом Св. Володимира). У «Лохвицькій ратушній книзі другої половини ХVІІ ст. (Збірнику актових документів)», яка була видана Інститутом мовознавства імені О.О.Потебні Академії Наук Української РСР київським видавництвом «Наукова думка» 1986 року у серії актових документів та грамот, – село Безсали згадується у акті (нумерація авторів вказаної книги, число 40), який датований 12 червня 1655 року, коли Василь Скребець, отаман городовий лохвицький, за участю Леска Котляра, Івана Пилипенка, Миска Калачного та іншими – Матвієм Ємченком, війтом, Федором Козлом, Хомою Сенюковичем, Фенем Проценком, бурґомістрами маґістрату Лохвицького, – розглянув справу за участю мешканця села Безсал Івана Слюза. Далі згадка про село Безсали є у документі число 68 – справа Григора з села Безсал від 14 вересня 1656 року, в якій згадується також Квачиха Коломика з Безсал, та у справі число 85 у справі Григорія Коломійця, обивателя безсальського, від 16 лютого 1657 року, яку розглянув полковник миргородський Григорій Лісницький. Виходить , що перша писемна згадка про наше село датована 12-тим червня 1655 року, однак час заснування його, як поселення, є очевидно ранішим. Як відомо із перевиданого мною «Лохвицького історичного збірника» (1906), Андрій Михайлович Гамалія був першим визначним лохвицьким сотником; він був братом лубенського полковника Григорія Гамалії і вперше згадується сотником у грудні 1679 року (Акти Мгарського монастиря). Лубенським полковником у цей час був Максим Ілляшенко, який був покровителем
Гамалії, від нього вже у 1683 році отримав дозвіл зайняти землі біля сіл Бербениці й Жабки… Згідно зі статистичними даними, станом на 1888-ий рік у селі Безсали налічувалося 419 дворів, в яких проживало 2273 мешканці, була дерев’яна церква, близько двох десятків млинів-вітряків, олійниця та винокурний завод, раніше у цьому селі, що було центром однойменної волості Лохвицького повіту, було засновано двокомплектне початкове народне училище, де у 1888-ому році навчалося 27 хлопчиків і 5 дівчаток. У 1892 році, за шість років до народження Бориса Андрієвського, – майже всі будівлі і церква у селі згоріли внаслідок великої пожежі.
На початку ж 20-го століття, коли в родині Сидора Каністратовича Ємця народилась спочатку в 1913 році донька Параска, а за п’ять років восени – синок Яків, – в селі Безсали стараннями Івана Прохоровича Бедра (*1874-†1943) – одного із перших пропаґандистів та дослідників вітчизняного садівництва, який згодом продовжив свої експерименти навіть… в Сибіру (а на той час – аґронома знаменитого Лохвицького товариства сільських господарів та радного повітового земства), й місцевої поміщиці Єлизавети (Лізіни) Василівни Прендель (*1860-†1934), старшої дочки петербурзького аристократа графа Василя Івановича (Вільяма Джорджа) Стенбока-Фермора, та її зятя – Якова Ернестовича Лібермана (*1876-†1942), вихідця із родини обрусілого німця Ернеста Христіановича Лібермана та швейцарки французького роду Кетрін Еккюель, – було створено клітину «Селянської спілки».
Очевидно, що господарство селянина Сидора Ємця з Безсал належало до тих півтора сотень середняцьких господарств з понад семисот, які тоді налічувалися з Лохвицькому повіті, які могли вільно прожити з землеробства, як також мали робочу худобу та реманент.
Однак цей ліберальний і на той час дуже проґресивний хід влади та землевласників щодо створення в повіті Товариства сільських господарів та селянських спілок для кращої кооперації, впровадження наукових підходів у веденні господарства, зрештою – якого-небудь захисту інтересів українських селян аж ніяк не зупинив їхніх виступів проти утисків й засилля московитського імперського режиму. 14 листопада 1905 року одинадцять безсальчан були заарештовані й засуджені до 3-5 річного терміну заслання до Сибіру. Станом на 1910 рік у Безсалах налічувалося вже 406 дворів, в яких замешкали 2302 жителі. Московитські большевики встановили т.зв. «совєцкую власть» вже на початку 1918 року, а наступного року створили у нашому селі свій місцевий партійний осередок. Далі були моторошні товариства зі «спільного» обробітку землі, тзв. ТОЗ-и, комбіди («комітєти бєдноти»), комнезами (комітети незаможних селян). На початку 1930-их років в селі було зорганізовано колгосп «Згода», пізніше – «Перше Травня» та «Червоний Лан».
В часі німецько-совєцької війни у грудні 1941 року в селі Безсалах було страчено 5 пробольшевицьких підпільників, інших п’ять було відправлено до різних таборів, згодом, у 1942 році, 209 мешканців села Безсали було відправлено на роботи до Третього Райху. Якраз тоді село Безсали й входило до складу Лохвицького ґебіту. Згідно з офіційними даними, Лохвицький ґебіт, округа Лохвиця (німецькою мовою – Kreisgebiet Lochwiza) був адміністративною одиницею Ґенеральної округи Райхскомісаріату
«Україна». Адміністративним центром округи було місто Лохвиця. Ґебіт утворено 1 вересня 1942 року, формально він існував аж до 1944 року, охоплював територію трьох тодішніх районів Полтавської області – Лохвицького, Сенчанського й Чорнухинського, межі яких збігалися з тогочасним підсовєцьким адміністративно-територіальним поділом. При цьому певним чином зберігалася структура адміністративних й господарських органів УССР. Всі керівні посади в ґебіті обіймали німці, головним чином з числа тих, що не підлягали мобілізації до Вермахту. Лише старостами районів й сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі. Цікаво, що у Лохвиці в 1942-1943 роках тричі (!) на тиждень, а згодом — двічі на тиждень виходила газета «Вісті Лохвиччини», яка вважалася «офіційним вісником ґебітскомісара Лохвиччини». Редактором був Яків Ємець. Обсяг газети — 2 сторінки. Наклад — 3 500 примірників. До жовтня 1942 року газета називалася «Лохвицьке слово».
У своїх повоєнних спогадах дипломована вчителька, а згодом – практична медична сестра Парасковія Сидорівна Ємець згадує Голодомор 1932-33 років, сталінські репресії 1937 року та своє життя й працю під німцями на початку 1940-их років. Вона пише зокрема про викладача математики з Лохвицького педтехнікуму Заліського Григорія Семеновича, який також був репресований большевиками, лікаря, що працював на Харківському тракторному заводі ХТЗ) й походив з Лохвиці на прізвище Сулима, а далі – інших лікарів, з якими зустрілася вже на засланні на московитській Півночі, – на прізвища Васильєв, Зелений, Чекін, Климович. Найбільш же докладно й з особливою теплотою вона згадувала про популярного там лікаря, також колишнього політв’язня Роберта Іогановича Бека-Домбровського. Мені вдалося знайти докладніші відомості про німця з походження Бека-Домбровского Роберта Іогановича, який народився в 1899 році у Лифляндській губернії в колонії Ґіршенґів, був виключений
із большевицької партії, працював завідувачем районною лікарнею, був арештований 4 березня 1937 року, після звільнення та реабілітації замешкав у Черлакському районі Омської області. Цікаво, що людину саме з таким іменем, прізвищем та освітою я несподівано для себе віднайшов, читаючи історію… адвокатури Адиґеї. Там, зокрема, зазначалось, що «…коли витоків… адвокатури були загалом дуже колоритні особистості. Серед них Домбровський Роберт Іоганович. Народився в місті Рига у 1892 році. Німець.
Освіта: Кеніґсберзький університет, медичний факультет, спеціальність – лікар-гінеколог. Володіння іноземними мовами: німецькою – як рідною, англійською, французькою, москвинською. Вивчав музику, малював. Захоплювався драматургією. До т.зв. «революції» входив до складу партії московських большевиків РКП(б), займав «секретні посади» по обласним та центральним комітетах, був на засланні 2,5 роки, відбував «покарання» у в’язниці, здійснив три втечі. Брав участь у Першій світовій війні у званні «капітан-лікар». В роки громадянської війни був комісаром. На питання анкети стосовно того, чим займався в роки денікінського режиму, відповів лаконічно – «сидів»….» (О.П. – довільний переклад з москвинської мови мій).
Вийшовши на волю Парасковія (Паша) Сидорівна Ємець, через кілька десятків років написала щирого вірша з однойменною назвою «Воля», де й такі слова:
«…Віки воюють за свободу,
Віки вже ллється людська кров,
І все немов би для народу,
Немов за дружбу і любов...
Скільки віків уже з неволі
З відчаєм рветься і мій край…
І мов була в руках вже воля,
А зараз — нову доганяй»
З великою любов’ю та вдячністю у своїх віршуваннях вона згадувала також про свою близьку подругу-лохвичанку Таню Касперську, а ще таку собі бабуню Орисю, мабуть, з її родинного села:
«…Була бабуня там Орися —
Це патріярх ції сім’ї;
Був син Іван, невістка Ніна,
Онуки два — любов її.
Всі працювали у колгоспі,
Бабуня теж робила там,
А потім пенсія, онуки…
Бабуня тут потрібна нам.
Вона була така маленька,
Така сухенька та вертка,
А для людей неначе ненька,
На ласку щедрая така….»
На особливу увагу, повагу та згадку заслуговує також «американський» чоловік моєї землячки, уродженки седа Безсали – Парасковії Сидорівни Ємець українець з походження, літературознавець, журналіст, редактор, на еміґрації – член Об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово» Анатоль Богданович Юриняк, який майже півстоліття проживав за океаном під зміненим іменем й прізвищем як «Юрій Богданович Кошельняк» (хоча, за деякими даними, він був насправді – Юхимом Павловичем Кошельником), який скінчив свій земний шлях 23 лютого 1996 року в Лос-Анджелесі. Уродженець тодішнього Проскурова (тепер – Хмельницького) А.Юриняк (Кошельник) став автором комедії «Справжня наречена», книжок «Літературний твір і його автор», «Творчі компоненти літературного твору», «Літературні жанри — повісті, поеми і драми», «Критичним пером», «Літературознавство» та інших. Ще у 1922 році в большевицькій газеті «Сільська біднота» було видруковано його перший вірш, а майже через чверть століття у Детройті в 1955 році побачила світ його п’єса із життя скитальців, до яких він та його пізніша дружина Паша Ємець стали належати, – п.н.«На далеких шляхах». Пізніше, у 1960-70-их роках, з-під пера пана Анатоля (Юрія-Павла) вийшли збірка поезій «Людям і собі» та збірка оповідань «Камікадзе падає сам» й інші. Пан Анатоль Юриняк (Юрій Кошельняк – Юхим Кошельник), між іншим, став ще автором рецензій на книги Л.Плюща, В.Гарби, Л.Коленської, С.Кузьменко, Ю.Мовчана та численних статей на різні громадсько-політичні теми.
У своєму вірші пам’яті Анатоля Юриняка Паша Ємець писала:
«Минув і рік, минає й другий,
Як Юриняк пішов від нас.
Як він хотів, щоб не забули
І згадували в рідкий час…
…Коли розходилися друзі,
То Юриняк тоді казав:
«Мені здається, що у лузі
Я по Україні блукав».
…І дійсно, час від часу нагадують про себе, раптово з’являються в думках, блукають в незбагненних лабіринтах людської пам’яті й нашого національного сумління багато забутих і малих, великих й знаменитих душ синів та дочок українського роду. Їх уявні тіні, за Ліною Костенко – «луни», ще й досі направду блу-ка-ють по розлогих долинах, степах та лісах України, як мовиться, «від Сяну до Дону»…
Долі, праця й шляхи правдивих українських патріотів Якова Сидоровича та Парасковії Сидорівни Ємців, знаменитого професора Бориса Юрійовича Андрієвського, талановитого літературознавця Анатоля Богдановича Юриняка періодична мають нагадувати нам, українцям з роду-племені, про наше походження, про наші духовні борги, про сутність та плинність людського життя, зрештою – про жертви й кров заради щасливої долі й омріяної волі ще й досі знедоленого українського народу.
Олександр Панченко, – доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області*
*Примітка: Більшість світлин цього допису О.Панченка друкуються тут вперше, походять з родинного архіву пані Лідією Ємець (Капустянської) (ЗСА), інші – надано Іріною Блайс (Прєндєль) (Едінбурґ, Шотландія) та Василем Пантелеймоновичем Коломійцем. – Посилання на цей архів пані Лідії Ємець (Капустянської) та інші джерельні матеріали у будь-яких передруках інших дописувачів до усіх ЗМІ є обов’язковим
**
Майбутній педагог, редактор, видавець і патріот української нації народився 23 жовтня 1918 року в козацькій родині Ганни і Сидора Ємців в селі Безсали Полтавської області. У 1934-1937 рр. вчився в Лохвицькому педагогічному технікумі, потім — Лубенському вчительському інституті (1937–1941). На початку Другої світової війни Яків був з мобілізований і попав в оточення, але з Божою поміччю врятувався й вернувся додому. Учителював, редагував газету «Вісті Лохвиччини» і літературний додаток до неї, де вміщував свої твори. Випустив брошуру «Таємниці Кремля та ДПУ». В 1943 році наступ комуністичної навали примусив Якова шукати кращої долі поза межами своєї Рідної Батьківщини. З 1945 року перебував у таборі імені Лисенка, Ганновер, Німеччина, редагував журнал «Через терни» та журнал «Соборник». 1950 року еміґрував до США. Відкрив видавництво «Батурин» і книгарню у місті Клівленді. З 1951 року організував і розбудовував політичну організацію у США – Спілку Визволення України (СВУ) і був її Головою. У 1960-х роках переїхав до міста Лос-Анджелесу, Каліфорнія і працював у «Рідній школі». Довголітній член ради митрополії УАПЦ. В 1999 р., в листі до Президента України Леоніда Кучми Яків писав: «…Я ніколи не думав, що ще побачу Україну незалежною… Але Бог допоміг мені дожити». – Вірний Син української нації – св.п. Яків С. Ємець – відійшов у Вічність 5-го листопада 2006 року у місті Мерсед, Каліфорнія, залишив у великому смутку та горем прибитих: дружину Лідію, дочку Ларису з її чоловіком Стефаном, синів Юрія з дружиною Елизабет та Валентина і дружиною Стефанією, п’ять внуків і багато рідних. ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ І ВІЧНА ЙОМУ ПАМ’ЯТЬ! – 23 жовтня 2018 р. прот. Віктор Полярний звершив Заупокійну Панахиду у Катедрі Святого Апостола Андрія Первозваного Української Православної Церкви Київського Патріярхату в м.Блумінгдейл. Замість квітів на могилу сл.п. Якова – дружина покійного пані Лідія Олексіївна Капустянська Ємець пожертвувала сто доларів ($100) на видавничий фонд Інформаційного Бюлетня Вікаріату Української Православної Церкви Київського Патріархату в США та Канаді.
Інформаційний Бюлетень Помісна Українська Православна Церква Київського Патріархату в США 19 жовтня 2018 Рік XX Число 386 c. 30-31
***
Уродженка Лохвиці, яка натепер замешкала у США, Лідія Ємець, Мерсед, Каліфонія, писала в часописі «Помісна Українська Православна Церква Київського Патріархату в США» у числі 333 від 14.03.2014. Рік XV, – c.21-22: «Любити Бога і любити Батьківщину – це є найбільша чеснота. Служити Українській Церкві і Батьківщині – це є найбільший обов’язок, (Митрополит Василь Липківський). – «Немає більшої від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін.15,13). – По всій Україні, по всьому світу свідомі українці моляться за спокій душ спочилих новітніх Героїв Українського Народу – Небесну Сотню…
Хочу поділитися з Вами словами, які лунають з небесного простору, Вірного Сина Українського Народу:
Мамо, не плач, я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із россою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, Ненько.
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за Тобою, рідненька щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. І люблю Україну,
Вона, як і Ти, була в мене одна.
Колосальні жертви кращих дітей українського народу, які своїм життям, своєю власною кров’ю окропили Волю України, щоб усі українці жили і вільній, демократичній європейській державі. – Симон Васильович Петлюра, під час визвольних змагань, майже сто років тому сказав: «Що в боротьбі, за Незалежність України, будуть нові і нові жертви, але Незалежна Україна таки буде». – Господь Бог дав для кожного з нас таланти по нашій здібності, тож ми повинні не закопувати Дар Божий, а поповнювати скарбницю Небесного Царя. – В честь Героїв України жертвую… (кошти) …на потреби Євромайдану. Одночасно, хочу згадати, і про свої рідних, які по своїй здібності вклали свої внески в розбудові і закріпленні Державности України. – Мій тато, ОЛЕКСІЙ ЗАХАРОВИЧ КАПУСТЯНСЬКИЙ родом з Полтавщини і син священика все своє життя підтримував Визвольний Рух Української Нації. Мій довголітній чоловік, бл.п. ЯКІВ С. ЄМЕЦЬ, з молодих літ був Головою СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ) на Полтавщині, український редактор, видавець, учителював, редаґував газету «Вісті Лохвиччини» і літературний додаток до неї. Автор брошури «Таємниці Кремля та ДПУ» (1942). З 1944 р. у Німеччині, перебував у таборі імені Лисенка у Ганновері. У 1950 р. еміґрував до США. Відкрив видавництво «Батурин» і книгарню у Клівленді. У 1960-х рр. переїхав до Лос Анджелесу, працював у «Рідній школі» (1950–1971). Відійшов у вічність 5 листопада 2007 р. у Мерсед (Каліфорнія). І сьогодні, вз’явши до уваги, події в Україні за останні дні, приходять на думку слова повстанської пісні:
«Від синього Дону до сивих Карпат —
Одна нероздільна родина
Без панства, без рабства, насильництва і зрад
Вільна, незалежна Україна.
Ми діти Вкраїни, широких степів,
Ми завжди готові до бою.
За правду, за волю, за славу батьків
Наш прапор леліє над горою.
Сини України!
Ставаймо вільні
Під прапор ідеї одної —
Зберем з поля рідного квіти рясні»
В вінок України вільної. Вірю в пророчі слова шестидесятника Василя Симоненка: «Український народ був, є і буде! І ніхто не переклеслить мій народ»! – СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!»
Лідія Ємець, Мерсед, Каліфонія
Помісна Українська Православна Церква Київського Патріархату в США 14.03.2014 Рік XV Число 333 c.21-22
***Із допису з українсько-американського часопису «Народна Воля» (Скрентон, ПА, США), ч.4 за 5 жовтня 1995 року стаття – «…Я. (Аскольд) Ємець – «Хроніка Всеукраїнського Товариства «Полтавщина» США у Канади», «..На початку 1992-го року в Нью-Йорку-Чикаґо засновано Всеукраїнське Товариство Полтавщина США і Канади, ініціятором і організатором якого був о. протопресвітер Володимир Базилевський (родом із села Свиридівка на Лохвиччині) — довголітній настоятель катедрального собору Української Православної Церкви в Ню Йорку. Завданням Товариства було сприяти відродженню і відбудові храмів УАПЦеркви та усім демократичним громадсько-культурним установам Полтавщини. Т-во нав’язало тісні контакти з Полтавою і Полтавщиною та очолило опіку над Товариством Української Мови, Художнім Музеєм Полтави, Полтавським Краєзнавчим Музеєм і Народним Рухом Полтавщини… Активним зв’язковим були, часто відвідуючі Україну, полтавці, вже покійні сьогодні о. д-р Микола Степаненко і о.прот.Федір Коваленко, а також Олександра Дяченко-Кочман, Віра Боднарук, Юрій і Анатолій Коломиєць, Микола Міщенко, інж. Юрій Сиволап, ред. Володимир Мазур та інші, й, звичайно, невтомна голова Т-ва Галина Грушецька та о. протопресвітер Володимир Базилевський. Спільними зусиллями патріотів Полтави і Т-ва Полтавщина, викінчується комплекс св. Покрови Пресвятої Богородиці в Полтаві. Ред. Леонід Лиман зредаґував і видав уже 11 чисел бюлетеня «Полтавське Земляцтво». Сьогодні Всеукраїнське Товариство Полтавщина Америки і Канади очолюють: почесний голова — о. протопресвітер Володимир Базилевський (92 роки!) — Нью -Йорк, голова Надзірної Ради — інж. Юрій Сиволап (Каліфорнія) і голова управи — Галина Грушецька (Чикаґо)…».