Якою може бути нова книга про Івана Вовчука (Федора Вовка), яка готується до друку в одній із великих міжнародних видавничих фірм? – Версії, міркування, припущення та попередній анонс проекту книги від Інституту Українського Вільного Козацтва Антона Кущинського
Загальновідомо, що «козаки» — «…це збірна назва козаків в Україні та в порубіжних державах від кінця XV століття, слово «козак» на письмі вперше вжито в «Початковій історії монголів» у значенні людини самітної, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю»; учасники самоврядних чоловічих військових, згодом і територіальних громад, спільнота людей такої самоназви, що з 15 століття фіксуються джерелами у степах Східної Европи, зокрема, Подніпров’я, на теренах Дикого поля (Великого Лугу, Дніпровського пониззя). Хоча вважається, що основним заняттям козаків була військова справа, при більш уважному дослідженні помічаємо, що козаки та їхні нащадки встигли себе проявити практично в усіх сферах суспільного життя, яке відоме за військово-прикладною сферою (охорона й патрулювання торгових шляхів, морські рейди на чайках проти турецького флоту в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав), а також у ремісництві, полюванні, землеробстві, науці тощо. – З-поміж козаків зустрічались люди доволі творчо й нестандартно мислячі – господарники, вчителі, мистці, художники, музиканти, вчені, філософи, економісти, ба більше, – навіть священослужителі. За однією з версій, слово «козак» походить від кримськотатарського або ж від турецького «qazaq» — «вільна, незалежна людина», «шукач пригод», «бурлака»…». – І дійсно, козак – це вільна людина, вільний житель степу чи лісостепу. Однак далеко не всі козаки постійно займалися військовою справою і грабунками, як це інколи прийнято зображувати в сучасних фільмах і художній літературі. Прикладом можуть слугувати козаки Київщини, Полтавщини, Черкащини і Чернігівщини XVIII ст., які не бажаючи воювати на боці московської тиранії-імперії або проливати людську кров у повстаннях проти неї обрали селянський спосіб життя, зберігаючи свою самоідентифікацію як козаків аж до початку XX ст.
Особливо прикметним й вимовним є спогад патрона Інституту Українського Вільного Козацтва Антона Кущинського – «Присяга 1918 року», який було опубліковано в комабантській газеті 1-ої УД УНА «Вісті» (ч.109, 1962 рік), коли перед будинком Української інструкторської школи старшин у Києві на Звіринці частини присягали на Вірність Українській Державі і Його Світлості Ясновельможному панові Гетьману Усієї України, верховному вождеві української армії: «…Я всією істотою відчував і усвідомлював в ті хвилини, що коли, навіть з Богом все говоримо своєю мовою, то ми справді стаємо дійсно вільним народом, незалежним у психіці від Росії, робимося синами дійсно вільної України…». – …А за понад 60 років після цього український письменник, поет, громадський діяч на еміґрації, уродженець історичної Полтавщини. Леонід Полтава (Пархомович) писав: «…Генерал політичної самостійницької думки. Політичний письменник-аналітик. Видатний журналіст і редактор багатьох видань. Талановитий промовець. Гідний син козацького Вовчукового (українського!) роду; якому ніколи не буде переводу! Як він сам казав — «Вовкового роду». – Ми багато його читали. Але не менше читала і буде читати Нескорена Україна, для якої він, на доручення Проводу Революційної ОУН, писав окремі праці. Москва, крім лайки — нічого йому не могла протиставити. Немов досвідчений хірург, він розтинав кожний московсько-большевицький з’їзд, кожне рішення імперської КПСС, виводячи на чисту воду кожний черговий підступ окупанта нашої Батьківщини. Вихідною точкою була завжди Україна, і власне через неї він бачив комплекс світових проблем. У вільній Україні будуть надруковані, його аналітичні праці, а тепер вони виконують свою роботу і в машинописі. – За кордоном статті сл. п. проф. Івана Вовчука легко знайти в багатьох числах журналу «Визвольний Шлях», «Вісник ООЧСУ», який він довший час редагував, у «Шляху Перемоги», в газетах «Українському Народному Слові», якого також був редактором, і в «Національній Трибуні» (1950-52 рр.), яку тахож редаґував. Педагог, аґроном-науковець і дослідник у Харкові, він під час воєнної хуртовини Другої світової війни безпомильно відчув, куди хилилась маґнітна стрічка його серця. Загальновідомо, що сл. п. проф. Іван Вовчук — віце-президент підпільного українського Революційно Державного Центру УГВР. Але менше знали про те, що він — довголітній член Проводу ОУН, Тереновий Провідник; що він був одним із найближчих співробітників Голови Генерального Секретаріату УГВР, Головного Командира УІІА, Голови Проводу ОУН на Рідних Землях, сл.п.Тараса Чупринки — Романа Шухевича. Він тісно співпрацював у Головному Проводі Революційної ОУН із сл.п.Провідником Степаном Бандерою і з теперішнім Головою Проводу ОУН Ярославом Стецьком, виявляючи до нього особливий респект, як до останнього прем’єра Нескореної України — нескореної перед силою двох таких потуг, як гітлерівська Німеччина і сталінська Росія. – Був промовцем-трибуном. Не раз на велелюдних здвигах і злетах під розпеченим сонцем; частина людей мандрувала із площі ген у затінок дерев. Та ось хвилею ішло між народом: «Козак, наш козак буде промовляти!» — і йшли люди під нестерпне сонце, ставали щільними лавами перед трибуною, ловлячи кожне слово тієї спокійної, мудрої принципової людини…».
Українське, як видається козацьке з походження прізвище «Вовк» (транслітерація латиникою – Vovk) під сучасну пору налічує в Україні 23412 носіїв, за своїм за поширенням займає 71 місце, а найчастіше зустрічається на давньому козацькому Придніпров’ї. – Праслов’янське й українське чоловіче захисне ім’я «Вовк» є первісною апелятивною семантикою хижої тварини «вовк». До пізнього середньовіччя українці, як і інші слов’яни, давали це відапелятивне ім’я дитині з метою відвернути від неї згубну силу злих духів. Це означає, що у свідомості української нації це ім’я мало виконувати магічну функцію – захищати новонародженого від наглої смерті чи висловити щирі побажання на майбутнє її носієві. Нині ім’я (прізвище) «Вовк» (власне, його національні ґіпокористичні відповідники – Вояк, Вьлко, Вук, Вучко…) уживають не тільки болгари, македонці, серби, хорвати й словенці. Назву «вовк» для іменування людини традиційно використовують майже всі індоевропейські народи. Це прізвище звучить німецькою мовою – wolf, англійською – wolfe, французькою – loup, італійською – uef, румунською – lupu, його з часом почали використовувати навіть неіндоевропейці, як от – угорці, турки та деякі інші (угорською – farkas, турецькою – kurt).
Записи імені чи прізвища «Вовк» із теренів України та прилеглих до неї реґіонів приносять уже пам’ятки вже від XIII століття. Від цього імені утворювалися патроніми, наприклад, – Василь Волкович – вишегородський боярин Давида Ростиславича, описову назву прізвиськового типу Святополка Ярополковича з X-XI століття «волчий хвостъ». Від імені «Вовк» утворено багато прізвищ та географічних назв. – Маємо відповідну старопольську особову назву від 1497 року – «Wilczy Gon», де «gon» – це «хвіст». Від цієї основи «Вовк», ймовірно, утворено й такі сучасні українській прізвища – Вовкан, Вовканець, Вовканич, Вовкогріб, Вовкулич, Вовчак, Вовченко, Вовчик, Вовчок, Вовчук…. «Вовк» – це справжнє українське з походження переважно козацьке прізвище. – Із відомих осіб на прізвище «Вовк» є відомими (за азбучним порядком): Вовк Анастасія Миколаївна (*1985) — українська шахістка; Вовк Андрій Богданович — український шахіст; Вовк Андрій Іванович — український хімік, доктор хімічних наук, професор, член-кореспондент НАН України; Вовк Андрій Миколайович (*1882-†1969) — політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР; Вовк Арсеній Спиридонович — вояк армії УНР, розстріляний большевиками під Базаром 1921 року; Вовк Богдан Ігорович (*1969-†2015) — старший сержант резерву Міністерства внутрішніх справ України, учасник московсько-української війни; Вовк Валентина Василівна — матір-вихователька дитячого будинку сімейного типу, кавалер ордена княгині Ольги; Вовк Валерій Анатолійович — полковник Збройних сил України, учасник московсько-української війни; Вовк Василь Ярославович (*1991-†2014) — солдат Збройних сил України, учасник московсько-української війни; Вовк Віра — українська письменниця, літературознавчиня, прозаїк, драматургиня й перекладачка; Вовк Владислав Володимирович – старший лейтенант Збройних сил України, учасник московсько-української війни; Вовк Володимир Миколайович (*1972-†2016) — український військовий медик 58-ї окремої механізованої бригади, капітан медичної служби, ординатор медичного відділення медичної роти; Вовк Володимир Михайлович — український науковець і викладач, доктор економічних наук, професор, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, автор численних наукових праць; Вовк Гаврило — кобзар; Вовк Галина Миколаївна — проректор Київського національного торговельно-економічного університету, заслужений працівник освіти України; Вовк Дмитро Антонович — бандурист; Вовк Іван Михайлович (*1979-†2015) — сержант Збройних сил України, учасник московсько-української війни; Вовк Михайло Павлович (*1917-†1989) — совєцький офіцер-артилерист, герой совєцького союзу (1943); Вовк Наталія Юхимівна (*1896-†1970) — українська совєцька килимарниця; Вовк Олександр Іванович (*1922-†2004) — український живописець; Вовк Олексій Олександрович — молодший сержант Міністерства внутрішніх справ України, учасник московсько-української війни; Вовк Орест — український підприємець, батько Ореста Вовка; Вовк Павло Анатолійович — старший лейтенант Збройних сил України, учасник московсько-української війни; Вовк Прокіп Федорович (*1887-†1943) — український совєцький вчений-механік, доктор технічних наук, професор провідних навчальних та наукових сільськогосподарських закладів; Вовк Роман — Від (або Віт чи Роман Руський, чи Римунт) на прізвисько «Вовк» (*бл.1190-†1270) — невідомий польським та литовським хронікам литовський князь, згаданий руськими (українськими) літописами; Вовк Роман Андрійович (1947) — український музикант й педагог, кларнетист, кандидат мистецтвознавства, доцент, заслужений діяч мистецтв України; Вовк Ростислав Орестович — український підприємець, син відомого підприємця Ореста Вовка; Вовк Руслан Володимирович (*1966) — доктор фізико-математичних наук, професор; Вовк Юліан Олександрович (*1923-†2000) — український вчений-правознавець, професор, доктор юридичних наук; Вовк Юліан Ярославович (*1944-†1996) — український баяніст, композитор; Вовк Юрій Богданович — український шахіст; Вовк Юрій Володимирович — український вчений-стоматолог, професор, доктор медичних наук; Вовк-Кригер Оксана Романівна (*1982) — українська та данська шахістка, міжнародна майстриня.
Чимало відомих українців на прізвище «Вовк» мають ім’я «Федір» серед – Вовк Федір — війт Києва (кінець 1580-х-1592); Вовк Федір — генеральний осавула (1658); Вовк Хведір Ївлампійович (*1798-†1889) — кобзарський цехмайстер; Вовк Федір Кіндратович (*1847-†1918) — український антрополог, етноґраф і археолог; Вовк Федір Федорович (*1929-†1990) — український совєцький скульптор; – зрештою, – герой майбутньої книги, полтавський вільний козак з походження Вовк Федір Іванович (*1903-†1979) — український громадський і політичний діяч, віцепрезидент УГВР (1944), член Проводу ОУН в еміграції.
У своїй розвідці «Неурядова старшина Гетьманщини» (Київ, «Стилос», 2009) українські дослідники Кривошея В.В., Кривошея І.І. та Кривошея О.В. наводять, між іншим, цілий список такої старшини на прізвище «Вовк», це, зокрема, були: «…Вовк Василь Йосипович (?-1762-1779-?) – син сотника переволочанського, службу розпочав з 1763 р. значковим товаришем Полтавського полку; – Вовк Іван – абшитований військовий товариш полку Лубенського (1762), мешканець чигриндубравський; – Вовк Йосип Антонович (?-1717-1756–ран.1762) – як запорожець 1736 р. був під Перекопом, звідки уже як запорізький полковник відряджений з козаками під Кінбурн. В лютому 1737 р. в команді генерала Леслі для відсічі татарам над Дніпром, коли полонив татарина і припровадив до коменданта Переволочанської фортеці. Товариш полку Полтавського (1737) в поході очаківському, де тяжко поранений. У 1737 р. полковнику Василю Кочубею забороняли висовувати його на посаду сотника. Все ж став сотником переволочанським (1737.25.12.–1757). Протягом вересня 1755 р. – січня 1756 р. йшло слідство про його здатність до служби; – Вовк Максим – абшитований військовий товариш Миргородського полку (1782). Мав 15 хат підданих у Голтв’янському повіті (1782). Вовк Олександр – значний військовий товариш. Вовк Федір Йосипович (?–1739–1762–?) – син сотника переволочанського, значковий товариш Полтавського полку (1767)…» (вказана книга, с. 66)
Автори ж М.П.Корнієнко та В.В.Кривошея у своїй праці «Персональний склад правобережних полків…» (с.31), серед іншого зазначають: «… З іншого боку активним прихильником Хмельниченка був крилівський сотник Федір Вовк (Фесько Вовченко), який як генеральний осавул увійшов до нового гетьманського уряду…. Тодішній чигиринський (і майбутній перший кременчуцький) полковник Кирило Андрієвич, був вірогідно також серед прихильників обрання Ю.Хмельницького, бо і при новому гетьмані утримав пернач столичного полку (щоправда вже 1660 р. його на цій посаді змінив П.Дорошенко, а 1661 р. – І.Богун)….», – згадуючи при цьому містечко за Гетьманщини та пізніше село Крилів, яке було затоплене водами Кременчуцького водосховища на початку 1960-х років. Поблизу нього, на правому березі річки Тясмин, неподалік від впадіння у Дніпро, була заснована Крилівська слобода (пізніше – також Крилів, а від ХІХ ст. – місто Новогеоргіївськ). У 1625 році місто мало 50 містян та 400 козаків. За Зборівським реєстром 1649 року Крилівська сотня входила до складу Чигиринського полку серед інших 19. У 1662 році Юрій Хмельницький біля міста розбив загін московитських військ.
Частина попередніх книг доц. д-ра Олександра Панченка, який є головою вченої ради Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, – присвячені історії, становленню, теорії та практиці української визвольної боротьби, як також керівникам та чоловим діячам українського національно-визвольного руху і є чи не першими подібними дослідженнями, які подають читачам та дослідникам не лише героїку, але й складну проблематику цієї Доби визвольних змагань через призму діяльності, міркувань та писань видатних постатей нашого визвольного руху на тлі важливих процесів, явищ та сутності становлення української політичної нації, сталої демократії та національної держави, які тісно між собою пов’язані у процесі нового бачення та підходів до вирішення практичних завдань, впровадження кардинальних програмово-устроєвих змін й кориґування напрямних діяльності українськими націоналістами в ході визвольної боротьби клітин та боївок ОУН, відділів УПА в на Рідних землях та на чужині. – Інші книги д-ра О.Панченка є ґрунтовними історико-краєзнавчими доробками, що певною мірою документують історію Полтавщини та державотворчу працю багатьох поколінь наших земляків-полтавців. – Проєкт нової книги цього автора, також про полтавця з походження, вільного козака за духом, боротьбою й походженням Федора Вовка (Івана Вовчука) є, на наше переконання, досить вдалим поєднанням різнопланових досліджень та широкого вахляра його зацікавлень. Герой проєкту нової книги доц. д-ра О.Панченка – видатний українець Іван Федорович Вовчук, (правдиве ім’я та прізвище — Федір Іванович Вовк) побачив світ Божий 18 вересня 1903 року у селі Очеретувате тодішнього Хорольського повіт у Полтавської губернії під московською окупацією,який спочив 14 травня 1979 року у Пітсбурґ (ЗСА). Іван Вовчук, відомий українській суспільності в Краю та на чужині, виявив себе як видатний український громадський й непересічний політичний діяч, вчений, віцепрезидент УГВР (1944), чоловий член Проводу ОУН в еміґрації. – Народився Федір Іванович Вовк в бідній селянській родині Івана Васильовича і Марії Захарівни Вовків. В 1926 році пан Федір закінчив Харківський університет й згодом працював співробітником Науково-дослідного інституту рослинництва в Харкові. Потім він трудився головним зоотехніком радгоспу «Ґіґант», директором школи на Харківщині. Влітку в 1936 році він переїхав з родиною до міста Нікополь. Його дружиною була Єлизавета Максимівна Шкандель, 1902 року народження, за фахом педагогиня, і син Вадим, 1926 року народження. В Нікополі Федір Вовк був призначений директором новозбудованої середньої школи №9. Під його керівництвом був організований навчально-виховний процес і позашкільна робота на високому рівні. У середині вересня 1941-го року, після відступу совєцьких військ від Дніпра, німецьке військове командування в Нікополі почало формувати міське та районне управління з числа місцевих жителів. Майже одночасно в місто проникли члени Південної Похідної групи ОУН (б) Климишин Микола і Целевич-Стецюк Уляна (з дому – Дида). Вони вже знали з розповідей вчителів, які проживали в Західній Україні, а до війни відвідували Нікополь, що тут живе директор школи, свідомий українець Федір Вовк. Вони розшукали його й запропонували влаштуватися на роботу до Нікопольської районної управи на посаду керівника сільгоспуправи. У жовтні 1941 року Федір Вовк брав участь у створенні Нікопольського осередку «Просвіта» імені Тараса Шевченка та його діяльності до літа 1942 року, коли це Товариство й осередок були заборонені німецьким ґебітскомісаріатом. Федір Вовк разом з іншими створив таємний осередок Організації Українських Націоналістів (б). Нікопольська окружна організація ОУН(б) мала завдання проводити на Нікопольщині підпільну, організаційну та аґітаційну діяльність за ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД). Пан Федір Вовк був Нікопольським районним (тереновим) провідником ОУН (б) і підтримував зв’язок з Нікопольським окружним Провідником ОУН (б) «Тимошем» і крайовим провідником ОУН (б) Південно-східних Українських Земель в Січеславі (тоді – Дніпропетровську) (тепер – м.Дніпро) Василем Куком (він же – «Леміш», «полковник Коваль»). Маючи можливість відвідувати села та громадські господарства Нікопольського ґебіту, Федір Вовк під час організації посівних кампаній і збору врожаю, залучив до таємної антинімецької діяльності десятки нікопольців. У складі осередку ОУН(б), який він очолював, було до 40 чоловік. Федір Вовк сприяв створенню восени 1941 року Нікопольської аґрошколи, де навчалося до 300 юнаків, організував виробництво сільськогосподарської техніки для обробки землі в промисловій артілі, за допомогою спільників таємно приховував частину хліба для населення, сприяв переховування молоді від вивезення до Третього Райху (Німеччини). За свідченнями членів ОУН (б), Ф.І.Вовк був заарештований ґестапо за підозрою в саботажі, але після тортур вчитель був відпущений. Під час проведення німецької зондеркомандою винищення єврейського населення Нікополя восени 1941 р., Ф.І.Вовк разом зі своєю дружиною Є.М.Шкандель і вчителькою М.П.Мізіною врятували від розстрілу вчительку Сару Бакст, її матір і двох синів, їх переховували певний час в Нікополі, а потім організували перевезення в безпечне місце. У 1998 році Національний інститут «Яд Вашем» в Ізраїлі присвоїв Ф.І.Вовку, Є.М.Шкандель, М.П.Мізіній звання «Праведники народів світу». У жовтні 1943-го року у зв’язку з викриттям німецької службою безпеки підпілля ОУН (б) в окупованому німцями місті Нікополі, Ф.І.Вовк з сім’єю та групою молодих членів ОУН(б) виїхали під виглядом біженців в Західну Україну. Під час перебування на Галичині Ф.І.Вовк підтримував зв’язки з керівництвом ОУН на Українських Землях, командуванням УПА, Ініціятивним Комітетом для створення представництва українського народу УГВР. Він отримав псевдо «Іван Федорович Вовчук», який мав до кінця життя. – Іван Федорович Вовчук брав участь в організації та проведенні 11-15 липня 1944 року першого Великого Збору Української Головної Визвольної Ради (УГВР), який відбувся в карпатських лісах біля селя Сприня на Самбірщині. Перший Великий Збір сформував і прийняв основні законодавчі документи УГВР — «Тимчасовий Устрій УГВР», «Плятформу УГВР» й «Універсал УГВР», обрав керівні органи УГВР: Кирило Осьмак — президент (також полтавець з позодження), Василь Мудрий — перший, доктор Іван Гриньох — другий, Іван Вовчук — третій віце-президенти, Роман Шухевич («Роман Лозовський) — Голова генерального секретаріяту, він же був вже на той час командувачем УПА. Великий Збір УГВР затвердив Присягу вояка УПА та інші документи. УГВР мало своїм завданням керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу, представляти верховний політичний центр усієї України та українців за її межами. У серпні 1944 року Іван Федорович Вовчук переходить на територію окупованої німцями Словаччини. Звідси, після Словацького національного повстання, — на територію Третього Райху (Німеччини), де проживав у важких матеріальних умовах. – Взимку 1945–1946 років І.Ф.Вовчук перебував у таборі Карлсфельд, неподалік баварської столиці Мюнхену (Західна Німеччина). Виконуючи доручення ОУН(б), працював редактором часопису «Визвольна політика». У лютому 1946 року членами ОУН під керівництвом Степана Бандери був створений Закордонний Центр ОУН, а пізніше – й Закордонні Частини ОУН, членом Проводу яких став І.Ф.Вовчук. Він був також кооптований до Проводу ЗЧ ОУН. Іван Вовчук в 1946–1949 роках був також у складі Закордонного Представництва УГВР (ЗП УГВР). На доручення Проводу ЗЧ ОУН І.Ф.Вовчук в 1949-1950 рр. перебував на посаді Голови Центрального Представництва Української Еміґрації у Західній Німеччині (ЦПУЕН), брав участь в роботі редколеґії мюнхенського тижневика «Українська трибуна». Тут, на чужині, він розшукав свого сина Вадима. У 1946 році померла перша дружина Ф.І.Вовчука – Єлизавета Максимівна Шкандель під прибраним прізвищем Марії Вовчук. У 1950 році за завданням Проводу ЗЧ ОУН І.Ф.Вовчук перебирається до ЗСА (США). Він став редактором газети «Національна трибуна» (1950-1952), а від 1953 року очолював Організацію Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), як Голова її Головної Управи. При цьому він залишався членом Проводу ЗЧ ОУН Степана Бандери. – І.Ф.Вовчук також очолив видавництво «Вісник» й однойменний журнал, через який проводив інформаційну роботу серед українців діяспори та громадян іноземних держав про стан в окупованій совєтами Україною та боротьбу націонал-визвольного руху за її Незалежність. Він був автором багатьох наукових та аналітичних статей в українській пресі й сприяв виданню багатьох творів ідеологів українського націоналізму у «Віснику ООЧСУ». – І.Ф.Вовчук брав участь в організації та проведенні багатьох масових суспільно-політичних акцій: 20-річчя Великого Голодомору в Україні (1953), 100-річчя народження Івана Франка (1956), 300-річчя перемоги української й татарської армії над московитським військом під Конотопом та ін. У жовтні 1959 року Голова ООЧСУ професор Іван Вовчук брав участь в похоронах Провідника ЗЧ ОУН Степана Бандери, підступно вбитого в Мюнхені аґентом МҐБ СССР Сташинським. – Протягом двох термінів професор Іван Вовчук був Головою політичної Ради Українського Конґресового Комітету Америки (УККА). У 60-70-х рр. XX століття професор І.Ф.Вовчук прикладав зусилля в своїй політичній діяльності в двох напрямах: Розкриття колоніальної політики московського керівництва КПСС і СССР щодо України через численні статті, доповіді, виступи. Зокрема, характерним прикладом є його виступ на II-ому Конґресі Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ) в листопаді 1973-го року в Торонто перед більше ніж 1000 делеґатів з усіх країн української діяспори та інших. Консолідації всіх національно-політичних угруповань української громадськости за кордоном і відстоювання головного принципу ОУН: у боротьбі за самостійну Українську державу, спиратися на сили власного народу. Як член Проводу ЗЧ ОУН, він був найближчим соратником не тільки Степана Бандери, але й – Степана Ленкавського, Ярослава Стецька, співпрацював з пресовими органами ЗЧ ОУН «Шлях перемоги», «Гомін України», «Визвольний Шлях». 14 травня 1979 року після важкої хвороби професор Іван Федорович Вовчук (правдиве ім’я та прізвище– Федір Іванович Вовк), уродженець історичної Полтавщини, славний син козацького роду й правдивий український патріот, людина-борець, праведник світу, вчений і громадський діяч, – спочиі і був похований за три дні поблизу Пітсбурґу (ЗСА) (США) на українському цвинтарі Святої Трійці…
Проєкт нової книги доц. д-ра Олександра Панченка про Івана Вовчука (Федора Вовка) містить великі розділи з посиланнями на поважний джерельний матеріал, які разом зі оригінальними світлинами вдало документують героїчний шлях видатного українця Івана Вовчука (Федора Вовка). – Ось повні назви розділів цієї книги: віцепрезидент підпільного українського парламенту (УГВР) проф.Іван Вовчук (Федір Вовк) – полум’яний патріот, людина глибокої думки, небуденний інтелектуал, гордий націоналіст-революціонер й праведник народів світу; Професор Іван Вовчук («Голубенко») (Федір Іванович Вовк) та визвольна боротьба на Рідних Землях. – Голова Революційного Проводу ОУН Степан Бандера, Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), Похідні групи ОУН(б), клітини Товариства «Просвіта», радіовисильня ОУН та УПА «Афродита», Третій НВЗ ОУН (1943); Іван Вовчук коло витоків Спілки Української Молоді (СУМ-у) у спогадах Є.Стахіва, інж.М.Сердюка, С.Мудрика, В.Шушка (Сушка), Р.Рахманного (Олійника) та інших; Професор Іван Вовчук в Закордонних Частинах ОУН та коло керма фракції бандерівців УНРаді (ЕСУ, П.Полтава, М.Лебедь, С.Мудрик-Мечник, І.Кедрин-Рудницький, О.Антонович, В.Гришко та ін.); «Плянета Ді-Пі»… Світова Ліґа Українських Політичних В’язнів (СЛУПВ), Український Народний Університет, ЦПУЕ, Мистецький Україський Рух (МУР) (Улас Самчук, Юрій Шерех-Шевельов), а також – УВФ (Роман Малашук); Ярослав Стецько, Антибольшевицький Бльок Народів (Anti–Bolshevik Bloc of Nations) (АБН), та дещо про повоєнну діяльність різних відламів колись єдиної ОУН – мельниківців, бандерівців та «двійкарів»; За кордоном – Ярослав Стецько, проф.Борис Андрієвський, Роман Петренко, Іван Вовчук… – УГВР-ЗП УГВР, УПА – Об’єднання Братства вояків УПА та Місія УПА; Вовки. – Федір Вовк. – 1903-ій рік. – село Очеретувате Хорольського повіту під московською окупацією… – 18-го вересня 1903-го року Божого у родині Івана Васильовича і Марії Захарівни Вовків побачив світ хлопчик Федько, того року також покладено початок будівництву сільської церкви на честь Святої Живоначальної Трійці… – Від родинного села Очеретуватого до індустріальних міст Харкова й Нікополя… – Голодомори, репресії, окупації, втрати і трагедії… – Відкриття О.Панченка: Батьки Єлизавети Шкандель (Вовк) – Максим Трохимович та Анна Власівна Шканделі спочивать від 1930-их років у китайському місті Харбіні?!; Федір та Вадим Вовки, Тимофій Кисіль, провідник ОУН «Тиміш», члени підпілля – «Маруся», «Хвиля», Єлизавета та Зінаїда Шканделі, Алла Хрустенко й українське націоналістичне підпілля з рамени ОУН (б) та клітин «Просвіти» в розвідках, документах та протоколах допитів катів із совєцьких спецслужб НКВД, «СМЕРШ», МҐБ та КҐБ; Співробітники Федора Вовка (пізніше – Івана Вовчука) по підпільній діяльності з рамени ОУН(б) та клітин «Просвіти» в окупованому німцями Нікополі в 1941-43 роках. – Спроба ідентифікації осіб і теренів; Іван Вовчук (Федір Вовк) – редактор еміґраційних видань та один із організаторів освітнього життя українців на теренах Західної Німеччини. – Дещо про Єлизавету Шкандель, нікопольський часопис «Промінь», як також – про ЛУПВ, Український Народній Університет на чужині, часопис «Українська Трибуна», МУР та «Арку». – Слідами спогадів підпільника з рамени ОУН(б) й політв’язня німецьких кацетів Миколи Климишина-Недобитого; Українці і євреї, – деякі міркування… – Про національно-визвольний рух під еґідою ОУН, УПА, УГВР і єврейське питання – Федір Вовк, Єлизавета Шкандель і Марія Мізіна серед Праведників народів Світу. – Слідами дописів Осина Дяківа-Горнового, споминів Ярослава Стецька, праці Євгена Стахіва, розвідок – Петра Перепаді, Мирослава Жуковського, Володимира В’ятровича та Юлії Рацибарської; За океаном… Професор Іван Вовчук й Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ). – Коло керма знаменитої ООЧСУ (Організації Оборони Чотирьох Свобід України, заснованої інж.Евгеном Ляховичем) та Політичної Ради УККА (Українського Конґресового Комітету Америки) участь у громадському житті українців Північної Америки… Пригадка про фраґменти з листування Голови ООЧСУ Івана Вовчука й заходи на підтримку наукової праці професора-історика Олександра Оглоблина; Про Івана Вовчука (Федора Вовка) та його родину на Рідних землях і на чужині. – Передруки та посилання з різних джерел; Патріотичні друковані видання українців на чужині, з якими співпрацював професор Іван Вовчук (Федір Іванович Вовк); Біографічні інформації та пригадки про Івана Вовчука (Федора Івановича Вовка) з різних джерел (подаються, як виняток, з наявними у публікаціях деякими неточностями та скороченнями); Публіцист і аналітик Іван Вовчук та його антимосковство. – Міркування автора праць про імперську природу та антиукраїнську сутність московської тиранії та совєцького большевизму; «Іван Вовчук (Федір Вовк) – трибун, аналітик, мислитель й публіцист». – Слідами його роздумів, вибраних праць та згадок про нього; Джерельна література, посилання та матеріали (подається по розділах книги про Івана Вовчука (Федора Вовка). – Стосовні фраґменти із листування Олександра Панченка з активними учасниками національно-визвольної боротьби під еґідою ОУН, УПА, УГВР в Краю та на чужині, що були використані ним у книзі про Івана Вовчука (Федора Вовка).
Український політичний і громадський діяч, історик, журналіст Бедрій-Антей Анатоль Євгенович, – чоловий член Спілки Української Молоді (СУМ), коло витоків якої у повоєнні роки на еміґрації стояв професор Іван Вовчук, діяч Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) та Українського Конґресового Комітету Америки (УККА), структур, фундатором або керма яких також був Іван Вовчук, як також – головний редактор органу ОУН «Шлях Перемоги» та тижневика «Гомін України», який співпрацював із виданнями «Національна трибуна», «Українська думка», «Вісник ООЧСУ», «The Ukrainian Review», «The Ukrainian Quarterly», «ABN Correspondence», та інших видань, з якими також плідно співпрацював проф.І.Вовчук, в «Альманасі «Гомону України» ч.70 (1990) (Торонто, Канада), що був присвячений 40-річчю загибелі Головного командира УПА, ген.Романа Шухевича – Тараса Чупринки, у своїй статті «Провідник ОУН Степана Бандера з перспективи 30 років», писав, що «…Період боротьби українського народу за свою державу після вибуху німецько-російської війни в 1941 році очолила Організація Українських Націоналістів під керівництвом Степана Бандери. В короткому часі, члени OУH поширили прізвище свойого провідника по всій Україні. Слова «Бандера» й «бандерівці» набрали харизматичного значення для українців та ворогів української державности: цими словами характеризуються безкомпромісові борці за Українську Самостійну Соборну Державу. Авреоля «Бандери-бандерівців» триває уже кілька десятків років помимо завзятих намагань російських шовіністів знищити її. Щоправда, візія Степана Бандери ще не осягнена, але основні принципи революційної ОУН, скристалізовані цим визначним народним провідником, вповні актуальні… – …У 1945-55 роках Україна показала неймовірні чини масового національного героїзму. Ця доба, на жаль, досі іґнорована істориками та освітньо-виховними діячами. Беззастережним політично-ідейним керманичем цього грандіозного організованого руху був Степан Бандера, помимо великої кампанії проти нього, веденої на еміґрації мінімалістами-реалітетниками та партійними амбіціонерами. – Йому до помочі були політики OУH на Рідних Землях, зокрема, – ген. Тарас Чупринка, Петро Полтава, Осип Дяків-Горновий, Дмитро Маївський-Тарас, Ярослав Старух-Стяг, Яків Бусел-Київський, Ярослав Мельник-Роберт, Зеиовій Тершаковець-Федір, а на чужині — Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Іван Вовчук, Данило Чайківський, Микола Климишин, ідеолог революційного націоналізму — д-р Дмитро Донцов та багато інших. Головним організаційно-військовим провідником був в 1945-50 роках ген. Роман Шухевич-Чупринка, а керівником зовнішньої політики OУH — голова УДП Ярослав Стецько…».
Актуальність дослідження життя та етапів діяльності св.пам. Івана Вовчука (Федора Вовка) найбільш точно, на наш погляд, окреслив визначний український вчений й політик Володимир В’ятрович, бо «…для людей, звиклих до простих історичних конструкцій, назва цієї статті є оксюмороном. Завдяки десятиліттям радянської пропаґанди та спецопераціям КҐБ, активним зусиллям деяких сучасних засобів масової інформації і навіть окремих «фахових» істориків, вони твердо знають: усі українські націоналісти (в минулому і тепер) — антисеміти, а ОУН — організація, яка брала активну участь в реалізації «остаточного вирішення єврейського питання». – Проте життя і доля одного із лідерів українського націоналістичного руху Федора Вовка (він же Іван Вовчук) підважують прості відповіді на складні питання. Ім’я цієї людини у 1998 році викарбували на Стіні честі в Саду праведників у Єрусалимі…. Життя Федора Вовка є одним з тих фактів, які підважують популярний стереотип про «члена ОУН-антисеміта і погромника». … Він,… не був рядовим членом партії, а одним із керівників націоналістичної організації, спочатку на локальному, а згодом й національному рівні. Саме такі люди як Федір Вовк і творили своїм життям історію ОУН….». – Тут слід додати, що у серпні 1943 року на Рідних Землях відбувся Третій Надзвичайний збір ОУН, в якому, за деякими даними, брав участь серед інших Федір Вовк (Іван Вовчук), що який формулював нову програму ОУН на УЗ, що стала політичною платформою для УПА, яка разом з цією ОУН й провадила двофронтову боротьбу проти німців та совітів за «…За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру. За рівність усіх громадян України незалежно від їх національності в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок». На думку вченого В.В’ятровича, «…Окремі націоналісти рятували євреїв від винищення. 1976 року Яд Вашем визнав праведницею світу Олену Вітер – членкиню ОУН. Це саме почесне звання посмертно отримав керівник нікопольського районного проводу ОУН Федір Вовк. Членом ОУН був священик Омелян Ковч, якого називали парохом табору Майданек… Співпраця українського та єврейського національних рухів у США, Канаді та Західній Европі, а також українських і єврейських політв’язнів у ҐУЛАҐу спонукала Кремль до посилення цієї кампанії. Проте міф про антисемітизм ОУН прижився в суспільстві не лише через радянську пропаґанду. Він був зручним для більшості радянських громадян. Так само, як теза про «жидокомуну» дозволяла перекласти відповідальність за співпрацю з більшовиками на євреїв, так і теза про «українсько-німецьких буржуазних націоналістів» дозволяла уникнути згадок про участь у знищенні євреїв звичайних радянських громадян, часто навіть комуністів. – В тяжких умовинах кривавої й повномасштабної війни, що її розв’язали кремлівські верховоди 24 лютого 2022 року, міфи про участь ОУН у Голокості до цього часу продовжує бути частиною інформаційної війни Московщини проти України та її народу, а теза про масову героїзацію ОУН та УПА, яка нібито відбувається в Україні за участі влади, поєднується зі стереотипом про «українських нацистів-колаборантів» й «погромників».
На наше переконання, актуальність проєкту нової книги Олександра Панченка про Івана Вовчука (Федора Вовка) також полягає в тому, що більшість громадян України навіть під сучасну воєнну пору ще не кінця усвідомлюють, що передумовою зміцнення цілісності та поступального розвитку національної держави є формування української політичної нації як спільноти людей на основі єдиного громадянства та усвідомлення ними своїх прав і обов’язків, спільних державних, безпекових й економічних інтересів, усвідомленого патріотизму й могутньої обороноздатності. Одночасно проєкт нової книги О.Панченка якраз через детальне дослідження складних етапів життєвого шляху Івана Вовчука (Федора Вовка) подає певні відповіді й на чимало спірних питань українського державотворення, формування нації та її провідної верстви – національної еліти. До того ж, обґрунтування сталого культурно-політичного типу української політичної нації через призму праць та громадко-політичної діяльності Івана Вовчука (Федора Вовка), на чому акцентує увагу автор книги, – досі привертає увагу не лише на спільності походження громадян, не виключаючи це із загальної структури української політичної нації. Ба більще, – спільність території, економічних, оборонних й політичних інтересів є вагомими чинниками інтеґрації української спільноти та національної держави до кола вільних держав світу й усталених демократій, виключаючи повернення до імперського авторитаризму та тоталітаризму. Досвід усіх европейських національних держав засвідчує, що справжню цілісність суспільства може забезпечити лише інтеґрація навколо культурної традиції державоформуючої української нації, але із збереженням права на культурну самобутність етнонаціональних меншин. Повага до історії України, до правдивих Героїв минулої Доби визвольних змагань, серед яких чільне місце точно належить Іванові Вовчуку (Федору Вовку), як також до нашої політичної, культурної самобутності й одночасно національної окремішності, що її визначає насамперед українська політична нація, – є під сучасну пору наріжним каменем існування нашої нації.
Правдивий патріотизм, усвідомлення спільності долі й мети має стати наріжним каменем та міцною підвалиною політичної єдності усіх громадян України. Свідоме неокреслення пріоритетів у цій сфері тільки дезорієнтуватиме суспільство, формуючи різні нові реґіональні, національні чи псевдо релігійні, з дозволу сказати, «ідентичності» чи рухи й закладаючи у зовсім недалекій перспективі нові міжнаціональні розколи, протистояння та криваві війни. Також важливо всім усвідомити, що українська політична нація не може бути будь-яким аналогом т.зв. «совєцького народу» чи ганебного «русскава міра», в основі концепції якого була і ще й досі залишається реальна небезпека повної асиміляції, а, точніше, нищівна московизація та тотальне фізичне знищення усього українського народу, про що неодноразово наголошував у своїх працях і виступах Іван Вовчук (Федір Вовк). – Право ж на власну національну державу в етнічних кордонах українства за умови збереження мовно-культурної самобутності невеликих корінних народів й етнічних меншин є необхідною передумовою їхнього довір’я до нашої дійсно великої й державоформуючої нації героїв, з роду-племені українців та українок, які під сучасну пору професійно, стійко й відважно за сталої підтримки з боку країн Заходу та США протистоять найбільшому світовому злу – кривавому московсько-азійському тоталітаризму з його ганебними варварсько-садистськими практиками…
Завершуючи коротний огляд проєкту майбутньої книги адвоката, вільного козака й доктора права Олександра Панченка з Лохвиці на Полтавщині, з попередньою назвою «Іван ВОВЧУК (Федір Вовк) – український націоналіст, праведник народів світу, людина і борець за волю. – Постать на тлі Доби визвольних змагань», – слід, думається, згадати й дещо з історії колишнього козацького поселення, пізніше відомого як «Нікополь», де з початком та в часі німецько-совєцької війни у ХХ ст. жив й працював український націоналіст Федір Іванович Вовк (Іван Вовчук). – Відомо, що заселення території, де натепер розташоване сучасне місто Нікополь, за результатами археологічних досліджень належить до часів неоліту, доби міді-бронзи, скіфо-сарматського періоду. Вона була зручна для заселення внаслідок перетину саме тут торгового водного (по Дніпру) та сухопутного шляхів, зокрема відомого в VI–XIII ст. «із варяг у греки» та Соляного з Криму… – «…Наприкінці XV століття землі за Дніпровими порогами починають освоювати українські козаки. Наприкінці XVI століття на місці сучасного Нікополя існувала козацька переправа через Дніпро — Микитин Ріг. «…Святим покровителем Нікополя є Святий Микита. Перше документальне свідчення про цю переправу є у щоденнику посла німецького імператора Еріха Лясоти, який побував у Запорізькій Січі 1594 року. Впродовж 1639-1652 років у районі Микитиного Рогу (в парку Перемоги — центр сучасного міста) була розташована Січ, яку називають Микитинською або ще Першою чи Старою. Саме сюди 1647 року, рятуючись втечею від переслідувань коронного уряду, прибув Богдан Хмельницький. Під його керівництвом у січні 1648 року козаки розгромили гарнізон коронних військ, який стояв на Січі. Тут же Хмельницького, на початку лютого 1648 року, було обрано гетьманом України. У джерелах 1652 року згадується невелике поселення Микитине, розташоване в цій же місцевості. За умовами Андрусівського договору у Микитиному козаки, що їздили по сіль до Криму, мали переправлятися через Дніпро. З цього часу в документах поселення згадується під назвою Микитинський Перевіз. Січ звідси була перенесена на острів Чортомлик 1652 року….».
….Насамкінець подаємо добірку актуальних цьогорічних інформацій про трагічні й криваві події часі сучасної московсько-української війни, в який згадується Нікополь: «…Росія тероризує Нікополь – загинув чоловік, ше один постраждав…» – «…Обстріли Нікополя: двоє постраждалих, пошкоджено понад 20 будинків…» – «…Окупанти з важкої артилерії обстріляли Нікополь…» – «…Ворог вдарив по Нікополю з артилерії, троє постраждалих…» – «…Росіяни знову обстрілювали Нікополь: пошкоджено церкву, адмінбудівлю, будинки…» – «…Росіяни вдарили з артилерії по підприємству в Нікополі, дві людини загинули…» – «…Через підрив Каховської ГЕС біля Нікополя просіла залізниця: скасовано поїзди…» – «…У Нікополь прилетіли 30 снарядів, постраждали двоє чоловіків і дівчина…» – «…Нікополь знову під обстрілом: поранено чоловіка, пошкоджено підприємство і АЗС…» – «…Росіяни вдарили по Нікопольському району освітлювальними боєприпасами – ОВА…» – «…Окупанти двічі гатили по Нікополю: поранена жінка, багато руйнувань…» – «…Росіяни скинули снаряди на Нікополь: троє поранених…» – «…У Нікополі закликають готуватися до обстрілів РФ «під чужим прапором» до приїзду МАГАТЕ…»
Інститут Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського