Жмут інформацій, спогадів та міркувань одного полтавця з нагоди 110-річчя буковинця – св. пам. полковника Петра Войновського – Великого Українця й знаменитого Борця за Незалежність України
«…Щастя – не якийсь Божий дар, а здобуток, дійти до якого людина може завдяки своїй внутрішній плідності…»
«Щастя є сенс і призначення життя, єдина мета людського існування»
Передмовлюючи книгу споминів свого батька світлої пам’яті полковника Петра Войновського «Моє найвище шастя: Спомини…» (1999), яка побачила світ майже півтора десятка років тому у київському видавництві імені Олени Теліги, донька незабутнього сина України полковника-буковинця пані Оксана Базилевська, дружина мого земляка, полтавця з походження православного священика отця Юрія Базилевського, – наголошувала, що цією книгою її тато хотів «…увічнити пам’ять дорогих його серцю подруг і друзів, які, жертвуючи своїм життям, героїчно боролись за Самостійну Українську Державу… З юних літ підпільно діяв у рядах Організації Український Націоналістів, а напередодні кривавої війни з більшовиками був тереновим провідником ОУН Буковини й Басарабії. Коли стався зудар двох хижаків, батько із свідомих українців зорганізував великий Буковиський Курінь, який, додаючи довгий і небезпечний шлях, прийшов до Золотоверхого Києва, щоб у разі необхідності стати ядром збройних сил відродженої Соборної України…». – Прикметно, що ще понад 14 років тому пані Оксана Базилевська (з дому – Войновська) висловлювала своє щире бажання, щоб ці спогади її шановного батька полковника Петра «…стали натхненням і заохотою наступним поколінням любити свій нарід і бути завжди готовим до оборони нашої Свободи й Незалежности, які сьогодні є дійсністю…». – Ці слова пані Оксани, доньки полтавника Петра Войновського, звучать особливо актуально в часі сучасної повномасштабної війни московщини проти України та нашої героїчної нації. – Переконаний, що серед вояків непереможної армії українців, яка опинилась у вирі кривавої й безмпромісової війни та на передньому краї нещадної боротьби з імперською азійською московщиною, – є багато правдивих українських патріотів, – як буковинців, як і полтавців з походження, які читали та захоплювались діяльністю та боротьбою проти ворогів України формувань з рамени ОУН, коло керма яких був її знаменитий батько, хоробрий підпільник, успішний вояк, а пізніше – відомий громадський та політичний діяч українства, – полковник Петро Войновський, 110-річчя від дня народженя якого Воююча Україна третього тисячеліття відзначає у ці буремно-вересневі дні року Божого 2023-ього.
В «Енциклопедії українознавства» («ЕУ», Словникова частина, Видавництво «Молоде Життя», Париж-Ню Йорк, 1955, т.1, с.290), між іншим, читаємо лише короткий абзац тексту без світлини: «…Войновський Петро (*1913), чл.ОУН на Буковині, заступник крайового провідника (1940), організатор протибольш. повстання й провідник бук. Куреня на Сх. Землі (1941), нім. в’язень у Бреці (1944)…». – Натепер вже відомо, що св.пам. полковник Петро Войновський, син Олекси Тиміша Войновського, уродженця (1882) села Самушина над Дністром, та Каролини Ірини (з дому – Сигланик), яка народилася (1893) у місті Сереті, – побачив Світ Божий «… 8 вересня 1913 року в Станівцях Долішніх над річкою Серет…», – тобто рівно 110 років тому. Ключовим же словом назви ранішої книги споминів полковника Петра Войновського є «щастя». Маємо чимало різних тлумачень цього слова з погляду різних видатних людей, як от, наприклад, – «Щастя є сенс і призначення життя, єдина мета людського існування» (Аристотель), або ж – «Щастя – це стан душі. – Ти можеш бути щасливим, а можеш бути нещасним – все залежить від твого погляду на речі» (Волт Дісней), чи – «Люди можуть бути щасливими лише за умови, що вони не вважають щастя метою життя» (Джордж Орвелл), або ж – «Щастя – це коли тебе розуміють, велике щастя – це коли тебе люблять, справжнє щастя – це коли любиш ти» (Конфуцій)… – Але найбільше мені імпонує вислів одного із найвідоміших німецьких письменників XX-го століття, автора романів «На Західному фронті без змін», «Три товариші» Еріха Марії Ремарка (1898-1970), який писав, що «…Щастя – не якийсь Божий дар, а здобуток, дійти до якого людина може завдяки своїй внутрішній плідності», бо якраз цей вислів можна з усією впевненістю віднести до життя й діяльності полковника Петра Войновського.
Думається також, що зовсім не випадково перед написанням своїх споминів полковник Петро Войновський й звертається до Бога: «Ти, Всемогутній Боже, Спасителю Ісусе Христе, і Мати Божа, Покровителька нашого лицарського українського козацтва, дозвольте та допоможіть написати моє родинне дерево, викласти спомини чесно, вповні правдиво, без злоби, заздрості та не для здобуття власної слави. Описати правду всього минулого: родинне і власне життя, що пережив, що виконав, про що дізнався. Бо був призначений Тобою, Боже, жити для Тебе, для нашого могутнього і багатого народу, під присягою святій ідеї українській націоналістичній, залеглій на вченнях пророка Тараса Шевченка та Організації Українських Націоналістів. А спрямування до тієї відданості, до тієї святої ідеї одержав я у спадок від моїх предків Мазепинської доби. – Пишу не лише задля дорогої родини, а для того, аби наші науковці історики мали б тому джерело правди, аби передали поколінням для їх збагачення те, що зумисно приспане нашими всіма ворогами. – Так допоможи мені, Боже!»
Про Божий дар, значні здобутки та внутрішню плідність полковника Петра Войновського український материковий читач може дізнатися не лише із книги його направду унікальних й дуже цікавих споминів «Моє найвище шастя: Спомини…», що вийшли друком у літературному записі та з передмовою Бориса Тимошенка ще минулого тисячеліття, у 1999 році, й вже стали, як я встановив, бібліографічною рідкістю, зокрема, в Наддніпрянській Україні, – але й з багатьох відкритих джерел, зокрема, – з історичних розвідок, Вікіпедії та ЕСУ. – «Український політичний, військовий діяч, Борець за Незалежність України Войновський Петро Олександрович (*08 вересня 1913, с. Долішні Станівці (над річкою Серет, ймовірно, – сучасний Глибоцький район)— †08 квітня 1996, м. Ню Йорк, ЗСА). – Батько — Олекса Тиміш Войновський, служив на кордоні (у м.Бояни) в ранзі сотника і був родом із села Самушин Заставнівського району, а мати — Каролина Ірина Сигланик, була кравчинею, походила, як я вже писав вище, з міста Серета Південної Буковини (нині – в складі Румунії). На початку 1918 року, родина Войновських знову повертається до рідної хати в Сереті. В румунський період батько був активним учасником леґального і підпільного українського освітньо-культурного життя на Буковині, зазнавав утисків з боку румунської влади, згодом був позбавлений громадянства Румунії (за підготовку повстання у 1919 році). Дитинство Петра Войновського проходило переважно в Сереті…», – читаємо рядки з Вікіпедії. – Місто ж Серет в той час було значним осередком українського культурного життя з переважно українським населенням. Приблизно у 1921 році родина Войновських переїхала до Чернівців, де юного Петрика віддали до української школи, відразу до 3-ої кляси. Згодом, через розпорядження румунської влади, він переведений до румунської ґімназії «Арон Пумнул» (за використання української мови в ґімназії могли покарати й виключити з неї). Юний Петро на початках був членом румунської скаутської організації «черчеташів», співав у хорі та малював. В українському ж «Пласті» Петро Войновський був у 1930-х роках відповідальним за роботу з молодшими пластунами з міщанської молоді міжвоєнних Чернівців. У липні 1931-го року він провадив вишкіл у Чернівцях для пластунів з Усть-Путилова. При кінці літа 1932-го року, дізнавшись про Голодомор ґеноцид у Великій Україні, друкував та поширював зі своїхми друзями-пластунами листівки та брошури про Великий Голод, спротив нашого, його муки та терпіння. Ще з молодих років Петро Войновський також провадив вишколи з усіма курінними та кошовими, де були виголошені його доповіді про зорганізований большевиками штучний Великий Голод, який був пізніше названий Голодомором. В липні-вересні 1933 року пан Петро зорганізував з друзями водну мандрівка на саморобній чайці, водним шляхом – Прутом до Дунаю, а потім аж до Чорного моря. В часі та межах цієї мандрівки Петро Войновський з приятелями відвідав місця, що були пов’язані з козаками та Гетьманом Іваном Мазепою, зокрема, – міст Ґалац, а також села населені етнічними українцями.
У червні 1932-го року Петро Войновський став членом ОУН. В рамках Організації він проходив вишколи; був учасником леґальних політичних акцій, зокрема, перед польським консулятом, на знак протесту проти арештів та переслідувань українців у Галичині; збирав кошти для підтримки Організації. Поширював українські часописи «Самостійність» та «Самостійна думка» й під час поширення у селі Рідківці був впійманий та побитий румунськими жандармами, а потім переданий на допит до відділку румунської політичної поліції – Сиґуранци. Від 1934-го року до січня 1936-го р року Петро Войновський служив у румунській армії й набув там військової спеціяльності — топографії та картоґрафії в тамтешній штабній академії. Особливі успіхи у військовому навчанні та службі в армії передбачали можливість викладання у військовій академії, доступ до військових таємниць й прекрасну кар’єру військового офіцера королівської ґвардії при одній умові: змінити ім’я на «Петру Войниску». Як член ОУН (від 1932 року), Петро Войновський отримав дозвіл від Проводу залишитись в армії. Зваживши всі «за» і «проти» він все ж відмовився змінювати своє прізвище та був демобілізований. Після демобілізації Петро Войновський працював у нафтовидобувній компанії, екстерном здобуває інженерну освіту у Німецькій Вищій Електротехнічній Школі. В часі навчання та роботи він не покидав праці у Пласті та підпіллі ОУН — часто проводив військові вишколи для молоді. Згідно з його споминами, у 1937 році Петро Войновський одружується із Наталкою Нижанківською, а у 1938 році у нього народжується донька Оксана. Дружина Войновського впродовж життя була вірним другом і соратником у спільній боротьбі за Україну.
З початком Другої світової війни Петро Войновський був змобілізований до румунської армії, як резервіст-поручник. Перед вступом «красной арміі» на Буковину, в ніч з 27-го на 28-ме червня 1940 року він провів операцію і заволодів зброєю і амуніцією румунських інженерних частин, які відступали. Від 1940-го року Петро Войновський – військовий референт ОУН, а після арешту НКВД керівника ОУН на Буковині Віктора Кулишіра, – став виконувати його функції. Пан Петро двічі потрапляв в руки органів НКВД. Після довоєнного розколу колись єдиної ОУН він приєднався до фракції полковника Андрія Мельника. Від початку німецько-совєцької війни й відступу совєцьких військ з Буковини, Петро Войновський спільно з українським підпіллям розпочав визволяти українські населені пункти й встановлювати там українську адміністрацію. 28-го червня 1941-го року П.Войновський провів переговори з німецькою адміністрацією (ґен. Альфред фон Екль) та румунськими представниками щодо формування груп для боротьби з большевиками. В результаті було сформовано Похідну групу, яка вирушила на Схід, до Києва, й мала там завдання організувати з українців на звільнених, від большевиків, українських землях органи місцевого самоуправління. Командиром Буковинського куреня Провід ОУН (з під стягу полк.Андрія Мельника) призначив Петра Войновського.
Що ми маємо на увазі під назвою «Буковинський курінь»? – Згідно з ЕСУ, із посиланням автром ґасла Анатолієм Кентієм на використані ним джерела: Верига Василь, – «Буковинський курінь 1941» // На зов Києва. Укр. націоналізм у 2-й світ. війні: Зб. ст., спогадів і документів. К., 1993 та Дуда Андрій, Старик Володимир, «Буковинський курінь у боях за українську державність. 1918–1941–1944», Чернівці, 1995, Буковинський Курінь – це є узагальнена назва українських військових й парамілітарних формацій, укомплектованих переважно українцями з Буковини, які діяли в часи визвольних змагань 1917–21 років та в часі Другої світової війни. І далі – Буковинський курінь в 1941 році це – формування ОУН(м), яке було організоване в середині серпня 1941року в районі міста Городенка (нині – Івано-Франківської області) з трьох т.зв. робочих колон буковинців, які покинули рідні місця, окуповані румунами. На час утворення Буковинеський курінь складався з сотень: Припрутської, Дністрянської, Підгірної, Чернівецької, Бессарабської та ін. (разом бл. 1,5 тис. осіб). Керував куренем об’єднаний штаб на чолі з П.Войновським. На шляху свого просування до Києва члени Б. к. вели нац. культурно-просвітн. роботу серед місц. насел., допомагали в налагодженні громад.-політ. життя, сприяли створенню органів місц. самоврядування. Частина буковинців залишилася для організації праці ОУН(м) на Поділлі, дехто вступив до підрозділів укр. допоміж. поліції. Через тер. Терноп., Кам’янець-Поділ., Вінн. і Житомир. областей Б. к. наприкінці вересня 1941 прибув до Києва, окупов. нім. військами. На поч. листопада його чисельність зросла від 700 до майже 1500–1700 осіб. Буковинці підпорядкували себе Укр. нац. раді, створ. 5 жовтня 1941 в Києві з ініціативи ОУН(м), і склали присягу на вірність Укр. Державі. Однак заборона нім. окупац. адміністрацією діяльності Укр. нац. ради і репресії нацистів наприкінці 1941 – на поч. 1942 проти членів обох фракцій ОУН у Києві та ін. р-нах України призвели до фактич. ліквідації Б. к. як парамілітар. формації. Частина його членів перейшла до підпіл. роботи в організац. структурах ОУН(м), інші відійшли на Зх., деякі були розстріляні німцями. Чимало членів Б. к., рятуючись від репресій німців, вступили до різних добровольчих мілітар. формацій, підпорядков. окупац. владі. Це, зокрема, 109-й поліцей. батальйон на Вінниччині, а також 115-й і 118-й батальйони, сформов. влітку 1942 в Києві. Восени того ж року згадані формації були перекинуті до Білорусі, де їх використовували для охорони військ. об’єктів і боротьби з рад. партизанами. В серед. 1944 внаслідок поразки нім. військ у Білорусі 109-й батальйон повернуто до України (Терноп. обл.), де частина його вояків перейшла до загонів УПА. 115-й і 118-й батальйони в цей час опинилися на тер. Франції. Наприкінці серпня 1944 частина особового складу цих підрозділів перейшла на бік сил франц. Руху Опору…».
Михайло Марченко, колишній вояк «красной арміі», а згодом – Київського куреня, спомини якого записав буковинець Орест Білак у Франції 1985 році, згадував: «…29-го жовтня відбулося з’єднання із Буковинським Курінем, на ч.15 вул.Короленка, що день перед цим прибув із Буковини, і який очолював Петро Войновський. Тут ми злучилися у цих кошарах, що замешкало НКВД за совєтських часів, перед площею Богдана Хмельницького та Святою Софією. Тут тим часом ми є під назвою Київсько-Буковинський Курінь, числом до півтори тисячі людей. Сотник Захвалинський і Курінний Войновський розподіляють деякі частини людей поза Київ на пости нової поліції до Чернігова, Василькова, Білої Церкви та інших районів. Не довго ми натішилися сотником Захвалинським, бо відходить невідомо куди. Але багато пізніше стало відомо, що сотник Захвалинський був арештований німцями через палкий свій патріотизм — сидів він у тюрмі на вулиці Мельникова аж до літа 1942 р. Опісля німці його звільняли та все ж таки відіслали до 115-го Батальйону, бувшого Буковинського Куріня, на Білорусію. І тут теж він віднайшов своїх та прославляв той самий патріотизм, що німців дуже дражнило. – І через рік німці посилають його у відпустку до родини у Францію. Щоб не було йому підозріло, дають йому ранґ майора, а по дорозі його знищують. І тут його трагічна смерть!… – Скоро нам було зрозуміло про наше минуле, і ми зрозуміли краще совєтську брехню. Так само він відкрив нам очі про визвольні змагання Української Народної Республіки від 1918 року та проголошення Універсалом 22-го січня Самостійної України!…».
Згідно з Вікіпедією, Петро Войновський «…був призначений військовим референтом Української Національної Ради, формував законспіровані батальйони, відправляв людей в УПА Тараса Бульба Боровця. Після переїзду Проводу УНРади до Львова працював у військовій референтурі ОУН(м) в Західній Україні. Після переведення 115 і 118 батальйонів (в складі яких були вихідці з Похідної групи «Буковинський курінь» на Захід, і їх перехід на бік французів починається новий виток репресій Третього Райху проти націоналістів. Петра Войновського заарештувало ґестапо і відправило до в’язниці у Бреці. Наприкінці війни він тяжко хворів». – У 1949 році полковник Петро Войновський переїздить до ЗСА (США). Там він приймає бере участь у відновленні діяльності Організації Державного Відродження України та Організації бувших вояків-українців в Америці, член Українського вільного козацтва, Пласту (належав до куреня «Хмельниченки» та осередку УПС у Керґонксоні). Та найголовнішим у його житті після війни залишався моральний, духовний обов’язок командира Буковинського Куреня. Полковник Петро Войновський збирав матеріали про побратимів та про спільну боротьбу за Україну. На власні кошти побудував Вояцьку Святиню учасникам Буковинського Куреня — Церкву-Пам’ятник св. Апостолів Петра і Павла у Керґонксоні, стейт Ню Йорк (ЗСА). Освячення відбулось 12 липня 1975 року на свято св. Петра і Павла. Після здобуття Україною Незалежности полковник Петро Войновський став одним із небагатьох активних учасників визвольних змагань, які дочекалися проголошення Незалежности України. Попри поважний вік полковника Петро Войновський брав активну участь у відновленні нашо Державности. На кошти, зібрані Петром Войновським у Чернівцях, височить Пам’ятник «Героям Буковинського Куреня» 1918–1941-1944 років (зведений при кінці вересня 1995 року). Помер св.пам. полковник Петро Войновський 8 квітня 1996 року в Ню Йорку, був охований на українському цвинтарі Св. Андрія у Савт Бавн Бруці, Ню Джерзі (ЗСА). – Дружина — Наталка Нижанківська, родом зі Львова (батько був січовим стрільцем, а згодом артистом; мати — кравчиня, співала в українському театрі; мала двох братів та сестру). Донька — Оксана Базилевська (Войновська) одружена з православним священиком отцем Юрієм Базилевським, славетний священичий рід якого походить з історичної Полтавщини, про що я докладно писав в одному зі своїх дописів.
Про діяльність же полковника Петра Войновського в різний час писали українські вчені Василь Верига, Аркадій Жуковський, Корній Товстюк, Анатолій Кентій, Олександр Кучерук, Сергій Кот та ін., як також про нього йдеться у таких працях – Семенюк, Микола, «Національно-визвольний рух на Буковині в міжвоєнний період», (Київ: ТОВ «Основа» (2021); Сергій Кот, «Буковинський курінь: міфи і факти» // «Розбудова держави» (2011), №1-2; Кучерук О., «Київ і кияни: Матеріали грудневої 2005 р. наук.-практ. конф. Музею історії міста Києва» (2005); Панченко Олександр, «Рід священиків Базилевських: від Полтавщини до США», «Новини Полтавщини», (14 червня 2020); Верига Василь, «Буковинський курінь 1941» // «На зов Києва. Укр. націоналізм у 2-й світ. Війні»: Зб. ст., спогадів і документів. К., (1993); Микола Рубанець, Василь Мустеца, «Проголошення відновлення Української Держави на Буковині 30 червня 1941 року», — «Історична правда» (2021) та ін. Особливо, як на мене, є цікавим дослідження – Дуда Андрій, Старик Володимир, «Буковинський курінь у боях за українську державність. 1918–1941–1944». Чернівці, 1995.
Автор Корній Товстюк, член-кореспондент НАНУ, професор, учасник Буковинського куреня, провідник ОУН(м) на теренах Буковини й Бесарабії в 1943-1991 рр. у своїй статті «Полковник Петро Войновський — організатор і комендант Буковинського куреня» // Українська газета «Час». — 2013. — Випуск № 36 (4041) (4 вер.), зокрема, писав, що «…З іменем Петра Войновського (псевдо – «Василь») поєднана історія Буковинського куреня, історія нашої боротьби за свободу, з його іменем вписані славні сторінки новітньої історії України, визвольного націоналістичного Руху , історії організації українських націоналістів (ОУН). Войновський очолює крайову організацію ОУН Буковини та Бесарабії в чорні дні першої большевицької окупації. Постать Войновського як воїна, політика, видатного Провідника ОУН, безумовно, ввійде в нашу історію і посяде належне місце у переліку відомих членів ОУН, українських військових діячів. Войновський – воїн Ольжичівського типу:
«Я дух віків, що не загинув в бою,
Я повернувсь до Тебе на Твій клич,
Я Воїн Твій і страж, здобуду кров’ю волю,
Не випущу із рук дідівський славний меч!»
У чорні дні першої большевицької окупації Північної Буковини і Бесарабії Войновський бере на себе найвідповідальнішу стійку ОУН Крайового Провідника Буковини і Бесарабії… – У липні-серпні Буковинський курінь на поклик ОУН поповнюється студентами, ґімназистами, вченими, адвокатами, нотаріусами, лікарями, священиками, військовими старшинами, серед яких – колишні січові стрільці. Понад 70% з них мали вищу або незакінчену вищу чи середню гімназійну освіту. 2 серпня 1941р. курінь з піснею «За Україну, за її волю!» залишив рідні села Буковини. Нас вітав народ, що зібрався вздовж дороги потужними вигуками «Слава Героям!». – У Мамаївцях на толоці курінь зупинився. До нього приєдналися наші мамаївські хлопці. Нас проводжали батьки і інші родичі. Перед присутніми виступив Петро Войновський: «Дорогі друзі, матері, батьки, сестри і брати, дорогі українці! Настала велика година, ударив дзвін, що кличе нас знімати терновий вінок з голови нашої Вітчизни – України. Знаємо, що вам дуже боляче благословляти своїх дітей у пекло війни, і гордимося вами, бо ви пішли на такий подвиг! Ми гордимося вашими синами і доньками, які добровільно стали в перші ряди бійців за свободу нашого народу. Ми свідомі того, що багато з нас не повернеться додому! Гордіться своїми синами, героями України! Слава Україні! Слава її Героям!». – Понад 2000 куренівців з жовто-синіми прапорами та тризубом маршем з козацькими та стрілецькими піснями пройшли Галичиною, Правобережною Україною до Києва. В кожному селі нас радісно зустрічали люди. Ми зупинялися на ночівлю, давали концерти, знайомили з нашою програмою відродження України.
Відновлювали церкви, залишали там священиків, учителів, лікарів. У Фастові робітники посадили нас в товарні вагони і довезли до Києва. Тут, біля вокзалу, ми вишикувалися. Нас було біля 600, решта залишилася на Правобережжі. Ми всі були у вишиванках, чим неабияк здивували киян. – …Войновський скомандував: «Струнко! Направо! Кроком, руш!». – …На площі Богдана Хмельницького, куди з піснею, під гучні проводи збудженого Києва, маршем прибув і вишикувався наш курінь, стояли Ольжич, Зибачинський, представники Національної Ради, Київської міської Управи. Войновський коротко рапортував Ольжичу: Друже Провідник, на Ваш поклик Буковинський курінь у складі 2000 осіб прибув у Ваше розпорядження». льжич подав руку. Ми чекали, що він привітається з нами словами «лава Україні!» готові були відповісти «Вождеві Слава!»… – Войновський добре говорив німецькою мовою, але ґестапівські старшини літературної німецької не знали, тому покликав нас на допомогу. Войновський спромігся провести курінь воєнними дорогами, що охоронялися німцями, маючи документ від німецьких польових генералів-демократів, мовляв він веде велику групу українських інтелектуалів на допомогу фронту. З цим документом нам без затримки вдалося пройти фронтовими дорогами. – Але тут ґестапівці кричали, що цей документ – фальшивка, що насправді це військова частина вишколених вояків у цивільному, а ритуал на дорогах Києва і на площі, під носом у ґестапо свідчить про те, що це військова присяга на вірність Україні, вірність, яка сьогодні не має нічого спільного з Великонімеччиною і протидіє закону військового часу. Тому вся військова частина (наш курінь) підлягає інтернуванню…».
У книзі авторів Дуди Андрія та Старика Володимира, «Буковинський курінь у боях за українську державність. 1918–1941–1944» (Чернівці, 1995), яку дослідник В.Р.Нахманович у своїй стосовній статті в «Українському історичному журналі» (2007), №3(474) чомусь назвав «апологетичною працею», м.і., читаємо: «..Діяльність Буковинського Куреня 1941-1944 рр. не знайшла належного опрацювання в історичній науці ні в УРСР, ані на Заході. Маємо, щоправда, кілька серйозних мемуарних публікацій (А.Микитенко, С.Касіян, «Грім» з Глибокої) та їх переважають за об’ємом десятки публіцистичних статей, написаних авторами з апологетичною чи гнівно-звинувачувальною метою, часто за виразним дорученням органів КДБ. Тому основою нашого аналізу стали документи, що зберігаються в фондах Центрального Державного Архіву Виконавчих Органів Влади України у Києві, Чернівецького Обласного Державного Архіву, Архіву Служби Безпеки України по Чернівецькій області та Архіву Українського Народного Дому у Чернівцях. – Найдавніший і єдиний поки що документ, що належить до періоду формування Куреня — це звіт діяча ОУН(р) на Буковині Михайла Колотила («Кобзаря-Гуцула»), датований 20 серпня 1941 р… – В цьому документі, хоча й написаному рукою непримиренного політичного противника ініціаторів постання Буковинського Куреня, містяться важливі дані про дату очоленого ОУН повстання проти більшовиків на Буковині, ставлення буковинської ОУН до розколу 1940 р., кількісний склад ОУН та Буковинського Куреня, причини та передумови виникнення ідеї походу українських націоналістів у східні області України. Важливі дані про хронологічні та територіальні рамки функціонування Буковинського Куреня містять спогади, листи, виголошені промови та інші рукописні матеріали провідника ОУН Буковини в 1940-41 рр., командира Буковинського Куреня Петра Войновського, що знаходяться в архіві Українського Народного Дому у Чернівцях. Як безпосередній учасник тих подій, П.Войновський добре орієнтувався в тогочасній політичній кон’юктурі, реально оцінював націоналістичний потенціал Буковини, сам керував походом Буковинського Куреня на Схід. Тому в праці П.Войновського «Мій життєпис» та інших документах ми маємо інформацію з перших рук у тому, що стосується політичних стосунків на Буковині, хронології та маршруту походу Буковинського Куреня на Схід. Крім спогадів П.Войновського цінним джерелом до вивчення «українського етапу» існування Куреня (тобто, про період його перебування в Україні) є мемуари його учасників І.Хохлача, К.Товстюка, С.Кириляка, А.Фрунзи-Очкинської, що зберігаються в архіві Українського Народного Дому та архівно-кримінальні справи членів Куреня, які знаходяться в архіві СБУ. Найповніший джерельний матеріал про діяльність Буковинського Куреня і його пізніші трасформації містить фонд Ореста Білака в Архіві Українського Народного Дому у Чернівцях, Тут маємо не лише власні спогади про пережите О.Білака. Протягом десятків років цей невтомний український патріот збирав документальну, фотографічну і мемуарну інформацію про Буковинський Курінь, налагоджував зв’язки з багатьма ветеранами Куреня, спонукав їх до написання спогадів. З його співпрацівників треба назвати А.Микитенка, М.Марченка, І.Слижука, П.Миколенка, В.Аврама і І.Козачука. Саме завдяки зібраному ними матеріалу ми маємо детальний виклад боротьби буковинців проти більшовиків і фашистів в Україні, Білорусії і Франції. На щоденникових записах з воєнних часів ґрунтуються спогади про Буковинський Курінь Андрія Микитенка. Приєднавшись до Куреня в Києві, він пройшов разом з буковинськими стрільцями аж до Франції. Його детальні спогади про 2-у сотню Куреня, частково опублікувані на Заході в літературній редакції З.Книша, майже не містять розбіжностей з офіційними джерелами та спогадами інших очевидців… – Схематичні начерки, які охоплюють лише «український період» діяльності Куреня П.Войновського, подають в своїх працях А.Жуковський та В.Верига, а коротку історію всіх українських військових формацій на Буковині в роках 1941-1944 знайдемо хіба що в збірнику «Буковина, її минуле і сучасне». Французький період діяльності Куреня розроблено дещо ґрунтовніше в працях французьких дослідників Руху Опору…- Перший надгробний пам’ятник стрільцям Буковинського Куреня постав в 1945 р. в м.Дамблен, де поховано трьох українських вояків, які впали на полі бою в вересні 1944 р. До цього скромного, але виконаного зі смаком з тривкого матеріалу надгробка сходилися в дні свят українські комбатанти, вшановуючи полеглих побратимів. Семеро стрільців Буковинського Куреня були поховані на цвинтарі м.Версель, де за десятиліття їх могили зазнали руйнівної дії часу. Тож 20 травня 1973 р. в Ліоні постав Комітет для вшанування пам’яті вояків-українців, які полягли за волю Франції (голова колишній бунчужний Буковинського Куреня Іван Слижук, скарбник — Орест Білак), заходами якого перенесено останки героїв до братської могили, на центральній алеї цвинтаря м.Версель і споруджено ґранітний пам’ятник з тризубом та іменами загиблих. Відкриття і освячення пам’ятника 14 липня 1973 р. перетворилося у величну франко-українську маніфестацію за участю командира Куреня полковника Віктора Петі, почесної роти 65-ї французької дивізії, представників французької влади та української громадськості з цілого світу. Як наголосив у своєму виступі на освяченні пам’ятника відомий мистець Василь Авраменко з США, це перший раз у світі чужа армія вшановувала українських вояків… – Того ж 1973 року заходами і коштом першого командира Буковинського 
Куреня полковника Петра Войновського в його садибі в Керкґонксоні, США, почала споруджуватися церква-пам’ятник на спомин про побратимів з Буковинського Куреня, які віддали своє життя за волю України. Збудовану в стилі українського бароко дерев’яну церкву увінчує Мазепинський хрест, як символ братерства по зброї. Церкву-пам’ятник св.Петра і Павла урочисто освячено 12 липня 1975 року; того ж дня в недалекій оселі «Союзівка» відбулася Академія на честь Буковинського Куреня за участю представників українських комбатантських організацій та центральних українських установ, членів Буковинського Куреня з цілого світу і численних гостей. З нагоди урочистостей видруковано серію конвертів з портретами учасників Куреня та провідних діячів ОУН, пам’ятні марки та коротку брошуру з історією Буковинського Куреня. – 1986 року Командою Буковинського Куреня, в 45-ліття його створення встановлено пам’ятну відзнаку — «Хрест заслуги Буковинського Куреня» на жовто-блакитній стрічці. На лицьовому боці хреста викарбувано націоналістичний тризуб і напис «ОУН 1941-1945», на зворотньому — «Хрест заслуги Боєвикови Воїневи». – Хрестом заслуги нагороджуються не лише учасники Буковинського Куреня, але й особи, які допомагали стрільцям Куреня у воєнні роки (наприклад, в 1986 р. отримав відзнаку француз Жільбер Аміо, котрий супроводив Курінь під час його переходу до французьких повстанців) або прислужилися справі вшанування пам’яті про Буковинський Курінь… .- 22 червня 1993 р. виконком Чернівецької міської Ради (голова Віктор Павлюк) затвердив місце для побудови пам’ятника — сквер на розі вулиць Руської і Садовського (колишня площа св.Петра). Бронзову скульптуру Архангела Михаїла відлито у вересні 1993 р. на Львівській кераміко-скульптурній фабриці; постамент та кам’яну оздобу площі св.Петра з полірованого сірого ґраніту, на якій стоїть пам’ятник, витесано в каменоломнях Миколаївської області в березні 1995 р. Чавунні деталі оздоби площі безоплатно відлито на Чернівецькому металообробному заводі (директор Іван Михайлов), будівельні роботи виконано за сприянням ТОВ «Орбіс»…».
Із новіших джерельних матеріалів маємо добре вдокументовану книгу – «Літопис УПА» (Нова серія, том 19, Підпілля ОУН на Буковині: 1943-1951. – Документи і матеріали) (Київ-Торонто, 2012), в якій прізвище та псевдо – «Петра Войновський» та «Василь» зустрічається, мабуть більш як два десятки разів. – В названій книзі йдеться, що «…З приходом більшовиків більшість членів Буковинського проводу (Орест Зибачинський-«Бакун», Денис Квітковський-«Квітка», Сильвестр Никорович, Орест Масикевич) еміґрували до Румунії. Провідником ОУН Буковини після Ореста Зибачинського став Дмитро Яремчук, а після його від’їзду до Німеччини – Віктор Кулишір. Але 4 листопада 1940 р. В.Кулишір був заарештований органами НКВС (з жовтня 1940 р. виконував обов’язки провідника ОУН Буковини). Після його арешту обласний провід очолив Петро Войновський… Наймасовіші арешти членів ОУН відбулися у квітні-травні 1941 р. Органами
НКВС за короткий час свого функціонування в передвоєнний період у Чернівецькій області було заарештовано і засуджено до розстрілу або різних термінів тюремного ув’язнення 267 членів ОУН…. Після часткової чистки буковинського суспільства від «класово-ворожих» та «соціально-небезпечних елементів» перед каральними органами було поставлене нове масштабне завдання – вивезти за межі області всіх неблагонадійних. Депортацію здійснили у два етапи – перший відбувся 23 травня, другий – 13 червня. Під час першої депортації у віддалені місцевості СРСР було вивезено 516 осіб, під час другої, масштабнішої – 7 720 осіб, з яких 604 – заарештовані. Враховуючи буковинців, які свідомо виїхали до Румунії та Німеччини, число українців у краї зменшилося на 15 000 осіб…. Навесні 1941 р. Провід ОУН прислав на Буковину для роботи серед місцевих українців кур’єрів «Яворського» (Григорій Барабаш) та «Конрада», які познайомилися із Артемізією Галицькою (майбутнім провідником ОУН Буковини) та включили її до списку симпатиків ОУН… – ОУН прореаґувала на початок війни миттєво, закликаючи чоловіків не йти до Червоної армії або тікати з неї, отримавши зброю. Було організовано спротив мобілізації, з цією метою створювалися озброєні групи. На Вашковеччині активно діяла боївка «Рися» (Іван Колотило). На Вижниччині боївками керували «Василь» (Петро Войновський), «Хмара» (Лідія Кіндзірська) та «Мороз» (Петро Ісак), на
Заставнівщині – «Боєвір» (Мирослав Кіндзірський)...– Упродовж місяця від початку нової окупації «Василь» (Петро Войновський) та керівники Української Національної Ради Буковини, при посередництві німецької сторони, вели переговори з румунською окупаційною владою, наслідком чого стала угода про припинення підготовки збройних акцій проти румунської адміністрації та виведення за межі Буковини учасників націоналістичного підпілля. Це створило сприятливі умови для організації великої озброєної похідної групи, підпорядкованої політично невизначеній і малочисельній ОУН А.Мельника. Водночас підписання угоди позбавляло Буковину зброї та людей, здатних протистояти румунському окупаційному режимові.. – У Снятині добровольчі групи (Чернівецька, Кіцманська, Вижницька) об’єднано у Буковинський курінь. Усього до куреня зголосилося близько 1500 осіб, з яких членів Організації – 900. Було сформовано 5 сотень (сотенні Василь Шерей, Михайло Данчул, Микола Чунка, Михайло Токарюк, Олекса Домчук) та комендантську чоту. Після прибуття куреня до м. Городенки, дві сотні на чолі з Олексою Домчуком, не підкорившись наказам ОУН(м), перейшли до стану ОУНреволюційної, а інші, згідно наказу Войновського, попрямували через Кам’янець-Подільський, Жмеринку, Вінницю, Бердичів, Житомир на Київ…- Тоді ж на Буковину повернувся «Кобзар» (Михайло Колотило), особистий представник урядуючого провідника ОУН-революційної Миколи Лебедя, який 20 серпня 1941 р. склав звіт про становище ОУН на Буковині. За його даними, розбудована П.Войновським організаційна мережа ОУН нараховувала на Буковині 2 000 членів, з яких 900 пішли у Східну Україну в лавах Буковинського куреня. «Кобзар» відновив зв’язки, втрачені при арештах, і почав розбудовувати мережу….».
Автор св.пам. Сергій Кот у своїй праці «Буковинський курінь. Науковці про Другу світову» (2016) в свою чергу наголошував, що «…В історії похідних груп ОУН, які у 1941 році з початком німецько-радянської війни за дорученням Проводу ОУН були направлені у Центральну та Східну Україну із завданням відновлювати українське життя на колишніх підрадянських територіях та закладати основи відродження української державності, особливе місце посідає Буковинський курінь. Увага до нього викликана перед усім тим, що серед усіх формацій ОУН, що брали участь у легендарному «поході на Схід», саме Буковинський курінь був найчисельнішою похідною групою з усіх, які прибули та розгорнули свою діяльність на Великій Україні під час Другої світової війни… – У передвоєнні роки на території Буковини сформувалося доволі потужна та розгалужена мережа підпілля ОУН. Із вступом до краю Червоної армії влітку 1940 р. та запровадження радянської адміністрації розгорнулися репресії проти відомих громадських діячів та, особливо, підпілля ОУН. Однак на початок німецько-радянської війни мережу ОУН в цілому було збережено. Після вимушеного виїзду за кордон та арештів низки провідників, очолити тереновий провід ОУН було доручено Петру Войновському (псевдо «Василь»)…. Вже в перші дні війни та з початком відступу радянських військ створені з числа членів ОУН бойові групи піднімали повстання і захоплювали населені пункти, нерідко вступаючи в збройні сутички з червоноармійцями та загонами НКВД. Над адміністративними будинками підносилися жовто-блакитні прапори, швидко створювалися місцеві українські адміністрації. Першим було опановано місто Вижниця, згодом Сторожинці, Глибока, Вашківці, Заставна, Кіцмань, Садогори, Бояни, Хотин і, зрештою, Чернівці. Почала діяти Українська Буковинсько-Бесарабська Національна Рада на чолі з професором Іларіоном Карбулицьким. Однак вступ на територію Буковини румунських військ зупинив цей процес. Румунські окупанти почали розпускати українські адміністрації, арештовувати найбільш активних українських діячів. Бойові групи ОУН організовували спротив, вступаючи у збройні сутички з підрозділами румунської армії, перш за все у гірських районах… Однак було очевидно, що протистояти регулярним військам реальної можливості не було. За спогадами П.Войновського, як теренового провідника ОУН, від члена проводу ОУН і кадрового військового Р.Сушка надійшли рекомендації вступити в контакт з представником німецької військової адміністрації генералом Альфредом фон Єклем, який належав до кола симпатиків України та був пов’язаний з антигітлерівськими колами у вермахті. Внаслідок проведених переговорів була досягнута домовленість про його сприяння у виведенні з території Буковини активістів та членів бойових груп ОУН до Галичини під виглядом «робочої колони». Тристоронні переговори за участю представників Української Буковинсько-Бесарабської Національної Ради та ОУН, німецької та румунської військових адміністрацій відбулися 28 червня 1941 р. в Чернівцях у резиденції генерала фон Єкля. За наслідками переговорів була підписана тристороння угода, згідно з якою румунські військові зобов’язалися не перешкоджати формуванню такої «робочої колони» та її виходу за межі контрольованого ними краю… – Для виведення активістів ОУН з румунської зони окупації України було сформовано три групи – Чернівецька (на чолі з П.Войновським, що за різними даними мала від 400 до 500 осіб, Підкарпатська з центром у Вижниці (І.Дорійчук – «Сокіл») до 750 осіб, Кіцманська група. Кожна з груп у липні почала рух за власним маршрутом (зокрема, чернівецька група вирушила 12 липня, вижницька – 20 липня)… Їх основу складали члени ОУН з Буковини. Чимало з них мало досвід боротьби за Карпато-Українську державу в лавах Карпатської січі. Переважну частину куреня складала молодь, яка була готова творити основу українського війська… – 11 серпня (за іншими даними 13 серпня) 1941 року в містечку Городенка на території Галичини за однією версією дві, а за іншими даними усі три групи з’єдналися і були переформовані. Власне, там і народився «Буковинський курінь», який надалі досяг загальної чисельності за різними оцінками від 1500 до понад ніж 3000 осіб, що мали вік переважно від 16 до 40 років. В складі куреня були не лише чоловіки, але й жінки (так звана «жіноча сотня»). Діяли два хорові колективи (70 і 42 особи), музичний оркестр з 24 музикантів. Леґально учасники Буковинського куреня здійснювали рух як цивільні особи («робоча колона») і в більшості не були озброєні. Зброю мала охорона, яка дбала про безпеку під час руху та зупинок… Протягом кількох днів перебування у Городенці було сформовано основні служби куреня, а особовий склад поділено на сотні. 14 серпня 1941 року Буковинський курінь вийшов маршем з Городенки в напрямку Києва… Перший етап маршруту Буковинського куреня проходив територією Тернопільщини. Перейшовши через р.Дністер в районі с.Устечко, повз Товсте, Борщів, Скалу-Подільську курінь 21 серпня досяг р.Збруч, яка століттями ділила Україну. Під спів патріотичних пісень та після імпровізованого віча, учасники маршу переправилися через Збруч і через с. Оринин продовжили рух в напрямку Кам’янця-Подільського… Щоденно курінь долав 20-30 км шляху. 24 серпня 1941 р. він вступив до Кам’янця-
Подільського… – За даними П.Войновського, перед входженням до міста було проведено повірку особового складу куреня, який за її результатами налічував 3 986 осіб. У Кам’янці-Подільському курінь розмістили в колишніх казармах Армії УНР під проводом С.Петлюри, що для його учасників було особливо символічним і було сприйнято з піднесенням… – Перебування Буковинського куреня у Кам’янці-Подільському тривало п’ять днів. Далі, поділившись на дві групи з різними маршрутами, курінь вирушив у напрямку Вінниці, де мало відбутися їх об’єднання… – Учасник походу Буковинського куреня, а згодом, як наймолодший його член призначений особистим ординарцем командира куреня П.Войновського Орест Білак, подаючи детальну хронологію руху куреня до Києва, вказує, що коли лише 27 жовтня 1941 р. в складі основної групи членів куреня потягом він виїхав з Вінниці, то 28 жовтня була пересадка в Козятині, і тільки 29 жовтня десь о 6-7 годинах ранку курінь прибув на вокзал у Києві. «29-го жовтня, – пригадує він, – тріюмфально приїхали до Києва, шоста або сьома година, висіли на стації, сказали нам прибрати красу і бути готовими до маршу»… – Командир Буковинського куреня П.Войновський в своїх спогадах згадує, що після урочистого маршу із співом героїчних пісень вулицями Києва від вокзалу до Університету і, згодом, по вул. Короленка (тепер – Володимирська), мимо Св. Софії та пам’ятника Б.Хмельницькому, біля приміщення української поліції (будинок кол. Присутніх місць), де мав розташуватися курінь, їх зустрічала офіційна делеґація на чолі з комендантом української поліції курінним Захвалинським… – Усі учасники Похідних груп ОУН, хто перебували в той час в Києві, та члени Буковинського куреня, які залишили спогади, вказують на те, що незабаром після прибуття до Києва, відібрані у почесну сотню представники куреня склали урочисту присягу на вірність Україні перед Українською Національною Радою, що була створена в Києві 5 жовтня 1941 р. за ініціативою заступника голови Проводу ОУН та керівника Центрального керівництва ОУН на СУЗ О.Ольжича як прообраз репрезентативного органу парламентського типу. УНР розміщувалася тоді в будинку Академії наук України по вул. Короленка (тепер Володимирська). Тож курінь не міг прибути в Києв раніше ніж УНР була створена. Окрім того, П.Войновський, який брав участь у підготовці того заходу, пригадує, що поміж присутніх на церемонії складення присяги він бачив О.Телігу… Між тим відомо, що О.Теліга прибула до Києва 24 жовтня 1941 р… – П.Войновський («Василь»), який також очолював військову референтуру УНР. Проте статус командира куреня, вочевидь, для Войновського був більше номінальний, який мав формально закріпилювати в нових умовах його фактичне становище як дійсного лідера і керівника усієї буковинської групи. Він мешкав окремо від куреня на конспіративній квартирі разом з родиною (дружиною та дочкою), постійно перебував у роз’їздах в організаційних справах… – П.Войновський згадує, що з прибулих буковинців, які залишилися в Києві після відправки груп далі на Схід і Південь, «було сформовано два батальйони, що пішли на Печерськ у казарми, де раніше містилася більшовицька військова частина»… Учасник куреня Корній Товстюк, який з кінця грудня 1941 р. перейшов на нелеґальне становище і перебував на підпільній квартирі на лівому березі Дніпра, але підтримував зв’язок з соратниками і навіть відвідував Київ.., згадував про перебування частини Буковинського куреня в приміщеннях колишнього Кловського палацу… Він, зокрема, зазначав, що в гаражі, який був поряд у підпорядкуванні членів куреня, було обладнано таємний склад зброї та боєприпасів… – П.Войновський фактично перейшов на нелеґальне становище і 31 січня 1942 р. разом з групою інших провідних членів ОУН автомашиною виїхав з Києва. Незабаром з Києва виїхали також буковинці Олекса Додяк з дружиною, Кость Павлюк та доктор Квасницький, які супроводжували О. Ольжича до Львова. Додяк і Павлюк згодом влилися у підпільний бойовий буковинський відділ ОУН (БУСА)… – Історія Буковинського куреня – це частина історії українського народу в роки Другої світової війни у вісй її складності та багатовимірності. Це долі людей, які вірили в Україну, змагалися за її державність, вільний та самостійний розвиток. Тому ця історія заслуговує на об’єктивне та справедливе висвітлення й оцінку…»…
…Нагадаю, що у ґаслі про полковника Петра Войновського, поміщеному у Вікіпедії, при кінці розлогого тексту коротко зазначено: «…Дружина — Наталка Нижанківська, родом зі Львова (батько був січовим стрільцем, а згодом артистом; мати — кравчиня, співала в українському театрі; мала двох братів та сестру). Донька — Оксана Базилевська (Войновська) одружена з православним священиком отцем Юрієм Базилевським….». Про свою дружину полковник Петро Войновський писав у своїх споминах: «…З характером Наталка, себе в кривду не дасть, це ж добре…». І далі: «…Та ж вона рішуча, а скільки мужності вимальовувалося на її вродливому обличчі, коли говорила про розправу над окупантами нашими…». «…Наталку Нижанківську у Львові шанують. Дівчина вона скромна і щира, дорожить своєю честю, характеру витривалого і цілеспрямованого, далека від обмов та жіночих пліток… Сама весела, товариська, любить писати вірші та прозу, також малює…». – «Наталочка саме та дружина, яку я так довго шукав…». – «…Випало придбати посілість у селі Таращани Серетського повіту. Наша доня Оксаночка Ірена народилася 23 жовтня 1938 року у Сереті…»
Марія Пастернакова у своїй книзі п.н. «Українська жінка в хореографії», що була видрукувана накладом Союзу Українок Канади із Фундації імені Наталії Кобринської (Вінніпеґ-Емонтон, 1963) більш докладно пише про доньку полковника Петра та пані Наталії Войновських, дружину отця Юрія Базилевського, – Оксану Ірену (з дому — Войновську): «…Мистецьке наснаження, яке у спадщині передали наші предки наступним поколінням, має нестримний вплив впродовж сторіч на духовість нашого народу і його творчі вияви. Навіть серед несприятливих умовин і поза межами батьківщини українські одиниці включаються всеціло у різні ділянки мистецтва, в процес його розвитку, у формування нового мистецького світогляду. Теж в класичному балеті появляються часто нові імена молодих українок, які покінчили професійні балетні студії й є сьогодні членами великих балетних ансамблів. Однією з тих, що сьогодні займають передове місце в балетному авангарді на чужині, є Оксана Войновська. Вона Оксана Войновська у класичному танці. Танцю в часі Другої світової війни в класі проф.Людмили Саєнко в Німеччині, відтак була ученицею пріма-балерини Валентини Переяславець в Ню Йорку, а опісля закінчила балетну школу д.ля молодих професіоналісток в Нюарку, вчилась в школі американського балету в Ню-Йорку під керівництвом найкращого сьогодні в балетному світі балетмайстра Баланчина. Вже за рік навчання в тій школі її призначили до найвищої професійної класи. Диплом з відзначенням відкрив їй дорогу на балетні сцени і перші її виступи були у групі відомого хореографа Ю.Лазовського. Після того брада участь в балетних виставах Ґільди Нортон а також в мексиканській балетній групі. Ступаючи все вище й вище по щаблях балетної кар’єри, Оксана Войновська виступала у різних танкових ансамблях в «Медісон Сквер ґарден», у «Карнеґі Рисайтел Галл» в Ню Йорку та на американських сценах та естрадах. Любов до мистецтва глибоко вкорінена Оксані, з нею вона прийшла на світ в родині видатних діячів української культури. Прадід Юліян Нижанківський, дід Амброзій були акторами і мають своє почесне місце в історії українського театру в Західній Україні, тітка Дарія (з Нижанківських) Снігурович є майстром сценічного танцю (про неї є окрема силюета) і дядько Богдан, відомий модерніст поет і письменник. Їх слідами йде надійна адептка класичного танцю Оксана Войновська, несучи в дарі Терпсихорі свою молодість, талант і кращі традиції української станкової культури….».
І насамкінець. – Як повідомляли буковинські медіа, рівно 10 років тому, 8 вересня 2013 року, в Ужгороді ЗО МГО «Сокіл» організував теренову гру, присвячену сотій річниці з дня народження командира Буковинського куреня Петра Войновського. – «Головною метою є показати молоді, що весело провести час разом можна і без алкоголю. Крім того, теренові ігри розвивають мислення та гуртують молодь. Тай, врешті, що може бути кращим, ніж вибратись на вихідних разом у ліс», – коментував тоді Томаш Лелекач. – Після такого активного відпочинку молодь зібралась в коло і прослухала лекцію про Петра Войновського, який «…у Пласті в 1930-х роках був відповідальним за роботу з молодшими пластунами з міщанської молоді Чернівців. В кінці літа 1932 року, дізнавшись про Голодомор на Україні, друкував та поширював з друзями-пластунами листівки і брошури про Великий Голод і терпіння українського народу…».
Я твердо переконаний, що й натепер чимало вихованців українських молодіжних організацій «Сокіл», Пласт та СУМ, – успішно виконують складні бойові завдання на московсько-українському фронті – під Бахмутом та Роботиним, Авдіївкою чи Мар’їнкою, Куп’янськом та Лиманом, – боронячи від ненависної московсько-азійської орди варварів ґвалтівників весь наш хліборбський і козацький нарід та нашу Святу Незалежність, що її колись здобував правдивий український патріот й справжній полковник Петро Войновський, про якого пам’ятають не лише на буковинських чи галицьких, але на полтавських теренах, звідки походить славетний рід православних священиків Базилевських.
…Незважаючи на жертви і кров нашого народу в теперішній війні проти московщини, чомусь мимоволі спрадають на думку знамениті слова, що «..щастя є сенс і призначення життя, єдина мета людського існування…», – бо всі ми дуже віримо в нашу перемогу над аґресором, після якої з розвалом останньої світової імперії орків-рашистів, назавжди запануємо на усій українській землі, як мовиться, «від Сяну до Дону».
Підготував Олександр Панченко, – приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету, – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області*
*Примітка: Світлини до цього узагальненого допису взято його автором О.Панчеко із таких джерел – Войновський, Петро, – «Моє найвище щастя: Спомини». /Літературний запис та передмова Б.Тимошенка. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги (1999); Дуда Андрій, Старик Володимир, – «Буковинський Курінь в боях за українську державність: 1918-1941-1944». — Київ-Чернівці: Товариство «Український Народний Дім в Чернівцях» (1995); Середницький, Ярослав, – «ПУМА – «Дроменар». Абвер. Книга 2. (Тернопіль, видавництво «Мандрівець» (2025); Хатній архів отця Юрія Базилевського та О.Панченка