Ідеї зображені в цьому фільмі століттями отруювали військове мислення.
Ми переклали цю статтю в Foreign Policy українською мовою тому що ми вважаємо її важливою для наших читачів. Оригінал тут What Ridley Scott’s ‘Napoleon’ Gets Wrong About War
2 ГРУДНЯ 2023 7:00. Франц-Штефан Гейді, старший науковий співробітник з кібер сил та майбутніх конфліктів, Міжнародний Інститут Стратегічних Досліджень.
Я лише аналітик з питань оборони, тож залишу фахові рецензії нового блокбастера Рідлі Скотта «Наполеон» тим багатьом критикам, які вже його рознесли. Щодо мене, то фільм справив враження тепленького меланжу батальних сцен і романтичних віньєток, але так і не дав відчути, що за людиною був Наполеон Бонапарт — солдат в двокутному капелюсі, який став французьким імператором, — ані того віку потрясінь, який Наполеон так сильно визначив. Попри те, що це грандіозний твір історичної драми від режисера таких шедеврів, як «Той, що біжить по лезу», «Тельма та Луїза» та «Падіння чорного яструба», фільм дивним чином не розважає.
Моя точка зору на “Наполеона” інша. Фільм Скотта стоїть у довгому ряду фільмів, романів і навіть історичних книг, які дали світові абсолютно неправильне уявлення про те, як ведуться війни — і, що ще важливіше, – як у них перемагають. А це має значення, тому що міфічна ідея війни, закладена в “Наполеоні” та багатьох інших творах, настільки поширилася в нашій культурі та дискурсі, що в кінці кінців почала впливати на фактичні рішення щодо справжніх воєн.
Назвемо це міфом про вирішальну битву. “Наполеон”, зосереджуючись на знаменитих битвах, таких як Аустерліц і Ватерлоо, закріплює небезпечну ідею про те, що війни вирішуються великими і кровопролитними зіткненнями. Одержимість цією ідеєю така ж давня, як і письмова історія, але в популярній культурі англомовного світу цей міф можна простежити від публікації в 1851 році «П’ятнадцяти вирішальних битв світу: від Марафону до Ватерлоо», яка започаткувала цілий жанр творів, зосереджених на битвах, які, як вважається, одноосібно змінили хід історії. У кінематографі згадайте «Найдовший день», «Мідвей» і «Сталінград»; а перелік книжкових історій битв занадто довгий, щоби його починати. Жанр включає в себе навіть альтернативну історію: фільм 1993 року «Геттісберг», заснований на романі Майкла Шаари «Ангели-вбивці», припускає, що Південь міг би виграти громадянську війну в США, якби битва за Геттісберг пішла інакше.
Незалежно від того, чого навчили нас ці твори, вирішальна битва — це міф. Війни між великими державами вирішуються не великими битвами, а в процесі виснаження і втрат солдатів і техніки, що, у свою чергу, визначається такими факторами, як чисельність сил, тилове забезпечення, виробництво та технології. Битви, великі й малі, важливі лише в тій мірі, в якій вони прискорюють виснаження й підривають сили іншої сторони. Проте міф про вирішальну битву — ідея про те, що ворога можна перемогти в одному великому і кривавому, але короткому бойовому зіткненні — залишається потужним. Цей міф також небезпечний, тому що впливає не лише на звичайних кіноглядачів, а й на військових командирів та політичних лідерів. Іншими словами, саме на тих, хто вирішує, чи починати війну і як її вести.
Навряд чи дивно, що Рідлі Скотт фіксує увагу на боях. Наполеон провів численні кампанії, кульмінацією яких стали великі і ретельно підготовані битви, після яких переможена сторона шукала миру; у битві під Аустерліцем Наполеон розгромив союзні армії Австрії та Росії, змусивши першу просити миру, а другу відступити додому. Але найвідоміша перемога французького імператора у 1805 році була лише епізодом у довгій війні, яка закінчилася лише через 10 років, після великих втрат і взаємного виснаження.
Зацикленість на вирішальних битвах, організованих блискучим полководцем, таким як Наполеон, століттями отруювала західне військове мислення припущенням про те, що війни великих держав можуть бути швидкими. Ідея про те, що супротивника можна рішуче перемогти лише в одній або кількох битвах, стимулювала політичне та військове казино: згадайте німецький план Шліффена, який робив ставку на одноразове рішуче оточення французьких військ і їх швидке знищення або капітуляцію в 1914 році, – з катастрофічним результатом втягнення більшої частини Європи в м’ясорубку, яка за чотири роки перемолола і вбила мільйони солдатів. Ідея швидкої, вирішальної битви надихнула тодішнього лідера Іраку Саддама Хусейна вторгнутися в Іран у 1980 році, – за чим послідували жахливі криваві вісім років війни на знищення.
Ближче до нашого часу президент Росії Володимир Путін вважав, що один рішучий стрибок на Київ на початку 2022 року швидко й безболісно завоює Україну. Після сотень тисяч смертей жорна цієї жахливої війни продовжують молоти. Попри всю увагу на швидких кампаніях і вирішальних баталіях Наполеона, його війни розповідають схожу історію тривалого й болісного виснаження: понад 5 мільйонів європейських солдатів були вбиті або загинули іншим чином під час наполеонівських воєн, – відносно загального населення на той час, це масове знищення нарівні з Першою світовою війною. Лише Франція втратила близько 860 000 солдатів, у тому числі 38% усіх чоловіків, народжених між 1790 і 1795 роками.
“Наполеон” — це лише фільм, але від цього не легше. Існують свідчення про випадки, коли фільми впливали на рішення політика розпочати війну. У 1970 році, наприклад, тодішній президент США Річард Ніксон неодноразово дивився фільм “Паттон” під час процесу ухвалення рішення про поширення В’єтнамської війни на Камбоджу, надихаючись силою волі та беззастережною вірою у військову міць США героя того фільму генерала Паттона. Одне академічне дослідження показало, що популярна культура, включно з художніми фільмами, може формувати наше мислення щодо безлічі питань, і немає жодних підстав вважати, що військові офіцери та політики вільні від цього впливу. Але фільми також можуть допомогти уникнути війн. Колишній президент США Рональд Рейган під впливом телефільму «На наступний день» та роману Тома Кленсі «Червоний шторм піднімається» почав наполягати на контролі над ядерною зброєю. Втім, якщо особи, які приймають рішення, і військові лідери схильні вести війни своїх фантазій, тоді популярна культура, яка зміцнює ідею, що війни можуть бути короткими та вирішальними, може стимулювати бажання до швидких військових рішень політичної проблеми.
У “Наполеоні” є багато іншого, що змусило мене здригнутися як військового аналітика. Те, що ви бачите на екрані, абсолютно немає ніякого відношення до війни в епоху Наполеона — насправді, через хмари пороху з мушкетів того часу ви взагалі мало що побачили б на полі наполеонівської битви, це по-перше. Батальні сцени у фільмі — якась голлівудська суміш із середньовічних рукопашних боїв, безглуздих канонад і наступів піхоти в стилі Першої світової війни.
Одна сцена виділяється особливо – це апокрифічне зображення Наполеона на чолі кавалерійської атаки на нібито російські лінії в битві під Бородіно. Як колишній офіцер артилерії, Наполеон, звичайно, ніколи в житті не вів за собою кавалерійські атаки. Незважаючи на таку фіксацію Скотта на битвах Наполеона, він, схоже, дивним чином не зацікавлений у тому, як воював справжній Наполеон, і настільки ж байдужий до зміни характеру наполеонівської війни. До 1812 року вороги Наполеона не тільки навчилися адаптуватися, наслідуючи французький стиль бою, але й самі битви перетворилися на м’ясорубку такого масштабу, що ніхто один їх не міг контролювати. У битвах під Ваграмом (1809), Бородіно (1812), Лейпцігом (1813) були задіяні сотні тисяч військ і багато сотень гармат. Думка про те, що в битві 1812 року командувач армій своєї країни міг дозволити собі очолити кінну атаку, є настільки абсурдною, що завдяки цій сцені «Хоробре серце» Мела Гібсона — який вважається одним із найбільш історично неточних фільмів за останні десятиліття — виглядає зразком історичного реалізму.
Військовий геній Наполеона полягав не лише в особистому героїзмі чи вправній тактиці бою, але, що важливіше, у його баченні структурних реформ. Наполеон допоміг інституціоналізувати систему армійських корпусів, розділивши великі армії на менші, щоб забезпечити більш ефективне командування та управління, а також більшу швидкість і дальність дії. Ключем до цієї нової системи корпусів були маршали Наполеона – видатні військові офіцери, які залишалися було не переможеними в боях, і смерть яких Наполеон гірко оплакував. Саме маршалам та іншим офіцерам Наполеон делегував повноваження; вони виявилися головною перевагою, яка сприяла його перемогам. У фільмі цим колоритним незалежним діячам відводиться роль лакеїв.
Дикі “знахідки” фільму йдуть набагато далі. Британська армія, очолювана герцогом Веллингтоном, займає помітне місце, хоча вона відігравала лише незначну роль у битві. Британський внесок у поразку Наполеона полягав не в бойових діях, а в морській блокаді та фінансуванні величезних постійних армій Австрії, Пруссії та Росії, які несли основний тягар битв. Герцог Веллингтон та Наполеон ніколи не зустрічалися особисто, це ще один винахід у фільмі, який можна було б пропустити, і фільм нічого б не втратив, – ця сцена позбавлена змістовного діалогу, який міг би допомогти глядачам краще зрозуміти непостійний, примхливий і безжальний характер Наполеона. Натомість Скотт міг би зобразити гарячу суперечку між Наполеоном та австрійським дипломатом принцем Клеменсом фон Меттерніхом під час їх знаменитої восьмигодинної зустрічі в Дрездені, тодішній столиці Королівства Саксонія, у 1813 році. Ця зустріч переконала Меттерніха в небезпечному психічному стані французького імператора і неможливості укласти мир, поки він буде правити.
Немає підстав вважати, що міф про вирішальну битву найближчим часом втратить свою силу. Як пише історик Катхал Дж. Нолан у «Привабливості битви»: «Ідея вирішальної битви завжди буде більш привабливою, ніж перемога через виснаження — морально та естетично; для генералів і теоретиків, а також громадськості, яка жадає новин про війну». Нолан міг би додати до цього списку і режисерів.
Будемо сподіватися, що військові стратеги та планувальники сил США та НАТО не черпають надто глибоко натхнення у зображенні Рідлі Скоттом наполеонівських битв. І так погано, що привабливість вирішальної битви вже формує обговорення у США, яким чином вести можливу майбутню війну з Китаєм через Тайвань. Ігнорування ймовірного виснажливого характеру та тривалості такої боротьби, а також потреб у живій силі, озброєнні, боєприпасах, виробничих потужностях і політичної сталості, які це спричинить, може призвести до катастрофи для Сполучених Штатів та їхніх союзників. Зображення тривалого виснаження, зношення, перемелювання замість драматичних зіткнень, безсумнівно, було б нудним кіно, – особливо тому, що варто лише поглянути на Україну і побачити тривалий процес виснаження в реальному житті. Тим не менш, позбавлення Наполеона романтизму, пов’язаного з епічними битвами, результат яких залежить від архетипного героя на коні, було б маленьким першим кроком у кращому розумінні не лише минулих війн, але й того, як будуть вестися війни в майбутньому.
Переклав Геннадій Цупін
Оригінал тут What Ridley Scott’s ‘Napoleon’ Gets Wrong About War, в ньому є багато посилань на англомовні статті.
