Український вибір північних повітів Чернігівщини

Перемикач мов

В травні 1917 року делегація від Української Центральної Ради вела переговори з Тимчасовим Урядом Російської імперії стосовно визнання автономії України. Між ін­шим українська делегація наполягала, аби майбутня автономія включила землі, де українці становлять більшість, а саме: Київську, Полтавську, Чернігівську, Волинську, Подільську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську та деякі прилеглі до них території. Після проголошення І Універсалу Центральної Ради наприкінці червня – на початку липня того ж 1917 року велись нові переговори, цього разу в Києві, між представниками Тимчасового Уряду та керівництвом УЦР. Але тоді досягнута угода, зафіксована декларацією Тимчасового Уряду та II Універсалом УЦР, не накреслила межі автономної України. Не розв’язував проблеми і проєкт «Статуту вищого управління України», який розробила Центральна Рада. Ймовірно, керівництво Центральної Ради прагнуло вирішити пи­тання про автономію в принципі, не наголошуючи поки що на кордонах.

Втім відсутність конкретної домовленості дуже швидко далася взнаки. Дещо стабілізувавши своє становище після липневих подій Тимчасовий Уряд Російської імперії в Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 року обмежив автономію України теренами п’яти губерній (Київська, Полтавська, Чернігівська, Волинська, Подільська), виділивши, крім того, Стародубський, Суразький, Новозибківський, Мглинський повіти Чернігівської губернії як неукраїнські. Між тим, ще в червні 1917 року таке їх трактування заперечували місцеві мешканці.

Політична українізація Північної Чернігівщини влітку 1917 року

8–10 червня 1917 року в Чернігові проходив український губернський з’їзд, що, фактично, за складом учасників, значною мірою трансформувався 10 – 12 червня у Другий губернський селянський з‘їзд. Несподівано для організаторів на національний з`їзд без запрошення з`я­вились делегати від чотирьох північних повітів. З огляду на збіг у часі, ймовірно, що це делегати селянського з’їзду, які завітали на український, до якого їх не запросили. Делегати «дуже обурились, що їх, нібито не хочуть прийняти до автономної вільної України» та заявили, що «во­ни, хоча не вміють розмовлять по-вкраїнському, але завжди були, єсть українцями, і просять їх від вільної України не одштовхувати». Після деякого сум’яття з`їзд визнав їх повноваження та прийняв невеличку резолюцію: «Зважаючи на те, що на з’їзд заявились представники північних пові­тів Чернігівщини і в своїх привітаннях зазначили, що вони не хочуть при майбутньому будуванні автономії України терять історичного зв’язку з рідною землею і прохають од імені пославших їх селян при­лучити ті повіти до краєвої оранізації – Центральної Ради, – з’їзд постановив уважати Суражський, Стародубський, Мглинський, Ново­зибківський та Новгород-Сіверський повіти за українські».

Отже, питання про приналежність північних повітів Чернігівщи­ни постало з усією гостротою, і, якщо керівникам Центральної Ради в той період було, так би мовити, не до північних територій, то ініціатива перейшла на місця. Як дуже швидко з’ясувалось, селяни у своєму бажанні жити в Україні виявилися непоодинокі. 9 липня 1917 року в Новозибкові за ініціативою місцевих діячів була скликана нарада з представників повітових гро­мадських організацій, в якій взяли участь посланці виконкомів гро­мадських, земельних та продовольчих комітетів, повітових рад робіт­ничих, військових та селянських депутатів, земств, кооперативів для обговорення подальшої долі північних повітів. На той час – це вся представницька влада. Нарада ухвалила таку резолюцію: «Так как между северными й южними уездами Черниговской губернии исторически существует политически-культурная й зкономическая связь, то северные уезды губернии (Новозыбковский, Мглинский, Стародубский, Суражский й Новгород-Северский), не отделяются от южных, а остаются в территории автономной Украйни с обязательным обезпечением прав меньшинства населе­ння». Була створена спеціальна комі­сія для з’ясування ставлення населення зазначених уїздів (повітів) до України.

Наведені рішення не дають підстав для подвійного трактування. Щоправда, вони як вияв громадської думки мали декларативний ха­рактер та не створювали юридичних наслідків. Інший вияв громадської думки в північних повітах зафік­совано у спогадах Дмитра Дорошенка, якого в серпні 1917 року призна­чили на посаду Чернігівського губернського комісара Центральної Ради: «…Північні черні­гівці ніяк не хотіли відлучатись від решти губернії, а заразом і Укра­їни. Коли Тимчасове Правительство задумало відрізати чотири пові­ти… від території автономної України, з усіх кутків посипались про­тести, делегації, телеграми проти того відлучення».

На підставі наведених фактів можемо зробити вис­новок про існування досить потужного руху за приєднання північних повітів до України, який охоплював різні прошарки населення. Між іншим губернський комісар Дмитро Дорошенко доволі докладно описує яким чином він поєднував непоєднуване – фактично здійснював управління начебто відокремленими від автономної України північними губерніями. Складається враження, що в цьому випадку для нього самого залишалося загадкою як поділялися його повноваження як губернського комісара Генерального Секретаріату Української Центральної Ради і його ж – від імені Тимчасового уряду Російської імперії. Тобто – фактично, жодного відокремлення від автономної України не було.

Разом із тим, північ Чернігівщини – далеко не Полтавщина чи Київщина, якщо мати на увазі силу українського руху. В органах місцевого самоврядування тут ма­ли великий вплив сили, які намагалися уникати прямої відповіді на питання, очікуючи як розвиватимуться події. Так, з усіх міських дум, обраних влітку 1917 року на основі нового законодавства, лише в Стародубі відомо про двох гласних від української громади. Тож зовсім не випадково, що під час ви­ступу Лавра Корнілова у північних повітах не знайшлося, на відміну від інших регіонів України, жодного органу місцевого самоврядування, який би висловив підтримку не лише Тимчасовому Уряду, але й Українській Центральній Раді. То була масова практика й присутність або відсутність тези про підтримку УЦР відображала позицію органу місцевого самоврядування. Та навіть більше, міська дума Новгорода-Сіверського, міста, яке, на відміну від Стародуба, Новозибкова, Суража, Мглина, включалося Тимчасовим урядом Росії до скла­ду автономної України, ухвалила резолюцію, де в категоричній формі заперечила приналежність як міста, так і повіту в цілому до України. Дума зажадала проведення всенародного опитування з цьо­го питання або, принаймні, відповідних рішень органів місцевого самоврядування. Тобто вимагала поширити на територію міста та уїзду (повіту) норму «Інструкції…», що стосувалася чотирьох північних повітів у частині визначення їх територіальної приналежності. Інші міські думи, на нашу думку, не прийняли анало­гічних рішень у той період лише тому, що ці повіти офіційно не підпорядковувалися Генеральному Секретаріату УЦР.

Залізничний вокзал у Гомелі.
Світлина надана Валентиною Мятлицькою.

Отже, ситуація в північних повітах Чернігівщини виглядала неоднозначною. У громадській думці існували різні точки зору стосовно питання, що роз­глядається. Крім того, за ступенем впливу на населення розклад політичних сил на півночі Чернігівщини більш близький до ро­сійського, ніж до українського. Про це свідчать результати виборів до Всеросійських Установчих Зборів, що відбулися на теренах Чернігівської губернії 26–28 листопада 1917 року:

Повіти

 

укр. есери УПСФ (есефи) більшо­вики меншо-вики російські есери кадети голосу­вало
Стародубський 2408 1008 29305 429 12811 2507 51983
Новозибківський 4204 213 39792 560 8782 2755 61877
Суразький 1156 467 42465 1563 29959 1480 80799
Мглинський 4708 486 32472 668 11187 1166 52226
разом 12476 2174 144034 3220 61739 7908 250458
Н.-Сіверський 20816 231 30325 987 9991 1391 67121

Як видно з таблиці, найбільшу кількість голосів у чотирьох північ­них повітах отримали більшовики – 58% та російські есери – 25%. Українські партії мали разом 6%, з них українські есери 5%, УПСФ (соціалісти-федералісти) – 1%. У Новгород-Сіверському повіті більшовики отримали 45%, російські есери – 15%, українські есери – 31%. Для порівняння наведемо результати виборів в Українські Установчі Збори, що відбулися 5–7 січня 1918 р.:

Повіти Укр. есери Укр. соц. дем УПСФ (есефи) біль-шовики меншовики Рос. есери кадети голосувало
Стародубський 3561 24 135 9596 154 461 781 16024
Новозибківський 4114 40 71 2731 194 213 1565 11301
Суразький 4685 13 271 24341 373 56 529 33203
Мглинський не відбулися
разом 12540 77 477 36668 727 730 3075 60528
Н.-Сіверський 2001 2 143 21807 193 147 384 26054

Наведені результати демонструють значне зростання відсотку виборців, які голосували за українські партії у Стародубському, Новозибківськму, Суразькому повітах – до 21,8%, з них за українських есерів 21%. Більшовики отримали цього разу 60,5%, російські есери – 1%. Водночас в Новгород-Сіверському повіті тенденція була протилежна: за українських есерів про­голосувало 5%, а за більшовиків – 84%.

Зазначимо, що великий відсоток голосів, поданих за більшови­ків, не є, на нашу думку, прямим відображенням оцінки населення повітів їх приналежності до України та її держави. Більшовики здобули собі популярність, насамперед, завдяки радикальним соціальним гаслам. Що ж до на­ціонального питання, то влітку 1917 року РСДРП(б) виявилася єдиною російською партією, яка виступила на захист Української Центральної Ради після проголошення І Універсалу. Формально більшовики визнавали право націй на самовизначення взагалі й, у 1917 році, право на національно-територіальну авто­номію України зокрема, навіть не заперечували проти її повного відокремлення. Інша справа, що наступна російсько-українська війна розкрила їхні реальні плани. А в листопаді 1917 року та й значною мірою на початку січня 1918 року голосування за більшовицький список і прагнення бачити свій повіт у складі України в масовій свідомості ще не супере­чили одне одному.

Після більшовицького перевороту: перехід на сторону Центральної Ради

Між тим специфіка політичних процесів в Україні посилювалася. Наприкінці жовтня 1917 року в Петрограді стався більшови­цький переворот, а в Києві утвердилась влада Української Центральної Ради. На виборах до Всеросійських Установчих Зборів у Росії великий відсоток голосів от­римали більшовики, а в Україні вони програли. Натомість абсолютну більшість здобули українські есери. Це певною мірою змушувало ро­сійських есерів, меншовиків, кадетів шукати спільників серед ідеологічно близьких українських партій. Склалася ситуація, коли, як відзначав Дмитро Дорошенко, навіть у неукраїнських колах «…з відділенням України від збільшовиченої Москви, надіялись на збереження у нас ладу і спо­кою». Безумовно, такі обставини з огляду на склад демократичної обраних гласних сприяли позитивному вирішенню ор­ганами місцевого самоврядування північних повітів Чернігівщини пи­тання про їх приналежність до України, поки що як автономії.

Відзначимо таке. Згідно з Інст­рукцією Тимчасового Уряду Росії Генеральному Секретаріату Центральної Ради повноваження останнього визнавались у межах п’яти губерній, але без чотирьох північних повітів Чернігівщини. Водночас інструкція стверджувала, що ці повноваження «могут быть распространяемы и на другие губернии или на части их, в случае если образованные в их губерниях, на основании постановлення Временного Правительства, земские учреждения выскажутся за желательность такого распространения». Власне цим пунк­том скористалась УЦР після повалення Тимчасового Уряду Росії для легі­тимізації свого рішення про розповсюдження української влади на де­в’ять губерній. Протягом листопада – грудня 1917 року майже всі органи місцево­го самоврядування дев’яти губерній визнали владу Генерального Сек­ретаріату УЦР. При цьому присутність-відсутність гласних від українських політичних сил значної ролі не грала – це той випадок, коли під загрозою фізичного знищення консенсус знайшовся доволі швидко.

Тому поворот у ставленні Києва до питання про приєднання північних повітів до України стався відразу після повалення Тимчасового Уряду, у зв’язку з ухваленням рішення та  наступною підготовкою виборів до Українських Установчих Зборів. Зафіксовано воно у III Універсалі Української Центральної Ради, яким власне проголошено створення УНР. Між іншим, в тексті документу  немає жодних виключень зі складу Чернігівської губернії. Тоді ж український Центрвиборчком розіслав телеграми й наказав місцевим комісіям, що займали­ся виборами до Всеросійських Установчих Зборів, готувати нові вибо­ри. Деякі місцеві комісії, в тому числі Новозибківська, відмовились проводити вибори до Українських Установчих Зборів, мотивуючи тим, що їх повіти не належать до України. У відповідь Центрвиборчком, наскільки це було можливим, починає тиснути з метою добитися згоди на проведення виборів. В підсумку, після деякої затримки, Києву вдалося досягнути бажаного. Прийняття місцевими комісіями позитивного рішення стосовно виборів було неможливим без згоди на це органів місцевого самоврядування. Більше того, саме необхідність прийняття такого рішення змусила земства та думи північних повітів Чернігівщини поквапитись та зайняти чітку позицію стосовно приналежності до все ще автономної УНР.

Як з’ясувалось, найбільш проукраїнськими виявились Стародубський та Новгород-Сіверський повіти. Вже на першому засіданні пере­обраного восени 1917 року на основі нового законодавства Стародубського земства 24 листопада 1917 року було заслухано питання про приєднання до Української Народної Республіки. Доповідь зробив голова Стародубського українського товариства Ф. Кибальчич. Питання не викликало суперечок серед гласних, і після невеликого обговорення була ухвалена резолюція: «…Признать: а) Стародубский уезд входит в состав автономной Украины; б) что виработка закона о пределах автономии относится к компетенции Всероссийского Учредительного Собрания и в) признать участие в выборах в Украинское Учредительное Собрание».

На жаль, не вдалося знайти відповідного рішення Стародубської міської думи, але відомо, що 25 листопада 1917 року вона відмовилась обирати делегата на Велику Білоруську Раду, мотивуючи це тим, що Стародубський повіт, вже приєднався до України.

Так само на першому засіданні (14 грудня 1917 року) питання про приєднання до УНР розглянуло Новгород-Сіверське повітове земське зібрання. Під час обговорення з’ясувалось, що вересневу постанову Новгород-Сіверської міської думи (коли гласні відмовилися висловити підтримку УЦР), на думку гласних, громадськість зрозуміла неправи­льно. Натомість дещо несподівано виявилось, що остання, за словами представника міської думи Н. Шевердіна, таки визнає владу Українську Центральну Раду як крайову, лише кінцеве вирішення питання про територію автономної України покладає на Всеросійські Установчі Збори. Таким чином, попередню заяву думи гласні дезавуювали. Що ж до земських гласних, то їх загальний настрій висловив голова земського зібрання А.А. Кононенко: «Мы, господа гласные, которых население прислало сюда строить, а не разрушать не можем пойти за народными комисарами. Рада зовет нас своим универсалом к организованому, созидательному народному творчеству… Наши пути сходятся. Мы только за Радой можем пойти (аплодисменты)». Земство підтримало свого голову й одноголосно постановило приєднатися до УНР.

У вітальній телеграмі на адресу Української Центральної Ради зазначалось:

«Зібрання має надію, що Центральна Рада прийме всі засоби, щоб забезпечить інте­реси трудящого люду, встановить лад на Украйні, заборонить народне богатство, пробудить в українській народности порозуміння сучасного політичного моменту й тим доведе спокійно Украйну до Українських Установчих Зборів. З свого боку Земське зібрання в лиці своїх народ­них виборців буде підтримувати на місцях всі розпорядження Ради, направлені по цій дорозі. Зібрання тож має надію, що розпоряджен­ня Ради дадуть змогу организовать Всеросійську Федеративну Рес­публіку й теж дадуть Всеросійським Установчим Зборам владу і силу зібранні тепер від них».

В інших повітах справи виглядали значно складніше. На початку листопада 1917 року відмовилось приєднатись до УНР Мглинське земське зіб­рання, тягнули з рішенням Новозибківське та Суразьке земства. По­казовим є обговорення цього питання в Новозибківській міській думі. 9 листопада на своєму засіданні вона приєдналась до Всеросійського союзу міст. Водночас думі було запропоновано взяти участь у на­раді цієї організації в Гомелі та у з’їзді Українського союзу міст у Ки­єві. Вирішили послати гласних на обидва зібрання. 23 листопада 1917 року на приватній нараді гласних думи оприлюднила свою позицію міська управа. Вона пропонувала щодо Української Центральної Ради  «…различать, во-первых, требования чисто формального характера, которые вытекают из существа административного управления, центром которого для нашего города служит Чернигов й второе, признание за Центральной Радой [полномочий] высшего органа правительственной власти на Украине, к каковой по географическому положенню принадлежит вся Черниговская губерния». Така позиція яскраво свідчить про розгуб­леність керівників думи перед подіями, що, розвивалися. Було зрозуміло, що у більшовицькій Росії шансів на політичне виживання у них немає, лише приєднання до УНР могло дати таку надію. Тим не менше гласні ніяк не наважувались зробити рішучий крок. Мабуть, саме тому управа пропонувала дивну формулу: «Распоряжения, идущие от Черниговского комиссара, являются для городского общественного управления приемлимыми». Управа також пропонувала визнати Українську Центральну Раду вищим органом урядової влади на Україні як з практич­них міркувань (більшовицький заколот), так і тому, що в УЦР пред­ставлені всі народи, які проживають в Україні. Водночас управа зали­шала остаточне рішення щодо приєднання відкритим до всенародного голосування. Але і через тиждень на засіданні думи 30 листопада 1917 року пи­тання вирішено не було. Лише 11 грудня дума нарешті спромоглася поставити крапку. Міський голова В.Г. Євтушевський, аргументуючи необхідність приєднання до УНР, заявив: «…Мнение управи не субъективно, а сходится с мнением горожан города Новозыбкова». Важко сказати, чи то справді була якась форма опитування, чи то просто го­лова висловив громадську думку. Гласний А.Ф. Афанасьєв, який робив доповідь з цього питання, заявив, що автономія України давно ви­знана Тимчасовим Урядом Росії, що оголошення республіки в Україні обу­мовлено політичним моментом, і що Українська Центральна Рада є органічним центром боро­тьби з анархією. У резолюції, ухваленій на пропозицію російських есерів, відзначалось:

«…Считая, что Новозыбковский уезд исторически й административно связан с Украйной, что бытовими й экономическими условиями своей жизни он также к ней тяготеет, Новозыбковская городская дума, избранная всеобщим, прямим, тайным й равным голосованием, признавая УНР как составную часть России, которая должна являться демократической Российской республикой, й Цент­ральную Украинскую Раду й Генеральний Секретариат – Верховни­ми органами власти на Украйне, высказывается за то, что город Новознбков должен принадлежать к Украинской республике. Вместе с тем Новозыбковская городская дума находит, что окончательное закрепление границ территории Украинской республики, а также окон­чательное включение города Новозыбкова, должно принадлежать Всероссийскому Учредительному Собранию, в согласии с результатами плебисцита…».

12 грудня 1917 року питання обговорювалось Новозибківським повітовим земством. Попередньо воно запросило висловити свою думку з приво­ду приєднання до УНР усі волості й міські управління повіту. На їх основі ухвалена постанова: «…В виду ясно й определенно выраженной воли почти всего населення Новозыбковского уезда о присоединении к Украине, Новозыбковское Уездное Земское Собрание, являясь внразителем мнения населения всего уезда, санкционирует эту волю отдельных волостей, города й посадов…». Передбачалось створи­ти комісію для проведення виборів до Українських Установчих Зборів.

На жаль, не вдалося знайти протоколів Суразького та Мглинського повітових земств, де б фіксувалося обговорення приєднання цих повітів до УНР. Але про сам факт ухвалення відповідних рішень відомо.

Гомель, будинок предводителя міського дворянства Є. Стоша.
Світлина надана Валентиною Мятлицькою.

2 грудня 1917 року на засіданні Суразької міської думи гласний А.З. Юдович оголосив рішення повітової земської управи щодо приєднання до УНР і запропонував думі вирішити питання в позитивному сенсі. Ду­ма погодилась і ухвалила провести вибори до Українських Установчих Зборів. 4 грудня питання обговорювалося в Клинцівській думі Суразьского повіту. Гласний Поляков, агітуючи за приєд­нання до УНР, тоді зазначив – Суразьке, Новозибківське, Стародубське земства вже визнали владу Української Центральної Ради. Інший гласний А.Я. Писин вважав: «Решая вопрос об Учредительном Собрании, Думе приходится решать вопрос принципиальньїй: присоединяемся ли мы к Великой Украине или к Великороссии». В результаті обговорення дума одноголосне ви­знала «желательным й необходимым участие населення п. Клинцы в виборах в Украинское Учредительное Собрание». Місцеве самоврядування ще одного містечка Су­разького повіту, Святська, прийняло аналогічне рішення 19 грудня 1917 року.

У середині грудня 1917 року в Києві отримали телеграму: «Киев. ГС. Мглина 432-15-16-13-130. Мглинское уездное земское собрание постановило присоединиться к  Украине. Председатель уездной земской управи».

14 грудня 1917 року міська дума Мглина ухвалила: «Городская дума, являясь выразительницей мнения всего населення города Мглина, заявляет о присоединении к УНР й уполномачивает Председателя Думн сообщить об этом Украинской Ценральной Раде». Було також ухвалене рішення про участь у виборах до Українських Установчих Зборів.

Північна Чернігівщина і білоруське питання

Привертає вагу, що двічі органи місцевого самоврядування порушували також питання білоруської приналежності зазначених територій – у Стародубській та Новозибківській міській думах. В першому випадку – рішуча відмова, а в другому – компромісне рішення, що відкривало можливості для подвійного (якщо не потрійного) його трактування у майбутньому. Це відгомін пошуків білорусами меж своєї майбутньої держави. Відповідно протоколу з’їзду білоруських національних організацій, що проходив у 25–27 березня 1917 року, частина Чернігівської губернії розглядалася етнографічною комісією як кордон межі розселення білоруського народу. Як саме, на думку білоруських національних діячів мала пройти межа, засвідчує інший протокол – засідання Делегації Народного Секретаріату БНР в справі перемовин з Українською Народною Республікою від 20 квітня 1918 року: білоруси наполягали, аби відправною точкою на сході вважалося злиття річок Судості та Десни біля містечка Грем’яч, а українська делегація – містечка Мглин, тобто вважали, що всі північні повіти Чернігівщини – українські, а саме:

«На наше предложение наметить проэктируемую ими пограничную линию українцы провели её так: Мглин, от него по северной границе Черниговщины на юго-запад до Ветки, дальше через Гомель на Днепре на Загорье, Комаровичи, Морочь и прямо на запад до Выгановского озера, считая эту точку основной, и конечную, за которую намечать дальше линию они не уполномочены и не в праве, т.к. дальше линия уже проведена в Бресте, по мирному договору Украины с Центральными державами. При намерении указанной линии они руководились необходимостью сохранить за Украиной Припять и железную дорогу Пинск – Гомель. Белорусская делегация провела свою линию так: от слияния речки Судости с Десной возле Гремяча по Десне до Чернигова, оттуда прямой линией на Дерновичи, дальше на Злодин, Стлин, Пинск, Дрогичин и дальше на запад до границы Гродненской губ., т.е. провели таким образом, чтобы сохранить за собой Припять, жел[езную] дор[огу] Брест – Брянск и северные уезды Чернигоучщыны». Чувствуется, что все это диктуют им немцы и украинцы настаивают на этом, чтобы обезопасить себя (стратег[ические] сообр[ажения]) с севера, если при слабости Беларускае Республики змогуць запановаць там Великоросия цы Польшча».

Під час дискусій, що розгорнулися, професор Митрофан Довнар-Запольський закликав «не уступать империалистическим тенденицям Украины. За повідомленням газети «Голос Киева» від 31 травня 1918 року «Представники білорусинів професор Довнар-Запольський, Цвикевич і Курилович просили Раковського, щоби большевицька мирна делегація обороняли інтереси білоруського народу від можливості прилучення части Білорусі до Української держави». Тобто, фактично, йдеться про збіг інтересів представників БНР та РСФСР.

Палац Рум’янцевих і Паскевичів у Гомелі.
Світлина надана Валентиною Мятлицькою.

Як згодом з’ясувалося, стосовно небезпеки з півночі для України, в тому числі – з Гомельщини та Брянщини, українські переговорники в 1918 року не помилялися. Більше того, їхні побоювання, причому саме з вище зазначеної причини, спрацювали на початку ХХІ ст. – 24.02.2022 року, коли Україна була атакована рашистами, в тому числі зі сторони Білорусі. Геополітичні рішення мають величезну інерцією. Разом із тим претензії української сторони щонайменше на північні повіти Чернігівської губернії підтверджувалися рішеннями демократично обраних земств та міських дум. Білоруська позиція зі сторони органів місцевого самоврядування на території що розглядається підтримки не мала.

Отже, наведені документи свідчать, що органи місцевого самовря­дування всіх північних повітів Чернігівської губернії, як того вима­гала інструкція Тимчасового Уряду Росії, визнали свою приналежність до України. Цей крок не зумовлений якоюсь однією причиною: чи то розмахом руху за приєднання, до України, чи тиском з боку Української Центральної Ради, чи ситуацією, що склалася в листопаді – грудні 1917 року. Маємо їх комбінацію та, як наслідок, наведені рішення. Їх вагомість підси­лювалась тим, міські думи та земства, були єдиними легітимними місцевими органами влади та й найбільш легітимними на всіх революційних просторах колишньої Росії що розпалася також. Звичайно, у рішеннях органів місцевого самоврядування йшлося про автономну республіку в складі незрозуміло якої  Російської федерації. Але ж тоді керманичі УЦР ще міцно тримались за ідею феде­рації й лише подальші події змусили їх проголосити незалежність УНР. Крім того, й органи місцевого самоврядування інших українських губерній, приймаючи рішення про визнання влади Гене­рального Секретаріату Центральної Ради, також мали на увазі саме автономію, яка вже за кілька тижнів проголосила свою незалежність.

Боротьба УНР та більшовиків за Північну Чернігівщину

З рішень повітових земств та міських дум видно, що остаточне слово вони залишали за Всеросійськими Установчими Зборами, які б мали винести рішення на основі всенародного голосування в уїздах (повітах) щодо державної приналежності території. Але ж конституанту розігнали більшовики та ліві есери. Стосовно референдуму – формально в 1918 року він проводився. Сучасна дослідниця Ірина Еткіна стверджує: «Скориставшись ситуацією, більшовицька влада почала готувати населення півночі Чернігівської губернії до «плебісциту». Для цього з Москви до Мглина було прислано 40 агітаторів, що дискредитували владу Української Держави. І зрештою московська комісія під загрозою арештів і розстрілів змушувала перелякане населення північних повітів заповнювати анкети за приєднання до Радянської Росії». Це дійство відбувалося під час мирних російсько-українських переговорів у Києві. Такі засоби «агітації» (добре знайомо нинішнім поколінням) російська влада застосувала понад сто років тому. Втім все ж таки факт проведення «референдуму» важливий – чомусь для  окупантів виявилося недостатньо просто контролювати територію та її населення, натомість вони влаштували виставу з голосуванням. На нашу думку його мета – дезавуювати попередні рішення демократично обраних органів місцевого самоврядування, які, за рішенням уряду, отримали право визначати до якої держави їхні території належатимуть. Тобто йшлося про легітимацію влади на захопленій території.

Між тим після підписання в 22 січня (9 лютого) 1918 року Берестейського миру межі Чернігівської губернії змінилися. Більша частина території північних повітів Чернігівщини потрапила до «нейтральної зони», що охоплювала 43 волості з 55 наявних. На території Чернігівської губернії межа цієї зони проходила через Сураж – Унечу – Новгород-Сіверський – Глухів. Фактично РСФСР трактувало ці волості та уїзди (повіти) як Чернігівську губернію у своєму складі. Під час мирних переговорів з РСФСР Українська Держава відстоювала територію північних повітів.

Тоді ж до української Чернігівської губернії були долучені Путивльський та Рильський повіти Курської губернії. На початку червня 1918 року гетьманський уряд утворив Поліську губернію з включенням до неї Пінського, Мозирського та Речицького уїздів (повітів) Мінської губернії, а Гомельський уїзд (повіт) Могильовської губернії приєднав до Чернігівської губернії. Тобто кількість повітів Чернігівської губернії в 1918 року зросла з 15 до 18. Зазначимо, що лідери Білоруської Народної Республіки, що була проголошена в Мінську 25 березня 1918 року, протестували проти включення Гомельського уїзду (повіту) до складу України, північного Полісся в цілому. Однак реального впливу на цій території БНР не мала.

Гомель у складі УНР та Української держави

Найбільше місто субрегіону, що розглядається, – Гомель. Тож позиція його органів місцевого самоврядування справляла неабикий вплив на колег із інших місцевостей. Як зафіксував протокол засідання Гомельської міської думи від 29 листопада 1917 року: «Пратэстуючы супраць контррэвалюцыйнай антынароднай і антыпралетарскай палітыкі партыі бальшавікоў, гарадская Дума ўсе свае надзеі на выратаванне рэвалюцыі і краіны ўскладае на Устаноўчы Сход, які з’яўляецца адзінай крыніцай улады. Уся ўлада Устаноўчаму Сходу!». Думка чітка, про Україну – ані слова, вочевидь, будь яку причетність до неї гласні тоді не розглядали. В підсумку в Гомелі утворилося своєрідне двовладдя, коли одночасно існувала міська дума та збільшовичена рада. Остання перебирала все більше влади, спираючись на військову силу.

Гомельська міська дума.
Світлина надана Валентиною Мятлицькою.

Тож входження Гомеля та Гомельського уїзду (повіту) спочатку до Дригавіцької [Дрыгавіцка] землі (разом з Речицьким та Мозирським) УНР, а на початку травня 1918 року – до Чернігівської губернії Української держави виявилося для місцевої думи та повітового земства несподіваним поворотом. Стосовно періоду УНР в Гомелі Валентина Мятлицька зазначає: «Наяўныя крыніцы не дазваляюць рэканструяваць пазіцыю Гомельскай гарадской думы адносна з’яўлення ў горадзе і павеце адміністрацыі Украінскай Народнай Рэспублікі. Можна меркаваць, што ў сілу кароткачасовасці знаходжання Гомеля ў складзе УНР, яе дзяржаўная прысутнасць насіла тут хутчэй намінальны характар. Украінскія ўладныя структуры не пастелі канчаткова аформіцца і распачаць паўнавартасную дзейнасць, а Гомельскае гарадское самакіраванне цалкам захавала самастойнасць».

Після гетьманського перевороту ні міська дума, ні повітове земське зібрання не засудили повалення УЦР – тобто дали зрозуміти, що їх ставлення до України не змінилося. Втім, за свідченням повітового старости Євгена Стоша «Прадстаўнікі мясцовага гарадскога Самакіравання і Земскіх упраў, як стаўленікі рэвалюцыйнага перыяду, настройваюць насельніцтва апазіцыйна, асабіста агітуючы і дапускаючы на сходах выступленні аратараў, якія па сутнасці заклікаюць да непрызнання новай улад».

Наприкінці травня міська дума «зрабіла новы крок у адстойванні “гомельскага суверэнітэту”, накіраваўшы ў Кіеў пратэст супраць далучэння павета да Украіны і прызначэння камісара Украінскай Дзяржавы. Да гэтай “дыпламатычнай ноты” была прыкладзена рэзалюцыя з патрабаваннем права гомельцаў на свабоднае самавызначэнне і правядзенне рэферэндуму аб выбары дзяржаўнай прыналежнасці. Да вынікаў плебісцыту Дума прасіла вызваліць горад ад уключэння ў любую дзяржаву». Таке собі незалежне місто все одно в складі якої держави. Йдеться про реакцію на утворення Поліської губернії та передачу Гомельського повіту до складу Чернігівської губернії.

Зазначимо, що за складом гласних демократична Гомельська міська дума була лівою (зі 101 місця на виборах 1917 року 65 здобули представники соціалістичних партій, а головою думи став меншовик, а згодом відомий більшовик Петр Богданов. Втім у травні його змусили залишити Гомель, за ним були видалені й інші ліві гласні, що виявляли фрондерство. Це доволі типове явище для режиму влади гетьмана Павла Скоропадського.

Печатка Гомельської міської управи.
Скан наданий Валентиною Мятлицькою.

Унікальні події сталися восени – в жовтні 1918 року пройшли вибори до нової Гомельської міської думи за законом Української Держави. В цілому виборча кампанія планувалася на листопад – грудень, але голосування зірвалося через антигетьманське повстання. Гомель таким чином став виключенням. Мала бути вагома причина поспіху організації виборів саме в цьому місті. На нашу думку – це невідповідність вазі та потенційному впливу міської думи як владної інституції її реальному стану. Літо – початок осені 1918 року – це час економічного підйому в Українській Державі. А Гомельщина його відчула, можливо, навіть більше, за інші регіони завдяки бурхливому росту прикордонної торгівлі, не в останню чергу – контрабандної. Зрештою фінансовий стан виявився настільки добрим, що, як зазначає Валентина Мятлицька, ймовірно вперше за роки війни та революції місто спробувало зробити кроки у розвитковій діяльності. Так міська дума знайшла можливість зробити другу артезіанську свердловину на правому березі річки Сож, а в жовтні міська управа вирішила зайнятися надважливою (стратегічною) справою – міською бойнею. Та навіть більше – дума замислилась над проєктом електрифікації міста та заміни конки трамваєм.

Ймовірно, це був вагомий аргумент на користь прискорення виборів. Більшість у думі знову отримали соціалісти: «на чале «гетманскай думы» стаў яўрэйскі сацыяліст Абрам Вайнштэйн, а гарадскім галавой быў прызначаны «памяркоўны сацыяліст» Аляксандр Бірскі. Але нейтралізацыя радыкалаў дазволіла надаць самакіраванню памяркоўны характар. Галосныя пераключыліся з палітычнай палемікі і дэмаршаў на вырашэнне наспелых сацыяльна-эканамічных праблем, прагматычна прыбягаючы да выкарыстання рэсурсаў цэнтральнай кіеўскай улад». Місцеві гласні та службовці доволі швидко звикали працювати разом із центральною київською владою, конструктивно розв’язувати поточні питання управління територією. Ризикнемо зробити припущення – наявний стан справ сприяв росту привабливості України серед гомельчан, зокрема – місцевого самоврядування.

Тож принципово погоджуємося з таким твердженням: «Невялікі храналагічна эпізод меў пэўныя рысы «гістарычнага эксперымента», у якім апрабіраваўся варыянт інтэграцыі новадалучаных іншанацыянальных тэрыторый ва ўкраінскую дзяржаўнасць, узаемадзеяння рознапартыйных палітычных сіл ўладнага цэнтра і муніцыпальнай кіруючай адзінкі ў вырашэнні». Додамо від себе – експеримент пройшов вдало, сторони відчули взаємну зацікавленість, потребу один в одному.

Гомель за часів Директорії УНР та встановлення влади більшовиків

Ставлення до геополітичних змін нової міської думи стало зрозумілим наприкінці 1918 року. 16 грудня в Гомелі міська робітнича конференція, скликана соціалістами, утворила міську демократичну Директорію. Вона була поповнені й гласними міської думи. Директорія УНР визнала гомельську Директорію єдиною законною владою, а остання в свою чергу мала намір орієнтуватися на УНР й сформувала делегацію для переговорів у Києві. Валентина Мятлицька стверджує: «…лідары УНР выказаліся за захаванне Гомеля ў складзе Украіны і перабудову гарадской улады на ўзор кіеўскай». Але втриматися вона не змогла – під збройним тиском російських більшовиків та місцевих колаборантів на початку січня 1919 року міська Директорія, дума та управа склали свої повноваження. Між іншим, наведений перелік засвідчує, що противники сприймали зазначені інституції як єдину протидіючу ним сторону. В такий спосіб, фактично, було вирішено питання державної приналежності Гомеля та повіту.

Наказ №2 Гомельської міської Директорії про визнання влади Директорії Української Народної Республіки.
Скан наданий Валентиною Мятлицькою.

Ще один штрих до гомельської історії, хоча й опосередкований. Наприкінці березня 1919 року на Гомельщині спалахнуло потужне повстання, що отримало назву стрекопитівського – за прізвищем його лідера, колишнього штабс-капітату з Тули та воєнспеца Червоної армії Владіміра Стрекопитова. Поштовхом для виступу червоноармійців став вдалий опір армії УНР під Овручем та Словечно. Повстанцям ненадовго вдалося встановити контроль над Гомелем, але зрештою залишили місто. Керівництво повстанців (переважно російських) повело військо на захід залізницею – на з’єднання з українською армією. Єдиний варіант, адже шлях на південь був відрізаний через захоплення Червоною армією Чернігова. Ймовірно, що більшості таки вдалося пробитися (переважно пішо), а Владімір Стрекопитов в Рівному зустрівся з Симоном Петлюрою. Тоді ж було прийнято рішення про створення в складі Північної групи Дієвої армії УНР Русско-тульського загону. На нашу думку цей епізод ілюстрює – на Гомельщині противники радянського політичного режиму в якості спільників могли розраховувати виключно на українські сили, а взаємодія між ними відкривала нові можливості в протидії червоній навалі.

Як більшовики перекроювали Північну  Чернігівщину

Після захоплення територій питання про приналежність північних повітів Чернігівщини вирішувала вже нова влада, створена російськими більшовиками. В основі їх позиції були не принцип етнічної приналежності населення, його волевиявлення, відчуття територіальної єдності, економічних зв`язків,  а міркування «державного по­рядку», вочевидь – власного. Мабуть, саме вони змусили голову РНК УСРР Xристияна Раковського направити на адресу НКВС РСФРР у лютому 1919 року телеграму, де він повідомляв – український радянський уряд не має жодних претензій на територію північних повітів Чернігівщини та деяких ін­ших. 25 лютого 1919 року НКВД РСФСР ухвалює рішення про передачу чотирьох північних повітів Чернігівської губернії (Мглинський, Новозибківський, Стародубський та Суразький, тепер це територія Брянської області) до складу щойноутвореної Гомельської губернії РСФСР. У квітні 1919 р. аналогічне рішення ухвалило Політбюро ЦК КП(б)У. До РСФСР також долучалися Путивльський та Рильський повіти. Між іншим, це означає, що в підсумку Чернігівська губернія втратила не чотири, а сім північних повітів (включно з Гомельським).

В книзі «Гомельская губернія: как всё начиналось», яку готувала до друку Валентина Мятлицька, наводиться красномовні епізоди яким чином «вирішувалося питання» приналежності північних повітів Чернігівської губернії та як до цього ставилося місцеве населення. Як зазначалося в телеграмі за підписами голови Гомельського міського виконавчого комітету Даниила Гуло та голови гомельського повітового комітету РКП(б) Менделя Хатаєвича, що скеровувалася наркому внутрішніх справ РСФСР та голові ЦВК УСРР: «Разрешенный в центре вопрос о включении в состав Гомельськой губернии северных уездов Черниговщины тормозится нежеланием Черниговского губисполкома и самих уездов. До сих пор им неизвестно состоявшееся постановление центра». Тобто, думкою місцевих мешканців особливо ніхто не цікавився, адже рішення, виявляється, вже прийнято «в центрі».

В першій половині квітня пройшло засідання за участю представників північних повітів Чернігівської губернії. Учасникам було запропоновано погодися з ухваленим вже рішенням. Але делегати виявилися «обеспокоены экономическими последствиями и предлагают отменить перестройку губернских границ до окончания весенних сельськохозяйственных работ». Найбільш проукраїнськи виявилися налаштованими мешканців Стародуба. Голова місцевого виконкому Парлюк надіслав таку телеграму:

«19 апреля 1919 г.

Киев, Москва, ВУЦИК, копия ВЦИК, Чрнигов губ ревком и губернському съезду.

До сведения Стародубського уездисполкома дошло о присоединении Стародубского уезда к Великоросии. Уездисполком именем населения протестует против такого ненормального явления и заявляет, если Стародубский уезд был присоединен к Великорусскому центру на основании федерации, то только лишь потому, что в Великороссии существует Советская власть для совместного противодействия и изгнания врага гетьмана Скоропадского, захватившего власть в Украине. От Украины же Стародубский уезд не отделялся и, в настоящее время, с согласия двохсоттысячного населения уезда, к Великороссии не может быть присоединен, так как последние считают себя в историческом¸ экономическом и географическом отношении украинцами… Уезды даже в известность не были поставлены. Для обсуждения такого чрезвычайно важного вопроса на местах нужно было созвать съезды, посему просив об оставлении нашего уезда принадлежащим к Украине.

Председатель Парлюк».

Тож, на думку місцевих радянських діячів, перебування Стародубщини в складі Росії – явище ненормальне. Наголосимо – йдеться не про позицію обраного всім населенням органу місцевого самоврядування, як наприкінці 1917 – на початку 1918 р. Повітовий виконком – класовий орган, підконтрольний правлячій комуністичній партії. Однак він протестує іменем населення уїзду (повіту). Втім доба, коли місцеві представницькі владі інституції, не кажучи вже про мешканців, могли впливати на центральні за російського великодержавного більшовизму пішли в небуття. Їх рішення до волевиявлення місцевого населення вони відношення не мали – хіба що в тому сенсі, що прямо йому суперечили.

Зрештою з ласки нової влади формально незалежна УСРР отримала лише один, Новгород-Сіверський повіт, який нічим принципово не відрізнявся від відокремлених. Також в 1926 року повернуло до складу УСРР Семенівську волость Новозибківського повіту. Ці рішення знайшло своє відображення в поло­женнях про адміністративні межі всіх наступних конституцій союзних республік та СССР.

Висновки

У північних повітах існував досить потужний, але переважно стихійний рух за приналежність до України. За умови співпадіння інтересів навіть байдужі до української справи політичні сили схильні були діяли разом з українськими державними формуваннями, причому ця тенденція з часом зростала. Демократично обрані органи місцевого самоврядування, земства та думи всіх північних уїздів (повітів) Чернігівської губернії виконали формальну вимогу Тимчасового уряду Росії щодо визначення приналежності своїх територій – до України; тобто мовиться про цілком легітимні рішення, що не втратили своєї юридичної сили.

Крім того, перебування Гомеля та уїзду (повіту) у складі І та ІІ УНР, Української Держави супроводжувалося повільним дрейфом міського самоврядування – від небажання визначати приналежність до України до підтримки такої ідеї.  Зрештою, приєднання північних повітів Чернігівщини до РСФСР відбулося рішенням «зверху», здійснювалося у силовий спосіб, не відповідало тогочасним настроям місцевого населення. Але вони нікого не цікавили.

 

Володимир Бойко, кандидат історичних наук, директор Чернігівського регіонального центру підвищення кваліфікації

 

Світлини Гомеля та сканкопії документів надані білоруською історикинею Валентиною Мятлицькою та були оприлюдненні в книзі:  Мятліцкая В.М. На паграніччы эпох і дзяржаў. Старонкі гісторыі Гомеля (1917—1918) / Валянціна Мятліцкая. – Гомель: Барк, 2021. – 223 с.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*


sixteen − ten =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.