1. Велика кількість місцевих чудово знають і говорять українською мовою/суржиком. Це здивувало.
Акання і російського акценту я не почув навіть коли російською говорять.
2.Залишились в місті переважно люди старшого віку.
3. Якогось реваншизму у нас я не помітив. Може ми занадто заморились і не до спорів було, а може їх українська мова/суржик. А може ми українці добрі… Хз.
Хоча раз я за весь цей час сказав, що «я радый этим руинам у вас – это вам за сво и войну у нас!». Відповідь була прогнозуєма: «я протів войни…».
4. Місто окрім центра і східної частини майже ціле. Центр побитий, ну і адмін будівлі.
5. З місцевими жителями ми один одного не помічаємо. Вони роблять своє – ми своє. Лише там фразами перекидаємось та і все.
Нас вони не бояться!
*в Лимані після визволення місцеві боялись будь кого у військовій формі ще довго).
6. Місцеві користуючись нагодою марадьорять, не тільки що треба для життя, а й просто так. Хоча ми постійно наголошуємо що це заборонено!
*Я не пишу тут у треді військові і навколовійськові події тут, щоб не дати зайвої інфи росіянам. Бо це тонкий лід.
7. Особисто мені шкода тварин: собак і котів і коней. Якось запілікав детектор і ми забігли ховатись у двір, а там мала собака на цепку вже змучена: напоїли, з цепку її відпустили – так у неї шанси є.
На привʼязі – нема. Якось при виїзді я купив в Україні корм і пофасував як на фото – в Суджі роздавав місцевим і сипав у центрі де були коти і собаки. Мало – але і часу для цього у мене буває мало. 4-те фото звільнений пес! (Сук зоопатруль блядь якийся).
8. Дивно почувати себе в Росії, але рефлексувати особливо немає часу, бо треба їсти, спати, працювати…
Віталій Овчаренко
