Гарантії безпеки це ключовий аспект для майбутньої безпеки та майбутнього в цілому, але дещо в іншому смислі ніж розуміється зазвичай.
Зазвичай “гарантії безпеки” уявляються як зовнішня сутність, яка “нарешті надійде” ззовні – і тоді нарешті “відновиться безпека”, стане “як було в старі добрі часи” бо “безпека тепер знову є”.
Саме так це формулює уряд і саме так це уявляє суспільство – власне це написано в Конституції, що “Україна прагне НАТО”, що й розуміється як “прагне безпеки, яку нададуть вони”.
Проблема в тому, що для того щоб в українців виник цей актив, “гарантія безпеки від когось”, в когось мають виникнути відповідні зобов’язання, а вони дуже обтяжливі, і при цьому приймати їх цим людям зовсім не обов’язково.
Водночас в України непомітно утворилася “внутрішня” гарантія безпеки – українське суспільство та його держава організувалися таким чином, що останні два роки Росія веде війну, яку вона б рада була не починати, з огляду на баланс витрат та здобутків.
Українське суспільство організувало таке військо і такі міжнародні стосунки (насамперед фінансування та постачання західних засобів війни), що росія нездатна нічого суттєвого досягнути у військовий спосіб. Це і є “гарантія безпеки” – на таких не нападають.
Непомітно виявилося, що українці вже мають те, що вони постійно вимагають.
Ключова проблема, однак, полягає в тому, що ця внутрішня гарантія безпеки невідомо чи життєздатна у тривалішій перспективі.
І у цьому полягає ключовий виклик.
Поточне розуміння гарантій безпеки як “речі ззовні” не вимагає від суспільства зусиль для організації sustainability (сталості) “внутрішньої гарантії безпеки”, її підтримки у тривалому часі. Що є зовсім іншою задачею ніж організувати те саме на коротший час – спринтери та марафонці виглядають подібно, але тренуються дуже по-різному, і успішний спринтер, ймовірно, не буде успішним марафонцем.
Суспільство в цілому й держава зокрема орієнтуються на те, що в тривалій перспективі стримування росії забезпечить хтось інший, а не воно само.
Способи суспільних стосунків та “реформи” в суспільстві за цих двох підходів абсолютно різні.
Поточні підходи можна охарактеризувати як “дотягнути до того моменту коли нададуть зовнішні гарантії – й тоді можна видохнути”. Sustainability (сталість) тут не передбачена, бо непотрібна. Вміти бігти марафон нема потреби, через 100 метрів посадять в автомобіль.
Якщо ж виходити з того, що гарантія безпеки виникне не від того, що її хтось надасть, а завдяки забезпеченню тривалого утримування вже існуючої внутрішньої “гарантії безпеки”, то задачі перед суспільством виявляються зовсім інші. Як зробити щоб члени суспільства не виїжджали з країни наступні 5 років після припинення боїв – як і чим їх мотивувати? Як мотивувати тих хто воює порівняно з тими хто ні – не на місяць-рік-три, що можна якось пропетлять, примусити тощо, а на 10-20-30 років. Без цього та багато чого іншого вже існуюча внутрішня гарантія безпеки ризикує не втриматися у довшій перспективі, і на це Росія й сподіватиметься.
Якщо суспільство припинить мріяти про зовнішню гарантію безпеки – як про месію, який от-от прийде і врятує, а почне перейматися стабільністю вже утвореної внутрішньої гарантії безпеки – як єдиною безальтернативною можливістю – то воно зовсім інакше формуватиме свої вимоги до уряду та його політик.
Україні потрібні істотно інші суспільні стосунки ніж раніше – і це ніяк неможливо здійснити без усвідомлення, що “внутрішні” гарантії безпеки реалістично можливі (їх видно у вікно), а “зовнішніх” не буває і не буде.
Be the first to comment