Для більшості дітей шкільний день — це дорога до школи, уроки, перерви, розмови з однокласниками та повернення додому. Для дітей з Ізюмської громади звичний шкільний маршрут уже кілька років має інший вигляд: екран ноутбука, повідомлення в чаті, відеоуроки, електронний щоденник і очікування, коли з’являться світло та зв’язок.
У цьому матеріалі ми поговорили з тими, хто щодня проживає цю реальність по-різному. Олексій Безкоровайний, очільник відділу освіти Ізюмської ВА, розповідає, як війна змінила місцеву систему освіти. Учителька Тетяна Мутазакі — як проводить уроки, коли немає світла та зв’язку. Юлія Бондаренко та її донька Лілія — як родина вже кілька років пристосовується до дистанційного навчання і що воно змінює в житті дитини.
Останніми місяцями ця реальність для Ізюма стала ще важчою. Російські удари по місту посилилися: лише за одну добу, 14–15 вересня, по Ізюму випустили 38 КАБів і два реактивні снаряди, а в ніч на 23 вересня — ще понад 25 КАБів та два удари з РСЗВ. Після цих атак були пошкоджені електромережі, а тисячі абонентів залишилися без світла.
Через обстріли та тривалі перебої зі зв’язком і електропостачанням не всі герої, з якими ми планували поговорити, змогли поспілкуватися з нами. Тому ця історія — не лише про те, як діти Ізюма вчаться під час блекаутів. Вона про те, як освіта продовжується тоді, коли саме місто змушене виживати після ударів.
«Є школи, де від будівлі вже нічого немає»: чому Ізюм не може повернути дітей за парти
Війна змінила не лише місце, де діти навчаються, а й саму організацію освіти. За даними ЮНІСЕФ, від початку повномасштабної війни в Україні пошкоджено або зруйновано понад 4200 закладів освіти. Минулої зими близько двох мільйонів дітей зіткнулися з перебоями в опаленні, електропостачанні та водопостачанні, а відключення електроенергії переривали й онлайн-уроки.
В Ізюмській громаді навчання у 2025/2026 навчальному році відбувається повністю дистанційно. Нині тут працюють п’ять закладів загальної середньої освіти та Центр дитячої та юнацької творчості — усі онлайн. Дитячі садочки не працюють, а лише ведуть облік дітей, які залишаються в громаді та за її межами, щоб планувати майбутній набір. Про це «Майдан Моніторингу» розповів Олексій Безкоровайний, очільник управління освіти Ізюмської ВА.
До повномасштабного вторгнення в Ізюмській громаді було дев’ять міських шкіл і дві сільські, де навчалися близько 4600 дітей. Нині в місцевих закладах освіти навчаються 2099 учнів. Приблизно 500 із них перебувають за межами громади — в інших регіонах України або за кордоном. Кількість дошкільнят також суттєво скоротилася: із близько 1600 до приблизно 400.
Російські удари пошкодили всі школи громади тією чи іншою мірою. Частина була повністю зруйнована та ліквідована. Одна сільська школа нині призупинила роботу через відсутність дітей, які залишилися б у ній навчатися.
«Якщо завтра нам скажуть, що війна закінчилася і ми виходимо в школи, проводимо навчання, на жаль, для нашої громади це неможливо. Є школи, які, знаєте, навіть важко уявити, що там було якесь приміщення. Місце огороджено парканом, а від будівлі вже нічого немає», — розповідає Олексій.
За його словами, одну зі шкіл, яка постраждала менше, вдалося частково відновити: відремонтували покрівлю, замінили вікна та радіатори опалення. Однак сама система опалення не працює, оскільки котельня, яка обслуговувала школу та дитячий садок, була повністю розграбована росіянами під час окупації міста.
Частина шкіл роками стоїть без опалення та вікон, тому остаточні висновки щодо їхнього стану можна буде зробити лише після технічної експертизи. Але навіть якщо школи вдасться відновити, повернення до очного навчання не вирішить усіх проблем, які накопичилися за роки дистанційної освіти. Олексій говорить, зокрема, про брак практичних навичок у дітей.
«Ми бачимо ці проблеми й різницю між дітьми, які раніше навчалися очно, і тими, хто зараз навчається дистанційно. Коли дитина безпосередньо спілкується з учителем, він бачить її реакцію і може краще зрозуміти, над чим потрібно працювати. Є й практичні навички, яких дистанційно не отримати. Якщо наші діти не тримали в руках мікроскоп, то як вони виконуватимуть практичні завдання, коли перейдуть на змішане навчання? Діти, які навчаються очно, проходять це на практиці, а наші поки що отримують переважно теоретичні знання», — пояснює очільник відділу освіти Ізюмської ВА.
Окремою проблемою залишаються дитячі садочки. За словами Олексія, після завершення війни їхню роботу можна було б відновити відносно швидко, однак для цього також потрібно привести приміщення до сучасних вимог безпеки та облаштувати захисні споруди.
«Дитячі садочки, думаю, ми могли б відновити досить оперативно — за місяць-два. Але все впирається в нові вимоги безпеки: приміщення мають відповідати сучасним стандартам і мати захисні споруди. В одному з дошкільних закладів у нас уже була розроблена проєктно-кошторисна документація, ми навіть були готові розпочати ремонт за новими вимогами, але цей процес зупинився. Тому питання не лише в тому, щоб відремонтувати будівлю, а й у тому, щоб зробити її безпечною для дітей», — пояснює він.
Тож навіть завершення бойових дій саме по собі не означатиме швидкого повернення дітей за парти. Спочатку громаді доведеться відновити або збудувати школи, вирішити питання опалення та безпеки, а вже потім повертати очне навчання.
«Світло може бути, але нічого не працює»
В Ізюмі проблема з електроенергією не завжди виглядає як повна темрява. Світло в будинку може бути, але напруга недостатня для нормальної роботи техніки.
«В Ізюмі немає тієї напруги, яка потрібна. Тому виникають проблеми з електроприладами, теплопостачанням, із тим же Wi-Fi. Тому що він просто пропадає: ніби й світло є, але нічого не працює», — пояснює Олексій.
Під час тривалих відключень учителі намагалися виходити на зв’язок із пунктів незламності або інших місць, де можна було зарядити техніку. Але це не означало, що на уроці могли бути всі діти.
«Якщо вчителі можуть прийти в пункти незламності, в якийсь простір, і продовжувати урок, то багато дітей просто не можуть під’єднатися. У них може бути інтернет, але не вистачає павербанків на довгий час», — розповідає він.
Тоді онлайн-урок перетворюється на асинхронне навчання: учитель надсилає завдання в месенджери, дитина виконує його, а після появи зв’язку надсилає роботу.
Попри це, вчителі намагаються залишати дітей у живому навчальному процесі. Бо одна справа — отримати файл із завданням, і зовсім інша — побачити вчителя та однокласників хоча б на екрані.
«Намагаємося все-таки заохочувати їх відвідувати онлайн-уроки, щоб вони бачили і вчителя, і своїх однокласників», — говорить Олексій.
Але дистанційне навчання має ціну, яку не можна виміряти лише оцінками. Деякі діти роками навчаються, не бачачи своїх однокласників наживо. Виникають проблеми із соціалізацією, концентрацією та практичними навичками. Учні, які вивчають природничі дисципліни онлайн, можуть роками не мати можливості виконати звичайну лабораторну роботу чи попрацювати з обладнанням.
Водночас дистанційне навчання за ці роки перестало бути тимчасовою імпровізацією. Учителі, діти й батьки навчилися перебудовувати день залежно від наявності світла, зв’язку та безпекової ситуації.
«Без них уже не можеш»: як учителька тримає зв’язок із дітьми під час блекаутів
Для вчительки Тетяни Мутазакі відключення світла чи зв’язку не означають, що навчання зупиняється. Найдовший повний блекаут, який вона пригадує, тривав близько трьох днів.
«Коли був у нас повний блекаут, ми були без зв’язку, без інтернету, без світла, то у нас були певні точки в селі, де можна було вийти і де був інтернет. І тоді я готувала матеріал і пересилала його у наші Viber-групи», — розповідає «Майдан Моніторингу» Тетяна.
Вона надсилала дітям завдання, електронні підручники, голосові пояснення та чекала на зворотний зв’язок. Якщо у дітей виникали запитання, вона відповідала, щойно зʼявлявся звʼязок.
«Надсилала голосові повідомлення, де роз’яснювалося, що потрібно зробити, як потрібно зробити, на що звернути увагу, приклади подати», — каже вчителька.
Допомагає і техніка: Тетяна придбала потужний повербанк та пристрій для підтримки інтернету. Але цього року з’явилася нова проблема — у її районі вже близько півтора місяця немає мобільного зв’язку одного з операторів.
«Раніше, якщо не було електроенергії, я могла скористатися мобільним інтернетом. Але тепер, якщо і мобільного зв’язку не буде протягом певного періоду, я вже не знаю, що робити. Будемо шукати інші шляхи виходу із цієї ситуації», — говорить вона.
Частину завдань учителька намагається давати наперед, щоб діти могли працювати, коли мають світло та інтернет. Допомагають і батьки.
«Всі акцентують увагу на тому, що онлайн-навчання — це ніби діти не вчаться. Ні, я взагалі не згодна з цим твердженням. Діти, які навчаються офлайн, вони навчаються й онлайн. Якщо дитина хотіла навчатися в класі, вона буде навчатися і дистанційно. А якщо дитина не хотіла навчатися офлайн, то вона, звісно, не буде навчатися і онлайн», — каже Тетяна Мутазакі.
За її словами, онлайн також дає дітям нові навички: учні створюють відеоказки, записують себе на камеру, працюють у графічних редакторах. А ті, хто перебуває за кордоном, після уроків залишаються в онлайн-конференціях, грають і спілкуються українською.
Водночас війна вже позначилася на дітях. Тетяна розповідає, що під час обстрілів деякі з них інстинктивно ховаються або вимикають камеру, щоб учитель не бачив їхньої реакції.
«Діти перенесли стрес. Ми зможемо оцінити, я думаю, значно пізніше, наскільки сильно це на них вплинуло. Але насправді діти перенесли стрес. Бувало, що дитина чула, як щось летить над будинком, одразу ховалася, пригиналася, вимикала камеру, щоб я цього не бачила», — говорить вона.
Попри труднощі дистанційного навчання, вчителька продовжує працювати зі своїми учнями — дітьми, яких навчає дистанційно вже не перший рік. Коли їй запропонували викладати історію в іншому місці, вона вирішила не залишати свій клас.
«До них звикаєш, це вже своє. Без них уже не можеш», — каже вчителька.
Її головна мотивація — самі діти:
«Я коли з ними працюю, я набираюся сил, енергії, і я оживаю. Я оживаю поруч із ними».
«Якщо немає зв’язку, ми не чекаємо, а працюємо самі»
Для Юлії Бондаренко та її доньки Лілії з Ізюма дистанційне навчання почалося ще під час пандемії COVID-19. Після повернення до очної школи вони не очікували, що знову надовго перейдуть в онлайн. Проте, коли почалося повномасштабне вторгнення, дистанційне навчання стало для родини звичним форматом.
Сьогодні Лілія навчається у 10-му класі. За кілька років вона навчилася самостійно організовувати свій день і продовжувати навчання навіть тоді, коли через блекаут неможливо підключитися до уроку.
«Якщо немає світла, наша школа може надіслати нам завдання, але ми не виходимо онлайн. Завдання надіслано, учень виконує, пересилає вчителю. А потім, коли вже є електроенергія, вчитель може перевірити», — розповідає «Майдан Моніторингу» Юлія.
Якщо зв’язку немає дві-три години, пропущений урок не означає, що матеріал залишиться невивченим. Дівчина може самостійно опрацювати тему, виконати завдання, а якщо щось незрозуміло — написати вчителю або однокласникам.
«Якщо немає зв’язку, то ми просто чекаємо, поки він з’явиться, а потім самі розбираємося із завданнями. Якщо тема зрозуміла — я виконую все самостійно й надсилаю вчителю. Якщо ж виникають запитання, можу написати вчителю або запитати в однокласників. Тобто навіть якщо ми пропустили онлайн-урок через відсутність світла чи інтернету, це не означає, що навчання зупинилося — ми самі вирішуємо, як опрацювати матеріал», — пояснює Лілія.
Самостійність, за словами дівчини, стала однією з головних навичок, яких вона набула за роки дистанційного навчання.
«Перше, чого вчить дистанційне навчання, — це самодисципліна. Воно вчить самоорганізовувати свій час. Ти повинен мати критичне мислення, щоб зробити свій час якіснішим і кориснішим для себе», — говорить вона.
Водночас Лілія називає головним недоліком відсутність живого спілкування з однолітками. Зустрічі на гуртках, заняття спортом, малювання чи музика частково це компенсують, але не замінюють шкільних перерв і спільних заходів.
«Є жаль, бо немає того спілкування з однолітками. Це, звичайно, велика проблема. Ми спілкуємося на уроках між собою, але це не замінить живого спілкування, де на перервах ти міг щось запитати», — каже вона.
Для Юлії важливо й те, що дистанційний формат дає змогу дитині не переривати навчання, навіть якщо родина перебуває не вдома. Одного разу донька підключалася до уроку просто з лікарні.
«Ми вийшли на урок із лікарні й прослухали тему. Для нас це було нормально. Ми не пропустили урок», — розповідає Юлія.
Батьки також мають доступ до електронного щоденника: можуть бачити, чи була дитина на уроці, які отримала оцінки та чи виконала домашнє завдання. Водночас, за словами матері, основна відповідальність за навчання вже лежить на самій доньці.
«Моя роль зараз полягає в тому, щоб підтримати або нагадати їй, що вона щось не встигла чи їй треба щось доопрацювати. Але велику частину вона виконує сама», — говорить Юлія.
Юлія каже, що спочатку родина не знала, наскільки дитині буде легко адаптуватися до дистанційного формату. Тепер, після кількох років онлайн-навчання, вона не хотіла б знову змінювати систему.
«Я вже хочу просто, щоб моя дитина вчилася спокійніше, без стресу, без адаптації до всіх навантажень. Вона вже знає, де взяти матеріал, до якого вчителя звернутися, які є контакти», — пояснює вона.
Сама дівчина також каже, що не хотіла б знову проходити адаптацію до іншого формату. Водночас дистанційне навчання для неї — це не лише спосіб продовжувати освіту під час війни. Вона вважає, що воно навчило її відповідати за власний результат.
«Ти повинен самостійно розуміти, що твоя освіта та твій шлях належать тільки тобі. Ти маєш зрозуміти це одразу, тому що якщо ти цього не зрозумієш, то не зможеш вибрати спеціальність чи професію, яка тобі до душі», — говорить дівчина.
А головна її мрія на сьогодні проста — щоб в Україні настав мир, а навчання, дорога до магазину чи вечірня прогулянка більше не залежали від повітряних тривог і вибухів.
«Нічого немає кращого, ніж спокійно гуляти ввечері та насолоджуватися свіжим повітрям без вибухів. Я мрію про мир в Україні — щоб не думати, чи можу я піти в магазин, чи не буде тривоги, чи зможу спокійно поспати, чи не доведеться бігти в укриття», — говорить Лілія.
Школа, яка залишилася в екрані
У цій історії немає простого фіналу. Пошкоджені школи Ізюма чекають відновлення, а поки вчителі продовжують тримати зв’язок із класами, діти — навчатися онлайн, а родини — допомагати їм долати щоденні труднощі, перебої зі світлом та інтернетом.
Дистанційне навчання дало дітям те, чого зараз особливо важко не помітити, — здатність адаптуватися й не зупинятися. Лілія вже думає про вступ, майбутню професію та справу, якою зможе допомагати людям.
Вчителька Тетяна Мутазакі говорить: «Я завжди кажу: дітки, ви будете відновлювати Україну. Тому те, якою вона буде, залежить саме від того, як ви навчаєтеся сьогодні».
І поки школи залишаються пошкодженими, Олексій розповідає, як громада намагається створювати для дітей альтернативи: облаштовує освітні простори, залучає благодійну допомогу та підтримує зв’язки з містами-побратимами. Завдяки цьому діти можуть безкоштовно їздити за кордон і хоча б на кілька тижнів забувати про сирени та тривоги.
Можливо, саме тому ця історія не лише про школу, якої більше немає.
Вона про школу, яка все ще тримається.
Про вчительку, яка щоранку відкриває конференцію.
Про матір, яка щоденно підтримує дитину.
Про дівчину, яка після ночі вибухів знову сідає за уроки й думає про майбутнє.
І про місто, яке одного дня має знову почути не звук тривоги, а шкільний дзвінок.
Бо поки Лілія та її однокласники вмикають камери, поки Тетяна чекає своїх учнів на уроці, а батьки допомагають їм не втратити віру у власне майбутнє, школи Ізюму не зникли.
Вони просто чекають, коли з екрана можна буде повернутися до класів.
Текст і фото: Катерина Свід
Дякуємо Інституту Масової Інформації (ІМІ) та Європейському Союзу за підтримку незалежних медіа.
Be the first to comment