Харків, 16 липня 2022 року. Більше чотирьох місяців пройшло після повномасштабного вторгнення. Російські окупанти, не зупиняючись ні перед чим, продовжують систематично нищити українські міста. Харків’янам більше чотирьох місяців доводиться спостерігати, як ворог безупинно руйнує їх місто. А потім проходити повз руїни, які колись були культурною пам’яткою, школою, вишем або чиїмось будинком. Тут важко залишатися байдужим, особливо якщо маєш якусь особисту прив’язку до знищеного. Ми поговорили з харків’янами про те, які руйнування їх вразили особливо сильно. І от що вони розповіли.
Майбутнє Харкова зараз під великою загрозою
«Будь-яка руйнація, будь-яке влучання чи в якусь громадську будівлю, чи в пам’ятку архітектури, чи в житлові будівлі в будь-якому районі будь-якого міста я сприймаю близько до серця, – розповіла дитяча письменниця та режисерка Юліта Ран. – Бо йде руйнація всієї країни. Я, наприклад, ніколи не любила всю радянську забудову і Північну Салтівку. Але це все одно виглядає жахливо. Цьому немає жодних виправдань, пояснень. І не може бути. І коли ти дивишся на всі ці обгорілі кістяки будівель, то це сприймається як смерть цілого району, як смерть цілого міста».
Більше всього літераторку вразив удар по селу Сковородинівка. Це сталося в ніч проти 7 травня 2022 року. Окупанти з артилерії поцілили прямо по музею Григорія Сковороди. Удар був прицільним – снаряд влучив в дах будівлі. За мить спалахнула пожежа, яка випалила будинок зсередини. За словами Юліти, це було справді живе місце. Втрату цього будинку вона сприйняла як втрату живої людини. Також її шокували ті страшні руйнації, які окупанти завдали педагогічному університету імені Сковороди в ніч на 6 липня. Складається враження, ніби росіяни мають якісь особисті рахунки до українського філософа, зазначила письменниця.
«Але насправді вони їх не мають, – додала Юліта Ран. – Вони просто нищать культурні та навчальні заклади. 47-ма гімназія була однією з найкращих. Взагалі кожна школа сприймається дуже боляче. Бо ти розумієш наслідки. Вони нищать школи. До міста не повернуться діти. Таке місто не має майбутнього. Майбутнє Харкова зараз під великою загрозою. Попри всі бадьорі заяви нашої міської та обласної ради про те, що створені комітети, комісії, складені списки тих, хто буде давати гроші, хто буде робити архітектурні проекти, хто буде все будувати. Але насправді майбутнє нашого міста під великим питанням. Як міста-мільйонника, як міста школярів, як міста студентів, як такої освітньої столиці, якою ми, в принципі, були дуже багато років. Але такі важливі для нас місця, як Сковородинівка, як педагогічний університет – це просто постріл в голову».
«Найбільш мене вразило руйнування корпусу економічного факультету університету імені Каразіна, – згадувала співзасновниця благодійного фонду «Харків з тобою» Наталія Яковлєва. – Тому що до цього я ніколи не бачила зруйновані освітні будівлі. Я пішла туди і саме з того місця давала інтерв’ю для Таїланду. Тому що я впевнена, що саме освіта – це наше серце, це наш мозок. Тому я розповідала тайцями, що це дуже страшно, що роблять росіяни. Для мене це був шок – бачити зруйнований факультет прямо в центрі міста. Я дуже трепетно ставлюся до освіти, я люблю харківську освіту, ціную її, я розумію, як це для нас важливо».
За словами харків’янки, це була дуже строга класична будівля. Окрім економічного факультету, там ще знаходилась Каразінська бізнес-школа. Це будівля освіти, вмонтована в бізнес. То був будинок з великими вікнами, широкими коридорами, комп’ютерами. Звичайна бізнес-школа, зручна, комфортна та світла. Якщо десь формується бізнес-школа, то це живе місто, підкреслила Наталія. За її словами, росіяни намагаються вбити живе місто.
«Взагалі важко говорити, адже насправді болить все, що зруйновано, – розповіла директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук. – Але я плакала, коли зруйнували Сковородинівку. Тому що тут особиста історія, особиста залученість в переосмислення цього музею. Про те, що нам дуже важливо включати філософію Сковороди в наше сьогодення. І коли прилетіло в Сковородинівку, я в це спочатку не хотіла вірити. Ми згодом обстежували музей, фіксували цю руйнацію. Доклали максимум зусиль, щоб були відкриті карні справи. І в тому числі щоб були підготовлені документи для міжнародного суду. Тому що за злочини проти нашої культурної спадщини Росія має відповісти».
Так само боляче було за економічний факультет університету. Раніше цю споруду Тетяна бачила тільки зовні. Звичний український модерн, зазначила вона. Але коли Тетяна Пилипчук потрапила у двір, зайшла всередину – то змогла наочно впевнитися, що це справді дуже цікава споруда. Але цю красу вона побачила тільки після того, як туди прилетіли снаряди. За словами Тетяни, російські окупанти не цілять спеціально в об’єкти культурної спадщини. Їм просто байдуже, що вони знищують. Їм байдужа наша історія, освіта, їм байдуже все, що цінне для нас. Вони навіть не замислюються над тим, що руйнують.
«Мене найбільше вразило руйнування музею Сковороди, – розповіла Голова правління Інформаційного центру «Майдан Моніторинг» Наталія Зубар. – Тому що це явно влучення в культурну цінність. Це маєток багатого пана. Велика територія, на якій, крім музею, навколо нічого немає. Просто село. І навколо села також немає нічого. Тобто ракету цілили та влучили туди, куди хотіли. Згорів будинок 18 століття, залишилися тільки стіни. Згоріло те, що було в тому будинку. Вцілив пам’ятник Сковороді, який винесли. Він такий облуплений стояв поруч. Там на згарищі залишились згорілі книги, а також рештки якогось піаніно. Видно, що це історія. І от цей музей зі згорілими книгами з цитатами Сковороди мене найбільше вразив. Тому що як і раніше, Російська Федерація знищує нашу культуру, намагається знищити нашу пам’ять».
За її словами, Сковорода для українців, а особливо для жителів Слобожанщини, найбільш «рідний» філософ. І це є той самий перенос українського духу. Пізніше росіяни влучили в педагогічний університет імені Сковороди, збили там цілу стелу. Впав пам’ятник філософу, хоча його вдалося врятувати. На думку Наталії Зубар, у росіян така ідея-фікс на Сковороді. За її словами, вони мстяться йому за те, що той ніколи не приймав російську імперію, за те, що є для українців зразком ментального кордону між імперією та ними самими. Тому цілком можна очікувати, що й інші пам’ятки, пов’язані зі Сковородою, також можуть бути знищені.
Тут такий гарний, потужний, україноцентричний символізм
«Найбільше мене вразили ті руйнування, які були у березні, – розповіла депутатка харківської облради Галина Куц. – Тоді по місту було мало людей, транспорт не ходив, доводилось пересуватися пішки. Вся Сумська була всіяна склом. Коли я йшла центром, мене вразило, що товари у всіх зруйнованих маленьких крамничках просто лежали. І їх ніхто не чіпав. І коли через тиждень я там проходила, все було так само. Тільки скло прибрали. Львівська майстерня кави також була зруйнована. Всередину ніхто не заходив, ніхто нічого не брав. Коли через тиждень я йшла, то скло прибрали, а всі ці товари лежали на місцях. І вже потім заклали фанерою. Такі моменти я собі відмітила про Харків та наших харків’ян».
Що стосується самих руйнувань, то вона згадує понівечену будівлю харківської облдержадміністрації. 1 березня росіяни спрямували туди дві ракети. Внаслідок цієї варварської атаки загинули 29 людей. Саму будівлю було сильно пошкоджено. Її визнали як таку, що не підлягає відновленню. В кінці березня Галина завдяки посвідченню депутата змогла потрапити всередину. Жінка згадувала, що в їх кабінеті повністю зникла підлога, цінності, документи. Ракета влучила прямо у нього. Біля сходів вилетіла стіна. Що цікаво – там стояв бюст Шевченку, який залишився цілим.
«За кабінетом голови облради трохи небезпечно ходити, – зазначила Галина Куц. – Його прошила ракета. В малій залі стеля була усіяна ліпниною у вигляді серпів та молотів ще за радянських часів. Я в січні водила туди аспірантів-політологів. Там приймали міжнародні делегації, там відбувалися апаратні наради. Коли ми добралися до зали, то побачили, що ті зірочки посипалися. Вони лежали кусками. Серпи та молоти також лежали. Що цікаво – на стінах висіли тризуби. І ніде вони не попадали. Вийшло так, що і Шевченко цілий, і тризуби висять. А зірки з серпами осипалися. Звісно, що все це ще треба відбудувати. Але разом з тим є тут такий гарний, потужний, україноцентричний символізм».
«Із руйнувань Харкова я бачив майже всі, – розповів журналіст, громадський активіст Володимир Чистилін. – Я не буду оригінальним, якщо скажу, що найбільше мене вразила подія 1 березня. Тоді крилата ракета потрапила в облдержадміністрацію. Напередодні я був біля намету. І коли побачив, що відбувається, то одразу сів на велосипед і буквально через декілька хвилин був там. Треба сказати, що мені треба було нести велосипед від пам’ятника Шевченку до площі. Бо все було зруйновано, там було скло, вибиті вікна. Я знав, що в наметі знаходяться наші люди. Потім з’ясувалося, що шістнадцять осіб залишились живими. І це диво. Коли я побачив облдержадміністрацію, де я багато разів бував, це було щось сюрреалістичне».
Буквально через кілька хвилин після вибуху там почали розбирати завали. Володимир згадував, як в той момент до нього підійшов молодий хлопець. За його словами, це був такий типовий айтішнік в окулярах, з бородою та наплічником. Він так наївно запитав, де тутнабирають в тероборону. Бо дійсно в цей день в ОДА планувався черговий набір. А той хлопець туди не потрапив. Бо проспав.
«Я кажу: «Слава богу, що ви запізнилися. Подивіться навколо», – згадував Володимир Чистилін. – Дійсно, це такий момент, коли ти розумієш, що щось неймовірне відбувається. Я там залишався тривалий час. Бачив, як виносять загиблих з ОДА. Їх клали прямо неподалік намету. І я фотографував. Це було важко робити, такі відчуття… І досі ці знімки я ніде не викладав. Бо там багато крові, трупи… Ну і дійсно, облдержадміністрація такий знаковий для мене символ руйнувань. Всім років тому саме 1 березня там починалася «русская вєсна». І от тепер там сталася така трагічна подія».
«Найперше і найбільше, що вразило – це будівля ОДА, – розповів волонтер, ІТ-фахівець Олесь Штефчук. – Тому що важко було бачити центр міста, місця урочистостей та відпочинку в зруйнованому стані. І тому що там в момент прильоту були люди, яких знав та знаю. І тому, що тоді було зруйновано Намет, куди буквально напередодні привіз спальники для бійців. Потім вразило потрапляння в Уніфехт. Це було перше таке абсолютно безглузде руйнування. І картина нашого прапору, живого, такого непохитного на фоні зруйнованої будівлі… А потім вже не вражали руйнування будівель, вражали радше історії людей. Тих, хто повернувся або приїхав зробити щось буденне. І не вберігся».
Той магазин пережив дві світових війни, а рашистів не пережив
«Коли йдеться про руйнування, мені важко виділити щось одне, – зізнався кандидат соціологічних наук, фахівець з комунікацій Ігор Дубровський. – Пам’ятаю, що вразив факт атаки на ХОДА. Хоча тоді більше злякався за людей у наметі. Бо знаю їх. Закарбувалось руйнування приватного будинку в елітному котеджному районі. Цей будинок за три місяці до навали оформлювала моя родичка, талановита художниця. І організував це її кум, який потім пішов в ТРО. Це був її перший пристойний дохід. А для неї була важлива повна свобода митця. А потім від її чоловіка дізнався, що вже немає «ні будинка, ні Серьоги»… Чи це вразило? Не знаю. Бо вражає будь-яка атака. Навіть якщо кудись повз. Сприймаю це в цілому, як руйнування живого організму».
«Вразило – це трошки не те слово, – зізнався Борис Редін. – Прилетіла бомба чи ракета в мій улюблений магазин, будинок розвалили. Я там постійно купував їжу. У мене там діти весь час ошивалися. Це той будинок, що навпроти Укртелекому. Коли магазин почав закриватися, я малому своєму сказав. Він аж засмутився. Магазин такий був і тут на тобі. У нього прилетіло, розвалило, знищило, зруйнувало. І нема. Все. В будинку біля кінотеатру Довженка стіна обвалилась. Це також таке місце, яке здивувало. А тут взагалі залишились три стіни, над магазином знесло всі квартири. Розбило «Старого Хема». У кафе багато людей було. Ну падлюки… Ну з магазином вже все, його не буде ніколи. Хоча добре було би відновили. Бо той магазин пережив дві світових війни. А рашистів не пережив».
Волонтер ГО «Україна SOS» Олексій Свід у свою чергу розповів, що його більше вразили результати множинних влучань, аніж наслідки якогось окремого обстрілу. Одного дня його попросили вивезти людей з будинку на Метробудівників, 6. Це звичайна дев’ятиповерхівка. Там жила жінка зі своїм батьком, який ледь пересувався. Вони підказали, що зранку є час, коли не прилітає. Тож можна було приїхати та забрати звідти людей.
«Хоч і не без пригод та затримок, я їх дочекався та відвіз їх у безпечне місце, – згадував Олексій Свід. – А за тиждень я супроводжував групу журналістів у тому районі. І коли ми під’їхали до того будинку, я ледь не сів на землю. В тому місці, де була квартира людей, яких я вивіз, виразно звисав бетон на арматурі. Виявилось, що за декілька годин до цього був обстріл, під час якого снаряд влучив у цю частину дому. Коли я озирнувся на будинки навколо, у мене в голові застигло німе питання: а скільки людей я та інші волонтери не встигли врятувати…».
«Це був Екопарк Фельдмана, – згадувала харків’янка Олена Бондаренко. – Коли вони розстрілювали, як в тирі, не тільки зачинених тварин, які не можуть нікуди вибігти, а ще й годувальників. Ну останнім був інтернат для незрячих дітей. Самих дітей там, на щастя, не було. Але такі школи унікальні. Для цих дітей вони як друга домівка. Я живу на дві країни. Я резидент Німеччини та громадянка України. І десь у квітні я приїхала до мами в Харків. Вона була в евакуації в передмісті. Зараз ми живемо в такому районі, що нам щастить. Але коли я їхала через Київ, то бачила там руйнування. Бачила під Києвом розстріляний пологовий будинок. Там на стіні був дуже великий постер з немовлям. Але це їм не завадило. На стінах були страшні діри від влучень. Прямий розстріл. Вони ж бачили, що робили. У центрі Харкова я не була. Доглядаю за мамою. Ще родичі в окупації, а зв’язку немає. У мене як у всіх».
«Знаєте, таких руйнувань у мене особисто два, – згадувала харків’янка Наталія Ластовець. – Це, як не дивно, не Сковорода. Перше – це руйнування багатоповерхівки біля «Класу» на Холодній горі. Там просто знесло цілий кут будівлі. Це руйнування я побачила, коли ми з братом і племінниками виїздили з міста. Я якраз розуміла, що відбувається. Тим не менш, воно мене настільки вразило. Буває, що частина нашого населення каже: «Ой, а там щось розміщено, тому туди і прилетіло». Або «хтось там дислокувався». У мене і думки такої не було. Я абсолютно точно знала, що це звичайна, жила будівля. Другий будинок на Конституції, 3. То була чепурненька та красива будівля. Там були блакитні стіни, різьблення з позолотою. Я завжди хотіла зайти в їх магазин. Думала, що ще встигну. І так проходила повз. Коли побачила, в якому стані вона зараз – це для мене був справді шок».
Після повномасштабного вторгнення викладачка каразінського університету Вікторія Нестеренко оселилася в умовно безпечному районі, де на то момент не було прильотів. Тому на перших порах не була свідком руйнувань. Ближче до середини березня вона вибралась в центр міста. Панічні відчуття викликала незвично порожня набережна, згадувала Вікторія. Звичайно, до цього вона бачила всі ці руйнування в новинах. Але коли ти йдеш добре знайомими маршрутами і спостерігаєш все самостійно – відчуття зовсім інші.
«В розбитій вітрині бутіка самотньо колишаться розкішні сорочки, – згадувала Вікторія Нестеренко. – Ступаєш обережно, але все одно періодично чуєш хрускіт скла під ногами. Не доходячи до розбитого Нікольського, повертаєш і очам відкриваються наслідки бомбардувань, в якості домінанти – Олександрівська дзвіниця без вікон. Розкішна відреставрована блакитна будівля виглядає так, ніби її вдарив по даху велетень-вандал. Знайомі локації, улюблені магазини – усюди сліди руйнувань. Вже неможливо знайти шматок асфальту не посипаний склом. Назад довелось вертатись машиною, бо я зрозуміла, що просто не витримаю ще раз бачити це все. Потім було багато чого – чорні діри замість квартир на Салтівці, будинок без стіни на Павловому полі, пожежа після обстрілу. Але вже звикла. Не порівняти з першою «зустріччю»».
Таких історій з часом стає все більше. На жаль, війна все ще триває. А росіяни продовжують нищити Харків. Деякі архітектурні втрати харків’яни сприймають особливо болісно. Причому це не їх будинки. Інколи навіть не місця, пов’язані з їх роботою чи дозвіллям. Бо ж нищення того ж музею Сковороди – це удар по нашій історії та культурі. А прильоти по вишам та школам – це посягання на освіту, на майбутнє міста. А воно і справді зараз під загрозою.
Авторка тексту і фото: Юлія Гуш, учасниця команди документації воєнних злочинів РФ
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО “Львівський медіафорум”, Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
