Інтерв’ю “Футбол 24” з Віталієм Овчаренком, відомим громадським активістом, військовим та фанатом донецького Шахтаря. Вже 9 років він воює і з російськими окупантами, і з місцевими зрадниками.
“Куля влучила в кунг автомобіля, на який я сперся”
– Не так давно ви звільняли Лиман, у якому прожили багато років, від російських окупантів. Що відчували, коли не просто визволяли частину України, а робили це на рідних вулицях, з якими пов’язано багато спогадів? І чим займаєтеся зараз?
– Я проходжу службу в Збройних силах України з 25 березня. Щодо Лиману, то дуже сильні почуття викликала в мене ця ситуація. Ти ходив тими вулицями, ти жив у тому місті практично 17 років. Я звідти родом, а потім переїхав у Донецьк. І коли бачиш вулиці, якими ходив щодня, – як їх знищила Росія – це не дуже приємні відчуття. На жаль, з такими відчуттями українці дуже часто стикаються, адже росіянами було захоплено багато територій. Росія постійно все знищує.
Важкувато бачити свою знищену майже під нуль Лиманську гімназію – одні стіни залишились, хоча останніми роками там провели гарний ремонт. Знищені магазини, в які я заходив кожен день після школи. Сусідські будинки знищені. Неприємні згадки і картини я побачив у Лимані.
– Які історії ви почули від знайомих, які перебували там в окупації?
– Розповідали, що росіяни постійно грабували. Росіяни і, треба казати чесно, місцеві колаборанти з того ж Донецька, які стояли в Лимані. Вони займалися тотальним грабунком, як банда. З першого дня, як заїхали. Наче відчували, що їхній час у Лимані обмежений.
Ще місцеві розповідали, що дуже часто в Лимані відбувалися вбивства. Приїжджала машина, забирала когось із місцевих і ту людину вже не бачили, про неї немає жодної інформації. Це такий, знаєте, бандитський 1937 рік – грабують і вбивають. У Лимані вбивали за двома категоріями: або через вимагання грошей, або через проукраїнську позицію. Дуже багато людей загинуло, багатьох досі шукають. Знаходять місця незаконних поховань. А скільки таких місць насправді ще не знайдено – невідомо. Є Блакитні озера, інші озера…
– Упродовж багатьох років ви пушите тему взяття на контроль і справедливого покарання колаборантів. Як із цим зараз? Зрушення є, чи колаборанти й далі вільно розгулюють нашими вуличками?
– З 2017 року ми написали законопроект про захист української державності від проявів колабораціонізму. Але тоді, на жаль, коли громада Донеччини, яка була змушена виїхати і до якої я належу, написала цей законопроект, він виявився “не на часі”. Ми тільки зареєстрували його у Верховній Раді, але він так і був поставлений на голосування. Політики, які тоді перебували при владі, вважали, що “не на часі”.
Зараз же, якщо не помиляюся – 17 березня, був прийнятий законопроект зі схожою назвою. Можу пишатися, що, в принципі, написаний він у дусі нашого законопроекту. Але лише написати законопроект – мало. Треба ще й прийняти закон, треба його часто і правильно виконувати. Багато моїх місцевих друзів з Лиману та Ізюму мені постійно пишуть, що ті люди, які системно займалися допомогою чи співпрацею з російськими військами, з російськими окупаційними адміністраціями, – спокійно вільно ходять. І цих людей, на жаль, українські правоохоронці не помічають і ніяк їх не карають.
Тобто, порушено справедливість саме для українців, для тих людей, які залишилися вірними Україні. Вони ризикували власним життям, власним майном, коли були змушені виїхати від окупації, коли насувалася лінія фронту. Навіть чиновники, які не зрадили присягу, які продовжували займатися лиманськими справами на вільних українських територіях. Ось ці люди тепер правильне запитання ставлять: “Чому ми всім ризикували, виїжджали, а з тими, хто залишився там і, більше того, співпрацював з окупантами, у нас досі рівні умови? Чому українські правоохоронці не помічають колаборантів?”
Це Ізюм і Лиман, але я не думаю, що картини в інших містах на звільнених територіях якось відрізняються. Є дуже тривожні чутки про бездіяльність наших правоохоронців і в Ірпені, і в Бучі. Це мене лякає – аби не повторилася ситуація 2014-15 років, коли влада системно не помічала колаборантів, коли силові органи системно ігнорували проблему їхнього покарання. А без покарання колаборантів історія протистояння та війни продовжуватиметься знову і знову. Якщо ми не караємо два рази, то вони цілком резонно і втретє підуть на співпрацю з російськими військами.
– Не залишається іншого виходу, окрім самосуду?
– Коли держава відсторонюється від вирішення питання, коли ніяк не регулює його, то так – це призведе до самосуду. Там, де немає держави, там владу і дії братиме у свої руки суспільство. Це суспільство дуже багато втратило – і майна, і знайомих, і друзів, і родичів. Треба розуміти, що багато людей в Ізюм та Лиман ще не поїхало. А коли всі повернуться… Якщо держава не регулює, регулюватиме суспільство – і від цього не буде легше нікому.
– Ви воюєте ще з кінця 2014-го, правильно?
– Так. Потім у мене пауза була, і вже з 27 лютого минулого року я спочатку неофіційно, а з 25 березня – офіційно.
– Ви перебували у Дебальцевому в найгарячіший період початку 2015 року, коли виникло повне оточення ворогом. Який ваш найстрашніший, найекстремальніший спогад?
– Так, мав досвід боїв за Дебальцеве. Там виникало багато критичних і поганих ситуацій. Для мене найкритичніших епізодів було два. Перший – коли я 36 годин поспіль перебував на посту на вулиці, дуже сильно замерз і думав: “Господи, краще вже загинути, ніж далі мерзнути”. А другий епізод – коли ми проривалися з повного оточення, куля влучила в кунг автомобіля, на який я сперся. Кумулятивною енергією пошкодило хребець – кілька перших хвилин провів з відчуттям, що куля потрапила мені в спину.
– Після усіх жахів війни ви провели кілька відносно спокійних років. Як повернутися з фронту і не зачерствіти душею?
– Кожна людина – індивідуальна, має свій досвід. Особисто мені допомогло те, що, повернувшись з фронту, я почав активно працювати. І це мене відволікло на певному етапі мого життя – реінтеграції в суспільство, як модно зараз говорити. На мій погляд, треба працювати, коли повертаєшся. І намагатися менше згадувати про війну.
“Ультрас Дніпра завжди були налаштовані на бійку”
– У минулому житті ви були ультрасом Шахтаря. Зараз ще якісь емоції, якісь почуття до цього клубу і загалом до футболу у вас залишилися?
– Знаєте, якось не дуже зараз спостерігається за футболом. Хоча емоції завжди будуть. Ті люди, які були фанатами, – це по суті на все життя. Навіть якщо ти вже активно не їздиш за командою, не підтримуєш її на стадіоні або за стадіоном, то все одно намагаєшся у новинах побачити результати, продовжуєш спостерігати за нею.
Через те, що зараз йде активна фаза війни, трішки не до спостерігання, як там грав Шахтар, які рахунки, яка турнірна таблиця. Але продовжуємо спілкуватися з моїми друзями, ультрасами Шахтаря, які у великій кількості зараз на фронті продовжують захищати незалежність України.
– Як ви особисто прийшли до філософії, стилю життя ультрас?
– Коли почав жити у Донецьку і ходити на стадіон РСК Олімпійський. Мене з самого початку не влаштовувало сидіти на звичайних секторах, пити пиво, їсти “сємочки” і в дудку дудіти. Став ходити на сектори за воротами, де збиралися найактивніші вболівальники. Зустрів Сергія, знайомого з університету, який був футбольним хуліганом, і в один прекрасний день він запропонував мені взяти участь у махачі проти луганської Зорі. З цього, власне кажучи, все почалося.
– Розкажіть про махач: хто кого?
– Там, де стоїть Донбас Арена, раніше був парк лєнінського комсомолу. Прийшов я на точку збору. Один хлопець, який зараз у ЗСУ, каже: “Сергій попросив для тебе тримати місце” (власне, сам Сергій раніше теж проходив службу захисту української Незалежності). Це був махач 10 на 10. За дві хвилини ми не без проблем, але луганців перемогли. Мені дуже сильно розтрощили ніс, тож перший махач був для мене досить екстремальний. Крові з мого носа витекло стільки, що вона була на мені всюди. Але я був щасливий, що нарешті взяв участь у навколофутбольній події.
Після того були десятки махачів, десятки виїздів. Цей період участі у фанатському русі, з 2005-го до 2014-го, виявився одним із найкращих у моєму житті. Він подарував мені хороших друзів, з якими підтримую зв’язки до сьогодні.
– Хто був найдостойнішим опонентом серед ультрас інших фірм? У якому місті вас чекала найбільша небезпека?
– Це були ультрас Дніпра. Від Донецька до Дніпра – порівняно недалеко, тож їх завжди приїжджало багато і вони були налаштовані на бійку. А нас донецька міліція часто пресувала, вважаючи, що ультрас – найнебезпечніші елементи для існування держави. На жаль, вони бачили в нас таких людей. Тож ми не могли повністю показати всю свою силу. Тож приїжджали дніпряни – і з ними у нас були найжорсткіші сутички. У цей період, який я назвав, вони були найсильнішими.
Відповідно, виїзд у Дніпро був найнебезпечнішим. Місто – відносно невелике, там велика концентрація ультрас. У Києві було трохи легше, бо й сам Київ – більший територіально. Та й не було такої злості між фанатами, сутички відбувалися легше, ніж із тими самими дніпрянами. Ми, на жаль, після восьмого, дев’ятого років не тягнули рівень ультрас Дніпра, але періодично намагалися оскаржити їхню першу позицію. Дуже не завжди це виходило.
– Сергій Жадан колись сказав мені фразу, яка здивувала: “Довоєнний Донецьк співав українських повстанських пісень”. Ви співали?
– Жадан абсолютно правильно говорить. З кожним роком у Донецьку ставало все більше проукраїнськи налаштованих людей – особливо серед студентства, до якого я теж належав. Здається, одна з головних причин, чому Росія вирішила влаштувати свою атаку – вона зрозуміла, що у політичній, культурній і вуличній площині проросійські погляди стають не такими цікавими; кількісно і якісно проросійські люди стрімко на Донбасі втрачають, а українськість починає набирати.
У довоєнному Донецьку нормально можна було ходити у вишиванці. Коли той же Жадан приїжджав поспівати повстанських пісень, то зали і нічні клуби були абсолютно повні. Виступи Жадана, Гайдамаків, Тартака, різних інших митців. Якби минуло ще років десять, якби не напала Росія, то не довелось би взагалі говорити про якусь невелику підтримку проросійських сил. Останніми роками перед війною Донецьк сильно українізовувався.
“У нас почалися сутички з деякими “кузьмічами”, звичайними “балєльщіками”, які кричали “Бєркут, Бєркут”
– У якийсь момент із секторів Донбас Арени зникли ультрас Шахтаря. Що сталося?
– Весною 2014 року, коли ультрас Шахтаря взяли безпосередню участь у Євромайдані в Донецьку та Києві… Я хочу нагадати, що вони захищали донецький Євромайдан, адже постійно намагалися тиснути і нападати тітушки. Ультрас Шахтаря системно їздили на Майдан до Києва і брали участь в подіях на площі Грушевського. А ще захищали мітинги за Україну, які відбувалися 5, 13 і, якщо не помиляюся, у 20-х числах квітня.
На своїх секторах ми почали використовувати жовто-сині прапори, вивішувати банер “Одна, єдина, соборна Україна”, а також співати народний хіт про Путіна, який є, власне кажучи, хуйлом. Адміністрація Донбас Арени і адміністрація футбольного клубу Шахтар Донецьк вирішили, що це – політика, і почали банити всіх, хто співає і хто активно виражає свої політичні погляди. Не вбачаючи в цьому політики, а лише відповідність вимогам часу, ми почали запитувати в адміністрацій клубу і стадіону: “Чому ви баните? Тоді забаньте нас усіх”. У нас почалися сутички з деякими “кузьмічами”, звичайними “балєльщіками”, які кричали “Бєркут, Бєркут”. З’явилася інформація, що донецька міліція починає нами ще активніше цікавитися. Тож ми вирішили піти зі своїх секторів на знак протесту, а також для власної безпеки, щоб зайвий раз обличчями не “відсвічувати”, бо починалися вуличні протистояння з проросійськими тітушками. Якщо вам без нас набагато класніше – для нас це не проблема.
Хочу сказати, що люди, які були забанені на Донбас Арені, досі навіть символічно не розбанені адміністрацією футбольного клубу Шахтар. Більше того, кілька людей, забанених у той період, зараз продовжують захищати територіальну цілісність України і звільняти від окупантів. А один із моїх друзів досі перебуває в російському полоні, він був на Азовсталі.
Парадоксально виходить: люди, які борються за те, щоб футбольний клуб Шахтар повернувся до Донецька і грав на Донбас Арені, не можуть навіть символічно розбанити хлопців, які за це воюють. Я розумію, що зараз зняття бану ніяк не повпливає. Але це був би хоча б символічний крок. Бо складається враження, що там було впадло деяким гравцям одягнути футболки на підтримку ЗСУ, і лише коли розпочалася повномасштабна війна, Шахтар згадав, що є українським клубом. Досить неприємна ситуація, якщо згадувати про відносини футбольного клубу і нас весною 2014 року та й навіть після.
– Боюся навіть запитати про ваше ставлення до Ріната Ахметова.
– Це та людина, яка мала в Донецьку усе – повагу серед місцевих жителів, велику кількість бізнесу. Яка була навіть головнішою за офіційну владу не тільки в Донецьку, а й на всьому Донбасі. Яка мала впізнаваність, власні медіа. І яка просто це все втратила. Яка могла так звану “російську весну” зупинити на самому початку. Але ця людина вирішила, що краще того не робити. Зараз Ахметов втратив і велику кількість свого бізнесу, і стадіон-мрію, на який і він чекав, і вся донецька футбольна спільнота.
Вже 9 років ми не маємо доступу. Команда і клуб завдяки Рінату Ахметову стала таким, свого роду, непотрібним елементом. Вона грає в різних містах, втратила дуже багато підтримки – і в Україні, і на Донеччині. Розумієте, після всіх тих боїв і подій, які відбуваються в Донецьку та області, скільки людей будуть їздити, коли Шахтар повернеться на Донбас Арену? Дуже багато вже не повернуться ні в Донецьку область, ні в Донецьк. Чи не буде цей великий стадіон просто пустувати? Чи не буде він непотрібним? Це також вина Ріната Ахметова.
Те, що трапилось у Маріуполі після 24 лютого, те, що трапилося в інших містах – це частково також його вина. Бо, повторюся, людина мала і бізнеси великі в Донецькій області; вона була сильнішою та авторитетнішою за офіційну українську владу.
“Тимощук не побачив війни і це треба завжди пам’ятати, щоб при можливості якось йому нагадати його сліпоту”
– Класичне протистояння з Динамо. Кого з динамівців ви, фанати Шахтаря, поважали і за що? А кого з гравців своєї команди – зневажали?
– Безперечно, після весни 2014 року ультрас донецького Шахтаря дуже поважають Олега Гусєва. На одному з матчів, здається, проти полтавської Ворскли, підійшов до наших хлопців і сказав: “Хлопці, дякую! Знаю, в якій позиції ви опинились в Донецьку”. Це був дуже достойний, сильний вчинок від динамівця Олега Гусєва, і ми завжди будемо йому вдячні за підтримку, за той символічний, але великий крок, який він зробив.
А серед власних футболістів певну кількість ми зневажали і зневажаємо. Наприклад, того ж Олексія Гая. Він в своїх інтерв’ю не помічав російську агресію. Як можна ставитись до такого футболіста як Ракицький? Після 24 лютого він хоча б уже помітив російську агресію.
У нас завжди, ще з 2014 року, викликав питання Даріо Срна, який є хорватом. Він пережив подібну ситуацію з сербами, з агресією, з війною. Це було в період його дитинства. Потім він так недвозначно висловлювався про підтримку України і про підтримку війни проти Росії вже в Україні, і це було досить дивно від нього чути.
Одна справа, коли легіонери не можуть визначитись: вони є заробітчанами, вони приїхали, відпрацювали та поїхали. Ну але коли це українці не помічають або помічають, але з іншого боку. Або людина, у якої була аналогічна ситуація на батьківщині – це викликає подив та роздратування.
Чому ми, звичайні хлопці з Донецька або Донецької області, все правильно бачимо та відчуваємо і діємо, а футболісти, в яких є набагато більше можливостей поспілкуватись та дізнатись – вони цього не помічають. Добре, у 2014 році певна кількість футболістів боялись пограбувань їхніх будинків проросійськими колаборантами. Окей, я це більш-менш розумію. Час йде, вони вже позбулись цього майна, але все одно намагались образно говорити про війну та ті події, які відбуваються вже в Україні. Чому вся країна бачить, що відбувається, а декотрі з футболістів цього не бачать?
– Ми тут ще не згадали багаторічного екс-капітана Тимощука. Є дві точки зору. З одного боку, начебто й потрібно його постійно тримати в тонусі і тицяти носом у те, що він – зрадник. З іншого боку кажуть: “Давайте забудемо про нього”. Ви як вважаєте?
– Про зрадників треба завжди пам’ятати. Хоча б для того, щоб порівнювати їх з іншими зрадниками та футболістами. Тимощук – він же із заходу України. У Донецьку мав велику підтримку серед місцевого населення, фанатів. Дивно, чому ця людина так зробила. Навіть при всьому моєму негативному ставленні до Ракицького, який у 2019-му перейшов до Зеніта, але навіть він після 24 лютого вже побачив війну. А Тимощук не побачив війни і це треба завжди пам’ятати, щоб при можливості якось йому нагадати його сліпоту.
– Вечірньо-нічне життя Донецька до 2014 року. Чи помічали футболістів Шахтаря у неформальній обстановці? Чи знали, хто з ким випиває, хто з ким гуляє і так далі?
– Такі випадки періодично були. Ми помічали футболістів, які можуть десь загуляти – у Донецьку це трошки легендарні історії. Але варто нагадати, що адміністрація футбольного клубу Шахтар завжди намагалася слідкувати за своїми гравцями. Думаю, така сама ситуація відбувається і в Києві, коли адміністрація певних закладів, де найчастіше гуляють футболісти, перебуває на контакті з адміністраціями футбольних клубів.
Так, іноді, крім адміністрації, і ми нагадували гравцям, що в них через кілька днів – важливий матч з Динамо. Щоб вони замість того, аби сидіти там і догулювати, краще б йшли тренуватися, бо за ними спостерігає весь донецький край. Це були досить веселі часи. З іншого боку, коли ми зустрічалися з футболістами в такій ситуації, це була можливість неформально поспілкуватися і неформально нагадати, що треба Динамо перемагати і брати чемпіонство. Бо одна справа, коли ти десь на офіційних зустрічах говориш із футболістами, інша – коли неформально говориш. У другому випадку вони все краще розуміють.
– Кому з них найчастіше доводилося нагадувати, що завтра-післязавтра – гра?
– Я не можу так сказати, бо минуло багато часу. Звісно, що ми мали більше спілкування саме з українцями, бо важкувато бразильцям щось пояснити – і через мовний бар’єр, і через присутність охорони. Бразильці боялися всього. А от українські гравці більш-менш адекватно до всього ставилися. Не хочу зараз називати якихось прізвищ. Ви ж розумієте: навіть якщо деякі українці сиділи в нічному клубі чи ресторані до пізньої години, це не означає, що вони гуляли – могли пити звичайну воду або газований напій.
Були й випадки, коли певні гравці відпочивали з алкоголем. Але, знаєте, тоді це не викликало такого подиву, як зараз. Часи змінюються.
“Російські фанати – жалюгідні та нікчемні”
– Чи чули ви щось про ворожий батальйон “Еспаньйола”? Туди увійшла невелика частина ультрасів Шахтаря, які звинуватили адекватних фанатів донецького клубу у виборі “неправильної сторони”. Більше того, вони зараз, начебто, десь на фронті…
– Мені все це відомо. Якщо людина на пропагандистських російських “ЗМІ” називає себе ультрасом Шахтаря – це не означає, що вона є ультрасом Шахтаря. На секторі ми всі – хулігани Шахтаря, ультраси, фанати – знаємо один одного. Ми разом виїздили десятки виїздів, десятки разів билися. І коли бачимо, що якийсь невідомий “мальчік” називає себе “ультрас Шахтаря” на проросійських “медіа”, у чатах розмовляємо: “А це хто такий?”
Я переглянув кілька інтерв’ю, де якісь “мальчікі” називали себе “ультрас Шахтаря”. Але фішка в тому, що жодна людина з нашого руху їх не знає. Вибачте, від того, що назову себе космонавтом – я космонавтом не стану. Так само і з цими “мальчіками”. Я їм хочу передати “привіт” і сказати, що за самозванство і використання нашого імені рано чи пізно доведеться відповідати. У 2014 році були моменти, коли люди називали себе “ультрас Шахтаря”, а через два тижні просили вибачення на камеру і казали, що не мають стосунку до фанатського руху ультрас Шахтаря. Тут буде така сама ситуація.
Серед ультрас донецького Шахтаря дуже-дуже мала кількість зрадників. Їх практично одиниці – дві чи три особи. Якщо людина раз поїхала на виїзд – вона ще не є ультрас Шахтаря. Серед лідерів нашого руху немає зрадників. Серед кістяка руху, його основної частини – немає зрадників. Тож на своїх пропагандистських каналах вони можуть розповідати все що завгодно.
А батальйон “Еспаньйола” – російський пропагандистський інструмент. Туди їдуть воювати так звані “фанати” з Росії, або ж люди з окупованих українських територій, які чомусь вважають себе фанатами. “Он подивіться, за рускій мір також воюють фанати”. Коли ми читаємо, що загинув якийсь “фанат” з Брянська чи Самари, нам цікаво за цим спостерігати. Адже всіма російськими фанатськими рухами щільно займається система, центр “Е” для боротьби з екстремізмом ФСБ.
Завжди сміємося, що фанати з Брянська, Самари та інших міст, з Москви, їдуть воювати за систему, яка пригнічує і вбиває їхній рух. Нам смішно читати, коли ці фанати намагаються щось розповідати російським пропагандистам. Я теж періодично дивлюсь їхні інтерв’ю про цей батальйон “Еспаньйола” – як вони борються за “рускій мір”. У той же час, поки вони борються за “рускій мір” в Україні, “рускій мір” в Росії дуже часто страждає. Наприклад, від напливу у Москві представників інших азійських держав, який змінює Москву. Завжди хотів поцікавитися у цих “русскіх фанатов”, які воюють в Україні: “Може б ви спочатку у своїй Чітє розібралися? Або з Фан ID?” Фан ID – це персоналізована система контролю над фанатами, яку розробили російські ФСБ-шники з російською футбольною лігою.
Але оскільки російські фанати – жалюгідні та нікчемні, вони не можуть зробити хоча б десятої частини того, що робили ми, впливаючи на суспільні процеси. Та й взагалі російські фанати виступають “шістками” режиму. У фанатському русі замало одягнути шарф чи побитися з фанатами іншого клубу. Треба відчувати цю культуру і стиль життя. Це нонконформістська культура, коли завжди приймаєш виклики, борешся. А більшість російських фанатів – жалюгідні люди, які так і не відчули, що це таке – бути ультрасом або хуліганом свого клубу. Єдиний, кому вони готові протистояти, це бідний і нікчемний двірник-узбек, якого вони вдесятьох поб’ють. А коли відбувається системне протистояння – проти ФСБ, центру “Е”, російської влади – ці фанати здуваються, стають “шістками” і їдуть обслуговувати режим.
– Уявімо день, коли закінчиться війна, Україна переможе, Шахтар повернеться на Донбас Арену. Кого б ви після стількох років відсутності у Донецьку взяли з собою на такий історичний перший матч зі сльозами на очах?
– Я впевнений, що на цей історичний матч збереться весь наш фанатський кістяк. Як і 9 років тому, ми однозначно організуємо фан-марш. Дуже шкода, що певна кількість наших хлопців вже ніколи не відвідають Донбас Арену і ніколи не візьмуть участь у фан-марші. У нас є загиблі і в 2014-15 роках, і під час останніх десяти місяців.
Я взяв би банери з цими полеглими хлопцями. А також жовто-синій і червоно-чорний прапори, щоб усі люди, які прийдуть на Донбас Арену, бачили: ультрас донецького Шахтаря завжди були, є і будуть за Україну. Щоб вони побачили: на терасу рідного стадіону повернулися хулігани донецьких вулиць, які завжди були вірними Україні і які знають, що таке вірність.
Я інколи думав, як це буде відбуватися. Ви правильно сказали – зі сльозами на очах. Вірю, що цей момент скоро настане. Прекрасно розумію, що коли ми звільнимо Донецьк, не одразу – з безпекових міркувань – там заграє Шахтар. Але через рік-два після звільнення команда повернеться і ми хоча б частково налагодимо в Донецьку життя, яке було до приходу російських окупантів. Коли ходили поїзди, літали літаки, грав футбольний клуб Шахтар. Коли не було чутно ніяких пострілів і вибухів. Так як раніше, звісно, вже не буде. Але частково, я вірю, коли проженемо російських окупантів і колаборантів, життя налагодиться. Ми пройдемо рідними вулицями, ми прийдемо на рідний стадіон. І знову заспіваємо наш неофіційний гімн серед фанатів: “Спят курганы темные”.
Олег Бабій
Джерело football24.ua