Пам’яті свідка Голодомору 1932-33 років Івана Данильченка, сина Григорія й Катерини, – одного із організаторів ОДУМ-у та ТОПу на чужині

«…Його батьки були заможними селянами, власниками невеликого господарства. У 1932 році під час колективізації комуністи конфіскували все майно. Сім’я пережила страшний голод (Голодомор), від якого загинула молода мати, яка віддала їжу Івану та його молодшій сестрі Настусі…»

«…Він справді був великою людиною, якого дуже любили його сім’я та друзі…»

16 жовтня 2023 року газета канадських українців «Новий Шлях» повідомила, що «…Сім’я 98-річного Івана «Джона» Григоровича Данильченка з великим жалем повідомляє про його смерть 7 жовтня 2023 року внаслідок трагічного випадку на його улюбленій фермі в Лондоні, Онтаріо…- Він був надзвичайно активним в Українській Православній Церкві. Серед його багатьох обов’язків протягом багатьох років він був головою церковної ради церкви Св. Димитрія (3338 Lake Shore Blvd W.) в Етобіко, де він також був головою українського шкільного комітету. – Він 20 років організовував і був директором літніх таборів Організації Демократичної Української Молоді (ОДУМ) в Оквілі та Лондоні Онтаріо. Він також був директором Культурного центру Святого Володимира в Оквіллі протягом п’яти років, а також був членом і заступником голови Культурного центру в Лондоні…». – Про натепер спочилого на чужині, в канадському Онтаріо, св. пам. Івана Данильченка, уродженця полтавського села Лютенька я вперше написав понад два роки тому, незадовго до кривавої московсько-української війни, 20 вересня 2021-го року, у своїй розлогій статті з нагоди ювілею української патріотки з Канади Валентини Родак (Літвінової), яка також замешкала в Канаді. Посилаючись на інформації, іншого земляка-полтавця, уродженця Миргородщини Олексія Коновала, я, зокрема, зазначав, що Товариство Одумівських Приятелів (ТОП), одним із організаторів якого був св.пам. Іван Данильченко, – це  організація батьків, членів молодіжної організації ОДУМу та їх прихильників. Кожна філія ОДУМу мала відділ ТОПу, який допомагав управі філії утримувати мистецькі одиниці, вести виховну працю з юним ОДУМом, дбав про домівки, надавав фінансову допомогу та дбав про виїзди молоді на виховні, відпочинкові, вишкільні та табори бандуристів ОДУМу. Філії ТОПу були в Торонто, Лондоні, Монтреалі, Ошаві, Сент-Катарінсі, Вінніпезі, Лонґ-Бранчі, Детройті, Міннеалолісі, Сент-Полі, Чикаґо, Філадельфії, Гошен-Елкгарті, Сіракузах, Клівленді, Трентоні, Ньюарку, Сомерсеті, Ню Брансуіку, Гартфорді, Буффало, Рочестері, Форт-Вейні та інших містах Канади і США. Товариство одумівських приятелів (ТОП) в Канаді було засновано 1964 року за ініціятиви Петра Волиняка, Петра Родака та Федора Бойка з Торонто. ТОП в Торонто очолювали – Федір Бойко (1964-66), Пилип Супрун (1966-69) та Іван Данильченко (1969-71). Рівночасно було створено з педагогів та прихильників ОДУМу головну виховну раду, яку очолив Петро Родак, яка здебільшого опікувалася вихованням юного ОДУМу та відповідала за влаштування кожного року таборів

ОДУМу на оселі «Київ» біля Торонто. Відділи ТОПу постали з батьків одумівців та їх прихильників по всіх містах Канади, де були філії ОДУМу. Восени 1970 року в Монтреалі на з’їзді ОДУМу Канади було обрано ініціятивний комітет для скликання І-го з’їзду ТОПу Канади, який очолив Іван Данильченко — голова відділу ТОПу в Торонто. Весною 1971 року в Торонто відбувся І-ий з’їзд, на яко­му обрано головну управу ТОПу, яку очолив Іван Данильченко. Від того часу він був незмінним головою ТОПу Канади… Головами відділів ТОПу тоді були: Микола Співак в Лондоні, Олексій Канарейський в Монтреалі, Володимир Лупул в Сент-Катарінсі, Юрій Лисик в Ошаві, Іван Данильченко в Торонто. Головна управа ТОПу перебрала всі обов’язки головної виховної ради ОДУМу, яка перестала іс­нувати, а це обов’язки виховання юного ОДУМу – організація таборів, підшукування кандидатів на виховників для таборів, а також турботи за господар­ську сторону виховних, відпочинкових, вишкільних та таборів бандуристів ОДУМу. Спільно з ТОПом США та виховною радою видано для виховників ОДУМу дві частини «Порадника одумівця». Головна управа ТОПу започаткувала магазин одумівських одностроїв, емблем, хусток та нашивок ОДУМу. – На надзвичайному засіданні головної управи ТОПу та управ відділів ТОПу Ка­нади 1974 р. було вирішено купити ферму біля міста Лондона для оселі ОДУМу. Багато старань приклали Іван Данильченко та Микола Співак, щоб створити корпорацію, приєднати членів-фундаторів, позичити гроші в Українського робітни­чого союзу та розбудувати 106 акрів землі на оселю ОДУМу «Україна» для потреб молоді Канади і США. В 1976 році закінчено будову великого будинку, який має багато кімнат, велику модерну кухню та велику залу на 600 осіб. Наступного року побудовано басейн для плавання і розпочато виховно-відпочинкові табори юного ОДУМу. Табірники спершу здебільшого перебували в шатрах, але кілька років пізніше побудовано вигідний з цементних блоків дім на 60 осіб. В 1983 р. добудовано до великого будинку окремий дім із залою на 200 осіб, який назвали «Полтавою» в честь полтавця Василя Тацюка, який подарував на його будову 100 тисяч доларів. На оселі ОДУМу «Україна» річно відбуваються з’їзди, зустрічі, конференції, на­ради та фестивалі ОДУМу. На оселі знаходиться склад одумівських одностроїв та ОДУМу. Оселя «Україна» має добру репутацію в канадському суспільстві Лондона й околиць, яка винаймає зали ОДУМу разом з українськими равами, приготовленими українським жіноцтвом на весілля, прийоми, конфеенції та інші імпрези. Членів корпорації є 257, які придбали 360 шерів по тисячі доларів кожний. Вартість оселі тепер близько трьох мільйонів доларів. Головами оселі ОДУМу «Україна» були: Микола Співак, Борис Яремченко та Іван Данильченко. Активними членами ТОПу Канади, окрім вищезгаданих, були в різні роки: Петро Волиняк, Петро Родак, Федір Бойко, Микола і Оля Співаки, Галина Савранчук, Єлизавета Звірховська, Катерина Щербань, Яків Юхименко, Федір Подопригора, Федір Білаш, Микола Тищенко, І.Шевченко, Володимир Корженівський, В.Тимошенко, Іван Корець, Галина Володченко, Іван Ноженко, Маргарета Овчаренко та багато інших. В 1966 р. з’їхалися делеґати усіх відділів ТОПу США й обрали головну управу ТОПу. Головами ТОПу були – Василь Григоренко (1966-75), Микола Самокишин (1975-78), а після нього – Олександр Полець. Відділи ТОПу східних штатів США купили 1965 року відпочинково-виховну осе­лю «Київ» в горах Кетскил в штаті Ню Йорк, яка має 40 акрів землі, половину якої займають гори та рівнина, покрита мішаним лісом, а решта землі — рівнина з окремими деревами в центрі оселі, де є три великі будинки, які разом мають 40 кімнат та три бунгало. Окремо стоїть четвертий будинок, в якому знаходиться кухня, їдальня та зала для різних імпрез. Недалеко від будинків басейн для купан­ня й під лісом бараки для таборування. На оселі ОДУМу «Київ» відбуваються впродовж літа виховні, вишкільні та від­починкові табори, табори бандуристів та зустрічі ОДУМу США і Канади…».

Ще раз я був написав про Івана Григоровича Данильченка за його земного життя у часописі «Свобода» (Н.Дж., ЗСА) у числі з 25 березня 2021 року п.н. «OДУМ об’єднав молодь», де було поміщено світлину таборовиків на оселі ОДУМ «Київ» в Торонто у 1976 році із архіву Віри Соколовської. В цій статті йшлося, зокрема, що «…ОДУМ об’єднувало молодь переважно зі східних й центральних земель України та їхніх нащадків й було частиною демократичного сектору української еміґрації. Діяльність ОДУМ була спрямована на виховання поколінь, народжених у США та Канаді, зокрема, було створено «Юний ОДУМ» і Товариство ОДУМів­ських приятелів (ТОП), було відкрито низку відпочинково-виховних, спортових, кобзарських та інших літніх таборів, деякі з них діють по цей час. Для своїх членів ОДУМ, його приятелі та прихильники придбали відпочинкові оселі «Київ» (Акорд, Ню-Йорк) та «Україна» (Лондон, Канада)…. – Товариство Одумівських Приятелів (ТОП) мало філії в Торонто, Лондоні, Монтреалі, Ошаві, Сент-Катарінсі, Вінніпезі, Лонґ-Бранчі, Дітройті, Міннеалолісі, Сент-Полі, Чикаґо, Філядельфії, Гошен-Елкгарті, Сіракузах, Клівленді, Трентоні, Нюарку, Сомер­сеті, Ню-Брансвіку, Гартфорді, Бафа­ло, Рочестері, Форт-Вейні та інших містах Канади і США. Рівночасно було створено з педагогів та прихильників ОДУМ головну виховну раду, яку очолив Петро Родак. Весною 1971 року в Торонто відбувся перший з’їзд, на якому обрано головну управу ТОП, яку очолив Іван Данильченко. Від того часу він був незмінним головою ТОП Канади….».

Я тоді писав, що Іван Григорович Данильченко народився 22-го червня 1925 року (О.П. – щоправда, у своїй записці до мене він зазначив не 1925-ий, а 1926-ий рік свого народження) в селі Лютенька (Гринів хутір) Гадяцького (нині – Миргородського) району Полтавської області (тоді – Харківської області УССР) під большевицькою окупацією. В родині, крім нього, були ще батько Григорій, мати Катерина, сестра Надія, на 2 роки молодша за нього. Батько був добрим господарем, любив тримати все в порядку.  В 1930-их роках родину Данильченків розкуркулили, забрали все, все, навіть порозбирали клуню й сараї та порізали дерева коло копанки, зробивши з гарної господарки пустиню. Забрали також і все зерно, картоплю, клунок кукурудзи,  на якому сиділа мати й просила «буксирів» залишити хоча б що небудь для дітей. Але це не помогло. Большевицькі активісти сказали: «Якщо не запишешся до колгоспу, – то заберемо й хату». Тоді батько Григорій Данильченко погодився вступити до колгоспу, а родина залишилась без нічого, опустів їхній двір, залишився тільки собака.  Настав страшний голод, мати захворіла і  на Великдень померла. Без матері напівсиротами залишилося двоє дітей – сестра Надія та син Іван. Батько тяжко працював конюхом на колгоспній бригаді, доглядаючи забраних у людей коней. Своїх дітей, Надію та Івана,  залишав самих у хаті й наказував не виходити з двору. Поки мати була жива, то ще пекла якісь оладки із того, що попадеться під руки, включно з  листям, корою й травою (споришем). – Після похорону матері, настала біда –  тяжкі голодні й холодні дні для дітей,  батько також хворів, але все ходив й доглядав коней. Коли у 1941 році почалася німецько-совєцька війна та мобілізація, Іван Данильченко не попав до призову, його послали на роботу в лісництво, рубати дрова й заготовляти деревину, а згодом зкерували до міста Гадяча, там йому разом з іншими хлопцями наказали охороняти  сінопункт та зерносховище.  В 1943-ому  році німці почали відступати, й люди, які до війни пережили Голодомор і репресії большевиків, кинулися тікати на Захід. – Іван Данильченко не знав що робити й пішов спочатку до батьків, у село Лютеньку, але не міг там нікого із своєї родини знайти. Так він і помаршував вслід за іншими на Захід, дістався спочатку до Австрії,  де й перебував аж до закінчення війни в 1945 році.  В 1947 році Іван Григорович записався на переїзд для постійного проживання до Канади, де й мешкає по цей час, має дружину та двох синів.  Довгі роки пан Іван Данильченко працював з молоддю в ОДУМ-і та організовував «Полтавські Вечори». Він та його родина стали членами Православної громади Святого Володимира в Торонто. Після здобуття Незалежности Україною Іван Данильченко чотири рази відвідував  українські терени, село Лютеньку на Полтавщині та свою родину.

Газета канадських українців «Новий Шлях» від 16 жовтня 2023 року далі пише: «…Іван народився в селі Лютенька Полтавської області України 22 червня 1925 року. Його батьки були заможними селянами, власниками невеликого господарства. У 1932 році під час колективізації комуністи конфіскували все майно. Сім’я пережила страшний голод (Голодомор), від якого загинула молода мати, яка віддала їжу Івану та його молодшій сестрі Настусі. Іван завжди плакав, коли розповідав про смерть своєї матері від голоду. Іван розповідає історію цього періоду свого життя на відео:

6 грудня 1932 року згідно з постановою РНК УСРР та ЦК КП(б)У — «за зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, що його організували куркульські й контрреволюційні елементи», було вирішено большевицькими вурдалаками занести на «чорну дошку» такі села»: с.Вербки Павлоградського району Дніпропетровської області; с.Гаврилівка Межівського району; с.Лютенька Гадяцького району Харківської області; с.Кам’яні Потоки Кременчуцького району; с.Свято-Троїцьке Троїцького району Одеської; с.Піски Баштанського району.

Згідно з даними Вікіпедії, відразу після «встановлення» «совєцькой власті» в селі Лютенька розпочалася т.зв. «колєктівізація». Не довіряючи місцевому населенню, на посаду голови сільської більшовики прислали Юрко Захара Гнатовича. Як розповідали потім старожили села, Юрко, намагаючись догодити «совєцькой власті», показати свою відданість її у великі релігійні свята відправляв підводи з візниками під церкви і всіх хто виходив з церкви хапали, і відправляли на роботи на колгоспне поле. Але надалі це не спасло його, він був арештований в 1937 році і розстріляний органами НКВД «как враг народа». Місцеве населення чинило спротив, не бажало добровільно вступати в колгоспи. У відповідь на це влада СССР застосувала репресії щодо мирних жителів, шляхом ув’язнення, каторги та фізичної розправи. Сили були нерівні, адже частина населення яка могла чинити активний, симетричний спротив окупаційній владі загинула в двадцятих роках, а решта тікаючи від переслідування переселилася в віддалені краї. Переломним моментом став Голодомор 1932-1933 рр. в результаті якого загинула 1/4 населення (близько – 2000). Очевидці стверджують про акти канібалізму під час Голодомору. Населенню було оголошено: «Хто не хоче виходити на роботу в новостворені колгоспи, ті особи позбавляються корови, а коли такої немає, підлягають покаранню» Бриґади «буксирів» здебільшого складалися із місцевих мешканців, вихідців із нижчих верств населення та криміналітету. Керували ними так звані 25-тисячники — Золотарьов з Лєнінґрада та Фіялов з тодішнього Днєпропєтровска. Перший тип лютенчанам запам’ятався тим, що ходив по хатах і пиячив, якщо господарі відмовляли йому і його помічникам в гостинності то на другий день цього господаря «розкуркулювали», а сім’ю відправляли в Сибір, а другий – запам’ятався тим, що нічого, як мовиться, «не петрав» в сільському господарстві і коли він посилав звіт в район, то писав: «грєчіху викопалі, картофєль покосілі». Після занесення Лютеньки на республіканську «Чорну дошку», для допомоги «буксирам» до Лютеньки прибуло до 300 робітників з Києва, Харкова, Полтави, Гадяча. Для зручності грабунку село «буксіри» поділили на десятки і сотні. «Вимітали» з господарств все, включаючи вузлики з квасолею, якщо в печі випадково знаходили якесь їство то тут же сідали їсти під плач маленьких дітей. Багате природними ресурсами і працьовитими людьми село почало вимирати. По вулицях було чути лише скрегіт коліс підвод, які їздили по вулицях села, забирали загиблих. Вимирали цілими вулицями. Забирали інколи ще ледь живих людей, щоб «другий раз не повертатися, бо все одно помре». – Відвозили і в Безвіднянський ліс, там загиблих скидали під піщаний пагорб і зверху приспали піском. Копати ями для померлих ні у кого не було сил. Так завершувалося розкуркулення. В селі не залишилося приватних землевласників…».

Про штучно організований голод в полтавській Лютеньці дав свідчення комісії Конґресу США інший лютенчанин, протоієрей УАПЦ в США о. Федір Коваленко, який по закінченню Другої світової війни проживав в США. – До речі, майбутній священик о.Федір Коваленко був ровесником Івана Данильченка, – він народився 22 травня 1925 року також у селі Лютенька Гадяцького району тодішньої Харківської області УССР під большевицькою окупацією. По закінченню Другої світової війни пан Федір виявив себе як церковний діяч УАПЦ в Америці, пастор й наставник. В 1942 році пан Федір був мало не був страчений совєцькими партизанами, які звинувачували його в «ізмєнє родінє». В 1943-ьому році зі своєю матір’ю залишив Україну. Мешкав у місті Філлах (Австрія), звідки в 1948-ому році виїхав до Бразилії. Там закінчив богословські курси, і в 1958 році був висвячений на священика. Спершу мав парафію в Понта Ґросса (провінція Парана), а в 1962 році переселився до ЗСА (США) і став настоятелем церкви у Ґартфорді та був обраний деканом Ґартфордської округи. Від 1971-го року обіймав місце настоятеля церкви св. Трійці у Клівленді (стейт Огайо). Митрополит Мстислав нагородив його у 1977-ому році саном митрофорного протоієрея. Від 1981-го року о.Федір Коваленко був настоятелем парафії св. Покрови в Рочестері, де здобув любов та повагу українства за свої державницькі й патріотичні наставляння. Був членом Україського народного Союзу. Відійшов у Вічність понад 30 років тоу, 9 грудня 1992 року в Рочестері, був похований на цвинтарі св. Андрія Первозваного в Бавнд Бруку. – «…Після занесення 6 грудня 1932-го села на «чорну дошку» в Лютеньку прибуло 300 чоловік «буксирів». Село розділили на сотні й до кожної приділили буксирну бригаду. Заарештували всіх керівників. Декількох із них засудили до розстрілу, який згодом замінили 10-річним ув’язненням. «В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали», – свідчив 1986-го року згаданий мною вище виходець із Лютеньки Федір Коваленко для Комісії з вивчення українського Голоду 1932-1933 років, що працювала при Конґресі США. – «Нашу Лютеньку занесли на республіканську «чорну дошку», – пригадував Михайло Савченко із цього села. – Його спогади були надруковані у збірнику «33-й. Голод», що вийшов 1991 року. – У селі закрили магазини кооперації, обидві школи – середню й восьмирічну, млин, олійницю. Заарештували правління колгоспу (хто не встиг зникнути.) . – З району приїхали бригади, в них були люди з Полтави, Києва, Харкова, Дніпропетровська. Повне село чужих людей, їх прозвали «буксирами». Зібрали збори колгоспу і оголосили, що колгоспники повинні негайно повернути нібито незаконно одержаний ними хліб (200 г на трудодень). Обклали високим податком кожну садибу і встановили строк. І от настав цей чорний день. Бригади «буксирів» пішли по дворах, шукали хліб у хаті, на горищі, у скринях, у сараях, клунях. Залізними щупами пройшлися по грядках, по сараях – чи нема де закопаного. Знайдене зерно забирали, картоплю, буряк теж виносили. Млинки, жорна, ступи били. Не помагали ні умовляння, ні плачі…».

Газета канадських українців «Новий Шлях» від 16 жовтня 2023 року продовжує розповідь про тернистий земний шлях та громадську діяльність свідка Великого Голоду 1932-33 років Івана Данильченка: «….У 1943 році, коли маси людей бігли від другої хвилі радянської окупації, Іван пішки пішов з дому, вирушивши в довгу подорож на Захід ні з чим, в чому був. «Воші пожирали мене, і я ледве терпів», – говорив він. Зрештою, в 1944 році він опинився в Австрії, де працював пожежником. Після закінчення війни він працював у британській армії до 1947 року, а тоді подав заяву на імміграцію до Канади. Його швидко прийняли та залишили за контрактом працювати в лісах біля Шапло на півночі Онтаріо. У 1950 році Іван залишив Шапло і переїхав до Торонто в пошуках нових можливостей. Невдовзі він отримав посаду в Massey-Ferguson, де виробляли сільськогосподарське обладнання, як от трактори, комбайни тощо. Він працював там 33 роки до виходу на пенсію. Працюючи в Massey-Ferguson, Іван часто відвідував ресторан родини Боздек, які також були нещодавніми переселенцями з села Опішня на Полтавщині. Там він зустрів і закохався в Надю Боздек. Вони одружилися в 1952 році і мали двох синів Григорія (1953) і Віктора (1957). Іван із гордістю казав, що обидва його сини закінчили по 10 класів української школи і донині вільно розмовляють українською мовою. Усе своє життя в Канаді Іван віддано зберігав пам’ять про свою батьківщину. З цією метою він взяв на себе багато організаторських і керівних ролей у різних громадських, церковних і молодіжних організаціях, що принесло користь як його улюбленій Україні, так і його новій батьківщині Канаді. – За роботу з молоддю Іван був нагороджений відзнакою Золотим триліум провінції Онтаріо. Крім того, він був нагороджений Почесною грамотою ради Української Православної Церкви Святого Володимира за сумлінну працю, пов’язану з Культурним центром Святого Володимира в Оквілі. – На своїй фермі в Лондоні Іван був у своїй стихії. Ті з нас, кому пощастило побувати у нього там, пам’ятають, як він їздив на своєму візку для гольфу, гуляв у своєму листяному лісі, рубав дрова на зиму, вирощував величезний часник з України та порався у коморі, ремонтуючи трактори. Він був людиною, яка могла з будь-чого побудувати що завгодно. Він мав здатність розробити предмет у своїй голові, а потім створити його. Його завзяття могло виснажити всіх нас. У свій «вільний» час Іван керував комерційним яблуневим садом на Індіан-роуд у Місісазі (коли це ще було сільськогосподарське угіддя), а згодом виступив генеральним підрядником будинку, який він там збудував. Він ніколи не нудьгував, і на пенсії купив ферму в Лондоні та відреставрував її столітній будинок, здебільшого власноруч. Сказати, що він був непересічною людиною – нічого не сказати. Незважаючи на те, що йому було 98, його здоров’я було чудовим, а смерть була справді несподіваною. Він не лише пережив труднощі в Україні, Другу світову війну та подальшу імміграцію до Канади, але й продовжував долати будь-які життєві труднощі. У Івана залишилася дружина Надія, з якою він прожив 71 рік; сини Грегорі (Дженіс Нілендс) і Віктор (Крістіна Бродбент); онучки Тамара Данильченко та Алекса Данильченко (Дерек Фостер); Марія Дубик та Зена Андрушенко; шурин Вальтер Боздек (Марта Корнієнко); племінниці Віра, Люба та Надія Дубик; двоюрідна сестра Лілі Данильченко Беллм (Річард Беллм) з Оквіла; та родина в Україні. Раніше в Україні померли його батьки Григорій і Марія, сестра Настуся і брат Григорій. Померли також племінник Матвій Боздек, двоюрідний брат Василь «Білл» Данильченко і Василь Дубик (Торонто); і Уолтер Андрушенко (Каліфорнія). – Він справді був великою людиною, якого дуже любили його сім’я та друзі, багато з яких померли до нього. – Вічна йому пам’ять….».

І НАСАМКІНЕЦЬ. – …Я з далекого дитинства, переважно, із розповідей бабусі та дідуся знаю про страшний ґеноцид мого народу, правда про який «під совєтами» була під суворою забороною, і лише зовсім нещодавно дізнався про те, що якраз у голодному 1933-ьому році США встановили… дипломатичні відносини з головним організатором Голоду – большевицьким совєцьким союзом. Сита, впевнена, ще демократична й «інтеліґентна» Европа, знаючи про Великий Голод, мовчала й вичікувала. Можливо, одинокий Йоган Людвіґ Мовінкель, прем’єр-міністр Норвеґії й Президент Ради Ліґи Націй, у 1933 році спробував винести питання масового винищення українців за національною ознакою на розгляд Ради Ліґи Націй.

Незабутній же український патріот поет Олександр Олесь, ще задовго перед цим написав такі гнівно-тужливі рядки:

«Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття,

Європа мовчала…

…Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла,

Європа мовчала»

«…Близько мільйона жителів Полтавщини загинули від Великого Голоду 1932-1933 років. Це була четверта частина усіх жертв в Україні… Остаточну ж кількість померлих у той час не визначили досі: разом із ненародженими це близько 7,5 мільйонів людей, а з тими, хто еміґрували, приблизно 10 мільйонів….» – У моєму родинному селі Безсали Лохвицького району Полтавщини помирало найбільше людей, коли цвіли акації, в часі Великого Голоду померло 600 осіб, у більшому ж селі Лютеньці Гадяцького (тепер –Миргородського) району, де побачив світ Божий й на початку Другої світової війни замешкав Іван Данильченко зі своєю родиною, – загинула одна четверта (!) частина від всього населення, а це, за деякими підрахунками, приблизно, – дві тисячі українців в одному селі.

Між іншим, доповідній записці харківського обкому КП(б)У «Про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області» від червня 1932 року наголошувалося, що «…із загальної кількості районів області аналогічні випадки з більшим чи меншим ступенем голоду встановлені в таких районах (не перераховуючи конкретних фактів): Лохвицький – 15» випадків, тобто найбільша (!!) кількість із усіх перерахованих в цій страшній за своїм змістом записці 10 районів тодішньої Харківської області (О.П. – довільний переклад з московитської мови мій, цит. по «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», – К.,1990, с.192). Станом на кінець 1932 року Полтавщина була майже повністю «колективізована», тобто колгосп чи артіль діяли майже в кожному населеному пункті. У постанові секретаріату Харківського обкому КП(б)У «Про хід хлібозаготівель за першу п’ятиденку січня» від 7 січня 1933 року, між іншим, вказувалося, що «…ряд районів зовсім припинили заготовки по одноосібникам… Злочинну бездіяльність по хлібозаготівлі в секторі одноосібників показують…» (ДАПО, – Ф.П.-35.-Оп.1 – спр.13, – арк.17-19). Внаслідок штучного Голодомору, шаленого терору та репресій в 1930-их роках було замордовано мільйони українців. Різні дослідники називають такі цифри 7 мільйонів (В.Кубійович), 7,5 мільйони (Т.Сосновий), 6 мільйонів (Д.Соловей). Московський еміґрант Н.С.Тімошев вважав, що лише від голоду загинуло біля 3 млн. українців, польський дослідник Ст.Скшипек підрахував, що від Голоду 1932-1933 р.р. померло 2.5 млн. українців, знищено 1,2 млн. так званих куркулів. В.Г.Чемберлен, М.Приходько подають, що від голоду загинуло 15% людности України, К.Меннінґ оцінює втрати від голоду в 10% сільської людності, Ю.Горліс-Горський стверджував, що було вислано з України лише на Північ 2,4 млн. осіб, а загальна кількість ув’язнених в СССР сягнула в 1933 році 11,5 млн. осіб (А.Уралов), із яких 39% були українськими політичними в’язнями (О.Калинник). Загалом за підрахунками Міжнародної Комісії Контролю Концтаборів (La Commission Internationale Contre le Regime Concentrationnare) від 1930 по 1953 рік в СССР у таборах загинуло як мінімум 60 мільйонів осіб. Якщо ж додати до цього 16 мільйонів жертв Голодоморів на Україні в 1921-22, 1932-33 та 1946-47 роках та 25 мільйонів (за офіційною статистикою) загиблих в часі Другої світової війни, отримаємо страшну цифру 103 мільйони жертв большевицького режиму в 1917-1956 роках. Переважна більшість з цих людей були за національністю не-росіяни, точніше – не москвини, а більшість із цих не-московитів були людьми українського роду.

…Але чому пам’ятають про страшний Голод не лише ті, хто його пережив, але й багато людей з молодшого покоління українців, – час від часу запитую я сам себе?! – Відомий український правозахисник Валентин Мороз зазначав: «…Взагалі національне почуття і національні майбутні події – це щось таке, що найменше піддається проґнозуванню. Національне все в підсвідомості. Те, що ми маємо зверху, реалізується в соціяльній площині, в площині буденного життя, яке ми вже сприймаємо не як національне, як щось таке, що не є національним фактором. Тому завжди найбільші несподіванки є саме у вибуху національности… У національних питаннях, в питаннях майбутніх національних вибухів виграє той, хто є оптимістом, хто вірить у ту підсвідому національну стихію, в ту субстанцію, яка є українською і ніякою іншою в вашій душі. І вона завжди ті верхні структури, які накинуті окупантом поламає. Яким способом поламає, це трудно сказати наперед. Але що це буде зроблене, я в тому не маю жодного сумніву. Знаю, що це буде питання часу, а не принципу…».

Я завжди писав, що «..Ми – українці. Ми маємо гордитися, що ми велика, горда, талановита й надпотужна нація. Якраз нація, на думку Валентина Мороза, «творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тої ж самої сили…. Нація витворюється там, де є силове духове поле….». – Моє силове духове поле – моя улюблена й заквітчана Україна, яка, переживши за минуле століття три страшні Голодомори 1921-22, 1932-33 та 1947 років, – все ж дала мені життя та наснагу бути українцем, представником великої й героїчної нації. Мабуть, моя улюблена земля вдихнула в мене разом із моєю матір’ю Ганною, народженою якраз у голодному 1933-ому році, яка вже відійшла у Засвіти, – в плоть і кров безсмертну та незнищенну безкінечними Голодоморами, українську національну душу. Я надзвичайно пишаюсь, що я – українець. Мої діти – також українці. Я та мої діти завжди пам’ятатимемо про страшні трагедії усіх большевицьких Голодоморів, внаслідок яких були безвинно замордовані московськими зайдами мільйони українців, наших єдинокровних братів і сестер, які повсякчас у той чи інший спосіб чинили спротив та боролися проти тотального винищення. А ще Голодомор мого народу – це мій безкінечний сум, мій невимовний біль, моя особиста кривда й моя персональна трагедія. Однак, сьогодні я не лише сумую, чи схиляю голову та плачу, але й закликаю кожного з українців: «Повсякчас борітесь, ніколи не забувайте й не здавайтеся, нікому не пробачайте своїх кривд!».

Ось такими були мої міркування напередодні вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років, якраз рівно через 90 років після чи не найбільшої трагедії людства, та після того як 40 днів тому у далекій заокеанській Канаді відійшов у Вічність один із свідків ґеноциду українців у 1930-их роках, уродженець полтавського села Лютенька св.пам. Іван Данильченко, один із чолових організаторів ОДУМ-у та ТОПу на чужині

Підготував Олександр Панченко, – адвокат з міста Лохвиці на Пощтавщині, доктор права, притват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН)