Гортаючи книгу роздумів українця з Америки Миколи Пономаренка

Фраґменти з нової автобіографічної книги міркувань українця Миколи Пономаренка, сина Михайла й Катерини, талановитого письменника, неймовірного філософа й дипломованого інженера-науковця, зрештою, – «Самотнього Вовка» й «Капітана своєї Душі», в яких йдеться нібито про все на світі – сенс і мету життя, три великі любові, а ще – про мови, етноси та нації, Голодомор й оріянство, діда Прохора і полтавськетсело Ждани, українців та євреїв, причини антисемітизму, як також – про Велику Орію, Трипільську культуру, Трисуття й Тризуб та ще багато чого цікавого й досі багатьом із нас невідомого… – Подається Олександром Панченком у місяці лютому року Божого 2024-го, у іярі 5785-го за єврейским календарем, а саме – у січені 11023-го року за ДажБожим Колодаром

*

Про українського філософа й письменника, який побачив світ майже 75 років тому – 19 лютого 1949 року в полтавському селі Ждани* Миколу Михайловича Пономаренка я вперше написав у своїй книзі «Полтавська діаспора. Велика Енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи», яка з’явилася друком у видавництві «Гадяч» у 2021-ому році. Мені тоді було відомо, мій земляк пан Микола від 1970-их років замешкав у ЗСА (США) й однією із його найбільш дотепер відомих книг є трактат – «Оріянство. Українська духовна мудрість, або Роздуми про Щастя», що була ним видана в Києві у видавництві  «Геопринт» ще в 2008-ому році. – У своїй згаданій тут вище книзі-енциклопедії я, серед іншого, писав, що ще 20 жовтня 2009-го року в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І.П.Котляревського відбулася презентація цієї книги Миколи Пономаренка – відомого вже тоді представника української діяспори.  – Пан Микола вже став автором інших автобіографічних книг – «Три большие любви моей жизни» (москвинською мовою); «Three Great Loves of My Life» by Nicholas Ponomarenko (англійською мовою).

У минулому, 2023-ому, році в місті Олександрія, що в північноамериканському стейті Вірджинія у ЗСА, вийшла друком доволі ошатна й досить змістовна чергова книга українця з Америки, полтавця з походження Миколи Пономаренка із, на перший погляд, трохи спрощеним наголовком – «Автобіографія і роздуми…», яка налічує 311 аркушів тексту, вдокументована багатьма світлинами, розлогими поясненнями та детальною хронологією подій, численними цікавими фактами з життя й діяльності автора та його родини. Як справедливо зазначається у передньому слові до цієї нової книги: «…Ця автобіографія залишає в пам’яті читача не лише унікальні факти з життя Миколи Пономаренка, який народився і виріс в Україні, потім більшість свого життя прожив в Америці, але також і його філософію, роздуми про Україну та США. Автор доносить до читача свій життєвий досвід і спогади життя в цих країнах та свої погляди на етнічні культури і їх глибинну суть. Особливо цікавими є спостереження і роздуми автора про єврейський етнос, як спостерігача із середини, який жив з євреями більшість свого життя, маючи дружину єврейку. Цей досвід життя українця серед євреїв, щиро ним тут описаний, важко знайти серед сучасної української літератури. – Також, маючи філософський склад розуму, автор ділиться своїми поглядами на етнос, як на майбутнє світу й України. Він розробив власну теорію нового соціального ладу, який назвав «Етнізм» і який описав в «Маніфесті Етнічного Ладу» в цій книжці….».

Цю свою, як на мене, дуже цікаву й вдокументовану книгу роздумів її автор, правдивий український патріот з неординарним філософським мисленням та своєдіними підходами до вивчення світу Микола Пономаренко присвятив своїй дружині, дітям, онукам, правнукам, як також – Україні та Сполученим Штатам Америки.

У своїй передмові до українського видання книги Микола Пономаренко, між іншим, зазначає: «Важливо прочитати цю передмову. Буде краще зрозумілою історія декількох попередніх видань автобіографії, відмінність українського видання і структури книжки, та незвичність мови, якою книга написана. – Перше видання цієї книги було написане російською мовою. Друге видання було написане англійською мовою – це був авторський переклад першого російського видання. Третє видання Українською мовою, яке ти читаєш, суттєво відрізняється від перших двох. – Перше видання було написане російською мовою, тому що моє доросле життя пройшло переважно в російськомовному середовищі. Навіть живучи в США, я спілкувався з дружиною, родиною та друзями переважно російською. Більшість автобіографічних архівних документів, які приведені в книзі, були написані російською мовою: листи, вірші, щоденники. Той хто жив у мої часи в Україні розуміє як там було з мовою. Тому було логічно і легше писати російською, що я і зробив. Після цього я переклав книгу англійською для моїх внуків і правнуків, які живуть в США, і ні російської, ні української, на жаль, не знають досконало. – Але я весь час мав велике бажання написати автобіографію рідною українською і нарешті я це зробив. Ця публікація направлена на українського читача й орієнтована на те, що може цікавити саме українця. Також, в цьому виданні деякий матеріал був навмисне опущений, в порівнянні з попередніми виданнями, бо він українцю не цікавий, на мою думку. Зате добавлені нові глави, яких нема в російському та англійському виданнях, які українцю будуть досить цікавими, на мою думку. Додатково, весь текст відредаґований по-новому, як я б хотів його донести українському читачу. – Підкреслюю, що текст українського видання авторський, написаний моєю ориґінальною не відредаґованою мовою. Російський і англійський тексти були відредаґовані професійними редакторами. Але в цьому українському виданні я вирішив зберегти мою мову такою, якою вона є, з усіма її недоліками граматики, лексики, навіть помилками. Тобто написати все автентично. Я хочу залишити мою мову такою, якою я володію тепер. Я прожив 52 роки за межами України, розмовляючи в основному російською та англійською, але українську не забув, як ви зможете переконатися, хоча знаю її не зовсім досконало, і трошки призабув. Важливо, що я цю мову знаю, думаю і пишу нею, вона звучить в моїй голові й такою я її вирішив донести до мого читача. Даруйте, якщо комусь моя мова не сподобається. Вона є моєю справжньою і щирою. Будьмо!…».

Свою подальшу розповідь автор згаданої мною вище нової книги Микола Пономаренко розпочинає з висловлювання Чарльза Дікенса: «Любляче серце — найвища мудрість», бо, мовляв, коли він почав писати автобіографію, у нього було бажання написати її для його нащадків. Коли ж він викінчив її писати, то у нього, буцімто, з’явилось було відчуття, що ця книга нікому, окрім нього самого, й не потрібна. Насправді, він писав більше для себе, ніж для інших. Пан Микола усвідомив, що робота над автобіографією була корисною і навіть необхідною для оцінки власного життя, для душевної подорожі спогадами, для душі її автора. Пізніше він побачив, що самим важливим був процес писання – навіть важливіший за результат. Процес написання, як він вважає, — це пошук у нетрях минулого. Це остаточний погляд на власне життя і його оцінка. Те, що буде опубліковано, застигло в часі, але процес письма – це була жива, творча діяльність на схилі років. Проте, автобіографія, як зазначає далі пан Микола, може бути цікавою і для інших, оскільки вона дозволяє читачеві побачити розвиток життя від тих далеких часів стародавнього світу до наших днів і дає точку відліку для оцінки сучасного життя. Вона також показує, що теперішнє життя також колись буде заморожене в часі, але є перспектива майбутнього. І в цьому, мабуть, суть автобіографій: це вектор із минулого в майбутнє. – …Занурившись у сімейні архіви, тричі перечитавши листування зі своєю дружиною й вірною супутницею життя Еллою, свої вірші, щоденники, переглянувши сотні фотографій, він, як зазначено на початку книги, був приголомшений спогадами: вони прийшли до нього або розпливчасті, або явні. Багато чого забулося. Тоді він почав пригадувати своє минуле життя, відновлювати те, що було – дати, знайомства, місця проживання та роботи, події з життя його родини, дітей, його стосунки з Еллою, інтерес до історії та культури України, до політичного життя США, та багато чого іншого. – Його спогади неслися головою і душею. Пан Микола почав збирати все це в якусь логічну систему, щоб осмислити своє життя. Він пригадує, що часто навіть пускав сльозу, читаючи листування з Еллою або ж розглядаючи старі світлини. Це були, як він пише, – старечі сльози, бо він сам розумів, що плаче над своїм ніби вже пройденим життям. – Але йому не було його шкода. Він, як пригадує на початку книги, – навіть плакав за тим, що пройшло, але більше від радості, що мав таке цікаве й насичене життя. І він почав все це описувати, укладати в книжку. Чи зробив він це для свого читача, чи для себе, він досі не знає… Швидше за все, він писав для себе, але з розумінням того, що все ним написане знайде свого читача, до якого він, насамперед, відносив своїх нащадків…..

«…Спочатку я, – продовжує далі у своїй новій книзі чудовий письменник, неймовірний філософ й дипломований інженер, українець з діда-прадіда пан Микола Пономаренко, – не сприймав всю книгу як одне цільне життя. Я не усвідомлював його в одній-двох фразах – якщо таке визначення життя взагалі можливе. Але приблизно в середині створення книги до мене прийшло розуміння всього мого життя, як коротке і чітке визначення: ТРИ ВЕЛИКІ ЛЮБОВІ. Я побачив своє життя як результат любові до Елли, України та США. Після цього все стало ставати на свої місця, і мої попередні дії та думки почали знаходити чітке та зрозуміле пояснення. Так народилася центральна нитка оповіді та побудова розділів. – Звичайно, в моєму житті були не тільки ці три кохання. Я люблю своїх дітей і онуків, а також своїх рідних і багатьох інших людей. Але для ясності розуміння найбільшого впливу на моє життя і мою творчу енергію я вибрав найважливіше, ТРИ ВЕЛИКІ ЛЮБОВІ. – В чому сенс і мета життя? Моя відповідь коротка і проста: У ЛЮБОВІ! – Не дуже оригінальна відповідь, скажете ви. Багато релігій і людей знають це; про це писали та будуть писати. Однак не кожна людина може усвідомити справжню суть такої відповіді, іноді для цього потрібне ціле життя. Наприкінці свого життя я зрозумів цю відповідь, як мені здається. Відповідь про те, що суть життя в любові є коротка і багатьох не задовольнить, потребує пояснення. Ця книга написана, щоб надати це пояснення, яке базується на моєму особистому досвіді. – Людина живе для того, щоб пізнати любов у широкому розумінні цього слова: любов до жінки чи чоловіка, любов до рідних, любов до своєї родини, що завжди веде до бажання продовжувати свій рід – етнічний і людський. Людина також живе любов’ю до своєї країни, до своєї етнічної культури, до своєї професійної діяльності, скажімо, науки чи творчості, чи навіть простої праці, у полі чи на будівництві, до ремесла тощо. Якщо у людини було хоч одне таке кохання в житті, значить, вона не даремно прожила на цій землі, і їй не страшно померти. Вона гідно пройшла свій людський шлях. – Люблячи, ми стаємо одним цілим з тим, кого або що ми любимо. Тому наше життя – це любов, а його сенс – у любові. Немає повноцінного життя без любові. – Якщо мене запитають, чи була в моєму житті така любов, яку можна вважати сенсом мого життя, я відповім, що найвищою сутністю мого життя була любов до жінки. Її звати Елла. Вона стала моєю дружиною, і разом з нею ми створили сім’ю. Вона народила від мене двох дітей – сина і дочку, у яких теж є діти – семеро наших онуків. Ця любов детально описана в цій автобіографії. Елла була і залишилася моєю найкращою подругою, моєю Музою, коханкою, довіреною особою та консультантом усіх моїх життєвих рішень, людиною з якою я маю повну гармонію розуміння та сприйняття світу. Ця жінка не тільки незамінна для мене; вона частина мого життя; без неї моє щасливе життя було б неможливим. Я вірю, що Елла була послана мені Богом. – Любов стає вдвічі сильнішою, коли відповідає взаємністю. Елла відповіла мені взаємною любов’ю. Україна, однак, не повернула моє захоплення, коли я там жив. США відповіли мені теплом і комфортом – я не можу назвати це любов’ю, хоча я ціную те, що отримав тут. Справжня любов не вимагає відповіді. Я хочу, щоб мене любили Україна і США, і, можливо, ці країни мене люблять, якщо в принципі така любов можлива – країни до людини. Попри все я щиро люблю ці країни. – Україна дала мені мою етнічну сутність, мій духовний початок, мою внутрішню культуру. Вона «народила» мене українцем, яким я був все життя. Сполучені Штати дали мені свободу, притулок і можливість жити з гідністю та достатком. Але в культуру Америки я не проник так глибоко, як в культуру України. Я сприймаю культуру Сполучених Штатів більше розумом, ніж душею. Тому для мене Україна – це мати моєї внутрішньої культури, а Америка – це мачуха, але добра, любляча мачуха, яка стала для мене рідною, майже як мати.- Ці сприйняття алегорично є моїм внутрішнім світом і моєю життєвою історією, яку я планую описати в цій автобіографії. Тобто ця книга буде про Еллу, Україну та США. Ці три сутності позначили мій життєвий шлях. Ці три любові я вважаю головними благословеннями свого життя. – Інші мої життєві досягнення – це книги, вірші, листи, та все, що я написав або сказав у публічному чи особистому листуванні. – У мене була також задовільна інженерна кар’єра. Я радий, що став інженером. На мою думку, інженерна освіта дозволила мені побачити світ глибше, ніж гуманітарна освіта б дала. Я бачу та розумію закони природи через знання законів фізики, хімії, математики, механіки, електрики тощо. Я бачу та знаю, як речі спочатку створюються в головах інженерів і впроваджуються у виробництво. Половину своєї інженерної кар’єри я працював у різноманітних галузях промисловості. А друга половина кар’єри була присвячена розгляду нових винаходів. Такий технічний досвід дає мені те, чого немає у політиків. Коли вони починають пропонувати якісь економічні рішення або говорити про наукові проблеми, як, наприклад ґлобальне потепління, інженери сміються з них як з ідіотів, які не знають, про що вони говорять. Тому я вважаю, що держава не повинна займатися економікою, тому що це може тільки нашкодити економіці. Влада повинна займатися питаннями, прописаними в Конституції США, – створювати закони країни та захищати населення від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Найкраще це розуміють інженери, але їх у країні меншість. А більшість виборців настільки ж обмежені в розумінні технічних рішень та економічних проблем, як і політики, які їх одурманили… – Моє ім’я при народженні — Пономаренко Микола Михайлович. Зараз, коли я пишу цю книгу, моє офіційне ім’я в США — Ніколас Пономаренко (Nicholas Ponomarenko). Я змінив Микола на Ніколас, коли отримав громадянство США для зручності англійської вимови. Я також видалив ім’я по батькові, тому що це не прийнято в США. Повне ім’я було б дуже довге і незручне для Америки. В СРСР мене також називали Ніколаєм — типове російське спотворення українського імені Микола. Я хочу позначити ці зміни мого імені, щоб у читача не виникало запитань, коли я з’являюся під іншими іменами в своїх автобіографічних документах. Для цього тексту автобіографії я вибрав своє ориґінальне українське ім’я – Микола Пономаренко….».

Нижче мною приведені основні документи, які були використані для написання автобіографії автором книги роздумів паном Миколою Пономаренком. З ж його слів: «..Повного списку сімейних архівів поки що не існує, як і самих архівів. Однак вони знаходяться в стадії створення. –1.Три зв’язки листування Елли та Миколи. – 2.Старі фотоальбоми батьків Миколи. – 3.Документи СРСР про освіту. – 4.Документи еміґрації. – 5.Документи для отримання громадянства США. – 6.Зошити з записами (10 шт.). – 7.Щоденник дитячих років Вадима. – 8.Щоденники дитячих років Маші(2). – 9.Щоденник еміґрації. Рим. – 10.Документи СРСР Михайла та Катерини Пономаренко. – 11.Зошити з записами Михайла Пономаренка. – 12.Копія дипломної роботи Миколи Пономаренка. – 13.Примірник журналу «Перехід-IV», 2000 р. – 14.Примірник журналу «Артанія», 2010 р. – 15.Книга «Оріянство» Миколи Пономаренка. – 16. Книга «Етнічна сторона щастя» Миколи Пономаренка.(англійською). – 17.Книга «Вічні двигуни в патентних заявках» Миколи Пономаренка. (англійською). 18.Книга «Батьківщина Атлантиди». – Летучий Орел і Шепочий Вітер (англійською). – 19. Сімейні фотоальбоми. – 20.«Етнополітична карта XXI ст.» Жук П., Мазур Н., Тернопіль 2000 р. – 21.Книга «Три большие любви моей жизни». – Мыкола Пономаренко (російською). – 22. Книга «Three Great Loves of My Life» by Nicholas Ponomarenko. – 23. Книга «Автобіографія і Роздуми українця з Америки»

Далі я подаю безкоментарійно, як мовиться, на свій розсуд лише поодинокі розлогі фраґменти із нової книги Миколи Пономаренка, сина полтавсько-жданівських українців Михайла та Катерини, – «Автобіографія і роздуми…» (2023, Олександрія, Вірджинія, ЗСА), які, на мою думку, могли б зацікавити українського материкового читача та українців розсіяних по багатьом країнам поселення та дати поштовх для уважного прочитання усієї цієї, як на мене, досить цікавої й вдокументованої книги Миколи Пономаренка.

Фраґмент перший.

«…У мене є ще одне ім’я, яке дали мені американські індіанці на особливій церемонії – Самотній Вовк. Історія така. Я познайомився з американськими індіанцями, чоловіком і дружиною, які написали книгу про походження Атлантиди. За їх версією, ця міфічна земля знаходилася на території сучасної України, в Криму. Книга називалася «Батьківщина Атлантиди», автори Летючий Орел і Шепочий Вітер. Мене вони знайшли в Інтернеті – я тоді продавав українські книги через інтернет-книгарню. Вони запропонували мені купити їхню книжку на продаж, яка стосувалася історії України. Я погодився. Вони жили на Гаваях. Випадково, ми з Еллою поїхали у відпустку на Гаваї, і я особисто познайомився з авторами. Ми зустрілися, поговорили про наші долі та Україну. На цій зустрічі вони запитали, чи хочу я знати своє справжнє ім’я. Звичайно, я хотів знати. Була зворушлива церемонія з голосінням, танцями навколо мене, брязканням чарівної палиці з амулетами. Зрештою, мені сказали, що моє справжнє ім’я Самотній Вовк. Це ім’я мені відразу сподобалося. Я вже почувався в житті Самотнім Вовком, тільки ніхто мене так не називав. Я почав використовувати це ім’я в деяких випадках. Тепер, щоразу, коли я дивлюся на фотографію самотнього вовка, який виє на місяць, я відчуваю, що перебуваю на місці цього вовка. Це ім’я мені дуже підходить. – Я прожив довге і, як на мене, цікаве життя. Чи хотів би я прожити його по-іншому? Якщо задуматися, то на це питання неможливо відповісти. Як «по-іншому»? З чим порівняти? Яке це може бути «інше» життя? Це будуть чисті фантазії. Тому більшість раціональних людей скажуть, що не хотіли б прожити життя «по-іншому». Краще знати, що стало твоїм, ніж фантазії, яким не судилося збутися. Але все ж кожна людина розуміє, що в її житті багато чого могло б бути інакше, якби… Чи варто витрачати час на це «якби»? Я не знаю. Можливо, в якісь моменти життя, особливо в його кінці, хочеться про це подумати, помріяти. Але, по-перше, звичайно, треба усвідомити своє життя, що було, і дати йому чесну і відверту оцінку. Ця книга про те, що було, і як я все це пам’ятаю. – Я тепер насолоджуюсь старістю. Живу у власному домі; вікна виходять на ліс та струмок. На момент написання цієї книги мені 74 роки. Я не зовсім здоровий, але й не хворий. Я можу насолоджуватися всім, що хочу. У мене двоє дітей і семеро онуків — четверо дівчат і троє хлопців — здорових, слава Богу, гарних і дуже розумних. Моя дружина все ще, після 52 років шлюбу, викликає у мене бажання інтимної близькості. То що ще потрібно чоловікові для щастя? Не знаю. – Я пишу цю книгу для своїх нащадків, як мою життєву сповідь, тому що після мого часу ніхто їм не розповість про моє життя. Я хочу, щоб вони знали про мене. Можливо, це моє егоїстичне бажання. Хотілося б, щоб таке бажання було у моїх батьків і дідів. На жаль, вони його не мали, або не мали часу писати. Читайте, якщо цікаво. Я знаю людей, які ніколи не захочуть розповісти про своє життя, а тим більше відкрити власні думки. У мене є таке бажання. – Ніхто не знає остаточної та повної відповіді на життєві запитання. Наприклад — для чого ти живеш? Проте думки кожної людини рухають нас до кращого розуміння світу і навіть сенсу життя. У цій книзі я спробую зробити мій внесок у таке розуміння, наскільки зможу. – Я багато думав про те, наскільки відверто я маю описати все, що пережив. У поезії відчуваються глибокі почуття, навіть звуки й запахи, які відчував автор. У прозі автор може передати дуже інтимні подробиці. Наприклад, згадайте опис любовної сцени в романі Ернеста Хемінгуея «По кому дзвонить дзвін», глава 13: «…вони удвох лежали там, час зупинився, і він відчув, як земля рухається геть із під них». Я прочитав ці рядки в юності, і вони досі живі в моїй пам’яті. Хемінгуей образно передав почуття кохання між чоловіком і жінкою. Я вважаю, що такі переживання можливі від будь-якої любові – наприклад, від творчого процесу. Я не раз у житті переживав моменти, коли «земля рухалась геть із під мене»

Фраґмент другий.

«…Україна – це не територія, а стан душі. Україна – це те, що в моєму серці, а не те що на карті. Людину можна викинути з країни, де вона народилася, але не викинеш цю країну з її голови. Через все життя я ношу з собою один спогад. Я, хлопчик років п’яти, сиджу весняного ранку самотньо на призьбі хати мого діда Прохора в Жданах* на Полтавщині, де я народився, і радію сонцю, яке гріє мені обличчя. Тепло, тихо. Переді мною велике сільське подвір’я з хлівом для корови, сажем для поросяти та коморою для курей, які гніздяться там на ніч. Тепер ці кури пасуться на траві, десь співають пташки, цвірінькають коники… Праворуч від мене садок з вишнями, яблуками, грушами, бузиною, що росте за хатою. Ліворуч від мене, за сараєм, вулиця. Рідко хто проходить, хіба що вранці стадо корів гонять на пасовище, іноді проходить трактор до колгоспу, який знаходиться за кілометр від нашої хати. Тихо, спокійно, тільки пташки щебечуть. Я закриваю очі, підставляю обличчя сонцю і відчуваю його тепло. У цьому спогаді для мене вся Україна. Це як спогад про очі матері чи обійми коханої. Це найсильніший з усіх спогадів про Україну і село Ждани. Я прожив своє життя з цим спогадом і, мабуть, помру з ним… – Я народився 19 лютого 1949 року в Україні, в селі Ждани, Лубенського району, Полтавської області. – Історію мого народження я можу розповісти переважно зі спогадів рідних. Історія така… – Коли почалася війна 1941 року, моєму майбутньому батькові було 16 років, і його не призвали в армію через ранній вік. Як тільки німці окупували Україну, здорову молодь вивозили до Німеччини на роботу. Серед них були мій тато і тітка Галя, мамина сестра. Батько працював на заводі в Німеччині, а тітка Галя доїла корів на фермі. Це все, що я знаю про їх німецьке ув’язнення. Про цей час вони не любили згадувати та говорити. Після війни батько з тіткою повернулися додому, в Україну. Тітку Галю влада не чіпала як жінку, а от батька заарештували, як і більшість чоловіків, що повернулися з полону. Його вивезли на північ Росії працювати на вугільній шахті. Там він захворів на туберкульоз і йому дозволили повернутися до свого села помирати. Але він не помер. Він вижив внаслідок споживання сільських продуктів, таких як мед, сало, фрукти та овочі. Без спеціального лікування він подолав хворобу міцним імунітетом і молодим здоров’ям. – Батькові було вже 23 роки, а мамі 20, коли вони познайомилися. Дівчата і хлопці раділи, що війна закінчилася і зустрічали один одного. Після жорстокої та кровопролитної війни вони бажали створити сім’ю. Радість миру і дух любові витали в повітрі. У ті часи рано одружувалися. Дівчат, яким було 25 років, вважали старими дівами. Тому всі поспішали. – Молодь у селі влаштовувала вечорниці. Більше розваги в ті роки не було. На цих вечорницях молодь співала пісні, грала в різні ігри та, звичайно, хлопці зближувалися з дівчатами, а дівчата вибирали собі пару. У селі не було електрики; вулиці не освітлювалися, тому всі ці ігри відбувалися або при місячному світлі, або майже в повній темряві. – Не знаю, як це було, але тато з мамою закохалися. Моя мама завагітніла і народила мене. Я не знаю, де я народився. Можливо, в лікарні чи в хаті діда Прохора, де на той час жила мама. Після мого народження мама переїхала зі мною до батька, де він жив із батьками та сестрами. Це було звичаєм. У батьківській хаті я прожив недовго. Про це пізніше. – Мої батьки були, як уже казав, з одного села – Ждани, де жили їхні батьки та де і я народився. З цим селом пов’язані мої перші спогади дитинства. Власне, там жили всі мої родичі. Мої родичі походили з двох великих родин: одна, по лінії батька, була родина Пономаренків; інша, з боку матері, була родина Олефіренко. В главі 51 я приводжу сімейне дерево, яке показує моїх родичів. – Багато хто намагався покинути село назавжди, як і мої батьки. Однак, навіть ті, хто вже не жив у селі, не забували це місце і періодично туди поверталися. У селі залишилися лише старі люди або ті, хто не міг переїхати до міста. Втекти з села було важко через паспортний режим, який встановила радянська влада. Мало хто хотів залишатися жити в селі. Бо селян гнітили то примусовою колективізацією землі, то Голодомором, то війною, то знову голодом. Одним словом, жити в селі було важко і навіть небезпечно. Соціалістична система знищила славне українське село та його культуру. Та коли на літні канікули до села приїжджали родичі з різних куточків України чи привозили на літо своїх дітей, як батьки мене туди не раз відправляли, усі раділи родинним зустрічам, які перетворювалися на справжні гуляння. Усіх об’єднувало спільне походження та спорідненість. – Село Ждани заснував козак Ждан, від якого воно отримало назву. Я не знаю всієї історії заснування та розвитку села. Коли я там жив, це було велике село з різними районами зі своїми назвами – наприклад, Довгалівка, Хутір, Колгосп та інші. Ці частини села існували разом, як одне ціле поселення. З кінця в кінець села пішки було йти більше ніж годину, що дає уявлення про його розміри. Через село протікала річка Сулиця, яка впадала у велику річку Сулу, а та в Дніпро. – Перші п’ять років мого життя пройшли в хаті діда Прохора, аж до шкільного віку. Батьки залишили мене там через рік після мого народження і поїхали вчитися в місто Дрогобич на Західній Україні. Батько навчався в нафтовому технікумі, а мама – в торговому технікумі. Вони хотіли виїхати з села і жити в місті. Їм це вдалося, хоч і з неймовірними труднощами. Моє життя в перші роки було цілком пов’язане з селом і спілкуванням з дідом Прохором. Про ті дитячі роки у мене залишилося лише кілька особистих спогадів. Більшість спогадів засновані на розповідях моїх родичів. – Виїхавши до Дрогобича, батьки залишили мене з батьковою родиною – дідом Василем і бабою Химкою Пономаренко. Мені розповідали, що дідусь і бабуся прив’язували мене мотузкою до колиски, яку ставили в саду, поки вони займалися своїми справами. Я дуже плакав в цій колисці і так кричав, що мій родич, дядько Яків, тракторист, який працював у полі біля хати, одного разу почув мій крик навіть через шум мотора. Він зійшов з трактора, зайшов у садок, де я сидів прив’язаним до колиски, взяв мене і привіз до маминих батьків – родини Олефіренко. – Так я опинився в родині діда Прохора і баби Христі та жив з ними доки батьки мене не забрали. За те, що дід Василь і баба Химка так погано мене доглядали, їм потім нарікали. Хоча не знаю, чи правдива ця історія. У шкільні роки я зупинявся у них на канікулах, і вони добре до мене ставилися. Проте історія, яку я описав, залишилася в нашій родині, щоб пояснити, чому мене забрали від одного дідуся й бабусі й віддали іншим. – До п’яти років я жив у діда Прохора. Я хочу розповісти про нього, тому що він мав значний вплив на моє виховання. Саме в перші п’ять років формується майбутній характер людини. Всі казали, що навіть зовні я схожий на діда Прохора. Його повне ім’я – Олефіренко Прохір Сергійович. – У селі Ждани мені, мабуть, добре жилося в дитинстві, судячи зі спогадів: вони тільки позитивні. Звичайно, дитина в такому віці не може багато запам’ятати, але те, що я пам’ятаю, мені подобається, і я згадую той час з теплотою і радістю. – У діда Прохора було п’ять дочок і жодного сина. Власне, його дружина народжувала десять разів. Четверо дітей (двоє хлопчиків і дві дівчинки) померли на першому році життя від дитячих хвороб, звичайне явище в ті роки: не було ні ліків, ні лікарів, і якщо дитина не видужувала сама, то помирала. Був ще син Іван, який прожив шість років і помер від дитячої хвороби, бо не було ліків. Дід дуже сумував за Іваном, і коли випала нагода мати справу зі своїм онуком, його єдиним спадкоємцем чоловічої статі, він вклав у мене всю свою любов, як у свого сина. Ми з дідом були нерозлучні. Він проводив зі мною весь свій вільний час, скільки дозволяли йому сільські клопоти, а їх було чимало. – Пам’ятаю, як по вулиці пастухи гнали корів на пасовисько, проходячи повз нашу хату. Виганяв дід із хліва нашу корову також в загальну череду пастись. Я вилізав на хвіртку і дивився на корів, які йшли і йшли вулицею, ревучи й тікаючи від батога пастухів. Дід просив пастухів зробити щось для онука – свистульку чи вербову сопілку навесні, коли вербова кора стає м’якою. Пастухи не відмовляли, і я з нетерпінням чекав вечора, коли вони приганяли корів до своїх домівок і несли мені свистульку чи сопілку з верби. Була радість на цілий тиждень. У сільських хлопчаків не було інших іграшок, крім саморобних свистульок, рогаток, луків зі стрілами з очерету. Найвагомішим і найбажанішим подарунком був складаний кишеньковий ніж для хлопчика, коли він міг сам різати дерево чи щось інше. Свій ніж я отримав коли мені було років п’ять. Лезо було дуже гостре; дід сам наточив. Спочатку я часто різав пальці. У мене досі залишилися шрами на пальцях з того часу. Але ніж став моєю найкращою іграшкою і постійним супутником, який у мене завжди в кишені навіть тепер. – Ще один спогад пов’язаний з другом, який жив на нашій вулиці, за кілька хатин від нашої хати. Він був моїм ровесником, і ми дружили весь час, поки я жив в Жданах. Це був мій перший справжній товариш, якого я пам’ятаю все життя. Його звали Борис Галич. Коли батьки забрали мене з села, я дуже за ним сумував, а коли влітку батьки привезли мене на канікули в Ждани, я першим ділом біг до Бориса. На жаль, він не завжди був вдома, тому що також жив з батьками в місті. Це мене дуже засмучувало. Але іноді нам вдавалося зустрітися, і це була неймовірна радість для нас обох. – Коли мені було років п’ять, дідусь зробив мені сикавку, так ми називали цю іграшку. Її робили з бузини, де м’яка серцевина, яку легко вичавити, і тоді виходить щось у вигляді трубки, з якої можна зробити щось на кшталт велосипедної помпи. Сикавка могла висмоктувати воду з бочки та з силою вичавлювати її поштовхом поршня, направляючи на когось струмінь води. Діти гралися, особливо влітку та в спеку, обливаючи одне одного водою із сикавки. Якось ми з Борисом грали в цю гру. Я заліз на бочку з дощовою водою, яка стояла під дахом сараю. Розставив ноги на верху бочки, щоб краще черпати воду. Таким чином я міг нахилитися, набрати води з бочки сикавкою і пустити сильний струмінь у бік Бориса. Сталося несподіване. Я втратив рівновагу і впав у бочку вниз головою. Бочка була вузькою і я не міг перевернутися всередині. Я стирчав вниз головою й захлинався водою, не маючи змоги навіть покликати на допомогу. На моє щастя, Борис був поруч і почав кричати. Дід був недалеко і прибіг на крик. Я мало не задихнувся. Як мене відкачували, не пам’ятаю, але більше я на бочку не залазив. – Найбільш символічний спогад (я сам цього не пам’ятаю, але мені про це стільки разів розповідали, що я вірю, що це правда) пов’язаний з подією, коли ми з дідусем пасли гусей на галявині неподалік нашої хати. Гуси вміють пастись, майже як корови, але клюють траву з зернами… – …На жаль, останній спогад про діда трагічний. Дід Прохір помирав у лікарні від раку легенів. Він курив дуже шкідливу дешеву махорку (подрібнене коріння тютюну), загортаючи її в саморобні газетні самокрутки. Ймовірно, це спричинило його рак. Батьки дізналися з листа, що дідусь хоче побачити мене перед смертю. Ми жили в Белзі, Львівської області, більше тисячі кілометрів від Жданів. Мама хотіла попрощатися з батьком і привести мене до нього, знаючи наші унікальні стосунки з дідусем. Ми з мамою поїхали до Жданів і встигли відвідати дідуся в лікарні. Він виглядав виснаженим, з неголеним обличчям і весь час кашляв. Було боляче бачити дідуся в такому стані. Не пам’ятаю, чи сказав я йому кілька слів, але його темно-сині очі, які дивилися на мене, запам’яталися мені на все життя. На обличчі дідуся було відбито страждання. У моїй пам’яті ця подорож має лише одну картину — дідусь помирає на ліжку і дивиться на мене очима. Більш детально я описав цю подорож у листі до Елли… Примітно, що моя мати померла через 57 років у той самий день, що і її батько, мій дід Прохор, 13-го березня. – Згадуючи свої дошкільні роки, роблю висновок, що дід Прохір заклав мій характер, українську сутність, навіть світогляд. Перші роки життя є вирішальними для дитини. Зараз я сам дідусь і відчуваю те, що відчувають дідусі, дивлячись на своїх онуків спілкуючись з ними. І часто, граючись з онуками, я згадую свого дідуся і те, як він жив зі мною. – З селом Ждани у мене пов’язані інші, більш радісні спогади. Мої батьки майже кожного літа відправляли мене на шкільні канікули в село до бабусі і дідуся на два місяці. Це був щасливий час. Я там зустрічався з двоюрідними братами й сестрами, яких теж відправили на літо в Ждани. Ми багато чого робили разом. Допомагали дідусеві і бабусі в домашніх справах, наприклад, збирати вишні, полоти город тощо. – Найбільше я любив привозити воду людям, які працювали в полі. Ми з двоюрідним братом Петром їздили на конях, які тягнули величезну бочку з водою на колесах. Бочку відчіпляли й вона стояла в полі до вечора, а ми їхали на конях без сідла назад у стайні. Наприкінці дня ми відвозили бочку назад на станцію. – Вечорами молодь села збиралася і грала в різні ігри. Ми робили рогатки та луки, з яких стріляли по мішенях. Ми спали в хліву на сіні. Слухали оповідання давніх часів і всілякі легенди, які наш дід оповідав. Деякі з них я пам’ятаю досі. На жаль, діда Прохора вже не було, але дід Василь був чудовим оповідачем українських міфів, легенд та вірувань. – Оцінюючи зараз стан села Ждани, можна тільки сумувати. З усіх моїх родичів у селі тепер нікого не залишилось, жодної душі. Багато молоді виїхало в міста і живе там. З усіх, хто залишився в селі, на сьогодні всі померли. Їхні українські хати занедбані, порожні, розвалюються. За їхніми могилами ніхто не доглядає. Померло українське село, яке творило українську культуру і виживало тисячоліттями. На зміну приходять земельні магнати та наймана сезонна праця. У моїй душі від такого стану села оселяється один глибокий сум. Я належу до останнього покоління, яке ще пам’ятає тепер покійну культуру українського села. Сьогодні цю культуру можна почути лише в народних піснях, баладах, прочитати в літературі, як і культури давніх вимерлих народів…»

Фраґмент третій.

«…Живучи багато років у США в середовищі єврейської та української діаспор, я зрозумів важливість етнічної приналежності. Найважливіше те, що я ідентифікував себе з українською культурою. Я жив далеко від України й не жив в українському середовищі 18 років після переїзду до Москви. Будучи відрізаним від України, я дивуюся, чому я так сильно закохався в неї та її культуру, не маючи раніше жодних унікальних національних почуттів? Коротка відповідь така: я потрапив під вплив українського егрегору. Після здобуття Україною незалежності я поринув у вивчення її культури. Я познайомився з цікавими людьми через Інтернет в Україні. Я їздив туди, щоб зустрітися з родичами та деякими українцями. З’явилася можливість побачити місця в Україні, яких я ніколи не бачив, і я прочитав багато книжок українською мовою. Все це дуже вплинуло на мене і допомогло мені зрозуміти свою українську сутність, культуру, історію, гени. Я відчув поклик предків. – На мене великий вплив справило відродження української культури та люди, яких я зустрів, коли відвідував Україну. Я міг побачити свою Україну іншими очима, якими я її ніколи не бачив. Першим серед впливових людей був полтавець Володимир Данилейко. Я познайомився з ним, коли приїхав у Полтаву до родичів у 1997 році. Зайшов до пана Данилейка додому. Ця зустріч справила на мене таке сильне враження, що я вже не міг залишатися байдужим, нейтральним до свого українського походження. Цю зустріч з Данилейком я зняв на відео. Після цього я намагався з ним зустрічатися кожного разу, коли був у Полтаві. До його 80-річчя я написав статтю для журналу «Артанія»… – Серед інших людей, які вплинули на мою національну свідомість і приєднання до українського егрегору, були відомі українські діячі, письменники, науковці. Я не можу перелічити їх усіх, їх багато, і читачеві вони не цікаві. Назву лише кілька імен для історії: Володимир Данилейко – письменник, поет, культуролог, Полтава; Ігор Каганець — футурист, письменник, Київ; Михайло Відейко — археолог трипільської культури, Київ; Ігор Пошивайло – культуролог, директор музею ім.І.Гончара, Київ; Олег Мінгалєв — художник, поет, Полтава; Наталія Жовнір — журналіст, Полтава; Людмила Кучеренко — журналіст, Полтава; Наталія Бєліхіна – організатор трипільських турів, Київ; Юрій Шилов — письменник, археолог, Київ; Анатолій Кондратьєв — письменник, культуролог, Київ; Володимир Щербина — політолог, Київ; Євген Чорний — письменник, інженер, Київ; Тоня Білоус — філолог, Бельгія; Володимир Іваненко — журналіст, США; Юрій Милко — викладач української мови Державного департаменту США; Громовиця Бердник – письменниця. Донька відомого письменника Олеся Бердника, Київ. – Повернення до української етнічної культури зробило моє життя в діаспорі змістовнішим, щасливішим. Я не міг повернутися в Україну, але міг жити подихом Батьківщини за кордоном і відчувати себе частиною українського світового співтовариства. – Наряду з любов’ю до України, я мав і розчарування. Найбільшою була її неспроможність створити власну національну державу після здобуття незалежності. Минуло вже більше 32-х років незалежності, але в Україні досі немає власної міцної національної, етнічної державності. На це є багато причин, і я їх розумію. Але моє розчарування не минає від цього розуміння. – Ще більшим розчаруванням була нездатність України створити міцну армію і цим запобігти москальскої аґресії 2022 року, яка перетворилася в повномасштабну війну. Те, що Україна віддала раніше ядерну зброю було неймовірним провалом дипломатії, якщо не державним злочином і зрадою. Історія з часом розкаже правду. – Війна з москалями ще не закінчена, проте виглядає що в українців пробудився козацький дух і вони переможуть. Хай Буде!…»

Фраґмент четвертий.

«…Яка мета життя?» – На це питання є дві відповіді. Почнемо з першої. Схематично це можна зобразити так: Життя – Любов – Бажання – Дія. – Покращення світу. – Життя породжує Любов. Любов породжує бажання. Бажання веде до дії. А дія покращує світ. Чому світ покращується, а не погіршується? Бо бажання, породжене Любов’ю, не може бути руйнівним. Інший можливий шлях – шлях життя без любові. Схематично це виглядає так: – Життя – Бажання – Дія – Погіршення світу. Висновок такий: Життя без Любові веде до погіршення Світу. Бажання без любові — це бажання вбити, пограбувати, вкрасти, образити та тому подібне. Це шкідливі бажання, і вони можуть бути такими тільки тому, що породжені життям без любові. На щастя, такого життя набагато менше, ніж першого, де присутня любов. – Слід зазначити, що навіть в однієї людині може бути два початки — життя з любов’ю і без неї. І більшість людей так живе. Однак любов завжди має перемагати. Це питання віри. – Як життя досягає мети? – Життя досягає своєї мети – вдосконалення Світу і Людини – через Любов. Бог задумав це для того, щоб дозволити людині самовдосконалюватися, зменшувати свої негативні почуття, емоції, вчинки, і коли людина досягає стану Абсолютної Любові, вона стає схожою на самого Бога. Тому багато релігій говорять, що Бог є Любов. Правильний шлях людини – це шлях до Божественного. Злиття зі Свідомістю Всесвіту. Інтеграція з Богом. Це справжня мета Життя. – Хай Буде! – Звідки Життя бере енергію для досягнення своєї мети – вдосконалення Світу? Цією енергією є свідомість. – Що таке свідомість? Звідки вона береться? – Можливо, з часом про свідомість стане відомо більше, і моє розуміння застаріє. Я пишу про знання, які тільки зароджуються в наш час і як я сам їх сприймаю. – Свідомість — це життєдайна енергія духовного світу, яка творить матеріальний світ. – Свідомість творить Всесвіт, Буття. Вона встановлює логіку законів матеріального світу, законів фізики, хімії, біології тощо. Свідомість породжує планети, зірки та весь матеріальний світ, підпорядкований закону ентропії. Цьому закону ентропії, — розпаду, смерті Всесвіту, протистоїть духовна сила під назвою Життя – антиентропія. Життя зупиняє Смерть, впорядковує хаос, тобто протидіє занепаду і смерті. Свідомість постачає енергію для цього процесу. Таким чином, ми маємо протидію Розпаду через акт Творіння. Обидва процеси породжені Свідомістю Всесвіту, яку ми можемо назвати Богом. Це слово, власне, означає Датель Буття. В українській міфології існує божественна сутність Дателя Буття під назвою ДажБог. – Навіщо нам потрібне протистояння Добра і Зла? Для чого взагалі потрібне Зло? Зло нам потрібне, щоб зрозуміти, що таке Добро. Без Зла ми не знали б, що таке Добро, і не пішли б шляхом збільшення Добра в нашому житті. – Джерелом добра є любов. Джерелом зла — ненависть. Любов і ненависть — протилежні почуття, і їхня боротьба породжує більше любові, а ненависть зменшується. Чому так? Тому що любов — це почуття набагато сильніше і стійкіше, ніж ненависть. Це було передбачено Законами природи, або Богом. Любов терпить, непохитно йде по життю і ніколи не здається. Ненависть не має стабільності і часто здається і навіть перетворюється на любов. – Також, я хочу коротко розповісти про епоху, в яку я жив, і про те, як ми повинні називати моє покоління….»

Фраґмент п’ятий

«….Повне Родовідне дерево моєї сім’ї та всіх рідних, кого я зміг знайти та описати, зроблено на спеціальній комп’ютерній програмі, яка називається RootsMagic англійською мовою. Повна копія створеного Родовідного Дерева надрукована у паперовій формі та зберігається у сімейних архівах. У цій автобіографії я розміщую скорочену інформацію українською мовою, яку я відібрав з орієнтацією на мою сім’ю. Я накреслив власні схеми зручного формату для цієї книжки…»

Фраґмент шостий.

«…Книжка «Оріянство». – Ця книжка була видана спочатку українською мовою під назвою «Оріянство», а потім в перекладі англійською мовою під назвою «Ethnic Side of Happiness». – В розділі «Україна» я описав моє духовне пробудження, як українця. Це пробудження поступово привело мене до глибшого розуміння й усвідомлення етнічної сутності людини. Етнічне питання цікавило мене давно, тому що ми з Еллою були представниками різних етнічних груп. Живучи з Еллою та спілкуючись з євреями, я багато дізнався про них і пройнявся їхнім унікальним світоглядом, який випливає з Тори та Талмуду в першу чергу та з історії їхнього народу. Водночас про український світогляд та історію свого народу я знав дуже мало, в деяких аспектах навіть менше, ніж про євреїв. З 1991 року, після здобуття Україною незалежності, все почало змінюватися. Це вилилося в написання книги на етнічну тематику. Я написав її українською мовою і видав у 2008 році. – Повна українська назва книжки «Оріянство. Українська духовна мудрість, або роздуми про щастя». Книга мала шалений успіх у вузькому колі національно свідомих читачів в Україні. Мої слова цитували в соцмережах, мене хвалили, а дехто навіть казав, що книжка має стати частиною шкільної програми. Але комерційного успіху книжка не мала. Я не був відомий як письменник, не займався рекламою, жив далеко від України, а тираж був незначний і відразу розкупився. Перевидавати книжку я не збирався, оскільки у мене була ще одна ідея — перекласти книгу англійською мовою і видати її в США. Це я і зробив. Титул «Оріянство» неможливо перекласти, тому я придумав іншу назву, яка українською буде «Етнічна сторона щастя» (Ethnic Side of Happiness). – Який основний зміст цієї книги? Звичайно, найкраще це зрозуміти, прочитавши саму книгу. Тому тут я напишу лише коротку анотацію та кілька особистих коментарів.

Я спробував відповісти на декілька загальних питань: – Де і за яких умов щастя найбільш можливе? — Чи може людина бути щасливою, живучи за межами Батьківщини? — Чи існують сприятливі та несприятливі умови для щастя, і які вони? — Наскільки щастя залежить від етнічного оточення? — Чи впливає світогляд і творче життя людини на її щастя і як? – Питання дуже складні, хоча, на перший погляд, можуть здатися очевидними. Відповіді на ці запитання я дав у книзі, спираючись на власний досвід і висловлювання різних філософів про щастя. Людям сподобався мій стиль написання та мої міркування, до того ж книга легко читається. Окрім роздумів про щастя, я писав про націю, етнос, свідомість, релігію та інші теми. З кожного питання я запропонував свою точку зору та позицію, підкріплюючи її інформацією з інших джерел. – Наприклад, я визначив значення українського символу, відомого як тризуб. Після виходу моєї книги нове визначення тризуба стало настільки популярним в Україні, що забули, хто його створив. Вони передруковували мій малюнок і текст через весь інтернет без посилання на автора.Ось моє оригінальне зображення та текст.

ТРИСУТТЯ часто називають ТРИЗУБОМ, що є неправильним. ТРИСУТТЯ – унікальний відомий український знак-символ, якого немає в жодного народу світу. Він має глибокий закодований сакральний зміст – ТРИ СУТНОСТІ, тому й називається «трисуття». Це Дерево Життя, яке поєднує в собі Три Сутності — Яв, Нав і Прав — міфологічні архетипи слов’янської мудрості. – НАВА — підземна і водяна стихія родючого ґрунту. – ЯВА — повітряна і земна стихія. – ПРАВА — небесна божественна стихія. – Знак Трисуття має горизонтальну лінію, яка символізує поділ світу на Видимий (над Землею) і Прихований (підземний). Видимий світ — це життя людини на землі, а прихований — це світ предків, померлих родичів, мудрість віків. – Життя народжується із «зерна», посадженого в «землю» – змістовно розділяє світ на живих і мертвих. Підземна частина зерна НАВ — це дух предків, з якого народжується справжнє життя ЯВ, центральний паросток у Трисутті. Це видиме реальне життя керується з двох сторін складною структурою ПРАВ — законів і життєвих істин. ПРАВ — це керівна сутність, яка ніби виростає з досвіду і мудрості предків (НАВ) і непохитна, як два ножі, що направляють проявлене життя ЯВ. Українські слова «яв», «нав», «прав» мають значення, які присутні в багатьох інших українських словах, як корінь слова. Наприклад, слово ПРАВо українською мовою означає «закон». ЯВ – корінь багатьох слів, наприклад – явне, явище. НАВ – корінь минулого, прийдешнього – навне, навіяне, навала. – У цій книзі був також опис українського прапора. Я не згоден з офіційними кольорами синьо-жовтого прапора, коли синій колір зверху і жовтий знизу. Я вірю в іншу версію і пояснення прапора, яке я взяв з української міфології. Жовтий колір повинен бути зверху, а синій знизу. Ці кольори символізують духовний світ. Жовтий колір символізує Сонце або бога Ра, а синій символізує богиню води Дану. Сонце вгорі, а вода внизу! Зверху жовтий, а знизу синій! Ці слова (Ра і Дана) утворюють багато інших слів в українській мові. Богинею води Даною (Дн) назвала численні річки України та Європи – Дніпро, Дон, Донець, Дунай, Дністер та ін. Ра – корінь таких слів, як РАй, РАйдуга, РАдість, і т.д. – Найважливішим висновком, до якого я приходжу в книзі, був доказ того, що ймовірність щастя найвища в етнічному середовищі. Тобто, людина, яка живе серед своєї етнічної спільноти, має більше шансів знайти щастя, ніж людина, яка живе серед людей іншої етнічної спільноти. – Для розуміння вищевикладеного також важливо розуміти, яку етнічну групу слід вважати «своєю», а яку — «чужою». Це складне питання, і на нього немає єдиного консенсусу чи відповіді. Я вважаю, що людина належить до того етносу, до якого вона сама себе відносить. Це етнос, в якому людина виросла, виховувалася, до якого належать її батьки. Етнос найкраще визначається етнічною культурою, а не генетичним кодом, хоча гени впливають на етнічну сутність. Але це інше питання, яке я не розглядаю в цій книзі. За це я написав більше в Маніфесті Етнічного Ладу…»

Фраґмент сьомий.

«…Нація — це соціальна енергія, що об’єднує в одне ціле групу людей, для яких стає великою цінністю ідея співжиття, детермінована етнічним способом життя. – Виникнення нації — це явище суспільного розвитку в напрямку його ускладнення. Поняття «нація» виникло внаслідок становлення націй як суспільних утворень з державною структурою, що несе в собі чітко окреслену характеристику національної суспільної свідомості. Такі державні структури сформувалися не так давно. Домінантне місце вони почали займати у 20 столітті, де СПІЛЬНОТА почала означати політичний та духовно-етнічний аспекти. – Паскаль Станіславо Манчіні, один із перших теоретиків концепції нації, сказав: «Територія, походження, мова, звичаї, традиції, історія, закони, релігія — вони означують природу нації, але це «мертва матерія без живого духу». – Він казав, що такі суб’єктивні ознаки, як свідомість і воля, визначають процес становлення та існування нації, бо «тіло, не одушевлене свідомістю, не здатне стати національною ознакою». – Нації виникли як потреба групи людей мати власний, відмінний спосіб життя, що створює стабільність існування та умови для пошуку особистого щастя. Це є результатом об’єктивного розвитку суспільства в напрямку ускладненого культурного і соціального життя. Отже, усвідомлення себе народом як національного етносу є продуктом вищого культурного розвитку. Ця закономірність розвитку чітко простежується в історії XX ст., де створення та зміцнення національних держав було однією з характеристик суспільного розвитку. Нагадаємо, що протягом XX століття було відтворено близько сотні нових національних угруповань, і процес триває. – Розвиток світу рухається в напрямку глобального об’єднання людей за етнічною ознакою, інстинктивного біологічного бажання зберегти свою породу. У сучасному світі з його глобальною комунікаційною системою це стало легше та ймовірніше зробити. – Глобальна держава Велика Орія. – Створення нового способу життя в глобальному масштабі створить нову форму держави. Ми, українці, Великі Оріяни, тому свою державу можемо назвати Великою Орією, на відміну від просто Орії, давньої України. Мріймо про те, що це може бути — адже наші мрії є могутнім духовним інструментом для створення майбутньої реальності. – (Слово «Орія» походить від українського кореня слова Ор або Орач, тобто той, що обробляє землю. Отже, Орія – це наша орана земля, тобто Україна). – Держава Велика Орія має прийняти Спосіб Життя, який існував і існує вже тисячі років, але підняти його до нового, вищого духовного рівня. Старий Спосіб Життя розвивався, змінювався, відтворювався і занепадав, але ніколи повністю не вмирав; інакше України зараз не було б. Через країну проходили нації та системи, королівства, імперії та диктатури. Останні структури «ізмів» руйнували наш спосіб життя, але ми вижили та ще не зовсім мертві. Тепер цей Спосіб Життя потрібно глибоко врозуміти та не лише плекати в житті етносу, але підняти на новий рівень.

На практиці нам потрібно зробити наступне: 1.Захищати ПРАВА українців у всьому світі. Серед них найважливішими є право на власне життя та право на продукт своєї праці. На жаль, такий захист прав у сучасному світі може зробити лише державна система. 2.Об’єднати українців України з українцями всього світу в одну громаду спільного способу життя. – Якою буде Велика Орія як соціальна структура? Чи буде вона обмежена територіальними кордонами України? Чи матиме вона одну релігію? Чи буде обмежена мовою? Чи буде вона обмежена генетичним кодом оріян, тобто етнічно чистою? – Велика Орія не матиме ніяких обмежень! – Новий спосіб життя буде добровільним, щирим життям вільної людини, яка приймає цей спосіб життя, як розумний, бажаний, як божественний. Система Великої Орії захистить від усіх ворогів, які захочуть порушити цей спосіб життя. – Велика Орія буде не окремою територіальною державою, а глобальним об’єднанням орійців. Держава Україна залишиться джерелом культурного, етнічного походження – Святою Землею оріян. – Усе у Великій Орії буде створено відродженим розумом і свідомістю окремого оріянина, якому найкраще жити буде лише в середовищі його етнічного побуту.

Фраґмент восьмий.

«…Українець – це особа, яка з власної волі та бажання ідентифікує себе українцем і бажає жити та реалізувати свій людський потенціал серед українського етносу. – Генетичне чи родинне походження людини не буде перешкодою для її прийняття в Українську Етнічну Мережу. Вступ до Мережі здійснюватиметься на засадах Статуту Української етнічної мережі. Процедура буде короткою та простою – співбесіда з місцевим радником етномережі. У разі потреби учасник Етномережі буде виключений відповідною комісією, призначеною для цього згідно з положеннями Конституції Етномережі. Особа, прийнята до Етнічної мережі, отримає правовий документ, що посвідчує її як українця. Це щось на зразок «Карти Поляка», яка існує в наш час. Цей документ надасть його власнику унікальні можливості та привілеї в середовищі ЕтноМережі та визначить обов’язки. Назвемо такий документ Посвідченням Українця.

Коротко про євреїв. – Автобіографія була б неповною, якби я не написав про євреїв, тому що кожен читач, я впевнений, з цікавістю очікував деталі мого співжиття з єврейською дружиною і моє відношення до євреїв в цілому. Безумовно, важливо описати це питання більш детально, щоб відкрити читачу внутрішні мої відношення, як з дружиною, так і з євреями. – В Радянському Союзі в паспортах був, так званий, п’ятий пункт, який означував національність. Тобто, на додаток до означення громадянства означувалась національність. Це було надумане розділення людей, яке в багатьох випадках не відповідало дійсності. Бо запис національності міг бути зроблений по національності одного з батьків. Скажемо, якщо мати була єврейкою, а батько росіянином, то дитині завжди вибирали національність «русскій», що, як буде показано нижче, не відповідало національним традиціям єврейського етносу. – Хто такі євреї? – Я впевнений, що більшість українців не знають відповідь на це запитання, або мають невірне уявлення про це. Попробую сформулювати відповідь, як я сам це зрозумів. – Євреєм вважається людина народжена від єврейської матері або яка пройшла обряд навернення не єврея в єврея – Ґіюр. – Історично, євреї – це народність, сформована етнічною релігією Іудаїзмом. Формально, це народність, яка складається з дуже різних людей, але які мають спільний Єврейський Спосіб Життя. По легенді євреї прийшли з Месопотамії до Ханаану (територія теперішнього Ізраїлю), як група однодумців під проводом Авраама. Їх об’єднала спільна віра, яку створив Аврааам і яка стала з часом Іудаїзмом. Серед цих людей, які залишили Месопотамію і пішли створювати нове життя по новому закону Авраама були представники різних племен і народів. З часом ці люди перемішалися і сформувалися в єдиний народ, який став предком сучасних євреїв. Звичайно, що це легенда, але в неї вірять всі євреї. Релігійне вчення, яке створив Авраам, стало формувати життя людей, які в це вчення повірили. Пройшло багато років, тисячоліть, і тепер ми маємо людей, які вважають себе євреями лише по тому, що вони належать до потомків того племені, яке створив Авраам, і до вчення, яке сформувало Єврейський Спосіб Життя, за який трошки пізніше. – Таким чином, по традиції і релігійному закону, євреєм в наш час може стати кожен, хто хоче, якщо прийме вчення Авраама. Для цього існує обряд, який зветься Ґіюр. Пройшовши цей обряд, людина стає якщо не етнічним євреєм, то частиною етнічної єврейської єдності, яка буде сприймати її СВОЄЮ, бо людина стає, як кажуть, частиною єврейського племені. Мені невідома інша народність де подібне є можливим. Можна прийняти іншу релігію, скажемо християнство чи Іслам, але від цього ти не будеш належати до іншого етносу. Християнство не має етнічності, як і всі інші інтернаціональні релігії. А Іудаїзм має. Євреєм можна стати пройшовши Ґіюр. Цей перехід з одного етносу в єврейський траплятися в наш час і є достатньо багаточисельним. Я маю такий випадок у власній родині. – Мої діти були народжені єврейкою – моєю дружиною, і тому, по єврейській традиції, без ніякого обряду, вони вважаються євреями. Діти моєї дочки, мої онуки, по тій самій традиції, від матері, вважаються євреями. Мій син, по крові наполовину українець, але по єврейській традиції є євреєм. Він одружений на жінці, яка не має ні каплі єврейської крові, походить з Ірландців з домішками Британців. Вона вирішила стати єврейкою і пройшла Ґіюр. Після цього вона привела всіх дітей мого сина до євреїв, зробивши обряди посвяти для двох хлопчиків (обрізання і Бар-мицви) і двох дівчаток (Бат-мицви). Фактично, завдяки її зусиллям, всі мої онуки, діти мого сина, які мали 25% української та 25% єврейської крові стали 100% євреями. – Таким чином, в силу єврейських традицій, я опинився єдиним неєвреєм в моїй родині. У багатьох може виникнути запитання — чому я тоді не став сам євреєм, прийнявши Ґіюр? Дійсно, всі інші в моїй родині, з точки зору єврейської традиції, є євреями. Логічно і мені до них приєднатися. Відповідь досить проста і водночас складна. Мені ніколи не хотілося це зробити, тобто стати євреєм. Я завжди відчував себе українцем, і мені здавалося якось протиприродно переходити в Юдаїзм. Мій тесть, який мене дуже поважав і навіть любив, часто мене запитував, чому я не переходжу в Юдаїзм. Моя відповідь була жартівлива, що це буде боляче і вкоротить мій пеніс (тобто натяк на обрізання). Насправді ж мені зовсім не хотілося приєднуватись до єврейського племені. Хоча я їх і поважав, але завжди любив своє українське набагато більше. Українці були для мене СВОЇ, а євреї були ЧУЖІ. Моя дружина, Елла, здається це розуміла і ні разу мене не просила пройти Ґіюр. Вона вважала що людина має жити в тій культурі, яка її виховала. Напевно я її повністю задовольняв, як українець. Також, діти та внуки, всі ставали євреями, що робило її жіночу місію, як єврейки, повністю виконаною. – Може виникнути запитання, а що б трапилось, якби діти мого сина охрестилися. Якби мої онуки, діти мого сина, охрестилися, то вони могли б увійти до української громади та могли б вважати себе українцями. Між іншим, дружина мого сина розглядала таку можливість. Але, під кінець, вона вибрала єврейство замість українства. Чому? Я розмовляв з нею на цю тему. Як я зрозумів, критичним у рішенні було те, що вибравши єврейство, вона стала повноправним членом єврейської громади. Якби вона вибрала українську церкву, то вона б ніколи не була українкою, лише ортодоксальною християнкою. Її Ірландське походження все життя б різало українцям очі. Це те саме, за що я написав в главі «Моя дочка запитала мене»... про питання вибору між євреями та українцями для моєї дочки. – Я іноді думаю, що євреї вижили в розпорошенні дві тисячі років завдяки саме таким традиціям, які перемагають інтернаціональні релігії своєю об’єднуючою етнічною традицією. І це попри те, що євреї не ведуть місіонерську діяльність, як, наприклад, християнські церкви. – Підсумуймо – спочатку ми, я й Елла, мали рівноцінний старт – я українець, а вона єврейка. Всі наші нащадки могли бути українцями або євреями на рівних. Але, як вийшло, єврейська традиція перемогла мою

християнську і всі тепер, окрім мене, в нашій родині стали євреями. – Як ви думаєте, чи залишилося щось українське в моїх дітях і внуках? Так, залишилося. По-перше, мій син, його дружина і діти мають моє прізвище – Пономаренко. Два онуки, я надіюсь, це прізвище понесуть у наступні покоління. Дівчатка, скоріше всього, змінять на прізвище чоловіків. Якщо зайти до дому мого сина чи дочки, то можна побачити багато українських символів – тризуби, рушники, картини Українських пейзажів з хатками та храмами, тарілки на стінах з українським розписом дівчат у вінках, козаків, і подібне. Більшість із цього я їм подарував, привіз із моїх поїздок в Україну, але не все, дещо вони самі купили в США, наприклад, писанки, кераміку Трипільської культури, футболки з написами «Ukraine» і т.д. Тобто вони відчувають деяку належність до українського роду. Також, безумовно, у них залишиться пам’ять про мене, як українця, мої розповіді про Україну, моя автобіографія і українські слова, яким я їх навчив, нажаль не зміг навчити українській мові. Все це не так багато, але і не так мало для США. Якщо, в силу якихось обставин, судьба закине їх в Україну, або приведе до Українських справ, то заховані 25% Української крові можуть пробудитися і повести в бік України. Хай Буде! – Я розповів коротко про те, хто такі євреї. Расово є білі євреї, є жовті та навіть чорні євреї. Якщо я написав щось не так, перекрутив або збрехав, то хай мене вибачать як євреї, так і інші мої читачі. Я описав все, як я знаю сам, хто такі євреї. Правда, описав дуже коротко. – За все це написано достатньо і бажаючий може знайти інформацію. Я хочу розповісти про зовсім інше. Я хочу описати, як євреї живуть і що вони роблять кожен день, базуючись на тих євреях, яких я знав і з якими жив поруч. – Почнемо з опису Єврейського Способу Життя. Пізніше я протиставлю його Українському Способу Життя. Як виглядає єврейське оточення для людини, яка в такому оточенні живе. Я кажу за оточення не якихось видатних чи знаменитих, а простих євреїв, які живуть і працюють, як більшість людей в суспільстві, так само як я жив і працював. – Живучи між різними етносами ми завжди означуємо хто свій, а хто чужий? Тож хто для нас є свій, а хто чужий? Я вважаю що «своїми» стають ті люди серед яких ти виріс. Навіть якщо ці люди не твого етносу… – Я є чистим, як кажуть, сто відсотковим українцем. А моя дружина є сто відсотковою єврейкою. Вийшовши з українського середовища, яке мене зростило і виховало, я прожив там приблизно до 20-и річного віку, а все інше моє життя я жив в неукраїнських середовищах. Чотири роки в Москві, серед росіян і 47 років в США, серед американців. Якщо порівняти, то більшість мого дорослого життя я жив в тісному контакті з єврейським середовищем в США, і трошки менше в контакті з українським середовищем в США. За що я хочу розповісти. Я був оточений євреями не у всьому і не скрізь, звичайно, а лише в сімейному колі і товариських стосунках. На роботі, в суспільних відносинах, я був оточений багатоетнічним американським суспільством, громадянами, серед яких попадались і євреї, але їх було відносно мало. Лише в сімейних колах і колах друзів більшість мого

спілкування було з євреями, через належність моєї дружини і її родичів до євреїв, які жили в США. У мене не було ні одного українського родича в США. Друзі з українських кіл були, хоча і не багаточисельні, але були, хоча спілкування з ними не було тісним. Чому так склалося я поясню пізніше, а тепер хочу сказати більш детально, як я жив в такому оточенні і як воно на мене вплинуло. Бо оточення в якому людина живе обов’язково на неї впливає… – Почну із сімейного життя. Мені було достатньо комфортно серед євреїв. Іноді це здавалося мені дивним, неприродним. Певним чином це було тому, що я був християнином і ніколи не змінив своєї традиційної релігії, хоча і не був релігійним. Не знаю, як до мене ставилися і що відчували євреї, коли дізнавалися, що я українець. Іноді я помічав напругу і навіть ворожість, але ніколи не відчував ненависті. Можливо я помиляюся. Але я кажу те, що відчував. Я відвідував синагоги з дружиною на запрошення друзів на сімейні торжества, як то весілля чи Бар-мицви. Я був також на Бар-мицвах своїх онуків і не почувався там чужим. До мене скрізь ставилися, якщо не з любов’ю, то з повагою і гідністю. Чого не можу сказати про українські церкви, де я чомусь почувався не комфортно – можливо, через мої релігійні переконання, які не погоджувалися з церквою. Але понад усе це відчуття було від відношення українців до євреїв і до мене, як того, хто був одружений на єврейці, бо всі це знали. Не постійно, але часом я чув антисемітські висловлювання, ніби «жиди» винуваті у всіх наших українських бідах. Це було мені неприємно чути й тому я ходив до церкви або на українські зборища один, без дружини, щоб вона не чула такі висловлювання. Нічого подібного у єврейських колах стосовно мене я не чув. Хоча іноді і були висловлювання про українців, як антисемітів. Але це було рідко і, як правило, пов’язано з розмовою на історичні теми, де означувалась участь українців в Хмельниччині, в погромах, або в службі українців поліцаями під час війни. Що, в принципі, було правдою. Іноді були перебільшення і перекручення історичної правди, але це вже окрема тема. Зараз я пишу за моє звичайне життя і спілкування з євреями на простому, життєвому рівні. З такого спілкування я пізнав дуже багато про євреїв. Я вивчав їх історію, релігію, як етносу, який я порівнював із моїм, українським етносом. Вивчення євреїв, як етносу, допомогло мені зрозуміти глибше мій український етнос, сутність етносів загалом, та їхній вплив на культуру людства в цілому. Цей досвід я описав в моїх книгах. – Так хто ж були євреї, які мене оточували, з якими я жив? Більшість антисемітів вважають, що серед євреїв нема простих, так би мовити, «нормальних» людей. Вони, євреї, всі якісь не такі, як ми. Цілими днями займаються якимись махінаціями, брехнею, крадіжками, і подібним. Інакше як може так бути, що у них все є, а у нас нічого нема! Невже це так? Я попробую відповісти, як свідок, який багато знає за них із середини єврейських «банд». – Більшість моїх знайомих євреїв були інженерами, як я, і працювали разом зі мною. Нічим особливим вони не відрізнялися від мене і нічим особливим, відмінним від того чим я займався, не займалися, як на роботі, так і вдома. Були розумніші за мене, але були й дурніші. Були успішніші і були невдахи. Одним словом, якби не дивитися на них, як на євреїв, а дивитися як на звичайних людей, то нічим особливим вони не відрізнялися від звичайних людей в повсякденному житті. Проте, була і відмінність. Ця відмінність була не в окремій людині, а в груповому житті єврейської громади. В їх унікальному Єврейському Способі Життя. – Підкреслюю, окремий єврей, як людина, нічим від інших людей не відрізняється з мого власного досвіду. Я персонально знав єврея автомеханіка, замурзаного маслом в гаражі, який чинив мою машину. Я знав єврея, який був маляром і красив мій будинок. Я мав єврея електрика, який обслуговував систему кондиціювання нашого будинку. Тобто, я знав євреїв, як простих роботяг, а не тільки лікарів, адвокатів і банкірів, як антисеміти думають. Я випивав добряче і святкував з багатьма, обговорював всі домашні і не домашні справи. Багато з них вважали мене розумною людиною і радилися зі мною. Навіть більше ніж я радився з ними. Одним словом, люди вони хороші, роботящі, п’яниць дуже мало, хоча є. Ледачих мало, хоча є. Злочинців серед них мало, хоча є, але не більше ніж серед українців. Оце вам мій таємний внутрішній донос на євреїв, як людини, яка жила серед євреїв майже 50 років і досі продовжує жити. То в чому тоді їх секрет успіху? – Чи є перевага євреїв над іншими етносами, і якщо є, то в чому вона? На мою думку, євреї мають дуже помітну перевагу над іншими етносами в їх єдності. Це виходить з їх релігії та способу життя. У світі існують, фактично, дві форми релігій – інтернаціональні, як християнство, іслам, буддизм, і етнічні, як іудейство, японське шінто, індуїзм тощо. Так от, євреї мають свою етнічну релігію, яка надзвичайно глибоко вкорінена в їх життя тисячолітнім досвідом і детально означена в їх релігійних книжках. Не випадково, багато хто, особливо араби, називають євреїв людьми книги. Навіть якщо хтось із євреїв каже, що він чи вона не релігійні, вони все-одно живуть релігійними традиціями, звичаями, способом життя, який настільки вкорінився в традиції, що став частиною життя, етнічної культури, спілкування, світобачення. І в цьому дуже важливу роль грала релігія, яка диктувала упродовж тисячоліть кожний крок поведінки єврея. Як відомо, Талмуд прописує 613 правил поведінки для єврея. Мало хто з євреїв знає всі ці правила достеменно, але багато з цих правил настільки увійшли в життя, що виконуються автоматично, інстинктивно, без роздумів чи усвідомлення їх відношення до релігії. Та і самі правила не є чимось «бого-поклонним», а є ніби раціональними правилами поведінки, харчування, одягу, спілкування тощо. Наприклад, обряд обрізання для хлопчиків сприймається часто не як заповідь Бога, а як гігієнічне запобігання потенційним хворобам. Не дивно, що в США, наприклад, майже всіх хлопчиків обрізають, в не залежності від релігії. Кошерна їжа вважається кориснішою і смачнішою за звичайну. І це правда. Я в цьому сам переконався. Деякі правила поведінки виконуються лише ортодоксальними євреями, як то, розділення м’ясних і молочних продуктів, унікальні стрижки волосся для чоловіків й носіння ярмолки та особливого одягу, бриття голови заміжніми жінками та носіння перуки замість волосся. Таких правил безліч, але більшість євреїв не слідує тим правилам, які роблять їх відмінними зовні від інших людей, лише хасиди. Проте, всі євреї, всіх релігійних напрямків, відносяться один до одного, як до свого, етнічно єдиного з ним, єврея. – В цьому відношенні, ми, українці, дуже сильно відрізняємося. Ми не маємо духовної єдності через релігійне розмежування. В Україні діють три великі церковні організації і безліч малих. Церковні приходи розривають «духовне тіло» України на кавалки, вносять деструктив в довіру людей один до одного. Багато століть в Україні формувалась одна віра, яка так і не сформувалась. І хоча більшість українців відносять себе до християн, вони мають спорідненість із різними церковними приходами, які, як показує досвід, воюють між собою, а значить закликають своїх прихожан також воювати один з іншим. Під час це доходить майже збройних сутичок. В час війни з Московією, наприклад, церкви Московського патріархату були пропаґандистами російського вторгнення і закликали скласти зброю. Їх діяльність була розвінчана лише після двох років війни й Київська Лавра перейшла накінець в руки Української церкви. – В Україні з часу Незалежності популяризувався рух Рідновірів, оснований на дохристиянських віруваннях і вченні Лева Силенка. Цей рух повністю відкидає християнську теологію на користь віри в древніх Слов’янських богів. Також, це етнічна віра, на відміну від християнської, яка є інтернаціональною. В чомусь ця віра є спорідненою з єврейською вірою, яка також є етнічною. – В силу такого розмежування між українцями під впливом різних церков, мене, як українця який не живе в Україні і навіть не хоче туди повертатися, українці в Україні чомусь вважають чужим, зрадником України, навіть запроданцем. Часто до мене

відносяться досить вороже, зневажливо, особливо в соц. мережах. Кожен раз, коли я читаю, наприклад, таке: «ти зрадив Україну, залишив батьківщину, і нічого нас повчати із твоєї Америки!», я думаю про євреїв, які б НІКОЛИ нічого подібного не сказали іншому єврею, який живе в США і співчуває, а то і допомагає, євреям в Ізраїлі. А я допомагаю українцям в Україні, спілкуюся українською, пишу багато корисного для них, цілі книжки, але все-одно я поганий, бо не живу в Україні…- Антисемітизм – це вороже або непривітне ставлення до єврейського етносу. Ми ставимося непривітно або з підозрою до багатьох етносів. Це можна означити як Свої та Чужі. Але ставлення до єврейського етносу має більш виражені особливості, які я б хотів означити та написати моє розуміння про те, чому таке ставлення до євреїв існує і чи є воно оправданим. – На мою думку, є чотири основні причини антисемітизму. – Перша причина – неприязнь до євреїв і їх гоніння почалися з приходом християнства. Хоча Ісус Христос і всі його апостоли, включаючи св. Павла, були євреями, церква за це мовчала, бо дуже недолюблювала євреїв за те, що вони, хоч і були основою християнства, проте не хотіли до нього приєднуватися. Додатково, по версії церкви, євреї вбили Христа, хоча це була неправда. В усякому разі в розп’ятті Христа не можна звинувачувати весь єврейський народ того часу. Багато з євреїв були учнями та послідовниками Христа. Власне, перша церква Христа була повністю єврейською. Таким чином християнська церква була основою і початком ненависті до євреїв. – Другою причиною антисемітизму була і є присутність євреїв в багатьох ключових наукових, економічних, мистецьких, тобто творчих прошарках суспільства. Причому не лише присутність, а лідерство і досягнення вищих щаблів суспільних рівнів. Це викликає заздрість або відчуття власної неповноцінності, що безумовно викликає неприязнь до євреїв. – Третьою причиною була і є незалежність життя єврейських громад і їх відокремленість від християнських громад, тобто відсутність у євреїв бажання об’єднатися і перемішатися з християнським населенням країн в яких вони живуть. Подібна відокремленість існує і з людьми інших релігій, проте інші релігії увійшли в контакт з християнським світом набагато пізніше і мають, як правило, помітну відмінну рису, як-то зовнішність, культуру, расу тощо. А євреї нічим ніби не відрізняються від християн, живуть з ними та серед них, мають споріднену культуру, мову, зовнішність, але не хочуть з ними зливатися. Така поведінка викликає підозру і недоброзичливість до них. – Четвертою причиною антисемітизму є беззахисність євреїв. Бандит завжди нападає на тих, хто слабкіший, хто не здатен ефективно захищатися. Коли ж жертва дає відсіч, то бандит відступає, тікає, здається. Євреї в країнах їх розпорошення, як правило, не могли дати відсіч. Це було причиною єврейських погромів. Їх легко було робити – бити тих, хто не дає здачі. Євреї не мали власної держави, яка б їх захищала чи допомагала в біді, і до якої вони могли б втекти для спасіння. Тому їх було так легко робити винуватими в усьому і громити. Ми маємо іншу картину зараз з появою держави Ізраїль, коли відсіч можлива і може бути сильною та успішною. – Під кінець я хочу сказати, що євреї та українці, попри відмінності і проблеми історичних протистоянь, мають багато спільного. Якби до наших українсько-єврейських відносин не вмішувались інші держави, то ми б були чи не найкращими друзями. Надіюсь так і буде в майбутньому. Наші відносини завжди руйнувались із зовні – спочатку поляками, а потім москалями. За це написано багато і це не тема моєї книжки. Я лише написав і описав тут мій власний досвід і думки від спілкування з євреями. – Останнє, що я хотів би сказати, що люди одного етносу не можуть жити відокремлено від людей іншого етносу, як би вони цього не хотіли. Поруч завжди проживають ті, яких ми називаємо ЧУЖІ. Але від того, що вони чужі, вони не мають бути ворогами, а мають бути друзями – це є запорукою мирного і щасливого життя СВОЇХ. Цей принцип дуже добре видно на житті окремої сім’ї. Вона, сім’я, хоче жити відокремлено від інших сімей. Бо інші сім’ї є чужі, а власна сім’я складається зі своїх. Це не означає, що інші сім’ї треба ненавидіти і вічно з ними воювати. Краще жити з ними в дружбі і злагоді. Це відноситься і до співжиття українців з євреями…»

Фраґмент дев’ятий.

Голодомор**. – «…Про Голодомор в Україні 1932-1933 років написано багато книг і статей, проведено багато досліджень. Я міг би пропустити цю тему, залишивши її для самостійного вивчення. Проте, я хочу зберегти пам’ять про цю трагедію українського народу. Також, хочу написати свою особисту думку та розуміння цієї трагедії, яка трохи відрізняється від загальноприйнятої. – У 1932-1933 роках від штучно створеного голоду в Україні загинуло від 7 до 10 мільйонів людей. Точна цифра поки не встановлена. Якщо хтось пише, що 3,5 мільйона заморено голодом, то ця цифра явно занижується іноземними дослідниками чи соціалістичними пропагандистами. Майже в кожному селі України я бачив братські могили загиблих під час Голодомору. Більшість професійних дослідників, таких як Джеймс Мейс, дійшли до цифр близьких до 10 мільйонів. За часів Радянського Союзу цю інформацію приховували.- Більшість дослідників Голодомору шукають винних у цій трагедії, обговорюючи політичні чи економічні, чи історичні умови, що призвели до катастрофи. У центрі уваги – диктатор Сталін, його комуністи, політична ситуація та політика соціалістичної країни, відомої як Радянський Союз, щодо України та українців. Вони шукають імена та події тих трагічних 1932-1933 років та зовнішні передумови трагедії Голодомору. Шукають імена осіб, відповідальних за «погроми» українських сіл, де відбувалося примусове вивезення худоби та продовольчих заощаджень, що довело мільйони людей до голодної смерті. Нарешті шукають винних у трагедії. Винні зараз обґрунтовано відомі, а завдання лише задокументувати факти їхніх злочинів, звинуватити їх у скоєному та зберегти історичні звіти на майбутнє. Для цього вони збирають заяви очевидців трагедії та інші документи про трагічні події, для вищезазначених цілей – виявлення, фіксації та можливе покарання винних. – Я не заперечую важливості того, що роблять інші і як вони це роблять. Але я хочу шукати відповіді та причини трагедії Голодомору в іншому аспекті. – Вважаю, що причина Голодомору полягала насамперед у духовному занепаді української нації та в її національному паралічі та неспроможності протистояти ворожим іноземним силам (О.П. – подаю в примітках ** відомості про спротив українців Голодомору 1932-33 років). Без реабілітації цієї чужої сили я хотів би показати, що трагедія Голодомору лежить всередині українців, не менше ніж в інших, бо ми (українці) допустили це! Якби наш народ був здоровим і єдиним – Голодомору б не було! Тому метою дослідження має стати важливість духовної єдності нашого народу для самозбереження. Створення Голодоморів не повинно бути чужою примхою. Голодомор став можливим через слабкість національної сили. Ця духовна «сила» має свої причини та джерела, які я хотів би знайти та назвати. – Я хотів зробити таке дослідження. Я запустив це на сторінках інтернетного сайту, який створив. Його домен був www.HOLODOMOR.org. На жаль, я не отримав необхідної підтримки від української громади, і проект застопорився. У 2020 році я подарував цей унікальний домен Українському Музею Голодомору в Києві. На жаль, вони нічого з цим унікальним доменом не зробили та загубили його!..»

Фраґмент десятий

«…Наша Могила. А тепер я хочу написати про мої та Еллині плани щодо нашого поховання після смерті. На мою думку, ця інформація потрібна нащадкам та буде цікавою читачу також. – Настав час подумати, як і де померти. Це питання турбує мене давно. Я нікуди не поспішаю і не думаю постійно про смерть, а розумно до неї готуюся. Пам’ятайте, я є стоїк у моїх філософських поглядах. Я думав про спосіб поховання. Як щодо кремації тіла? Довгий час я схилявся до кремації, але змінив це рішення. Чому мене привабила кремація? З однієї лише причини, що мій прах, попіл, можуть привезти в Україну і кинули в українську землю, чи ще краще – у дніпровські води. Мені снилося, як мій прах викидають у воду Дніпра, поблизу міста Канів, навпроти могили українського поета Тараса Шевченка. Його могила з пам’ятником височить на пагорбі і я це бачу. Така фантазія виглядала досить реальною і приємною. Я був би не проти, щоб мене так поховали. Те, що все моє тіло можна доставити в Україну і закопати в землю загальноприйнятим способом не здавалося практичним. Але попіл могли перевезти після моєї смерті. Навіть мої діти та онуки могли б приїхати в Україну у зручний час для такої церемонії поховання. – З часом мої думки про кремацію змінилися, через два фактори. Першим було невдоволення Елли, коли я поділився цією ідеєю. Вона засмутилася і навіть, як мені здалося, трохи образилася. Вона сказала, що без мене їй буде сумно одній в могилі… Це змусило мене сильно задуматися. Я теж хотів би бути в могилі з дружиною. Я знайшов вихід: половину мого попелу викинути в Дніпро, а іншу половину поховати в могилі з дружиною. Таке рішення трохи заспокоїло Еллу. Їй було краще від того, що на могилі буде не лише її ім’я, а і моє. – Іншим фактором, який почав мене турбувати, було дослідження, яке я прочитав, що клітини мертвого тіла продовжують жити протягом певного часу. Нігті, волосся і навіть клітини органів продовжують рости деякий час після смерті. Це змусило мене задуматися. Якщо моє тіло будуть спалювати, це означає, що деякі клітини ще будуть живими, і вогонь фактично вб’є їх раніше природного часу. Я навіть подумав — хтозна, може, мені буде боляче? Ніхто не знає. Ці роздуми змінили моє рішення про кремацію, і я відмовився від неї. – Нарешті ми вирішили купити місце на цвинтарі, щоб бути похованими в одній могилі разом, традиційним способом. Ми вже придбали таке місце і заплатили за нього, і навіть надгробний камінь я спроектував. Ось ця інформація: Наша з Еллою могила буде на кладовищі за цією адресою: США, штат Вірджинія, місто Арлінґтон, 3411 бульвар Арлінґтон, Кладовище «Columbia Gardens», Могила: Н-55, 1-3. – Надгробний камінь буде виглядати приблизно так: Зліпок наших справжніх рук в натуральну величину будуть відлиті в бронзі та вставлені в нішу надгробного каменю, як показано вище. Під ними буде напис «Forever Entwined» (Назавжди переплетені). – Ця книга була написана, коли я ще живий, і адреса нашої могили лише запланована, але вже оплачена. Швидше за все, на цьому місці ми з Еллою будемо поховані. – Кладовище Columbia Gardens знаходиться в місті Arlington, штат Virginia. Ось карта частини кладовища з позначеним місцем для могили — номер 55, де ми плануємо свій вічний спочинок.

Закінчити свою автобіографію хочу віршем:

INVICTUS (undefeated, lat.) by William Ernest Henley
НЕПЕРЕМОЖЕНИЙ

Віліам Ернест Хенлі
(мій переклад)
Із ночі, як з труни, дивлюся,

Накритий тишею і тьмою.

Богам в подяку я молюся

За дух нескорений судьбою.

Мене в страшні місця вело,

Але рабом ніде не став,

Моє скривавлене чоло

Не відвертав, не опускав.

Місця де правлять плач та гнів,

Де тільки жах стоїть в тіні,

Страждання пройдених років

Знайшли безстрашного в мені.

Хай брама там іще стоїть,

Для замикання дум і волі,

Я капітан душі моїй,

Я пан і щит моєї долі….»

Гортав сторінки книги роздумів та подав розлогі фраґменти з її тексту та світлини напередодні 75-річчя автора книги, українця з Америки, уродженця полтавського села Ждани Миколи Пономаренка, – Олександр Панченко, – приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету, – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, що за 21, 4 км від того ж таки села Ждани , – якраз у місяці лютому Року Божого 2024-го, у іярі 5785-го за єврейским календарем, а саме – у січені 11023-го року за ДажБожим Колодаром

*

Опис окремих світлин із книги Миколи Пономаренка:

1952 р. Батько Михайло з мамою Катериною та малим Миколкою у віці 3 роки. – село Ждани;

1983. Полтава. – Батьки Миколи Пономаренка – Михайло та Катерина Пономаренки;

Родина Олефіренків. Зліва направо, стоять – тітка Олена, двоюрідна сестра Ніна, сусідка, тітка Дуня, тітка Галина. Сидять – баба Христя, дід Прохір, мати Катерина;

1979. Енн Арбор (США). Святкування Нового 1980-го року;

2001 рік. Віргінія (США). Подружжя Пономаренків – Микола та Елла за рік до одруження дітей;

1984. Енн Арбор (США). Письменник Ігор Єфімов, інженер Микола Пономаренко, професор математики Ігор Долгачов;

Нащадки Миколи Пономаренка і Елли Плоткіної

*

  Ці примітки подаються О.Панченком за матеріалами Вікіпедії та взяті ним з інших відкритих джерел

            *Село Ждани – «…Вірогідно, що назва населеного пункту Ждни походить від першого тутешнього поселенця на прізвище Ждан, яке пізніше в цих місцях стало дуже розповсюдженим. – Найдавніша писемна згадка про село датується 1666 роком, хоча на карті французького інженера Ґійома Левасера де Боплана Ждани позначені, як великий населений пункт, уже на початку ХVІІ століття. Про нього свідчить також Універсал Лубенського полковника Максима Ілляшенка від 1687 року, за яким «обиватель Жданов … пресвітер Роман Савицький одержав підтвердження на спадковий ліс межи Шеками і Ломаками…». – Син Романа Савицького Василь у 1710 році добився від гетьмана Івана Скоропадського Універсала, яким підтверджувались його власницькі права на «купленый млин, свой вишняк, в том же селе Жданах на речке Сулице, о четырех колах стоячий». В цей час тут уже був шинок, населення займалось дігтярним промислом і працювало на плантаціях тютюну. Пізніше власниками села були обозна полкова вдова Улита Петровська, бунчукові товариші Максим Петровський та Григорій Савицький. За ревізією 1782 року лише поміщикам Савицьким належало у Жданах 459 кріпаків. – Після ліквідації полкового устрою територія належить до Лубенського повіту Київського намісництва, з 1796 – до Малоросії, а з 1802 –  до Лохвицького повіту Полтавської губернії. У 1859 налічує 264 двори, 1645 жителів, основну частину яких становили козаки. Збудовано Введенську церкву, два конезаводи. – На 1909 рік в Жданах 421 господарство, 2165 жителів. Діють громада селян власників та козацька, дві церковно-парафіяльні і школа грамоти. – З Жданами пов’язаний один із князівських родів Грузії – Орбеліані, найбільш знаний на Полтавщині їх нащадок Володимир, котрий і похований в селі. – Основними власниками землі, крім князів Орбеліані, були поміщики Савицькі, Петровські, Гуревичі, Омеляненки, Сахно-Устимовичі. Селяни працювали в їх економіях, де тривалість робочого дня була 12-14 годин влітку з поденною платою чоловікам 40 копійок, жінкам – 28, взимку – увесь світловий день з платою відповідно 21 і 16 копійок…» (…) «…Весною 1921 року через село зі своїм загоном пройшов відомий український повстанський ватажок Нестор Іванович Махно. Ось як це описує один із свідків: «Махновці швидким маршем прослідували через село Ждани біля 10-ти годин вечора в кількості 200 чоловік кінних і біля 15-ти тачанок та 10-ти кулеметів… При виїзді із села спросили дорогу на Снітин, куди і поїхали, взявши з собою одного провідника, запитували також дорогу на Хитці і Шеки». У 30-их роках для спільного обробітку землі селяни об’єдналися в товариства. У 1927 утворено артіль «Незаможник», у 1933-ому – колгоспи «Шлях Леніна», імені Г.І.Петровського, імені 1-го Травня, імені Й.Е.Якіра..» (…) «..Не оминув селянських хат і людських доль у 1932-1933 роках і голод, коли за неповними даними  загинули мученицькою смертю 247 осіб….» – (https://lubny.adm–pl.gov.ua/page/lubenshchina–vid–vitokiv–do–sogodennya)

«…Назва села згадується

у романі Ліни Костенко «Берестечко»:

О Дар-Надія! Ждани та Бояни.

Іркліїв. Мліїв. Злобин. Веремій.

Великий Стидин. Халеп’я. Холоп’є!

Ліпляве братолюбних Балаклій.

А он і Київ. Подивись — та пильно.

Моя Вкраїно, ти це чи не ти?…»

Відомі люди. – В Жданах народилися: Комарецька Любов Василівна (1897-1987) — українська актриса театру і кіно, зслужена артистка УРСР; Манойленко Юлія Анатоліївна — українська поетеса, членкиня НСПУ, авторка 7 поетичних книг, лауреатка літературних премій; Петровський Василь Васильович — новатор виробництва, майстер модельного цеху, бригадир Коростенського фарфорового заводу імені Дзержинського Житомирської області, депутат Верховної Ради УССР 3-го скликання; Пономаренко Василь Дмитрович — поет, публіцист, входив до Спілки письменників СССР, почесний громадянин міста Моздока; Пономаренко Микола — український філософ і письменник; Яременко Василь Михайлович — народний артист України, почесний громадянин міста Житомира.»

*

**Спротив українців Голодомору 1932-33 років

«…Однією з найгостріших форм помсти селян радянському режиму за грабіж і голод були відплатні розправи над партійними активістами, місцевими керівниками, уповноваженими райкомів і вчителями, які проводили хлібозаготівлі чи були місцевими представниками більшовицької влади…. Щомісяця про випадки нападів і вбивств партійців у селах повідомляв генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору Народний комісар юстиції і Генеральний прокурор УССР Василь Поляков… З 15 грудня 1931 року до 28 квітня 1932 року лише у Вінницькій області відбулося 37 терактів, з них 8 убивств і 26 підпалів. З 1 жовтня 1931 по 31 березня 1932 в УСРР було скоєно 745 терактів, з них 325 фізичних. – Демонструючи вжиті заходи в боротьбі з народним спротивом в УСРР, ОҐПУ СССР звітувало про те, що зі жовтня по першу декаду березня 1932 року по 66 районах було викрито 80 «куркульських і антирадянських угруповань» (з них 3 — у колгоспах), 22 «контрреволюційні організації», що поширювали свою діяльність на 48 районів. За підозрою у скоєнні «терактів» за цей проміжок часу було заарештовано 836 осіб, зокрема, 236 «куркулів і заможних». Розкрито за цей період 161 теракт й арештовано 327 осіб. За проміжок часу з 1 січня по 15 липня 1932 року в Україні зареєстровано 923 масові виступи (57% із 1630 загалом по СССР за 7 місяців), причому в це число не включено чимало «волинок», якими супроводжувалися виходи з колгоспів. У липні і серпні 1932 року в УСРР відбулося 216 масових виступів з поступовим зростанням числа учасників (їхня кількість в окремих виступах досягала 1 тисячі осіб) та випадками побиття партійних чиновників. – За першу половину 1932 року ОҐПУ СССР звітувало про розкриття 118 «куркульських контрреволюційних організацій» із загальним числом учасників 2479 осіб; крім того, «по національній контрреволюції» було виявлено 35 груп із 562 учасниками… За спецзведеннями ОҐПУ СССР, ці «контрреволюційні організації» мали «повстанський характер» і займалися «вербуванням повстанських кадрів і підготовкою збройного повстання». Функціонери ОҐПУ СССР не раз підкреслювали, що за масовими антирадянськими проявами УСРР стоїть на першому місці. За оцінками істориків, у 1932 роках в українських селах було здійснено понад 1000 терактів проти радянської влади. – З серпня 1932 року з посиленням з боку большевицького режиму репресивно-каральних дій та зі збільшенням смертності від голоду опір став пасивнішим. У листопаді 1932 року радянська влада готує заходи зі знищення опору хлібозаготівлям. 18 листопада 1932 року Політбюро ЦК видає таємну директиву щодо розробки спеціяльного плану ліквідації «кулацьких і петлюрівських гнізд». 22 листопада 1932 року голова ҐПУ Станіслав Реденс звертається до генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора для затвердження плану операції «з нанесення оперативного удару по класовому ворогу», яка охоплювала 243 райони України. За серпень 1932 — першу декаду 1933 року большевицька влада здійснила 36 787 арештів, з них 14 230 у листопаді 1932 року та 15 690 у грудні 1932 — першій декаді січня 1933 року. За листопад 1932 — січень 1933 року ҐПУ виявило 1200 «куркульсько-петлюрівських груп у колгоспах» в УСРР, більшість яких звинувачували у приховуванні від вивозу хліба з метою порятунку голодного населення. Наприкінці грудня 1932 року у доповідній записці заступник голови ОҐПУ при РНК СССР Всеволод Балицький повідомляє про нібито підготовку навесні 1933 року повстання в Україні. – У серпні-вересні 1933 року ҐПУ викрила та заарештувала учасників підпільної організації «Головний Штаб Національно-Повстанських Військ», яка діяла весною-літом 1933 року в Борівському, Ізюмському та инших районах Харківської області й боролася з грабіжницькими хлібозаготівлями та готувалася до масового повстання на півдні Харківщини з метою повалення совєцької влади та відновлення Україною Незалежности…». – Підготував з відкритих джерел Олександр Панченко з Лохвиці