“Зарницы лик, как сновиденье,
Блеснул — и в темноте исчез.
Но увидал я на мгновенье
Всю даль и глубину небес”.
Иван Бунин
23 березня 2013 р. був знайдений мертвим Борис Абрамович Березовський, людина, ім’я якої ще за життя стало прозивним. Народжений в СРСР архітиповий російський олігарх, великий комбінатор 1990-х, робитель президентів, архітектор російського політичного режиму, одна з реальних скріп непорушної єдності істеблішменту пострадянських країн — це все про нього. І цим список аж ніяк не вичерпано. Характерно, що роль Б.Березовського в російському житті останніх десятиліть була настільки яскравою, а його особистість — настільки помітною, що в другій половині 1990-х — початку 2000-х він став героєм художньої літератури, в тому числі таких відомих книжок, як “Generation “П” В.Пелевіна. А це дорогого варте.
Про вкрай неоднозначну особистість Б.Березовського і про його реальні чи приписані йому (а таких, мабуть, переважна більшість) справи написано й сказано вже мільйони слів і буде мовлено ще чимало. Огуда перемежовується з похвалами, а тверезі оцінки — з фантастичними припущеннями. Останніх, звісно, більше. Охочі можуть просто ввійти в Інтернет або ввімкнути телевізор. Ми ж зосередимося на кількох сюжетах, які одним нагадають молодість, а іншим допоможуть оновити їхні знання з недавньої політичної історії.
Отже, за свої 67 років Б.Березовський устиг зробити кілька досить успішних кар’єр. До 1989 р. він — радянський учений-математик, доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент РАН (1991), фахівець у сфері математичної теорії ухвалення рішень і систем управління. Пізньорадянська система, намагаючись раціоналізувати адміністративний ринок, гралася з математичними методами управління, іноді навіть підтримуючи утопії на кшталт глушковської ЗДАС (Загальнодержавної автоматизованої системи обліку та опрацювання інформації). Успішний радянський інтелігент зумів обрати модну багатообіцяючу тематику. Казали, що в застійні роки майбутній магнат підробляв написанням дисертацій з математики. При цьому достеменно відомо, що Б.Березовський чимало років вів госпдоговори з ВАЗом. Був членом КПРС — словом, свій серед своїх. Аж ніяк не дисидент.
Після 1988 р. настав час сподівань на швидке перетворення СРСР, а потім Росії та деяких інших країн СНД на розвинені країни з ринковою економікою на основі накопиченого потенціалу, науково-технічного не в останню чергу. Б.Березовський, використовуючи старі зв’язки, створив “ЛогоВаз” і спробував зіграти в цю гру. Говорили не тільки про продаж популярних “жигулів” і “лад”, а навіть про модернізацію виробництва. Однак для розумних людей дуже скоро стало очевидно, що йдеться не про вестернізацію, а про розграбування країни і побудову не цивілізаційного, а “трофейного” капіталізму, який паразитує на ресурсному потенціалі з опорою на підфарбовану, але не трансформовану радикально радянську державу. І Борис Абрамович, природно, опинився в числі цих розумників. У його житті наставав період дона Корлеоне. Останніми роками з’явилося багато цікавих спогадів, які яскраво характеризують той не такий уже й давній період, — лише статті Андрія Ілларіонова чого варті.
Політекономічну ситуацію в Росії, та й багатьох інших країнах СНД, у середині 1990-х найкраще характеризує зауваження О.Генрі про прибутковість заняття політикою. Гроші робилися на близькості до влади, і наш герой тут як уродився. У тодішній РФ, країні з відносною свободою слова й не зовсім ритуальними виборами, засоби масової інформації були найважливішим інструментом політичного впливу, і Б.Березовський став фактичним розпорядником “першої кнопки” так званого Громадського Російського Телебачення (ГРТ). Медіамагнат одним із перших розробив і впровадив схеми фактичної приватизації теоретично державних компаній через контроль їхнього менеджменту. І дуже скоро усвідомив, що можна спробувати приватизувати саму державу.
У політичному бізнесі найдохідніша справа, звичайно, роблення царів-королів, тобто президентів. Блискучий комунікатор відігравав одну з провідних ролей у створенні “семибанкірщини” та обранні Б.Єльцина президентом Росії на другий термін. У середині 1990-х Б.Березовський перетворився на справжнього олігарха в старому, ще аристотелівському, значенні цього слова. Разом з іще кількома людьми БАБ, як його дедалі частіше називали, на кілька років став фактичним розпорядником Росії. Настав його час: перший учень справді став першим — якщо не справжнім, то хрещеним уже точно — батьком російської політики.
Відігравши важливу роль у припиненні чергової Чеченської війни та укладанні Хасавюртовських угод, які передбачають відкладений статус Республіки, Б.Березовський усвідомив: настає епоха силовиків, і він повинен знайти своє провідне місце. Заступник секретаря Ради безпеки РФ — посада, швидше, чиновницька і вже точно непублічна, однак у руках майстра вона перетворюється на найважливіший політичний пост.
У російській політиці кінця 1990-х рр. дедалі помітніше відчувалися імперські обертони, і Б.Березовський стає виконавчим секретарем СНД. І знову не місце людину красить, а людина місце. Він налагоджує контакти й підтримує зв’язки, скріплює істинну, непоказну єдність пострадянських президентів. Яскравішого секретаря Співдружність не мала й навряд чи матиме в майбутньому. Б.Березовський знову перший і кращий.
Причому йдеться не про успішність державної діяльності як такої, а про його персональну ефективність. Тут йому немає рівних. Блискучий тактик, магістр двоходівок, дійсний академік політичної комбінаторики, але нікудишній стратег (утім, час ніяк не спонукав до стратегічного мислення) повністю реалізовував свій потенціал. Він примірявся до нової ролі — ролі справжнього деміурга, творця нового політичного режиму.
Цар Борис чимдалі слабшав, наближалися нові вибори. Б.Березовський спробував повторити успіх 1996 р. — зробити нового царя. Це йому, у принципі, вдалося. І тут далася взнаки його головна вада — недостатнє вміння розбиратися в людях. Роль БАБа в перемозі В.Путіна складно переоцінити. Однак маріонетка виявилася повноцінним гравцем, а спроби ляльковода приструнити ляльку, яка вийшла з-під контролю, були сприйняті останньою як зрадництво.
І ось Б.Березовський вимушено приміряв на себе нову роль — цього разу британського політіммігранта, лондонського архіворога путінського режиму. У ролі орвеллівського Голдстейна йому досить довго було вельми комфортно, тим паче що левову частку роботи з формування лиховісного образу виконували московські чекісти й пропагандисти. Московські телеканали викривали підступи Б.Березовського, а одного з його співробітників убили полонієм. Утім, яка ще отрута може бути доречнішою на батьківщині В.Шекспіра?
У Б.Березовського залишалося досить часу для гри на паралельних дошках. У їхньому числі й Україна. Він намагався підробити за суміжною спеціальністю й зробити українського гетьмана. Адже політичні системи схожі. Фінансування київської опозиції обставлялося в трохи театральній манері. І ось уже двічі директор — спочатку овочебази, а потім парламенту — разом зі своєю політичною покровителькою літав на загадковий Схід. Майстер пострадянської політики знову опинився на привальному боці — на боці переможця. Він, як завжди, знову безпомилково відчув час: у Москві мав перемогти силовик, в Україні — націонал-демократ. І знову його персональний вибір виявився не вельми вдалим. В.Ющенко не тільки не запросив його на інавгурацію, а навіть відмовив у візі. Ситуацію трохи підсолодила особисто Ю.Тимошенко. Однак чергову карту було бито.
Що гучніші скандали, то менша реальна роль. Політичний вплив Б.Березовського поступово сходив нанівець. Хоча він був іще активний — викривав, створював, каявся, фінансував, намагався намацати висхідний потік, говорячи про відновлення в Росії конституційної монархії, судився з Б.Абрамовичем за мільярди, — але його час минав. Роль Голдстейна швидко вичерпувалася, а п’єдестал О.Герцена виявився завеликим. Дон Борис усе ще воював з велетнями, але руку Москви дедалі частіше заміняло крило млина. Корлеоне перетворювався на Кіхота. Яка картина може бути сумнішою?
Пишуть, що Б.Березовський в останні свої місяці страждав на депресію, стверджують, що він навіть написав покаянний лист В.Путіну, нібито просив дозволу повернутися на Батьківщину. Так це чи ні, за великим рахунком, не має значення. Значимим є інше.
Помер від удушення, однак слідів насильницької смерті не виявлено — напрочуд точна й багатозначна фраза. Далі — міф. Перший учень пішов у царину легенд. Однак смерть таких людей часто не тільки персональна трагедія, а й символ.
У цьому випадку — символ наближення кінця епохи, яка триває в Росії, та й в Україні, вже понад 20 років. Закінчується пострадянський період. Шанований російський аналітик Лілія Шевцова пише про агонію путінського режиму, який, однак, на її думку, може затягтися на довгі роки. При цьому як симптоми цієї агонії вона називає нездатність режиму як підтримувати статус-кво, так і розпочати реальні зміни; спроби вдаватися до репресій як інструменту влади; нерозуміння природи сучасних викликів і намагання відповісти на них через звертання до минулого — наприклад, через православний фундаменталізм (від себе додамо — і апеляції до московитської традиції), а також прагнення передати владу й власність у спадщину. Втім, експерт у міру оптимістична: вона сподівається на прийдешню трансформацію “російської системи” та заміну моноліту самодержавства сучаснішою конкурентною моделлю.
Персональний досвід автора, як і історія його відомого однофамільця, змушує дивитися в майбутнє з більшою часткою песимізму. Найімовірніше, зміняться не сутнісні властивості російської моделі, які успішно пережили катастрофи 1917-го та 1991 р., а її зовнішні форми. І далеко не факт, що нові хазяї Кремля проводитимуть відповідальнішу й зрілішу зовнішню політику, — швидше, їхній націоналізм набуде ще більш практичної спрямованості та агресивності. Адже щодо України в російському істеблішменті, у тому числі й опозиційній його частині, та й у російському суспільстві загалом, схоже, склався досить сталий консенсус, який нагадує своїми основними рисами німецький консенсус із приводу Австрії в 1920–1930-х рр. Від В.Путіна ж принаймні зрозуміло, чого очікувати.
З іншого боку, затягування сьогоднішньої ситуації на довгі роки підвищує ймовірність конфліктного, і навіть силового, сценарію її вирішення, збільшує ризики авантюрної зовнішньої політики й у цілому знижує перспективи хоч якогось успішного результату. Хоч куди кинь — усюди клин. На жаль, вплинути на це Київ не в змозі.
В Україні ситуація трохи інша, однак і для нас смерть Б.Березовського є знаковою. Рвуться нитки з колишньою метрополією, повільно, але неухильно конає імперія, скорочується загальний простір, дедалі менше спільного у наших суспільств. Дедалі менше людей зберігають ефективні механізми впливу в обох країнах.
Поступово йдуть у минуле старші покоління істеблішменту. Чимдалі меншає при владі людей із радянським досвідом. Переважна більшість членів сьогоднішнього українського уряду, та й чимало опозиціонерів, передусім “свободівці”, — цілком нові люди в політиці та державному управлінні. Не кращі, а іноді навіть істотно гірші, але однозначно інші.
І річ не тільки у швидкоплинному часі. Складно сказати чому, але іноді приречені всіма силами наближають свою загибель. Суд, арешт та ув’язнення Ю.Тимошенко зруйнували 20-річну кругову поруку політиків і створили прецедент. Недоторканних в Україні більше немає. Поновлення справи Є.Щербаня і публічний судовий процес добивають залишки легітимності політичних та економічних еліт нашої країни. Процес оновлення істеблішменту набирає хід. Король помер — хай живе король?
А що Борис Абрамович Березовський? Мир праху його. Знатна була людина, а пропав ні за що! Справжній перший учень — та тільки школа його вже майже зруйнувалася…