Все-таки, я скажу про війну. Вона багатьох з нас змінила, кого більше, кого менше. В багатьох брутально забрала рідне, але багатьом теж щедро дала того, чого ніхто він неї не чекав, і мені важко якось однозначно визначитися, чи вона більше забрала чи дала нам як суспільству (і хоч я далеко, а все ж досі зараховую себе туди, в українське суспільство, і певна що за останній рік туди ж почали себе зараховувати багато з тих, хто досі був ще дальше ніж я – і формально, і символічно, і реально).
Я час від часу бачу, що люди пишуть про те, що важко на війні живучи залишатися людиною.
Моя бабця по мамі мала феноменальний дар залишатися людиною. Вона була з тих міжвоєнних гімназистів української перемиської гімназії, заборонених пластунів, які співали “гей-гу, гей-га” коли там ще не було пізніше дописаного куплета про вовчу пастку і батька-Євгена. Вона багато всього пережила, і за Польщі, і за Союзу, але при тому вона ніколи не робила етнічних узагальнень. Я дуже здивувалася колись в ранній юності, що бабці до сліз (хоч вона була особа радше стримана) подобався Тичини вірш, де син з війни каже матері “нема ворога, та й не було”. Той вірш (ось він тут:http://bukvoid.com.ua/library/pavlo_tichina/viyna/) досі мені якимось здається трохи суперечливим, а втім, може справжні вірші такими і мають бути?
Десь на самому початку війни в чийомусь фейсбуку я прочитала перепост тексту якоїсь ніби-то львівської здається письменниці, який мені добряче різанув, я навіть не стрималася і прокоментувала, хоч зазвичай дуже рідко коментую тексти людей, яких не знаю. Це була російською мовою написана погроза якомусь абстрактному “рускому”, якому авторка обіцяла вчинити шахідський подвиг, якщо він “сунеться” до неї додому. Я взагалі не маю жодних сентиментів до нічого руского, і ніколи не мала. Російською писати вже не вмію, а розмовляю з акцентом гіршим ніж був в моєї бабці. Я ніколи в житті не була в Росії, і Сем навіть колись мене підколов, що я цим фактом дуже пишаюся. І все-таки оця погроза рускому мене зачепила, не лише через те, в якому тоні вона була написана (я вважаю, що демонструвати свої страхи в істеричний спосіб, тим більше звертаючись до ворога – це військовий злочин проти власного я), але й тому, що звернення те ґрунтувалося на етнічному узагальненні. Я завжди казала, що мені щастить з людьми, і так якось виходить, що тих “рускіх”, з якими я зараз реально перетинаюся, половина взагалі не говорить про політику, а друга половина активно не підтримує політику Путіна. Ну от, так мені щастить з людьми, і я знаю, що моя вибірка “рускіх” дуже нерепрезентативна. І хоч мене шокує, як любовно Оксана Максимчук описує “руского” в цьому ось недавньому віршіhttp://yabloo.wordpress.com/2014/07/31/ведмідь/, але десь на дні мого серця я розумію, що це власне і є та людськість, до якої поети мають особливий доступ, бо вони живуть серцем, і не бояться його, своє серце, оголювати.
Вдруге мене зачепило цілком недавно, вчора чи позавчора, цього разу вже не з приводу “рускіх”, а з приводу іншої нації. Найсмішніше було, що я якраз кілька днів тому взнала майже випадково про етнічне походження звідти одної не дуже близької знайомої, і розповідала їй, як мені завжди щастить, і як я часто перетинаюся з “її” людьми, і який в мене до них сентимент. Так вони, виявляється, тепер вороги України, якщо не відкриті, тоді приховані, бо в нас з ними не співпадають геополітичні інтереси. Найцікавіше, що ще рік тому ми самі були ворогами України, бо в нас з нею теж ніяк не співпадали геополітичні інтереси.
Мені дуже сумно, що може через війну, а може через природну черству раціональність, ми втрачаємо оцю людську здатність не узагальнювати, не вішати ярлики, а все-таки давати людям шанс. Я багато кого розфрендила від початку війни, а ще більше забанила, і під ніж в мене попали далеко не лише “рускі”. Але мені дуже шкода, що під приводом цієї війни ми вишуковуємо собі ворога наперед, при тому не виключено, що косячи всіх під одну мірку, ми втратимо найцінніших, бо таких “нелогічних” друзів, і, зрештою також втратимо себе.
UPD. Дисклеймер. Взагалі цей пост мав бути про крайнощі і золоту середину, але я відволіклася, і вийшло що вийшло. Я хотіла сказати, що від крайності пацифізму майже всіх нас ця війна вилікувала, але буде шкода, якщо замість триматися якоїсь золотої середини (а якою саме вона є в цій власне ситуації не завжди зрозуміло), ми вдаримося в щось типу параноїдального мілітаризму.
