7.11.2011 або про комунізм

З давен людство мріяло про Золоте Сторіччя, про рай на землі. З розвитком цивілізації соціум збирав досвід, пробував різні моделі існування, ставив завдання і намагався втілити теорії на практиці. Фата Моргана Золотого Сторіччя еволюціонувала до базової ідеї соціальної рівності, і комунізма, як найвищого щабелю розвитку суспільства. Але практичного втілення жодної з моделей «щастя для всіх» не відбулося. Ідея – є, формули – є, бажання – є, втілення – нема. У віруючих усе просто: важке життя сьогодні за труною обернеться вічним щастям. Вищу справедливість вершитимуть вищі істоти. Примітивно, втішно, але практично це – поразка у прагненні людства до високої мети. Повне визнання своєї нікчемності… А на додачу – жорстке закріплення ієрархічної структури у реальному житті, де ніякої «свободи, рівності і братства» геть не існуватиме. В ідеалі церква збудує для суспільства теократію і оголосить вищим щастям саме це. Але у нас мова про комунізм. Принаймні, саме цим терміном наразі називають ідеальну модель для існування суспільства.

Залишимо минулому утопічні проекти втілення раю на землі часів Кампанелли і зосередимося на новітньому часі. Часи капіталізму від епохи, коли людство виживало у первісній природі, відрізняються потужними можливостями для забезпечення всім необхідним достатньо великої кількості населення без напруження всіх наявних сил і засобів. А отже перед людством замаячила реальна перспектива створити суспільство, яке здатне забезпечити усіх членів необхідним мінімумом для життя, а з часом і усім необхідним, взагалі. У двадцятому сторіччі цивілізація вийшла на високий рівень розвитку виробництва, а населення піднялося на сходинку створення розвиненого і відповідального громадянського суспільства. Ряд країн оголосили побудову соціалізму. Дехто поставив собі амбіційні плани створення комуністичного суспільства у найближчому майбутньому.

Здавалося, до заповітної мрії людства подати рукою. Але якби воно так було насправді… Щоб уникнути плутанини термінологій та позиціонувань, перетину ідеологій соціалізму і комунізму з державним устроєм, що має аналогічні назви, але спотворену реальність, розглянемо не стільки конкретні приклади, зі всіма їх плюсами і мінусами, скільки сам стан соціальної справедливості як такої і гіперболізовано уявимо собі можливість втілення омріяного щастя у життя за існуючих умов. Тобто, комунізм як явище.

Формула соціалізму, викарбувана теоретиками, наступна: «від кожного – за здібностями, кожному – за працею». Стоп! Ось тут мені все ясно. Заробив – отримай, ні – сиди голодний, не спроможний – держава забезпечить мінімальні стандарти. Мене це влаштовує. Це – дійсно деяка соціальна справедливість. Нехай і не без нюансів. Такий соціалізм у різних його формах був і є втілений як на Заході, так і на Сході. Країни Америки та Західної Європи прийшли до цього стану еволюційним шляхом, а наприклад СРСР і ряд країн Азії та східної Європи – насильницьким, примусовим. Так чи інакше, умови виконуються, системи діяють. Хоча і не всі. Той же СРСР розвалився, а його рештки згорнули свої соціальні гарантії населенню, тим самим на історичному прикладі довівши хибний шлях примусової побудови штучного суспільства. Слідом посипалися інші «соціалізми» радянського зразка. Заради справедливості уточню – не всі. Куба, Північна Корея, В’єт Нам і Китай тримають свій прапор. Хоча, перші – ледве зводять кінці з кінцями, а останні залишили вивіску, але змінили суть.

Як би там не було, будь-яка система, що довела свою життєздатність взагалі і спроможність існувати у сучасному світі, підтримуючи високі стандарти життя населення, зокрема, – має право називатися соціалістичною. Звісно, соціалізм, якщо він не бутафорський, сировинний, військовий, тимчасовий, а справді являє собою гармонійно розвинене вільне суспільство, захищене гарантіями, що регулюють права та обов’язки, здатне задовільняти свої духовні і матеріальні потреби, де сформовано достатній запас міцності для втілення подальших задумів – є першою фазою комунізму.
А формула комунізму вже інша: «від кожного – за здібностями, кожному – за потребами». І ось тут у мене виникає когнітивний діссонанс. Уявне суспільство, де панують «свобода, рівність і братерство» де відсутні класи, приватна власність і т.п. вимальовуватися не хоче. Або вимальовується у гротескній формі суспільства вжитку з присмаком фашизму. Як, власне, цей теоретизований комунізм у складних для існування умовах світу і сьогоднішнього рівня свідомості громадян планети, буде втілено? У технічному чи аграрному плані забезпечення всім необхідним, це ще так сяк можливо, хоч і за умов жорсткої карткової системи, адже населення планети зростає, а ресурси вичерпуються. Можна ввести і автоматичні засоби ідентифікації, чим забезпечити контроль, але це вже само по собі перекреслює поняття «рівності», бо хтось повинен розподіляти і слідкувати, а отже має бути наділений повноваженнями «вирішувати за інших». То як, власне, внідрити комунізм на добровільній основі, якщо сама природа навколо існує на системі противаг?

Комунізм ні в якому разі не може бути «примусовим», інакше усе перетвориться на диктатуру. До всього, людина – істота жива, нам притаманний природний відбір, у нас працюють інстинкти. Ми народжуємося і помираємо, а отже в саме поняття «рівності» закладено відносний сенс: досвід бабусі і онука не може бути однаковим; зиск від трудової чи творчої діяльності людей різний. Зріст, вага і колір шкіри – теж. А головне – люди відрізняються за характером і рівнем інтелекту. Люди – не роботи. Як їх усіх об’єднати, виховати в одному дусі, надати необхідного культурного розвитку, прищепити вічні цінності, однакове мислення? Бо якщо ні – безумовно почнуться розбіжності. А чи є взагалі сенс робити однакових людей, адже зникнення індивідуальних рис – це зникнення розмаїття. Це світ двох типів людей різної статі, розтиражованих до певної кількості. А зникнення індивідуальної свободи – це хоч як, а таки зникнення свободи. А якщо прибрати усі запобіжники? Те, що абсолютна свобода рано чи пізно переросте в анархію, а відсутність потреб у пересиченість, а те та інше приведе до деградації – доведено неодноразово.

А засоби наведення порядку знову таки приведуть до обмеження свобод, до нерівності між «братами». Виходить, на даному етапі розвитку суспільства зовсім без контролю, без «керівної і направляючої» – неможливо. І без класів неможливо. Треба враховувати, що наша цивілізація надто складна у науково-технічному плані. Хто буде обслуговувати усі АЕС, обсерваторії, колайдери, космодроми, порти, аеропорти, трубопроводи, заводи, фабрики, хімкомбінати і технологічні лінії, які пектимуть усі блага, наче пиріжки? Хіба може знати слюсар, скільки знає академік? Хіба здатен академік зробити те, що може слюсар? Постав усіх в одні умови – вийде казарма. Постав у різні – не буде справедливості. Є така підозра, що режим Пол Пота у свій час «сильні світу цього» навмисно залишили у спокої, у такій собі резервації, у заповіднику з назвою «Кампучія», з метою експериментально довести людству асбурд штучної побудови комунізму. Бо дехто в світі вже забув, з чого починався і як піднімався СРСР, а головне – що пропонували його теоретики. До речі, саме після цього жахливого Кампучійського нагадування і пішов закат соціалізму радянського зразка і хто не встиг перебудуватися – просто зник з історичної сцени.

Гаразд, не будемо казати за все людство і облишимо Схід і Захід. Захід іде своїм шляхом, Схід – своїм, у кожного народу свій менталітет, в тому числі у нас. У нас, як завжди: спочатку відстаємо, а потім починаємо наздоганяти, впроваджуючи експерименти, від яких здригається людське єство. Але ж людина – головна цінність комуністичного суспільства. У разі, якщо кількість носіїв високої моралі складає переважну більшість у суспільстві, можна говорити про здатність цього суспільства перейти на вищий щабель розвитку і робити якісь прогнози. Тому має сенс подивитися, хто той наш комунізм робив, робить зараз і збирається робити і надалі на наших теренах? Основні прихильники комунізму вкладаються у спектр, починаючи від палкого юнацтва, що нахапалося верхівок і з притаманним йому максималізмом просторікує глобальні прогнози та штовхає чудернацькі ідеї, не розуміючи елементарних речей; безкорисних ідеалістів, які вважають, що всіїх без винятку людей легко можна програмувати тільки на добро і штучно синтезувати лише їх позитивні якості; бездарних, не здатних до жодної корисної праці на благо цивілізації пустомель і ледацюг, які на хребті політики прагнуть влаштувати собі тепле місце у житті; впевнених у собі розумників, жадібних до слави і грошей, схильних до ризику гешефтмахеров та авантюристів; і закінчуючи кривавими деспотами, не позбавленими злої геніальності.

У кожного індивідуума з цих груп є свої погляди на втілення задумів, інструменти для досягнення мети і бачення кінцевого результату, які, звісно, відрізняються між собою: від щастя вільної творчої праці у суспільстві, звільненому від праці фізичної, до об’єднанного організму людства, як могутнього інструмента для вирішення будь-яких завдань у єдиному пориві «під чутким керівництвом». Але переважній більшості населення світу той комунізм потрібен тільки для задоволення власних фізіологічних потреб. Бо духовні завжди будуть на другому місці, поки людство не є безсмертним.

Спробую класифікувати названі вище категорії. Перші з цієї когорти, як правило, школяри старших класів, студенти, молодшого віку пролетаріат або безробітні. Вони погано уявляють собі суть речей і сенс життя, а тому валять усе до купи, хапаються за все одразу і раз по раз кидаються у протилежних напрямках, у підсумку розтринькуючи свій запал на створення клубів, кружків, братств, рухів, товариств. Вони охоче беруть участь у заходах і акціях, але їхня енергетика як правило каналізується на користь більш досвідчених у політиці гравців або поступово вщухає по мірі набуття життєвого досвіду. Їм важливий антураж і сам процес, ніж те, що з цього вийде далі. Врешті меншість з них поповнюють ряди професійних борців за краще життя – починаючи від сходинки агітаторів, а життя більшості входить у русло побуту пересічних громадян. Другі – це типові представники сільської інтелігенції: тихі бібліотекарі, дрібні чиновники, недалекі вчителя та лікарі, самоосвічені мрійники, технічний персонал нижчої ланки, люди творчих професій, як правило – невдахи, та інші категорії громадян, схильні до впадіння в екзальтацію. Їхня роль як правило обмежується зборами і посиденьками з теревенями на кухні під чай або у кав’ярні – під вино, читанням літератури андеграунду, дискусіями в інеті – позаочі, спробами вести літературні нотатки з метою десь просунути цей матеріал, а також участь у партійній роботі – за ідею. Просте розуміння: «скільки людей, стільки і поглядів», а отже усіх однаково мислити не заставиш, а тому всіх «переконати» можна тільки винищивши більшість або загнавши її у концентраційні чи трудові табори, до них чомусь не доходить. Вони цілковито впевнені, що майбутнє суспільство набуде тих рис, які бачаться саме їм. Другі являють собою певний приклад для першої категорії, але до тих пір, поки перші не йдуть своїм шляхом. У решти категорій авторитету не мають. Разом з третьою категорією вони складають кістяк лівих партій, справно платять внески і генерують нові мрії. Треті – звичайні пристосуванці або люди чимось обмежені. Не люблять усіх навколо, окрім себе. Воліють перебувати подалі від епіцентрів, але ближче до спецрозподільника. Це сірі особистості і бляклі силуети, яких вистачає серед всіх верств населення. Любителі синекури, а як мінімум – зрівнялівки, які власний добробут будують завдяки корисним знайомствам, влаштовуються за будь-якої влади будь де і будь ким. Сповідують принципи: «не висовуйся», «моя хата з краю», «а я як усі». Задовільняються ролями ґвинтиків, але якщо ситуація, боронь Боже, виродиться у щось жахливе – воліють аби неприємності долі обійшли їх, для чого або прагнуть опинитися якомога вище від базису начебто «рівних», або намагаються зникнути, а в разі, коли це не вдається і небезпека стає прямою – охоче топлять ближнього. З них виходять ватажки, комсорги і парторги, профспілкові діячі, лектори, представники, числені заступники, наглядачі і кати. Часи буремні намагаються пересидіти, ведуть тихе життя, наприкінці якого насолоджуються старістю. Четверті – люди енергійні і непосидючі. Це паливо для зрушень будь-чого і в будь-які часи. Це лідери, здатні повести за собою натовп або талановиті одинаки. Це вже непересічні особистості, здатні потрясати світ. Їм завжди потрібно «більше за всіх», вони за власним бажанням лізуть вперед у перших рядах, з них виходять безжалісні комісари в шкірянках, завзяті терористи, азартні кар’єристи – очільники великих з’єднань або підприємств, кадрові військові, вчені, функціонери вищої ланки, гравці у дипломатичних іграх на високому рівні або фінансові махінатори у міжнародних аферах. Вони непогано розбираються у тому «що відбувається насправді», мають гнучку точку зору, кращі варіанти обирають автоматично, а місце у житті обирають зважено і розумно. За великим рахунком їм не принципово: чи вдасться досягти поставленої мети, але вони вірять у те, що зроблять своє життя і життя оточуючих трохи кращим, а отже «гра варта свічок». Ці люди і самі по собі мають вагу, а згуртовані загальною ідеєю – являють серйозну силу. Вони безперечно грають велику роль у зміні орієнтирів і стану суспільства, а у разі перемоги – займають ключові пости у майбутніх державних утвореннях. З них виростають навіть вожді своїх народів, але не завжди. Не рідко вони стають жертвами заздрощів, наклепів, цькувань і катувань третьої і п’ятої категорії. П’яті не потребують зайвої оцінки. Їх вичерпно характеризує перелік: Ленін, Троцький, Сталін…

Що здатні збудувати ці люди? Про яке щасливе суспільство взагалі може вестися мова, якщо ставку робити не на людину, і людей тих не жаліти, не рахувати, не перейматися ними? Не дивно, що експеримент під назвою «СРСР» зазнав краху. Моральний облік середньостатистичної радянської людини в агітках і в реальності відрізнявся діаметрально. Якщо і тепер не ясно, що з подібним матеріалом нічого путнього не вийде і вийти не могло, пропную тим, хто і надалі вперто прагне будувати комунізм, спочатку провести експеримент на собі. Спробувати жити єдиним безкласовим суспільством в одному окремому під’їзді багатоповерхівки, де і впровадити з одного боку «свободу, рівність і братерство», а з іншого – позбавитися приватної власності, особистих речей (за виключенням гігієнічних), і всілякх міщанських та буржуазних забобонів на кшталт подружнього життя, дітей і власного внутрішнього простору. Відтепер горе і радість кожного – горе і радість усіх. А заразом спільними оголошуються: немічні старці, малюки, меблі, побутова техніка, їжа, коштовності, транспортні засоби і гроші… А втім – ні, гроші – відмінено. І ніякого керівництва. І ніяких обмежень. І т.і. і т.п. згідно існуючих канонів теоретиків світлого майбутнього. Я більш ніж впевнений, що дуже швидко члени такого суспільства вчепляться одне одному в горлянки, а згодом або влаштують собі диктатуру або розбіжаться по інших під’їздах: працювати, жебрати чи силоміць доводити переваги своєї моделі: «спочатку усім буде погано, а потім той хто виживе – заживе добре». Але чи надовго? Що вони пам’ятатимуть? Кого народять? Як виховають? Що передадуть нащадкам на генетичному рівні? Скільки цей стан речей протримається? Поки у нас не існує прикладів переходу людини просто розумної у людину освічену, виховану, відповідальну і мудру, поки не відбувається вертикальний прогрес у свідомості людини, будь-які подібні експерименти приречені на провал. Ніяка революція, ніяке штучне створення чого б там не було ні до чого позитивного не приведуть. Тільки еволюція. Але і вона безжалісно змете людство у разі появи більш досконального виду. Ото і весь комунізм…

У природі не існує нічого ідеального: ні речовини, ні істоти. Тому теорія ідеального існування цілого суспільства з наявними данними це – утопія. Глибоке усвідомлення безкінечної цифри факторів впливу на багатомільярдне людство і ризики його співіснування, розуміння всієї безлічі невирішених етнічних, соціальних, технічних завдань і слабкість сучасного суспільства перед силами природи: як то землетруси, виверження вулканів, астероїдна загроза, засухи, повені, епідемії, аварії, etc. унеможливлює будь-які реалістичні сценарії перемоги комунізму навіть у віддаленій перспективі. Може я не правий у своїх роздумах, але як і будь-яка людина маю повне право на власну точку зору, попри те, що переважна більшість тих, хто ототожнює себе з «комуністами» якраз і не дозволяли іншим мати точку зору, яка б розбігалася з генеральною лінією їхніх числених лівацьких партій.

Розмірковувати над такою річчю, як «комунізм» можна безкінечно. Не вистачить часу. Але цинічно кажучи, усі балачки щодо суспільства рівних поміж рівними і вільних поміж вільними – не більше ніж розпатякування мавп за десять мільйонів років до нашої ери стосовно майбутнього людства у 22-му сторіччі. Треба чітко усвідомлювати, що ми є ніхто інші, як люди – з усім набором притаманних нам вад. І допоки не позбудемося їх – ніякої «свободи, рівності і братства» у нас не буде, а отже не буде ніякого комунізму. Технічно, втілити у життя формулу комунізму не така вже і проблема навіть сьогодні, нехай лише на окремій території, але що станеться з подібним суспільством завтра? Якщо суспільство і наблизиться до стану комуністичного, це буде суспільство інтелігенції. Без культурної, інтелектуальної, всебічно розвиненої людини, в т.ч. – фізично, таке суспільство швидко деградує. Тобто, у чистому вигляді комунізм це суспільство мудрих, безсмертних, безстатевих істот з крильцями, яке існуватиме у настільки далекому майбутньому, що нічим не нагадуватиме сучасне людство, а якщо і нагадуватиме, то мені у ньому буде не цікаво. Можливо, я та сама вищезгадана мавпа, або – невиправний скептик, але вважаю ідея комунізму корисна лише як маяк, як планка, яку треба намагатись досягти, але яка, водночас повинна повсякчас віддалятися. Така собі морква перед віслюком. Комунізм не можна збудувати штучно, надто багато сторонніх чинників треба враховувати і передбачити, а структуровані системи приречені на загибель, адже хаос – природній стан речей. Комунізм, якщо такий колись існуватиме, буде лебединою піснею людства. Для мене, особисто, набагато важливішим є сам процес, як такий.

Процес самовдосконалення людини.

Віктор Горобець

http://vivagor.livejournal.com/2011/11/07/

Як допомогти нам?

Допомогти нам ви можете перерахунком грошей на PayPal Голови Правління nataliyazubar@maidanua.org або на рахунок Організації, тут детально написано як https://maidan.org.ua/supportmmic/