Анатомія зла епохи реставрації

Живу у Донбасі, неначе в країні сюр. У неіснуючій області, у вигаданій злим генієм державі, у гіршому з паралельних вимірів. Їду на Полтавщину, Вінничину, до Києва – інші люди. Хоча і там останнім часом ситуація не краще. Вмикаю телевізор і моя Батьківщина здається чепурною і привабливою. А виходжу на вулицю і хоч вуха затуляй, а очі ховай за чорні окуляри… Камера чи фотоапарат створюють завісу між авторами репортажу і реальністю. Але пересічні громадяни  не мають приємного фільтра. Людина небайдужа навколишній світ пропускає крізь душу.

Дивна річ, ніколи не зустрічав у Києві зграю собак, вороже налаштованих до перехожих. А у Донбасі – будь-ласка.

Столичні собаки – здебільшого одинокі, вони доброзичливі і спокійні, чимось нагадують інтелігента, який випав з руху життя і опустився на дно. У містах Донбасу скажені собаки організовані, вони збиваються в зграї, мають ватажків, контролюють свої території, їхні нові покоління не знають що таке «людина». Чому так?
Підозрюю, не в останню чергу тому, що деякі з моїх земляків – гірші за собак. Тому просто спрацьовує закон карми. Колись у глухі часи докосмічної ери у славному місті Артемівську працювала організація «горочістка». Вона і наразі існує. Наскільки мені відомо, вивіз міського сміття наразі саме її завдання. А наприкінці 50-х двадцятого сторіччя її функції були значно більші: від поливу газонів і прибирання міських автодоріг влітку і взимку до викачування лайна з автономних каналізаційних систем приватного сектора і відстрілку собак. Містом всенький день їздив Вася кривий – одноокий дядько з рушницею і серед білого дня відстрілював собак, які вешталися містом без ошийників. Дядько був на своєму місці – йому і мружитись було не треба, під час прицілювання. В деякі дні віз ґицеля, який тягнула стара шкапа, був настільки повен забитих собак, що кров з них залишала чіткий красномовний слід на бруківці… Наявність ошийника давало тварині індульгенцію на життя – тоді нею займалися інші дядьки. Ці пани відловлювали собак живцем – до вияснення обставин: чия це тварина? В подібному випадку господар міг у відведений термін знайти свою тварину, внести оплату за її утримання у відповідній установі і забрати додому. Порядок був! У 21 сторіччя порядку немає. Навіть у двоногих.
Наразі, існуюча еліта держави вважає, що має індульгенцію  на будь-який випадок, тому робить що забажає, нічим себе не стримуючи, а пересічні громадяни самі перетворилися на собак: їх або обмежили довжиною ланцюга, або утримують у штучному світі квартир з викривленими вікнами радіо і телебачення, або вимагають штрафи за вільне пересування, або відстрілюють – за позбавлення нашийника.

У природі існує відбір. Він так і називається – природній. У вищих істот відбір штучний. І не завжди справедливий. Але це водночас і ознака і вада цивілізації. Зло страшне не само по собі. Наявність зла – об’єктивна реальність. Від нього ніколи не позбутися. Добро і зло – противаги світу. Безмежне добро теж погано. У кожного святого є своє минуле і кожний грішник має своє майбутнє. Зло як таке страшне кількістю своїх мацаків. Зло, яке перетнуло кордони; зло, що порушує рівновагу; зло, яке перетворилося на абсолютне – ось головна небезпека.

Облишимо порівняння з собаками, це не гідно Homo Sapiens. Але що найкраще відповідає стану сьогодення, з ким або чим себе порівнювати, до чого ми звикли? Судячи з нашої історії, за виключенням кількох славних і спірних періодів, наш тотем – риба. Мовчазна, покірна, малорухлива, тримається у своєму середовищі.
Риба гниє з голови – це загальновідомо. Країна, де кермо у впевнених руках, де голова тямуща, де системи управління у працездатному стані, де контроль – безвідмовний, де життєва енергетика відповідальних за рух людей – підвищена, має всі шанси рухатися у вірному напрямку. Тобто – розвиватися. І навпаки: там, де кермо крутять різні руки, де випадкова голова слухає безліч порад числених пристосуванців, де управління – міняється на ходу, де контроль – відсутній, де барви життя – мають примітивний обмежений спектр, відбувається рух по колу, або у звортньому напрямку, або у прірву. Чи можуть пасажири самі обирати свій маршрут? Так. Це їх право. Якщо, звісно, це не автозак, який курсує маршрутом між концтабором і газовою камерою… Але як вони користуються цим своїм правом? Безкінечне повторення приказки про рибу, яка гниє з голови – безсила філософія хвоста. Ніхто не заважає відсікти голову і тим самим зберегти решту продукту, який і споживати надалі у своє задоволення. Але щось заважає це зробити. Інколи – це зовнішні фактори, але здебільшого – свої, власні. Правди заради треба визнати, що інколи рибі вдавалося потрапити у свіжу течію покращення. Вона навіть припиняла свою споконвічну мовчанку і починала щось булькати та весело стрибати. Але ненадовго: сильні світу цього мутили воду, інерція організму брала гору і спротив собі подібних але більш дурніших повертали часи змін у русло реставрації і все починалося спочатку…

Якщо зробити анатомічний розтин нашої української риби, виявиться наступне. Голова її – повна хижих, але коротких зубів: вигнутися і вкусити власний хвіст вона цілком здатна навіть у несприятливих умовах, а відкусити у бійці за багатий планктон зайвий шматок – не спроможна. Мозок її роз’їдають хробаки дурних звичок і забаганок, які вже все на своєму шляху куштували і тепер добралися до головного – до влади. Зябри її зовсім відмовили і нічого фільтрувати не збираються, хапаючи усіляку гидотну і відвертий бруд, внаслідок чого тіло змушене  вдихати усе найсмердючіше що цю рибу оточує. Плавальний міхур – окупований хробаками іншого виду, яким не поталанило пролізти у мозок, але вони теж хочуть чимось керувати, тим більше таким суттєвим механізмом, як глибина занурення. Печінка риби – невідворотньо розкладається, не витримавши безлічі отруйних речовин, які дешевші і веселіші за корисні, а тому охоче споживаються. Органи травлення – забиті всіляким непотребом, бо те що їй потрібно риба сама здобути майже не здатна, через те споживає що «погано лежить», що вдається вполювати величезними зусиллями або що дадуть. Звісно, споживати «що дають» – найлегше. Бо на дурняк. Але саме це і наносить найбільшу шкоду, бо «просто так» дають найгірше або те що містить ризики, наприклад, – гачок… Кістяк її бідний на кальцій, м’ясо – втратило привабливість, запаси риб’ячого жиру з його корисними елементами майже вичерпані. Нервова система риби уражена безліччю хвороб і втратила контроль над організмом у цілому, внаслідок чого хвіст і плавники – втратили свої навички працювати в унісон, тому рухи риби нагадують безсистемне смикання на всі боки.

Виправити існуючий стан речей ще можна. Наші вади – сильні, а злидні – могутні, але непереможних речей не існує. Для реального покращення стану речей не обов’язково шукати кращі водойми з чистою водою і безпечними сусідами. Достатньо припинити потурати слабкостям, відмовитися від інерції, провести очищення організму і раз та назавжди облишити шлях найменшого спротиву. Інакше на нас чекає деградація. Деякі види динозаврів дожили до дня теперішнього, але тепер це лише кури. На кого перетворимося ми? Адже лишити усе як є, влаштувати черговий застій – значить безнадійно відстати, бо світ навколо рухається вперед, а отже для нас це – рух у зворотньому напрямку. Зло наразі – всюди. Воно завжди було краще організовано і завжди використовувало будь-яку нагоду для наступу. Зло давно не маскується, не ховається у глибині, воно отруїло наше середовище і вже сидить у наших нутрощах. Зло це і є ми самі. Ми – носії його. У різних пропорціях, але тим не менше. Чи здатні ми перемогти власні вади – ось головне питання. Питання відкрите.

Віктор Горобець

http://vivagor.livejournal.com/128115.html

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут