У запрошенні на відкриття меморіальної дошки Яцеку Куроню зазначена адреса Стрийська, 37. Я одразу запідозрив помилку, бо пам’ятаю, що ця вулиця має по лівий бік лише кілька будинків, а далі йде Стрийський парк. 37-й будинок мусив би бути десь за автобусним заводом, у районі совєтських новобудов, де Яцек Куронь аж ніяк не міг мешкати в перше десятиліття свого життя — до 1944 року.
Його дім мав номер 38 — гарний конструктивістський комплекс, взірець функціоналізму. Львів’яни й досі називають такі будинки “польськими люксами”. За перших совітів ці помешкання заселялися емґебістами, потім нацистськими офіцерами, а тоді знову ґебістами, політруками та іншою окупаційною нечистю. Законних жителів цих будинків депортували на схід. Бо ж вважали самозрозумілим, що жити в пристойних умовах за панської Польщі могли лише класово ворожі елементи.
Моя тітка оповідала, що визволителі заходили і до них — приглядалися до кімнат, лазнички, виду з вікна. Але депортували врешті не їх, а сусідів. Може, тому що її батьки завбачливо пообдирали шпалери і позбулися меблів. А може, просто вид із вікна в сусідів виявився привабливішим.
Я не знаю, як родичам Яцека Куроня пощастило виїхати не на схід, а на захід. Якось не траплялося нагоди побалакати з ним про Львів і, взагалі, про минуле. В усіх наших зустрічах він волів розмовляти про майбутнє — польське, українське, європейське.
І лише ось тепер помилково записана в запрошенні цифра дивним чином відсилала в минуле — де не було ще 1937 року, номера 37 на вулиці Стрийській i не проминуло ще 37 безконечних літ між дитинством і зрілістю, розпачем виселення і тріумфом повернення на чолі “Солідарності”.