Ось і розпочалися Свята – діти отримали своїх миколайчиків. Завершується річний цикл. А мало що змінюється – як у нашій спільній долі, так і у нашому ставленні одних до одних. Про політичні перспективи говорити не буду – не святочне. Але про ставлення одних до одного саме час подумати – на те й ці Свята. Не лишень на те, щоб влаштовувати бучні гуляння. А тут рівень ненависті вже сягає апогею – всі ненавидять всіх – так буває у людей нещасливих – а саме таким є наше суспільство – тай більшість з нас. Гляньте хоча б на обличчя юрми – на жаль здебільшого це обличчя глибокого внутрішнього невдоволення. Будь-яке висловлення незалежної думки зустрічає не контраргумент, а шквал ненависті. Будь-яка незручність у маршрутці – і її розносить він експлозії люті. Про професійних лайнометателів у коментарях всіх без винятку сайтів – і говорити нічого. цунамі ненависті накрила наше суспільство з головою. Ба більше – ми до неї звикаємо, вона починає нам подобатися – чим лютіше – тим краще… вкусив опонента – і ти правий… обізвав – вдвічі правий… Чого варті наші “зірки” на парламентському небокраї…
Тому вважаю, що тим більш цінними є тихі святочні зібрання та зібрання урочисті, які покликані принести у душі хоч трохи спокою. І не останнім з них вважаю і вже дванадцяту “Межу року”, що напередодні Свят відбулася у Львові. Вона збирає людей вільних і доброї слави, людей не обмежених і зичливих. Можливо це коло не таке широке і не зібрало електорального врожаю. А, може, не час цей врожай збирати – може час на щось інше.Я особисто не хотів би збирати врожаю ненависті – а саме його цьогоріч пожали ледь не всі без винятку партії – бо вибирали не на добро, а на зло, вибирали не задля майбутнього, а всупереч опонентам.
Тому ділюся своїми міркуваннями – сподіваюся, що вони напередодні свят принесуть хоч трохи злагоди у наші доми та душі:
Про саму “Межу року” можете знайти тут і тут, а ось і мої скромні святочні міркуваня:
Щороку ми збираємося під кінець року, щоб оглянутися на рік, що минув, і спробувати заглянути за лаштунки часу – у рік, що наступає. По різному нам видавалося і те, що минуло, і те, що надходить. Очевидно, що було у нас багато наївності, багато сподівань. Були й розчарування.
Однак, здається, цього року ми перейшли певний рубіж, який привів нас до регіонів, які за Музілем справді не мають властивостей. Ні, не регіонів Великої Єресі, хоч ми й обходили роковини Великого Бруно. А саме безбарвних просторів у яких все втратило свій сенс. Слово в’яне як вата і падає до ніг. Тому немає сенсу говорити. Щось промовляти у ці марнотні простори.
Ну як здолати вічне “Пінокіо прийде – порядок наведе”? Казка стара як світ. І байдуже, хто є тим Пінокіо. Головне, щоб ми нічого не робили – не думали, не брали відповідальність ні за самих себе, ні за своїх дітей. Бо ж “Пінокіо прийде – порядок наведе”… Тому все має дійти свого логічного кінця. Те, що має згнити, має згнити, те, що має згоріти, має згоріти. Одвічна істина української філософії…
Але у такі часи – часи безчасся – є й свої маленькі радості. Як у часи великого та вічного Леоніда Ілліча можна нарешті читати товсті книги. І навіть писати книги не менш товсті. Можна думати. Дивитися на сніг, що спадає за вікном. На самоті, звичайно. Як бачимо – групове осмислення та мислення неможливе. Бо все затоптує: “Пінокіо прийде – і замість нас порядок наведе”… То навіщо думати, напружуватися чи робити хоч найменші крочки один до одного.
Кілька останніх зим у мене знову появився смак до перечитування, о диво, великих поем. Не завжди людина готова читати. Тим більше поезію. А поеми й поготів. Для того потрібна певна погода духу. Однак, як на мене, перечитувати потрібно. Коли ти можеш це робити. Насправді це віднайдення себе у цих марнотних часах. Коли читає “Одісею”, “PanaTadeusza”, “Онегина” чи “Зимову казку” людина молода – то це щось інше, ніж тоді, коли читає людина з певним досвідом. Досвідом радісним і печальним.
Я ще не підійшов до поезії справді зрілої. Гадаю, що мені ще буде необхідно з десяток-другий літ, щоб підійти до “Фауста” – поезії написаної не хлопчаком, а мужем. Бо ж і Міцкевич, і Пушкін, і Гайне насправді хлопчаки. Ризикну – як і Шевченко – Шевченко, який писав великі поеми, Шевченко до заслання. Такою ж хлопчачою є і їхня поезія. І це не образа – це констатація їхньої молодечості.
Гадаю, що сьогодні я десь підходжу до розуміння Бродського. Лишень підходжу… Лиш тільки розбираю “Части речи”. Отож дорослішаю.
Тому цими марнотними часами добрим товаришем вдумливої людини може стати вогонь у печі, зручний фотель і теплий плед. Книга. Ну і келих добре витриманого коньяку J.
Сьогодні ми зібралися тут всупереч, а не завдяки. Бо ж марнотність і нікчемність вже, здається, затопила всі заводі, всі найвіддаленіші закамарки, де ще можна було заховатися адептам незалежних концепцій та вчень.
Але цей час, час, який ми шизоїдно переживаємо між першим Миколаєм і Миколаєм другим, першим Різдвом і Різдвом другим, першим Новим роком і Старим Новим роком є особливим. Мало сказати – чарівним. Він заворожує. Навіть людей, які давно зчерствіли, давно перестали вірити у Миколая, який уночі носить нам дарунки. Бо ж все-таки легка печаль опановує тим, хто не отримує маленького – є таке польське слово, яке мені не вдалося перекласти – upominku- бо воно означає не лише скромний подарунок, але й знак того, що про тебе хтось пам’ятає. Можливо найближчим перекладом є – подарунок на пам’ять.
В основі цього слова є саме пам’ять. Можливо дійсно – те, що ми пам’ятаємо одні про одних і є тим найбільшим, що ми можемо один одному подарувати. Бо ж вся та різдвяна тандита минуща – всі ці фарфорові ангелики та миколайчики, набори теплих шкарпеток та ґаджетів – це лише знаки, які вказують на щось більш істотне.
Будучи дітьми ми ці upominkyпросто з’їдаємо – бо ж вони з шоколаду чи крухого тіста. Подорослішавши ми їх зуживаємо в інший спосіб. І врешті-решт спільними зусиллями перетворюємо дитяче таїнство у маркетингову технологію та споживацький шал.
Однак пригляньмося до самої суті цього свята. Даруючи upominki, згадуючи, пам’ятаючи про іншого ми не лише згадуємо, що він десь є. Пам’ятати означає ще й піклуватися. Тривожитися за іншого. Щось для нього робити. Нехай навіть у такій символічній формі. Нехай навіть раз у рік. Це душевний відрух.
Бо ж, напевно, ви погодитеся з тим, що найнещаснішими чудесної ночі під Миколая є ті, про яких забули – але це не тільки такі собі лихі Ебенезери Скруджі, але й люди, що насправді загубилися у нетрях буття, люди про яких не знали, про яких забули, про яких ніхто у цьому світі не пам’ятає.
Знову вдумаймось у слово за-були, за-буття. Де є людина, про яку забули, людина, яка перебуває поза, за-буттям – чи існує вона? Принаймні для інших, для тих, хто про нього не пам’ятає… Може саме тут знайдемо витоки тієї скрухи людини, яка у цьому за-бутті перебуває. Перебуває заслужено чи незаслужено. А може й випадково… У житті буває по-різному.
Але що є піклування про іншого, як не дарування йому найдорожчого, що ми маємо – часу. Часу свого життя. Часу, який нам уділений, у-ділений, від-краєний – однак якого на жаль все менше і менше.
Таким чином, даруючи upominekна пам’ять, ми не лише піклуємося про іншого, але й даруємо йому свій час, а, отже, впускаємо у своє життя.
Однак таке “впускання у своє життя” не може бути одностороннім. Upominkiми даруємо один одному. А тому й впускаємо у життя один одного. Ділимося часом – найдорожчим, що у нас є, один з одним. Пам’ятаємо один про одного. Згадуємо один про одного, витягуємо з “за-буття” один одного. Зрештою – допомагаємо один одному перейти ще одну межу, переживати як часи щедрі, так і часи марнотні.
І ще не відомо – хто отримує більше – чи той, хто отримує подарунок, той з ким діляться часом. Чи, може, той, хто дарує, – хто офірує свій час.
Такого сильвестрового вечора саме час про це подумати.
Зі святами вас, дорогі друзі!