Бувають кумедні збіги обставин: одного дня мені довелося проїхатися з двома таксистами, кожен із яких мав диплом інженера. Один за комуни завідував технікою безпеки на великій торговельній базі в Києві, другий працював на шахті біля Вроцлава. Кожен мав підстави сумувати за світлим минулим і нарікати на сьогодення. І то не лише тому, що втратив працю за фахом. А й тому, що мав доступ до малозрозумілої нині речі, званої тоді “дефіцитом”.
Український таксист розчулено згадував, як в останні роки перестройки ганяв до Польщі вантажівки з металевими виробами. Здавав їх за ціною металобрухту — і це все одно було вигідно, бо так звана “державна” ціна на них у Союзі була ще нижчою. А польський таксист так само ностальгійно оповідав, як отримував разом з іншими гірниками дефіцитні автомобілі й телевізори за тією ж таки нереальною “держціною”. А продав їх за ціною реальною, себто ринковою, заїжджим “рускім”.
За кумеднішого збігу обставин вони могли зустрітися на якомусь базарі й навіть створити щось на зразок спільного підприємства. Або ж, за сумнішого збігу, могли загинути від ножа якихось дрібних рекетирів, званих “російською мафією”. Проте сталося так, як сталося. Один везе мене тепер “ланосом” до Борисполя, другий — “шкодою” зі Страховіц. Один лає Ґорбачова, котрий усе розвалив, другий — Бальцеровича, котрий половину країни зробив безробітними.
Вони подібні, наче близнята. Проте коли одного запитую, чи він хотів би, щоб комуна вернулася, той рішуче відказує: “Та ні, нехай їх шляк трафить!”. Другий відказує теж рішуче, проте за змістом — цілком протилежне: “Сталіна на них треба!”
І я зайвий раз усвідомлюю, що кожен народ має не тільки ту владу, а й те майбутнє, на яке заслуговує.