Оголошення про купівлю Українського медіа-холдингу корпорацією СЄПЕК Сергія Курченка вочевидь продемонструвала слабкість і вразливість опозиції в інформаційному просторі. Адже формально нейтральні медіа, на зразок журналів «Кореспондент», «Форбс» та «Деньги», значною мірою відображали раціональну критичну позицію, формували опозиційні настрої в широкому позапартійному середовищі.
Коли силою відбирали ефір у теле- і радіокомпаній, коли знищували газети, у кращому разі, через тиск на рекламодавців, опозиція могла використати на свою користь сам процес захисту. Судові позови, апеляції до громадськості, підтримка колег-журналістів, міжнародний резонанс. Зрештою, залишалася віра у перемогу справедливості і відновлення відібраного чи знищеного ЗМІ.
Процес оптової закупки ЗМІ неможливо критикувати стандартним набором інструментів. Адже, формально, тут немає жодного злочину. Є ринкові стосунки, священне право приватної власності. І це – виклик. Можна скільки завгодно говорити про те, що купівля-продаж ЗМІ – не нове явище. Принципова різниця з попереднім періодом у тому, що сьогодні купують оптом, а покупцями є українці, які до того не мали жодного стосунку до медіа, але мають безпосередній стосунок до влади.
Чи є гарантія, що ближчим часом Віктор Пінчук, Ігор Коломойський, з десяток дрібніших власників раптом не вирішать продати Сергію Курченку, Олександру Януковичу, Сергію Арбузову чи комусь з їхніх друзів свої непрофільні медіа-активи? Отримавши пропозиції, від яких важко відмовитися. Ні, я навіть не говорю про нестерпні умови, які можуть створити для бізнесу чиновники. Виключно за гроші.
Хочеться вірити, що не продадуться «Українська правда», «Лівий берег», 5-й канал, «Український тиждень», ТВІ або сайт «Майдан»…
А якщо ні? Якщо аргументами стануть не великі гроші, а дуже великі гроші? Ті, які дозволять сказати: «нічого особистого, це лише бізнес»?..
Можна скільки завгодно переконувати себе, що медіа олігархів та бізнесменів є їх основною зброєю якраз для захисту профільного бізнесу. Відповідно, з оптимізмом очікувати на те, що монопольна активність влади і, зокрема, сім’ї, матиме зворотній ефект, а інстинкт самозбереження прискорить дрейф цих ЗМІ в бік співчуття до опозиції. Але всі ці виправдання та очікування віддають ініціативу конкурентам.
Для забезпечення адекватної присутності в інформаційному просторі опозиції необхідно активізувати власну діяльність у двох напрямках.
По-перше, попри сувору дійсність, вимагати і сприяти дотриманню професійних стандартів та етики в журналістиці. У зв’язку з цим підтримати і словом, і ділом ідею та перші кроки зі створення громадського телебачення, інші громадські медійні ініціативи.
По-друге, і найголовніше, засновувати власні ЗМІ. Телебачення, радіо, повноцінні загальнонаціональні громадсько-політичні газети та інтернет-сайти з запрошенням кращих журналістів (значна частина яких нині безробітні). Можна і надалі шукати виправдання у тому, що «вже пізно, немає часу для розкрутки… скоро вибори, гроші потрібні на більш важливі організаційні справи…» тощо, аж до банального «а навіщо воно нам?». Бо саме до цих аргументів досі зводилася дискусія про необхідність заснування опозиційних (партійних і міжпартійно-громадських) ЗМІ. Але такі розмови є злочинним самозаспокоєнням, недбалістю по відношенню до нових обставин, шляхом до поразки.
Традиційний розрахунок – купити у виборчий період рекламний час на чужих каналах – може не виправдатися. Традиції змінюються.
