Термін “Євразія” має багато значень і безліч контекстів, а проте згрубша усіх їх можна спровадити до двох рубрик. Одна з них, суто географічна, стосується велетенської континентальної маси між північною Атлантикою та Тихим і Індійським океанами, тобто вказує на Європу й Азію як певну цілість, де крихітний європейський континент є всього лиш “півостровом” гігантського азійського. Друга рубрика значно ширша, проте за всіх нюансів стосується не так географії, як геополітики. “Євразія” вказує тут передусім на Росію та довколишній простір, який Російська імперія в різних своїх реінкарнаціях контролювала і який намагається й далі різними способами контролювати як сферу своїх “упривілейованих інтересів”.
“Євразія”, отже, у цьому дискурсі — це власне Росія плюс досить широка і нечітка сфера її політичних, культурних, ідеологічних та економічних впливів. Російське домінування у “ближньому зарубіжжі” може трактуватись як леґітимне (у термінах “цивілізаційної місії” чи, скажімо, “визволення” сусідів від кого-небудь) або ж нелеґітимне (як загарбання й поневолення). Проте за всіх трактувань концепт “Євразії” вказує на певну культурну/цивілізаційну специфіку реґіону, який не є, власне, ані Європою, ані Азією, а радше репрезентує якусь особливу, окрему “євразійську” цивілізацію з російським культурно-історичним ядром й актуальним донині спільним геополітичним знаменником. Без такого ядра і такого знаменника приналежність бурятів і білорусів, чукчів і молдаван, туркменів і українців до тої самої “Євразії” — без французів і німців, індійців і японців — не малa би, справді, жодного сенсу.
Tаке маркування неминуче породжує неґативні наслідки — як політичні, так і культурні — для всіх, хто до нього причетний. По-перше, воно містифікує дійсність. Воно виокремлює російську/совєтську спадщину як головний, якщо не єдиний, чинник, що обумовлює геть усе в сьогоднішньому (недо)розвитку постсовєтських республік. У деяких випадках цей чинник справді важливий, в інших — визначальними були і є зовсім інші обставини, котрі в “євразійському” дискурсі часто іґноруються або недооцінюються. По-друге, таке маркування імпліцитно підживлює російські великодержавні ресентименти і відповідну неоімперську політику, резонуючи дискурсивно з шовіністичною, криптофашистською риторикою сьогоднішніх російських “євразійців” (а не лише їхніх поміркованіших неоімперських попередників 1920-х років). І по-третє, таке маркування дискурсивно виключає європейські народи колишнього СССР з “Європи” як певного геополітичного проекту й ефективно марґіналізує проєвропейські сили в усіх цих країнах (включно з Росією), роблячи їх легкою жертвою сил проросійських чи російсько-націоналістичних та засадничо антиокцидентальних.
Іншими словами, термінові “Євразія” бракує не лише точності (важкодосяжної у будь-якій таксономії), а й об’єктивності, свободи від партикулярних, украй небажаних конотацій. Обтяженість слова російсько-імперськими змістами робить вельми проблематичним його беззастережне вживання в політичному (і взагалі будь-якому не суто географічному) дискурсі, оскільки колишня імперія успішно інструменталізує цей термін, перетворюючи його на синонім своєї леґітимної сфери впливів, дискурсивний компонент неоколоніального домінування. Справу ще більше ускладнює внутрішній поділ практично в усіх постсовєтських республіках (принаймні у європейській частині колишньої імперії) на прозахідні й антизахідні політичні сили — поділ, що відбиває не лише супротивні геополітичні орієнтації, а й різні системи цінностей, історичні наративи, національні ідентичності. В усіх цих країнах, достоту як і в Північній Африці та на Близькому Сході (включно з Туреччиною), «Євросоюзові протистоїть інша духовна потуга» — ісламський фундаменталізм в одному випадку, російсько-совєтський (чи православно-східнослов’янський) месіанізм та імперіалізм — у другому. Усі ці суспільства, за влучним спостереженням Йозефа Ланґера, «перебувають у стані більш-менш відвертої громадянської війни з приводу сприйняття чи несприйняття західних цінностей» [1].
У цьому сенсі і Україну, і Білорусь, і Молдову можна справді вважати не-цілком-європейськими. Немає нічого лихого у чесному визнанні цього факту — всупереч численним проєвропейським ентузіастам у цих країнах, які однозначно наголошують на споконвічній європейськості своїх країн. Недоєвропейськість є справді істотним чинником, який ускладнює або й, на даний момент, унеможливлює європейську інтеґрацію та ефективну модернізацію цих країн. Але маркування їх “євразійськими” однозначно запаковує їх у російський імперський простір, послаблюючи їхню дискурсивну позицію щодо Росії і водночас послаблюючи дискурсивну позицію проєвропейських сил усередині цих країн у їхньому протистоянні з силами антиєвропейськими. Доречніше, вочевидь, було б називати ці всі країни просто “постсовєтськими”. За всієї своєї недосконалості цей термін усе ж відбиває їхні політичні, історичні, а почасти й культурні реалії значно точніше, ніж історично і політично скомпрометований термін “євразійські”.
З російського боку
Здатність географічних маркерів бути важливою складовою дискурсивного присвоєння/іншування, включення/виключення була помічена ще задовго до появи класичних праць Едварда Саїда, Ларі Вульфа чи Марії Тодорової. Перейменування Московського царства на “Росію” зробило марґінальне північноруське князівство монопольним власником “тисячолітньої” києворуської історії; винайдення “Румунії” дозволило двом підвасальним отоманським периферіям стати спадкоємцями стародавнього Риму; а згадка у Ялті про Грецію як “колиску європейської цивілізації” виявилася достатньою підставою, аби не здавати її з усіма іншими східноєвропейськими країнами Сталінові.
Мілан Кундера, подібно до багатьох своїх чехословацьких, польських та угорських колеґ, дуже добре відчував іншувальну потугу загальноприйнятої термінології і відчайдушно повставав проти безневинного, здавалося б, географічного терміна “Східна Європа”, котрий, на його глибоке переконання, виключав дискурсивно його країну з сім’ї вільних європейських народів і запаковував її у сферу леґітимного совєтського впливу, імпліцитно санкціонуючи їхню повоєнну окупацію сталінськими військами. “Східна Європа” була своєрідною стигмою, знаком неповноцінності, споконвічної відсталості, браку підставових громадянських свобод і верховенства права. Щоб якось вирватися з цього небезпечного, жалюгідного, безнадійного місця, він винайшов термін “Центральна Європа” (чи, як варіант, “Центрально-Східна Європа”), що охоплював Польщу, Угорщину й Чехо-Словаччину, проте був ентузіастично прийнятий також румунськими, югославськими, західноукраїнськими та прибалтійськими інтелектуалами.
То була спроба уникнути іншування, подолати виключення, накинуте на східноєвропейців панівним західноєвропейським дискурсом. Але їхній власний дискурс виявився не менш ексклюзивістським щодо інших східноєвропейських сусідів. Словенці навідріз відмовляються від приналежності до “Балкан”, підкреслюючи свою “центральноєвропейськість”. Хорвати теж не бажають мати з підозрілими “Балканами” нічого спільного, проголошуючи себе, натомість, країною Середземномор’я. Прибалти не хочуть належати до постсовєтських держав, тому що совєти їх насправді окупували (так ніби грузини чи українці приєдналися до СССР добровільно). Все це небезпідставно спонукає канадського історика до іронічного коментаря: “Що це за нова географія? Західна Європа, Центральна Європа і… Євразія. Європа має захід, має центр, але, диво дивне, не має сходу! Мішелеві Фуко ця зяюча географічна рана неабияк сподобалась би” [2].
Сьогодні, коли всі несовєтські держави колишнього комуністичного блоку стали членами Євросоюзу чи принаймні офіційними кандидатами на вступ, процес іншування і дискурсивного включення/виключення змінив свої форми, проте не суть. “Євразійство” у цьому контексті може бути окреслене у саїдівських термінах як намагання контролювати й маніпулювати так звану “Євразію”, що є всього лише евфемістичними позначенням “Росії-плюс”, тобто Росії й усіх її колишніх “союзних” республік. Російський дискурс “Євразії” спрямований насамперед на всебічне опанування й реінтеґрацію постсовєтського простору. Західний дискурс “Євразії” такої мети, природно, перед собою не ставить, але об’єктивно їй сприяє, апріорі марґіналізуючи постсовєтські республіки, виключаючи їх з європейського проекту і погоджуючись імпліцитно на їхнє подальше перебування у сфері російських впливів та евфемістичної “відповідальності”.
Погана обізнаність може бути однією з причин такого західного підходу. Ні Україна, ні Білорусь, ні Грузія ніколи не існували на ментальних мапах західних європейців. Їх завше сприймали крізь лінзи російських історичних міфів, засвоєних абсолютною більшістю науковців, політиків та журналістів як “загальновідомі наукові істини”. Імперський характер провідних країн Заходу теж великою мірою сприяв некритичному сприйняттю російського імперського погляду на “близьке зарубіжжя”. Альтернативні погляди й голоси підкорених народів замовчувалуся, марґіналізувалися чи апріорі компрометувалися як “націоналістичні”.
Вирішальною, однак, для виключення (пост)совєтських народів з “європейського ” дискурсу і включення їх у москвоцентричний дискурс “Євразії” була так звана Realpolitik, здійснювана й сьогодні більшістю західноєвропейських держав, зокрема у вигляді беззастережної пріоритетизації стосунків з Росією — за принципом “Russia first”. Чи не найвідвертіше і найбезсоромніше у своєму цинізмі обґрунтування такої політики демонструє штатний колумніст впливової газети Asia Times Шпенґлер:
«Захід має до вибору дві можливості: креслити лінії на піску довкола безнадійної України чи проміняти її росіянам на щось істотніше. Моя пропозиція проста: допомога Росії у боротьбі з розповсюдженням ядерної зброї та з тероризмом на Близькому Сході незрівнянно важливіша, ніж українська сумнівна самостійність. Захід мусить зробити усе можливе, вдаючи, ніби ніякої Помаранчевої революції ніколи й не було, аби забезпечити собі підтримку Росії у питанні денуклеаризації Ірану, як і щодо енергетичної безпеки, в обмін за розуміння життєвих потреб Росії у ближньому зарубіжжі. <…> Росія має екзистенційну потребу поглинути Білорусь та Західну [так в ориґіналі, хоча автор, правдоподібно, мав на увазі Східну] Україну. Нікого та Білорусь не обходить. Вона ніколи не мала незалежного національного існування чи національної культури. Перша граматика білоруської мови з’явилися допіру 1918 року, і лише трохи більше третини населення Білорусі розмовляє вдома по-білоруськи. Ніколи територія з десятимільйонним населенням не мала безглуздіших підстав для незалежності. З огляду на сказане, так само природно спитати: а чому когось має обходити Україна?» [3].
Фактично ті самі ідеї, тільки у тоншій, дипломатичнішій формі висловлено в секретній доповідній записці міністрів закордонних справ Німеччини й Франції, підготовленій 2000 року у зв’язку з майбутнім розширенням Євросоюзу: “Прийняття України [до ЄС] означатиме ізоляцію Росії. Тому досить обмежитися тісною співпрацею з Києвом. Розширювати Унію ще далі на схід не варто” [4].
Украй спрощена гантінґтонівська схема визначає бачення України людьми Заходу, зокрема й високопоставленими євросоюзівськими урядовцями. Один з них, колишній президент Франції й голова Європейського Конвенту Валері Жискар д’Естен наочно пояснив, чому Україна не може бути включена до Європейського проекту: “Частина України має справді європейський характер — це землі, що історично належали Польщі, а перед тим — Польсько-Литовській Співдружності. Проте території за Дніпром [sic] та на півдні мають російський характер. Ці землі не можуть належати до Євросоюзу доти, доки до нього не приймуть Росію [sic!]”[5].
Хоч “євразійська” риторика й не звучить експліцитно у цих заявах, все ж усі вони імпліцитно засновані на переконанні, що Україна є органічною частиною такого собі примордіального, одвічного і незмінного російсько-євразійського простору: “Захід повинен зважати на історичну близькість України до Росії й усвідомлювати, що багато українців вважають себе членами східнослов’янської спільноти, котра складається з росіян, українців та білорусів” [6]. “Будь-яка дефініція Заходу, яка виключає Росію через її буцімто інакші ‘цінності’, повинна так само виключати й Україну, чиї цінності і культура нерозривно пов’язані з російськими”. Відтак українці повинні “припинити поборювання цієї багатосотлітньої релігійної й культурної спорідненості” і “працювати разом” з Росією, тому що це “єдиний спосіб поставити справу європейської інтеґрації на солідну основу” [7].
Спільний мотив усіх цих мантр очевидний — і навряд чи штатні кремлівські пропаґандисти змогли б його сформулювати краще: “Україна глибоко закорінена в євразійському реґіоні, який традиційно пов’язаний з Москвою. Культурно-історична єдність з Росією сягає глибоко у минувшину Київської Русі, в автентичну концепцію східнослов’янської держави, у візантійсько-православні детермінанти ментальності й соціуму. Більшість населення розмовляє російською, а в географічному й геополітичному плані країна має цілу низку неєвропейських координат, невід’ємних від Росії: Чорне море, Крим, Кавказ” [8].
Абсолютно фривольне, щоб не сказати невіглаське трактування історичних та географічних фактів — не найбільша проблема в таких писаннях. По-справжньому в них вражає архаїчний есеніціалізм, мовби живцем перенесений з романтичних творінь ХІХ століття. Навіть визнаючи, що українське, молдавське та білоруське суспільства мають поділену ідентичність і,отже, різні культурні, ціннісні та геополітичні орієнтації, автори впритул не бажають бачити тої другої, некомфортної для них половини населення, котра аж ніяк не вважає себе “глибоко закоріненою в євразійському реґіоні”, “нерозривно пов’язаною з Москвою” і безоглядно приналежною до “візантійсько-православної традиції” у її московсько-імперському виданні. Натомість вони конструюють російську чи проросійську (“євразійську”) більшість там, де вона навряд чи існує, і проголошують саме цю групу, саме цю ідентичність “природною” й “традиційною”, на противагу “чужій” і “штучній”, нав’язаній бідолашним українцям, білорусам та молдаванам підступним Заходом:
«Дискурси реґіональної ідентичності, що їх пропонують місцеві еліти, — з наголосом на приналежності їхніх країн до культурного та суспільного простору Європи, — наражають на ризик зв’язки цих країн з традиційним культурним та соціально-структурним простором. Цей штучний дискурс еліт НСЄ [нової Східної Європи] не надто узгоджується з самоокресленням значних сеґментів тамтешніх суспільств… Дискурс реґіональної ідентичності, що трактує НСЄ як частину постсовєтського простору, зі столітніми зв’язками, котрі поєднують ці країни, може бути менше ексклюзивним і конфронтаційним для цих суспільств, ніж дискурс ЄС-центричний» [9].
Натяжки і пересмикування в цій арґументації настільки численні, що важко прийняти їх за звичайну некомпетентність. Походять вони, скоріш за все, з глибокої політичної та ідеологічної упередженості. Адже досить переглянути результати соціологічних опитувань, аби побачити, що ні в Україні, ні в Молдові, ні навіть у Білорусі “євроцентричні” дискурси не мають конфронтаційного характеру, тому що навіть проросійські частини місцевих суспільств ставляться до “європейської інтеґрації” загалом позитивно. Реальна проблема цих суспільств полягає не в тому, чи інтеґруватися у Європу, а в тому, чи робити це разом з Росією, чи без. Натомість “росієцентричні” дискурси в цих суспільствах є справді конфронтаційними, оскільки традиційно забарвлені панслов’янськими, антизахідними, імперсько-великодержавними мотивами, тож небезпідставно сприймаються багатьма українцями, білорусами та молдаванами як реальна загроза їхній національній ідентичності.
Парадокси примордіалізму
Але ще важливішим для серйозного науковця мало би бути усвідомлення факту, що ані “постсовєтський простір”, до якого країни “нової” Східної Європи начебто есенційно належать, ані “культурний і соціальний простір Європи”, з якого вони мають бути виключені через свою з ним есенційну несумісність, насправді не є чимось примордіальним, абсолютним, раз і навіки даним. І один “простір”, і другий, — так само, зрештою, як і “нова Східна Європа”, — є соціально-історичними, зокрема й дискурсивними, конструктами, випродукованими внутрішніми й зовнішніми акторами.
Що означає в цій мантрі, наприклад, “постсовєтський простір” і чому його слід вважати “традиційним” для українців, білорусів та молдаван? Чи не був він для них простором поневолення, беззаконня, колонізації, геноциду, депортацій, примусової русифікації та брутального придушення будь-якого інакодумства? Звичайно, для багатьох українців, білорусів та молдаван, які визнали зверхність колонізаторів і стали по їхній бік, цей простір справді може вважатися “традиційним”, себто “нормальним”. Вони навчилися виживати і навіть інтеґруватися в достатньо інклюзивну колоніальну систему. Але для тих, хто цієї зверхності не прийняв, хто не визнав цей простір “природним”, він залишився тим, чим об’єктивно завжди був, — простором цивілізаційної відсталості, неповаги до прав, свобод і людського життя загалом, повністю підпорядкованого інтересам держави. Під цим оглядом суспільства “нової” Східної Європи справді поділені й амбівалентні, вони справді відрізняються від своїх західних сусідів, будучи менше “європейськими”, але вони так само відрізняються й від Росії, будучи значно менше “євразійськими”.
Подолати цей поділ, цю амбівалентність можна в два способи: або лікуючи колективну амнезію й аномію та поширюючи європейські цінності на “євразійську” частину суспільства, або ж, навпаки, поширюючи панівну у Росії систему цінностей на всіх сусідів, трактуючи їх як гомогенних євразійських “своїх” (“Почти один народ” — у термінах Владіміра Путіна). Другий спосіб простіший, оскільки країнам Заходу в цьому випадку не треба нічого робити — московський режим усе зробить за них. До цього шляху їх схиляє Realpolitik, як і відчутна скрізь економічна та, особливо, ціннісна криза.
Навряд чи проєвропейська частина українського, білоруського чи молдавського суспільств захоче прийняти запропоновану їй “інклюзивну” ідентичність у рамках “традиційного” євразійського простору, здомінованого Росією. Для них така перспектива є значно драматичнішою, ніж протилежна, себто європейська, — для їхніх проросійських співвітчизників. Тому що питання ідентичності і пов’язаних з нею цінностей стоїть у системі їхніх пріоритетів значно вище, ніж у представників другої групи, котра, як показують соціологи, є насправді не так “проросійською”, як нативістською та амбівалентною [10]. Відтак можна з певністю стверджувати, що “ментальні й фізичні лінії поділу в реґіоні” витворює зовсім не промоція начебто “штучної” європейської ідентичності у країнах “нової” Східної Європи, а збереження в них (справді штучне) цивілізаційно безперспективної проросійської (“євразійської”) ідентичності — засадничо антиокцидентальної, антимодерної, підданчо-клієнтелістської. Саме це створює лінії поділу всередині усіх трьох націй, підтримує їхню цивілізаційну відсталість і заохочує Росію до аґресивнішої поведінки.
Західні “євразисти”, схоже, не розуміють (чи, радше, іґнорують) той факт, що всяка ідентичність є соціально-історичним конструктом і що місцеві еліти, як і зовнішні актори, відіграють важливу роль у цьому конструюванні. Під цим оглядом європейська ідентичність в Україні (Білорусі, Молдові) є не більше “штучною”, ніж проросійська (чи, радше, нативістська), розрекламована деякими авторами як “традиційна і неповторна” [11]. Кожен хоч трохи обізнаний з неімперською версією російської історії знає, що Московія інкорпорувала до свого складу Україну, Білорусь і Молдову допіру наприкінці XVIII століття, привласнивши собі назву середньовічної Русі (з історичним центром у Києві) і поклавши квазірелігійний концепт східнослов’янсько-православної спільноти в основу імперської ідентичності. Це справді яскравий зразок “винайденої традиції”, перетвореної у могутній міф і нав’язаної на довгі десятиліття цілому світові як “наукова істина”.
Протягом двох століть українська, білоруська і молдавська (румунська) ідентичності (“традиційні і неповторні”, як сказали б примордіалісти) зазнавали ерозії під жорстким імперським тиском, асимілюючись у позірно надетнічну, а проте сутнісно російськоцентричну ідентичність — православно-східнослов’янську чи совєтську. У певному сенсі, “нова” Східна Європа — це та Європа, яка, попри все, заціліла на цих теренах по двох століттях її систематичного нищення, викорінення і запровадження нових ідентичностей та систем цінностей. Європейська ідентичність частини населення є одним з таких залишків, що відрізняє цей реґіон від Росії і не дає йому розчинитися у міфічній “Євразії”, котра є таким самим евфемізмом на позначення Росії, як і колишній Совєтський Союз.
Замість висновків
Андрєй Циґанков, американський професор з Каліфорнії, щонайнаочніше підсумував політичну суть ексклюзивістського дискурсу західних “євразистів”. Спершу, для засновку, він представив апокаліптичну візію постсовєтського простору — так званої Євразії: «Насильство поступово поширюється, чекаючи лиш нагоди вибухнути широкомасштабним конфліктом. Трансреґіональні транспортні мережі можуть виявитись незабаром заблокованими через конфлікт Росії з Україною, Грузією та Туркменістаном. Всі спроби Заходу запровадити безпеку і стабільність у Євразії слід визнати невдалими… Євразія не стала ні мирною, ні стабільною, і дезінтеґрується далі» [12].
А тому, щоб не допустити “колапсу в Євразії”, професор закликав визнати “стабілізаційну роль Росії у реґіоні”: «Варто зробити це не лише на словах, а й на ділі, як усі елементи реґіонального пазла стануть на місце. Постачання енергоресурсів стане надійнішим, уряди в політично хитких реґіонах — як у Грузії, Україні або Молдові — набудуть більшої леґітимності, а так звані ‘заморожені конфлікти’ отримають кращі шанси на вирішення». Якщо ж Росії не дозволять великодушно надати сусіднім урядам “більшої леґітимності”, прогнозує професор, вона “вдасться до рішучої обструкції всіх західних ініціатив у Євразії” і “ми станемо свідками остаточного колапсу у реґіоні. Україна й Молдова можуть дезінтеґруватися, подібно як Грузія. Центральна Азія й Азербайджан увійдуть, скоріш за все, у смугу ще більшої нестабільності з непередбачуваними наслідками”.
У цій дивовижній суміші погано прихованого шантажу і понурих пророцтв, що самі себе справджують, західний “євразист” упритул наблизився до російських колеґ із сьогоднішнього “неоєвразійського” руху. Алєксандр Дуґін, безумовно, погодиться з американським професором і в тому, що “НАТО, замість і далі поширювати свій вплив, мусить чітко усвідомити свої межі”, і в тому, що єдиний спосіб “відновити функціональність реґіону та його здатність забезпечити своїх жителів підставовими послугами” полягає у “приборканні русофобського націоналізму”. Хто складе список “русофобських націоналістів” — пан Циґанков не уточнює, проте можна не сумніватися, що список той буде досить довгим, беручи до уваги що навіть Аляксандр Лукашенко, з погляду правдивих євразистів, не до кінця відповідає високим критеріям правдивого росієлюбства.
«Навряд чи існує якась альтернатива формуванню економічно й культурно злютованої спільноти народів з міцними зв’язками з колишньою метрополією», — підсумовує свої геополітичні екзерциси Андрєй Циґанков. А тому — «головним завданням зовнішнього світу має бути зміцнення у Росії самопочуття правдивої реґіональної потуги» [13].
Російські “євразисти” мають усе ж одну суттєву перевагу над західними — вони відвертіші й послідовніші. І договорюють деколи те, чого західні не наважуються навіть домислити:
«Що може являти собою операція з визволення України і які її шанси на успіх? Залежно від політичної ситуації, сценарій силового втручання може розгортатися трьома основними шляхами. У найобмеженішому варіанті російські збройні сили можуть зайняти лише Кримський півострів… При ширшому варіанті зоною втручання стає весь південний схід України, так звані «біло-голубі», російськомовні території… Третій варіант розвитку подій передбачає, на додачу до зайняття південного сходу, встановлення контролю над Києвом та центральними областями. Реалізація такого сценарію, природно, потребуватиме вищої ціни, проте вона має свої переваги: Росія повертає собі контроль над найдавнішим центром російської духовності і державності. Ясно, що цей сценарій стане можливим лише тоді, коли підросте загальна амбітність російської еліти, котра наразі лишається відносно невеликою — порівняно з можливостями ракет… Демонстративний повітряний ядерний удар у стратосфері в районі південної частини Прип’ятських боліт [район Чорнобиля. — М.Р.], виконаний уночі, надзвичайно поміг би у цьому випадку. Він не заподіяв би істотної шкоди, зате його було б добре видно в ненавидячому «москалів» Львові і навіть у Польщі. Він одразу б протверезив гарячі голови, виразно продемонструвавши серйозну рішучість Кремля» [14].
_____________________________
1. Josef Langer, “Wider Europe and the Neighbourhood Strategy of the European Union – A Quest of Identity?” Europe 2020, 19 April 2004;
2. John-Paul Himka, “What’s in a Region? (Notes on ‘Central Europe’),” Habsburg H-Net, 2002;
3. Spengler, “Americans play Monopoly, Russians chess,” Asia Times, August 19, 2008;
4. Цит. за “New Neighbourhood – New Association. Ukraine and the European Union at the beginning of the 21st century,” Policy Papers 6 (Warsaw: Stefan Batory Foundation, March 2002), p.11.
5. Rzeczpospolita, 26–27 November 2005, p. 7.
6. Marcus Papadopoulos, “Russia steps up pressure on Ukraine,” 16 June 2008;
7. Nicolai Petro, “Recasting Ukraine’s identity?” Open Democracy, 30 January 2009;
8. Richard Wagner, “Why Ukraine has no place in the EU,” Sign and Sight, 11 June 2008; Originally appeared in German in the Neue Zuercher Zeitung on June 3, 2008; “War Joseph Roth vielleicht Ruthene? Die Ukraine, die EU und das Markenzeichen Galizien“
9. Gerhard Mangott, “Deconstructing a Region”, in Daniel Hamilton and Gerhard Mangott (eds.), The New Eastern Europe. Ukraine, Belarus & Moldova (Washington, DC: Center for Transatlantic Relations, 2007), p. 263.
10. Dmitri Trenin, “Russia and Ukraine”, in Daniel Hamilton and Gerhard Mangott (eds.), The New Eastern Europe, p. 200, 207.
11. Mangott, p. 263.
12. Andrei Tsygankov, “Working With Russia To Prevent Eurasian Collapse”, RFE/RL Headlines, October 29, 2009.
13. Ibid.
14. Игорь Джадан, «Операция “Механический апельсин”», Русский журнал, 21.04.2008.
02.07.13