9 листопада минає 37 років з дня створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Не кругла дата – але суспільству треба нагадувати про це видатне явище нашої історії…
Недавно в Києві у книгарні «Є» побував голова Литовської Гельсінкської групи Томас Венцлова. Я озвався до нього як член Української Гельсінкської групи і нагадав присутнім про роль правозахисного гельсінкського руху в здобутті незалежності. Пан Венцлова віджартувався: «Гельсінкські групи були тією мишкою, без якої дід, баба, внучка, собачка Жучка і кішка не змогли б вирвати ріпку». Може, воно й правда, бо головним чинником, який усього лише через 15 років призвів до падіння «Імперії Зла», було її економічне та ідеологічне виснаження. Ми, правозахисники, боролися на ідеологічному фронті – і разом з іншими чинниками – перемогли.
Ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосування в ній термоядерної зброї, що дорівнювало б самогубству людства, вимусила шукати шляхів до мирного співіснування держав з різним соціяльно-економічним ладом, до порозуміння і відпруження (détente, детáнт). 1 серпня 1975 року 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада, після тривалих переговорів і зволікань, таки підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі «Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі» (НБСЄ).
Гельсінкським актом було нарешті закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни (при цьому номінальна державність Української РСР у складі СРСР, і навіть члена-засновника ООН, до уваги не бралася). Крім того, СРСР забезпечив собі статус найбільшого сприяння в торгівлі з Заходом, якому явно програвав в економічному змаганні та військовому протистоянні. Це стало значною перемогою радянської дипломатії в руслі політики відпруження. В обмін на це СРСР зобов’язався дотримуватися гуманітарної частини (так званого “третього кошика”) Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах «Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року». Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і більше не буде трактуватися як «втручання у внутрішні справи» країни.
Звичайно, підписуючи Гельсінкський акт, брежнєвське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися. (Як і теперішнє неукраїнське керівництво України – обіцяючи підписати асоціацію з Євросоюзом). Мовляв, скільки разів ми дурили той Захід – обдуримо ще раз. Але демократичний Захід мав свою тактику в протиборстві з тоталітарним СРСР: йому важило відкрити доступ правдивої інформації незалежно від державних кордонів – і комуністичний режим неминуче програвав ідеологічний двобій. (Так само й підписання асоціації з ЄС призведе до того, що наші нині владні злодії опиняться в клітці).
Оскільки Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості леґально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право. Першими це збагнули московські правозахисники. З ініціятиви професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року вони створили Московську Громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод. Правозахисники, за висловом Андрія Амальрика, вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди. Вони завимагали визнання прав людини державою, тобто їх узаконення, і явочним порядком почали здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціяцій та ін.), тобто розуміти закони так, як вони написані. Виходячи з того, що дотримання законності означало б зміну характеру влади, її демократизацію, правозахисники примушували державу дотримуватися її власних законів та підписаних нею міжнародних правових актів.
Чи не ті ж проблеми стоять і зараз перед українським суспільством?
Радянське керівництво не сподівалося, що в країні, де постійно тривали «чистки» від мислячого елемента, знайдуться люди, які зважаться говорити правду про стан з правами людини в СРСР.
Другою, за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів), 9 листопада 1976 року була створена Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Її членами-засновниками стали також біолог Ніна Строката-Караванська (родом з Одеси, жила після ув΄язнення в м. Таруса Калузької обл.), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (м. Пустомити на Львівщині). Вони підписали Декларацію Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод – про її створення та Меморандум №1.
У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Але вони керувалися міркуваннями вищого ґатунку. Окрім того, що найчастіше мова йшла про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складається честь народу), це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськости на стан з правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніяльну систему з метою зруйнувати її.
Що українські правозахисники тоді зорієнтувалися в міжнародній політичній ситуації правильно, свідчить те, що саме цей шлях, сполучений з економічним виснаженням Радянського Союзу, з військовим та ідеологічним тиском Заходу, привів у кінцевому рахунку до краху комуністичної імперії і проголошення незалежної української демократичної держави.
Слід зазначити, що в русі за права людини і за національні права панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Він протистояв як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Тому правозахисний рух в Україні об’єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціяльно-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміґрацію), так і блискучу плеяду видатних особистостей. У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціял-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.
Щоб забезпечити виконання Гельсінкських угод в Україні, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Усвідомлюючи, що номінальна державність УРСР є повним міфом, Група в добу краху світової колоніяльної системи нагадала світові про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством. Насамперед УГГ домагалася, щоб Україна була представлена на наступних нарадах НБСЄ окремою делеґацією.
Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в засоби масової інформації та урядам держав – учасниць Гельсінкського процесу.
Автори Декларації наголошували, що головним мотивом їхньої діяльности буде не політичний, а гуманітарно-правовий. Так, у Меморандумі № 1 політика СРСР щодо України визначалася як геноцид. У другому меморандумі йшлося про формально-декларативний характер Союзу РСР та що марксистська ідеологія втратила свою привабливість. У третьому, на прикладі долі Йосипа Терелі, йшлося про переслідування Української Греко-Католицької Церкви і загалом віруючих. У січні – квітні 1977 року Група випустила 10 меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, зокрема, щодо Віри Лісової – дружини політв΄язня, родину якої тероризували обшуками; щодо Надії Світличної, яку не прописували в Києві після звільнення з ув’язнення, не приймали на роботу і погрожували новим ув’язненням – за “дармоїдство”; кілька документів на захист заарештованих 5 лютого 1977 року членів-засновників УГГ Миколи Руденка та Олекси Тихого. Меморандум № 5 під назвою “Україна літа 1977-го” був спрямований урядам країн – учасниць Бєлградської НБСЄ.
Микола Руденко згодом так оцінив роль УГГ в історії України: «Новизна цього явища полягала в тому, що тоді українські патріоти-інтеліґенти вперше заговорили не підпільно, а відкрито, на повний голос, наперекір офіційній ідеології, погрозам, не боячись ув’язнення, розправ: ми заявляємо на весь світ, що ми є, ми знаємо, що ви нас заарештуєте, але все одно будемо говорити правду. Це був прояв мужності».
На підтримку УГГ 17.11.1976 у Вашинґтоні (США) за ініціативою Інформаційної служби “Смолоскип” (Осип Зінкевич та інші) був створений Комітет Гельсінкських Ґарантій для України. Із жовтня 1978 у США діяло Закордонне представництво УГГ (Петро Григоренко, Леонід Плющ, Надія Світлична, згодом і Раїса Мороз), яке видавало щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні». Матеріали УГГ видавало українською та англійською мовами видавництво „Смолоскип” ім. В.Симоненка. Вони звучали по радіо „Свобода” та інших радіостанціях.
Уже з грудня 1976 почалися обшуки і допити членів УГГ.
5 лютого 1977 р. за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді (ст. 62 КК УРСР) за ґратами опинилися М.Руденко і О.Тихий. 23 квітня 1977 року були заарештовані Микола Матусевич і Мирослав Маринович. 8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи з лютого Петро Вінс. 12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований Л.Лук’яненко.
У 1978 – 1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калиниченко і Василь Стрільців (жовтень 1977). Засланий у після ув΄язнення в Магаданську область Василь Стус у жовтні 1977 року пише листи членам УГГ з пропозицією ставити і його ім΄я під документами Групи. Але кияни щадять його. 22 травня 1978 року в Групу вступив засланий у Якутію після ув’язнення В’ячеслав Чорновіл. Членами Групи стали Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978), Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). У лютому 1979 року оголосила себе членами УГГ ціла група політв’язнів і засланців: Оксана Попович, Богдан Ребрик, о. Василь Романюк (згодом – Патріярх Володимир), Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич-Березинський (щоправда, з ним не зв’язалися). У жовтні 1979 членами Групи стали Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Петро Розумний, Іван Сокульський, пізніше Микола Горбаль (21 січня 1980), Михайло Горинь (листопад 1982), Валерій Марченко (жовтень 1983), Петро Рубан (1985). Кілька осіб працювали як її неоголошені члени (Ганна Михайленко, Стефанія Петраш, Михайло Масютко, Олесь Шевченко).
Вступ у Групу в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певности, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.
Протиставляючи репресіям законність і леґалізм, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М.Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко (заарештована 13 жовтня 1980 року на 76 році життя).
Улітку 1978 року Група оприлюднила проґрамовий документ “Наші завдання”, де заявила, що виходить із “засад єдности загальнолюдських і національних прав українських громадян”. Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.
Група захищала права євреїв на еміґрацію, в особі П.Григоренка – права кримських татар, в особах П.Вінса, О.Гейко – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Л.Плющ, В.Малинкович. В окремих її документах ішлося про соціяльно-економічні права.
Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредаґованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетенів про порушення прав конкретних людей.
Група спиралася на широке коло людей, які допомагали збирати, писати, зберігати інформацію та передавати її за кордон.
З 1979 року КГБ розгорнув проти Групи справжню війну. Репресії проти причетних до неї набули мафіозного характеру. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (П.Вінс), “опір міліції” (В.Овсієнко, Ю.Литвин), “хуліґанство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “спроба зґвалтування” (М.Горбаль, В.Чорновіл), “порушення пашпортного режиму” (В.Стрільців), “незаконне зберігання зброї” (П.Розумний), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (В.Січко, Я.Лесів). Україна стала свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи. Причетних до Групи били невідомі чи міліція (П.Вінса, Ю.Литвина, В.Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (О.Гейко), підкидалися документи (М.Гориневі), за захист рідних ув’язнювали дружин (та ж О.Гейко-Матусевич, Раїса Руденко), матерів (76-літню Оксану Мешко – матір політв΄язня Олеся Сергієнка). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення, жертві фабрикували нову справу (В.Овсієнко, Ю.Литвин, М.Горбаль, В. і П.Січки, Я.Лесів, І.Сокульський, О.Гейко, В.Барладяну). Тільки такими методами на початку 80-х років удалося фактично припинити діяльність Групи.
До березня 1981 всі члени УГГ були в ув’язненні, декілька в еміґрації, однак Група не заявляла про свій саморозпуск. Навпаки, в неї 1982 р. як закордонні члени вступили ув’язнені естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус.
24 члени Групи з 41 були засуджені у зв’язку з членством у Групі. Вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіятричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку 39 членів Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 10 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) загинули у неволі: Олекса Тихий 5 травня 1984, Юрій Литвин 4 вересня 1984, Валерій Марченко 7 жовтня 1984 і Василь Стус 4 вересня 1985.
30.12. 1987 в УГГ вступило ще 6 осіб – члени редколегії журналу „Український вісник”, який оголосив себе її органом: Василь Барлядяну, Богдан Горинь, Микола Муратов, Степан Сапеляк, Павло Скочок, Віталій Шевченко.
13.03.1988 р. 19 членів УГГ, які були на волі та на засланні, заявили про відновлення її діяльності. Головою визнали Л.Лук’яненка, який ще був на засланні.
7.08.1988 на мітингу у Львові було оголошено про створення на основі УГГ Української Гельсінкської Спілки, яка 29 квітня 1990 року трансформувалася в першу в Україні політичну партію – Українську республіканську.
Юрій Литвин якось порівнював УГГ з Кирило-Мефодіївським братством і відзначив, що Братство було цілком викорінене, знищене царським урядом, діяльність його не дала безпосередніх вислідів для України. То було потужне поривання нації до свободи, але Україна не скоро вивільнилася… А Українська Гельсінкська Група дістала своє організаційне продовження в низці національно-демократичних партій і громадських організацій. А найголовніше — маємо самостійну українську державу, де найважливіші права людини — свобода слова, друку, розповсюдження інформації незалежно від державних кордонів, свобода зібрань, створення об’єднань громадян, свобода сумління, пересування — як-не-як здійснюються, хоч ми й невдоволені станом справ з правами людини в Україні. Але тепер мова про інші права.
Чи є тепер готові «душу й тіло» покласти за права людини, за право української нації на самостійне державне існування? Мусять бути. Бо Господь недарма вихопив нас із-над самісінької прірви: ще років 20, ще одне покоління – і вже нíкому і нí для кого було б боротися за Україну. Отже, ми Йому для чогось потрібні, – казав Миколи Руденко. Але Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки, казав він.
Василь Овсієнко, член УГГ з 1978 року.
На знімках В. Овсієнка: Микола Руденко у листопаді 1994 року;
Неодмінний секретар УГГ Раїса Руденко та Голова УГГ Микола Руденко на його 80-річчі 19.11.2000 р.
Див. інтерв΄ю з М.Руденком про УГГ тут: http://archive.khpg.org/index.php?id=1383042150 ; ширші довідки про УГГ: http://archive.khpg.org/index.php?id=1162804568; http://archive.khpg.org/index.php?id=1204026181
Про правозахисників читайте на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху) у розділах «Персоналії», «Інтерв΄ю», «Спогади».
