Помер Віталій Калиниченко – дисидент, член Української Гельсінської групи

Помер Віталій Васильович Калиниченко – член Української Гельсінської групи з 3 жовтня 1977 року.

Народився Калиниченко 31 січня 1938 року в селищі  Васильківка Дніпропетровської області. Помер 27 квітня 2017 року у Вашинґтоні, США.

У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінґраді. Інженер-електрик, економіст.

Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати “стукачем”, вирішив утекти з СРСР. Своїми планами  поділився зі студентом з Гани, який видав їх КГБ.

Заарештований у вересні 1964, але в січні 1965 звільнений.

1965-66 працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінґраді.

20.07.1966 при спробі перейти радянсько-фінський кордон заарештований. В Інституті судової психіатрії ім. Сербського визнаний психічно здоровим. 12.01.1967 Мурманським обласним cудом засуджений до 10 р. таборів суворого режиму за звинуваченням у “спробі зради Батьківщини”, ст. 64 п. “а”, ст.ст. 40, 15 КК РРФСР. Карався в сел. Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13.06.1972 р. до табору ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Брав активну участь у боротьбі за статус політв’язня, за поліпшення умов утримання в’язнів. На початку 1974 разом з групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.

24.11.1974 Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: “не згоден з суспільним і політичним ладом”, “намагався вчинити втечу за політичними мотивами”. Вимагає: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв’язня.

1975 переведений у Владимирську в’язницю.

Улітку 1975 Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської обл. (ЯО-100/5). За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино. До кінца лютого 1976 утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19.03.1976.

Оселився Калиниченко на батьківщині, в селищі Васильківка Дніпропетровської обл., перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.

З 3 жовтня 1977 року Калиниченко – член Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

17 – 27 жовтня 1977 року тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР. 23.10.1977 відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.

12.12.1977 у Калиниченка проведено обшук у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка. 18.12.1977 підписав Звернення членів УГГ до Бєлградської Наради на його захист.

07.04.1978 Калиниченка заарештували на 2 тижні за “хуліґанство”, яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект Конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які ніби-то “просять відмежувати” їх від Калиниченка.

Звільнений з роботи. Не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану роботу, у зв’язку з чим 07.10.1979 тримав голодівку. У заяві Дніпропетровському обкому КПУ пропонував зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.

2.11.1979 йому увосьме продовжений термін адміністративного нагляду. Йому знову оголосили попередження за Указом ПВР від 25.12. 1972 і примусили забрати заяву про відмову від громадянства та вимогу дозволити еміґрувати. 29.11.1979 Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в “антирадянській агітації й пропаганді”. У січні – лютому у справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, с. Лукашовому Дніпропетровської обл. 18.05.1980 Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Із Дніпропетровського СІЗО спрямований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія.

З 10.10.1980 термін відбував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Після серії карцерів 15.10.1981 за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко ув’язнений на рік у камері-одиночці.

20.01.1983 Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на 3 р. в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино.

08.12.1987 у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18.04.1988.

Жив у Васильківці, потім у Харкові.

6.04.1989 виїхав у США, проживав у Вашинґтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 року. Останніми роками тяжко хворів.

Указом Президента України від 8.11. 2006 за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Бібліоґрафія:

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 32.— С. 44; вип. 33.— С. 35, 54; вип. 34.— С. 32-33; 1976, вип. 41.— С. 43; Хроника, 1979, вип. 55.— С. 21; 1980, вип. 56.— С. 68.

Вести из СССР. Т. 1. 1978-1981.— Мюнхен: Права человека.— 1979, 24-4; 1980, 2-16, 3-52, 7-30.

The Persecution of the Ukrainian Helsinki Group. Human Right Commission. Word Congress of Free Ukrainians. Toronto. Canada: 1980.— P. 23.

Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1983.— С. 249-276.

Вісник репресій в Україні. Закор. Предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 2-7, 4-14, 7-2, 8-8. 10-6; 1981: 1, 3; 1984: 1-38, 4-17.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 165, 169, 173.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996 р.— С. 13.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 212.

Рем Терещенко. Бунтівник. // Відроджена пам`ять. Книга нарисів. – Дніпропетровськ: науково-редакційний центр обласної редколегії по підготовці і виданню тематичної серії «Реабілітовані історією». Т.1. 1999. – С. 553 – 560: http://archive.khpg.org/index.php?id=1219679498&w

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Упорядники Є.Ю.Захаров, В.В. Овсієнко. Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик. Харків: Фоліо, 2001. – Т. 1. – С. 29, 32, 38, 47, 77-78; Т. 2. – С. 117; Т. 3. – С. 3, 9, 41, 70, 75, 84, 86, 89, 92, 116, 156, 176, 204, 207; Т. 4. – С. 17, 51, 72, 80-81, 10, 223-224, 240.

Ніна Строката. Віталій Калиниченко: один з багатьох // Донька Одеси. Ніна Строката в документах і спогадах. Упор. О.С. Різників; Різників О.С. Бран: Поема-містерія. – Одеса: Друк, 2005. – С. 255 – 257.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. –2006. – с. 268-270): http://archive.khpg.org/index.php?id=1113911216&w

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 278-279; 2-ге вид., 2012. – 307-308.

Алла Ткач. Про Віталія Калиниченка // Борисфен, 2012, № 3 (249). – С. 33–35.

Софія Карасик, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. Останні прочитання 8.08.2016, 27.04.2017.