Роман Сербин. Голодомор: геноцид українців

Переклад з англійської Георгія Пінчука під редакцією Романа Сербина

Роман Сербін

Першим вченим, який висунув концепцію геноциду для аналізу тoго явища, що ми тепер називаємо “Голодомором,” був Рафаель Лемкін. Як видатний фахівець у галузі міжнародного права, добре обізнаний з радянською юриспруденцією, Лемкін використав свої багатющі знання політичних реалій Радянського Союзу для того, щоби глибоко проникнути в “механіку” української трагедії, і викласти її у своїй праці під назвою “Радянський геноцид в Україні.” [1]

 Стаття була написана з нагоди 20-ї річниці Великого Голоду, яку українська громада Нью-Йорку відзначила у вересні 1953 р. Десять років  перед тим, Лемкін розробив концепцію “геноциду” і пізніше переконав Організацію Об”єднаних Націй внести ці ідеї до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за його здійснення. Згідно з цими принципами, Лемкін вважав, що українська катастрофа – це не просто “випадок масового вбивства,” а “випадок геноциду, винищення не тільки людини, а й культури і нації.”

Лемкін розглядав геноцид українців як чотири-вістряний удар по українській нації. “Перший удар,” пише автор, “був спрямований на інтелігенцію, мозок нації, з метою паралізувати все її тіло.” Результатом були знищення, ув”язнення, або виселення багатьох українських “вчителів, письменників, художників, мислителів іполітичних провідників.” Водночас, режим наніс удар по Українській Православній Автокефальній Церкві, словами Лемкіна, “душі” України, зліквідувавши її митрополита і духовенство. “Третій удар, за радянським планом, був по селянах, а саме по великій масі незалежних не колективізованих селян, які зберігали народні традиції, фольклор, мову і літературу – національний дух України. Зброя, яку було використано проти них, була, мабуть, найстрашнішою з усіх: голод.”

Важливо, що Лемкін підкреслює саме національнi, а не економічні, властивості селян. Властиво він відкинув те, що згодом стало відоме як “селяницьке (peasant),” або соціо-економічне тлумачення голоду. Він критикував спробy збувати цю вершину радянської жорстокості як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів та ліквідації куркулів, незалежних фермерів. Він підкреслював, що “в Україні великих фермерів було небагато,” що в державних зерносховищах було зерно, і що врожаі, які були так необхідні селянам, експортувалися для придбання кредитів за кордоном.

Для подальшого підсилення своїх аргументів, Лемкін процитував Станіслава Косіора, голову Комуністичної партії України, де той твердив, що “український націоналізм є наша головна небезпека” [2].

“Четвертий крок у процесі [геноциду] полягав у фраґментації українського народу водночас шляхом ввезення до України інших народів і розпорошення українців по Східній Европі. Цим способом етнічна єдність мала бути зруйнованою, a національності перемішані.”

Визначення “головних кроків у систематичному руйнуванні української нації шляхом її дедальшого розчинення в новій радянській нації,” що його зробив Лемкін, відповідає визначенням геноциду Конвенцією ООН. Стаття ІІ цієї Конвенції ідентифікує п”ять дій,” здійснюваних з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну ґрупу” [3]. Згідно з цим положенням комуніст Прокопенко ненароком висловив своє звинувачення перед групою колгоспників у травні 1934 р.: “Голод в Україні був викликаний для того, щоби зменшити кількість українців, переселити на їх місце людей з іншої частини СРСР, і тим вбити всяку думку про самостійність” [4]. Як голова виконкому Сахновицької районної ради (Харківська область), Прокопенко безсумнівно брав участь у трагічних подіях, і добре розумів їх значення. Широкo осмислена концепція геноциду українців, зробленa Лемкіном, ніколи не отрималa тієї уваги, на яку заслуговувалa; але вонa так само ціннa тепер, як і булa півсторіччя тому.

Історію ворожості радянського режиму до української етно-націоналЬної групи можна починати з інвазії України російською Червоною армiєю в у 1918 році і безпідставних вбивств окупантами людей української національності в Києві. Під час голоду 1921-1923 рр., який охопив басейн Волги, Північний Кавказ і південь України, Москва діяла як типова колоніальна держава, забираючи збіжжя селян голодуючих районів українського степу, щоби годувати зголоднілi столицi і голодуюче Поволжя [5]. Але саме сталінська “революція зверху” розв”язала комуністичнe руйнування в суто геноцидний спосіб, що завершився вбивством мільйонів українців під час Великого Голоду.

Для того, щоби вповні зрозуміти катастрофу 1932-1933 років, необхідно розглянути ті зміни, які пропонував Сталін наприкінці 1920-х років для економічного розвитку Радянського Союзу, його соціальної структури і та політики національностей.

Коли Сталін утвердив свою владу над Комуністичною партією, він вирішив перетворити свою розлогу і багатолюдну, але відсталу імперію на модерну військову потугу з солідною промисловою базою. Коли б з”явилася можливість, він би прийняв мантію Леніна і продовжив би розширення “соціалізму,” перерване поразкoю Червоної армії біля воріт Варшави. Капітал, необхідний для цього проекту, можна придбати через традиційний для Росії експорт зерна і інших природних багатств. Купувати збіжжя для експорту в незалежних селян було задорого, а реквізиція збіжжя походами від хати до хати, як це робилося під час так званої Громадянської війни показала себе не ефективною. Колективізовані господарства могли забезпечити радянську державу товарним збіжжям, так само як за часів царизму державу забезпечували величезні латифундії землевласників [6].

Коли Сталін представив свій “перший п”ятирічний план” у 1928 р., він знав, що селяни будуть противитися колективізації, і що його “революція згори” неминучо перетвориться на “війну проти селянства.” Він розумів, що найбільший опір буде чинитися в Україні, і також на Кубані, де населення було переважно українське. Це дві з трьох частин СРСР, які виробляли зерно і де російська традиція сільської “общини” була практично незнана. “Чудовий грузин” (як Сталіна колись назвав Ленін), та визнаний авторитет партії в національному питанні не обійшов увагою і те, що в Україні в умовах поблажливої політики так званої “коренизації” розвинулася національна самосвідомість. Українізація, разом з розподілом землі між незаможними селянами, задобрили українськe селянствo, яке становило більше 80% населення Української РСР. В Україні і на Кубані позбавлення селян власності і свободи видавалося осоливо небезпечним, тому що їх спротив колективізації міг привести до об”єднання з їх наростаючою нехіттю до російського панування.

Для полегшення задачі колективізувати селянство в Україні, Сталін почав викошувати українські еліти і ділити суспільство. Восени 1929 р., ГПУ заарештувало 700 діячів інтеліґенції, звинувативши їх у належності до “Спілки визволення України” (СВУ), “підривної петлюрівської організації,” яку насправді ГПУ просто вигадало як привід для арештів. У березні-квітні 1930 р. 45 з них постали перед судом, де між іншим звинувачували їх в організацiї на селі підпільних груп для відділення України від СРСР. Суд відбувся в харківському оперному театрі, а дотепні підсудні жартували з цього приводу, що це ″опера СВУ – музика ГПУ″. Метою цього показового процесу над українськими політичними і культурними провідниками (колишніми міністрами українського національного уряду, вченими, професорами тощо) було тероризувати українськy інтеліґенцію, аби вона не злучилася з селянством під час атаки режиму на традиційне селянське життя. Більшість засуджених були відправлені до таборів Ґулаґу, де багато з них загинули.

У тому ж році, ГПУ змусило Українську Автокефальну Православну Церкву оголосити свою самoліквідацію.За цим відбулися “суди” над різними вигаданими організаціями, де підсудними були різні фігури, від українських патріотів в академічних і військових закладах до розчарованих комуністів, які все ще були членами партії і державними службовцями. Спільним звинуваченням був “націоналістичний ухил.” У критичний момент, це позбавило селян (які були, словами Сталіна, “головною армією національного руху”) керівництва тими, кого Лемкін називав “душею” і “мозком” нації.

Природніми керівниками на селі були заможніші, краще освічені і ділові селяни, яких влада зневажливо назвала “куркулями.” Вони були найбільш yпертими в опорі колективізації, тому що вони мали найбільше до втрати. Сталін розраховував на те, що бідні селяни дивитимуться на куркулів як на класових ворогів, і допоможуть владі конфіскувати їх власність для передачі її колгоспам. Двадцять сьомого грудня 1929 р. Сталін оголосив, що вже дозріли умови для “ліквідації куркульства як класу.” Позбавлені всього, “куркулі” були вигнані зі своїх домівок і або переселені на гірші ґрунти поза межами колгоспу, або перевезені до інших районів країни, або вислані на Далеку Північ Росії. Ліквідація “куркулів” пройшла у два етапи: перший, головний, на початку 1930 р., і другий, менший за масштабом, на рік пізніше. У 1934 році Станіслав Косіор, голова Комуністичної партії в Україні, звітував, що “розкуркулюванню” було піддано 200 000 господарств, або біля мільйону осіб. Кілька сот тисяч осіб було виселено за межі України. Багато тисяч людей загинуло під час депортації, або від не здорових умов життя на новому місці. Розкуркулювання позбавило Україну її найкращих сільських господарів, які зберігали національну культуру і дух. У громадському аспекті, це означало втрату природніх селянських провідників у боротьбі з репресивним режимом.

На пленумі ЦК в листопаді 1929 р. Сталін оголосив, що колективізація досягла такої стадії зростання, що вже можна було “повністю колективізувати цілі реґіони” [8]. Пленум вирішив мобілізувати для роботи на селі 25 000 робітників промислових підприємств (в їх числі 7 500 в Україні) з метою надати їм посади голів великих колгоспів або інші адміністративні посади. Час від часу, на село посилали додаткові континґенти цих кадрів, так що їх кількість у порівнянні з початковою виросла майже втричі. Весною 1930 р. в Україні знаходилося біля 50 000 цих активістів, які мали спеціальні повноваження організувати, карати і тероризувати селян.

В листопаді 1929 р. тільки 522 000, або 10,4% усіх 5 144 800 українських селянських господарств були членами колгоспів. Примусове нарощування темпів колективізації збільшило цей відсоток до 30,7% на 1 лютого 1930 р. і 62,8% (з 68.5% орних ґрунтів) через 5 тижнів. Такий шалений успіх був досягнутий завдяки безмежній жорстокості і ціною багатьох людських життів. На прояви солідарності між селянами влада відповідала терором. Урядові плани виконували під такі заохочування:  “хай вони всі повмирають, але регіон буде колективізовано на 100!” [9].

Селяни, як заможні, так і бідні, чинили спротив колективізації, як тільки могли. Деякі з них різали свою худобу, інші “саморозкуркулювалися” і тікали до промислових центрів, наприклад до Донбасу. Протести ставали чим раз більш жорстокими. На тих, хто розкуркулював і колективізував, нападали, і виганяли їх із сіл. Часто селянськими заворушенями провадили жінки. З”явилися листівки з соціальними, політичними, і національними гаслами. Між 20 листопада 1929 р. і 7 квітня 1930 р., було вилучено 843 листівки в Україні з такими кличами, як “пора повстати проти московського ярма,” “Гине Україна, брати мої українці!,” “Петлюра правду нам казав – пора прокинутися! [10]. Станом на 6 лютого 1930 р., ОГПУ заарештувало 15 985 змовників в СРСР, з них 5 171 в Україні. Звіти ГПУ перестерігали про загальнe повстання, якe планувала “петлюрівськa к[онтр]р[еволюційна] організація” на літо 1930 р. Деякі заворушення сягали кількох тисяч учасників, і тоді владі доводилося придушувати їх військовою силою (11).

В умовах загальної економічної кризи і соціaльногo   потрясіння, Сталін інсценував тактичний відступ. Другого березня 1930 р. він опублікував у ґазеті “Правда” статтю під заголовком “Запаморочення від успіхів.” У цій статті він звинувачував місцеві кадри в ексцесах і помилках під час впровадження колективізації, і підтвердив, що принципом організації колгоспів має бути принцип добровільного вступу. Він відмовився від більше суворої системи “комуни” в сільському господарстві і задовольнився гнучкішою “артільною” системою. Колгоспникам дозволялося мати свою власну невеличку ділянку землі, хату і деяких свійських тварин. Ці залишки приватної власності, особливо корови, стали головним джерелом їх харчування на майбутні роки.

Заохочені сталінським “відступом,” і користуючися тимчасовою дезорганізацією кадрів, селяни виходили з колгоспів, забирали собі назад свою землю, худобу I сільськогосподарський реманент. На вересень 1930 р. по Україні тільки 28,4% господарств і 34,8% орних ґрунтів залишалося в колгоспах. Цьому рухові влада чинила опір, і селянам це коштувало боротьби. У тому році ОГПУ зареєструвало по СРСР 13 756 заворушень, з них 4 098 (30%) по Україні. В 10 071 (3 208 в Україні) з них, за даними ОГПУ, приймало участь по СРСР 2,5 мільйони селян, з яких один мільон в Україні [12]. Найбільш неспокійним часом була весна 1930 року. В березні було зафіксовано 6 528 селянських заворушень по СРСР, з них 2 945 (45%) в Україні. Цілі райони повставали зі зброєю в руках, і багато сіл було звільнено від більшовицького панування. Сутички між повстанцями і владою супроводжувалися багатьма втратами вбитими і пораненими по обох боках. Повстанці були погано озброєні, і їм бракувало організації та координації дій; тому спорадичні заворушення були раніше чи пізніше придушені, часто з допомогою військової сили. Повстанців карали, а колективізацю продовжували. На 10 березня 1931 р., 48,5% українських селянських господарств і 52,7% орних ґрунтів знову були у колгоспах, а ще через сім місяців ці відсотки виросли, відповідно, до 68% і 72%. У зоні степів, де вирощували найбільше збіжжя, колективізовано 87% господарств. Коли взимку 1931-1932 рр. на Україну накотилася перша хвиля голоду, більшість селян вже були в колгоспах.

Разом з “боротьбою за колективізацію” і зусиллями “ліквідувати куркулів як клас,” партія також почала не менш інтенсивну “битву за хліб.” Адже, забрати в селян хліб і було головною економічною коткостроковою метою сталінської колективізації. І для колгоспів, і для індивідуальних господарств було встановлено великі квоти на здачу збіжжя державі. Ті самі люди, які висилали “куркулів” і силою заганяли селян у колгоспи, тепер заходилися керувати конфіскацією селянського збіжжя. У 1930 р., селяни боролися із своїм закріпаченням, але все ще доглядали свою землю, і врожай був хороший: 73-77 мільйони тон по СРСР і 23 мільйони тон по Україні.  Із цього держава взяла собі 22 мільйони тон по всьому СРСР, у тому числі 7,7 мільйонів тон в Україні. У той же час, СРСР збільшив експорт збіжжя з 30 тис. тон у 1928 р. до 180 тис. тон у 1929 р., до 5 832 00 1930 р  і до 4 786 000 тон у 1931 р. Заява Сталіна, що колективізоване сільське господарство дасть більше″товарного хліба,″ була підтверджена. З точки зору поживної цінності, один мільйон тон збіжжя може прогодувати п”ять мільйонів людей протягом одного року.

Сталін розраховував на те, що збір зерна буде і далі більшати, державні закупівлі збіжжя будуть і далі рости, і ще більше збіжжя піде на експорт. Але у 1931 р. збір зерна впав приблизно на 15 мільйонів тон. В якійсь мірі винною була несприятлива для збору врожаю погода, але головною причиною цього зменшення був жорстокий двобій між державою і виробниками збіжжя, як у колгоспах, так і в приватному секторі. Селяни відчули, що їх експлуатують. Вступ до колгоспів не покращив їхнього становища, і вони бажали вийти з них. Некомпетентні керівники колгоспів, призначені за принципом лояльності до компартії без урахування їх професійних якостей, не вміли керувати, і доводили сільське господарство до загибелі. Зростала заборгованість за “трудодні”, і колгоспники взагалі втратили зацікавленість своєю роботою. Запанувала апатія і нехтування працeю. За худобою як слід не доглядали, і вона масово гинула. Збільшилася кількість саботажів. Багато збіжжя було втрачено на полях під час молотьби і під час перевезення.

Чинячи спротив своєму поневоленню, селяни раптом побачили на обрії новий привид –мару голоду. Коли вони дізналися про збільшення продзаготівель, вони зрозуміли, в якому скрутному становищі вони опинилися. Якщо в 1929 і 1930 рр. вони ще мали якісь запаси, в 1931 р. ці запаси вже були вичерпані, а тому нав”язані їм нові квоти залишали їх без достатнього мінімуму їжі, кормів для свійських тварин і матеріалу для сівби в наступному році.

Наприкінці 1931 р. ознаки голоду вже були помітні по всій Україні, а станом на літо 1932 р. сотні тисяч селян померли голодною смертю. Від спротиву колективізації, селяни перейшли до уникання реквізицій продзаготівель. Зростав потік біженців iз сiл. Протягом січня-лютого 1932 р., тільки в Дніпропетровській області 89 000 селян кинули свої господарства [14]. Багато з них подалося до Росії, де можна було прохарчуватися. На початку квітня 1932 р. органи влади Воронежа скаржилися своїм колеґам у Донецьку, що з початку лютого до них прибувають “цілі сім”ї з маленькими дітьми і немічними стариками,” які “купують, міняють, і жебрають хліба” і “заповнили собою всі залізничні станції.” Тільки за кілька останніх днів y селі Кантемирівка було поховано 12 осіб, які щойно прибули до нас з сусідніх районів України з надією знайти хліб” [15]. Двадцять шостого квітня 1932 р. Косіор повідомив Сталінa про окремі випадки голоду в Україні, і що “деякі села голодують.” Оскільки він боявся роздратувати Москву, голова Компартії України підкреслив, що ніякa катастрофa не насувається, і запевнив Сталіна, що “всякі розмови про голод треба категорично відкинути” [16]. Але голод вже став реальністю, і до столиці України, Харкова, йшли повідомлення про це з областей. Вже через три тижні після листа Косіора, секретар Вінницького обкому партії Алєксєєв написав про жахи, що він їх спостерігав по селах і містечках своєї області: голод скрізь, отруєння людей від поїдання кінських трупів, людожерство, величезна смертність від голоду, і загроза новому урожаю [17]. Голод в Україні став відкритою таємницею, і всі верства радянського суспільства знали про нього.

Партійне керівництво України опинилося у складному становищі. Воно було зобов”язане забезпечити виробництво збіжжя і його постачання державі в умовах протистояння повсталих мас, які не хотіли і не могли “чесно” працювати в убивчих умовах. Десятого червня 1932 р. голова Президії Верховної ради УРСР (номінальний голова держави) Григорій Петровський, і голова Ради міністрів УРСР (голова уряду) Влас Чубар після особистого огляду сільських районів України послали окремі звіти до Москви. Вони детально описали жахливий стан українського села, і попросили допомогти одним або двома мільйонами пудів (16 або 32 тисячами тон) зерна [18]. Петровський і Чубар також писали, що голод почався ще в грудні 1931 р., і ті 3 тисячі тон проса, що їх виділив для України Центральний Комітет компартії, не полегшили голоду. Місцеві адміністрації не мають ресурсів. Селяни лаяли Петровського: “Чому ви створили штучний голод? Чому ви забрали в нас зерно для сівби?” Все більше розповсюджувалося злодійство. Селяни-“середняки,” і навіть бідні селяни, тепер все більше підтримували “куркулів” і “петлюрівців.” Сіяли зерном поганої якості, і навіть того зерна не вистачало, так, що незасіяними залишалися величезні площі ґрунтів. У пошуках їжі українські селяни масово тікали до Біларусі, на станцію Дно Псковської області, і до Центрально- Черноземної Oбласті Росії, а також до Північного Кавказу. Петровський попереджав, що без допомоги зголоднілі селяни почнуть збирати недозріле зерно, і тим поставлять під загрозу збір наступного врожаю.

Коли українські партійні керівники попереджали Сталіна про економічні і політичні труднощі в Україні, вони надіялися, що генеральний секретар КПРС піде на нові поступки, як він це вже зробив у березні 1930 р. Подальша кореспонденція Сталіна з Л. Кагановичем викриває справжнє ставлення Кремля до “клопітливої республіки,” а також сталінськe вироблення механізму майбутнього голоду. Прохання українських керівників про допомогу Сталін відкинув. Він звинуватив місцеві адміністративні кадри в тому, що незважаючи на непоганий врожай (мався на увазі 1931 рік – Р.С.), низка урожайних районів опинилися в стані спустошення і голоду [19]. Сталін також нарікав, що “кілька десятків тисяч українських колгоспників все ще роз”їжджають по всій європейській частині СРСР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і ниттям.” Сталін також запропонував скликати конференцію на найвищому рівні, і на ній обговорити “організацію хлібозаготівля і безумовного виконання плану цих заготівель.” Він наголосив, що перших секретарів тих районів, де вирощують зернові культури, треба зробити особисто відповідаючими за постачання збіжжя державі. Двадцять першого червня 1932 р., Сталін зобов”язав ЦК КП(б)У та уряд УРСР у Харкові “будь-якою ціною” забезпечити виконання плану заготівель зерна від липня до вересня [20]. “Безумовне виконання” і “особиста відповідальність” стали головними девізами хлібозаготівельної кампанії, яка закінчилася геноцидним голодом.

Третя конференція Компартії України, яку було відкрито 6 липня 1932 р. під пильним наглядом Молотова і Кагановича, була цілковито присвячена зборові урожаю і хлібозаготівлі. Українцiв повідомили, що їх квоту було зменшено до 356 мільйонів пудів (5,8 мільйонів тон), але це збіжжя треба було віддати державі повністю. Заяви керівників з місць про те, що селяни голодують, що багато землі залишалося неораною і що втрати під час збирання врожаю будyть на 100-200 мільйонів пудів більшими, ніж минулого року, не зменшило рішучості московських емісарів. Вони примусили конференцію прийняти резолюцію “виконати повністю і без усяких умов” план заготівлі зерна [21].

Жнива почалися кволо, тому що селяни голодували. Шостого липня газета “Ізвєстія” підготувала конфіденційний звіт про голод, який містив витяг з одержаних газетою листів від її читачів головним чином з України. Один читач скаржився: “Чому Україна так голодує? Чому інші республіки не знають такого жахливого голоду? Як пояснити, що нема хліба в хлібородній країні, а в Москвi на ринку хліба скільки хочеш?” Лист закінчувався погрозою: “На випадок війни, ми не будемо захищати радянську владу” [22]. Через два тижні в секретній доповіді ОГПУ говорилося, що Україна займає перше місце за кількістю антирадянських заворушень. Ще одна доповідь ОГПУ, від 5 серпня 1932 р., повідомляла, що в Україні знищено вісім груп націоналістів (″типових для України угрупувань української шовиністичної інтеліґенції″), з яких дві складалися з колишніх укапістів (членів забороненої, не-більшовицької “Української Комуністичної партії”). Ці угрупування мали “ліву” програму, і систематично обробляли своїми ідеями членів КПУ [23].

Мабуть, Сталін був стурбований подіями в Україні більше, ніж будь-якими іншими, i почав виробляти відповідний механізм, який би забезпечив виконання його планів щодо постачання державі зерна. Результатом став горезвісний “закон про п”ять колосків.” У листі до Кагановича і Молотова від 20 липня 1932 р., генеральний секретар Компартії СРСР запропонував протидіяти “поширеній крадіжі розкуркулених куркулів ” і інших злодіїв, законом з трьох статей: а) юридично зрівняти як державну власність залізничні і водні вантажi, власність колгоспів і власність кооперативів; б) карати крадіж усього названого вище як мінімум десятьма роками тюрми, а як правило, смертю; і в) не дозволяти амністії винних у цих злочинах [24]. Через кілька днів, Сталін писав до Кагановича, що соціалізм не зможе добити і поховати капіталізм, “якщо не оголосить народнy власність (кооперативну, колгоспну, державну) священою і недоторканою.” Двадцять шостого липня він розвинув ці три тези, цинічно зауважyючи, “треба діяти на основі закону (“мужик любит законность”), а не на підставі лише практики ОГПУ, при тому зрозуміло, що роль ОГПУ не лише не буде зменшуватися, а навпаки, буде посилена і oшляхетнена (органи ОГПУ діятимуть на снові закону, а не свавільно)” [25]. Судівництво теж отрималo завдання впроваджувати в життя сталінськy геноциднy політику. Постанова партії і уряду під назвою “Про захист власності дeржавних підприємств, колгоспів і кооперативів, i про скріплення народної (соціалістичної) власності” вийшов 7 серпня 1932 р. [26]. Він став головним законодавчим інструментом для здійснення сталінського засудження мільйонiв селян до повільної голодної смерті.

Цей декрет про державнy власнiсть стосувався усієї радянської імперії, але лист Сталінa Кагановичу, відправлений через тільки шість днів після прийняття закону, вказує на те, що головна роль закону була спрямована саме на Українy. Сталін наказав Центральному Комітету компартії розробити “листа-директиву” “партійним, судочинним і каральним організаціям” про смисл декретів про власність, і способи їх виконання. Потім він звернувся до української проблеми:

″Найголовніше тепер Україна. Справи в Україні – гірше не буває. Погано по партійній лінії. Кажуть, що у двох [з п’ятьох – Р․С․] областях України (здається, Київській та Дніпропетровській) приблизно 50 райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших райкомах, як стверджують, ситуація не краща. […] Замість того щоб керувати районами, Косіор маневрував […]. Погано справи ідуть у Радах. Чубар — не керівник.  Погано по лінії ДПУ. Реденсу не під силу керувати боротьбою з контрреволюцією в такій великій та своєрідній республіці, як Україна.″ [27]. (Підкреслено і двічі підкреслено в оригіналі. – Р.С.)

Потім Сталін висунув привид українського сепаратизму, який не давав спокою багатьом російським імперіалістам до нього. “Якщо не візьмемося тепер за виправлення ситуації в Україні, Україну можемо втратити.” Сталін відчував лише зневагу до КП(б)У, партії з 500 000 членами (“хе хе” – він глузував), в якій “знаходиться не мало (так, не мало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, в решті — прямих агентів Пілсудського” [28]. Даючи до зрозуміння, що він очікував жахливі наслідки від свого смертоносного декрету, Сталін попереджав: “Як тільки справи погіршають, ці елементи не будуть гаяти часу, щоб відкрити фронт всередині (і з зовні) партії, проти партії.”

Насправді, ніякої тоді небезпеки не було з з боку Польщі, з якою 25 липня 1932 р. було підписано договір про ненапад, a “петлюрівцi,” які ще залишалися, були занадто слабкі, щоби з ними треба було числитися. Справжня загроза могла прийти лише від зневірених українських комуністичних кадрів. Повстання могло б відбутися, якби очікуваний голод (про правдоподібність якого Сталін натякав словами ″як тільки справи погіршають”) з”єднав би загрожені середні і нижчі кадри компартії України з пригніченим селянством. Сталін мав намір укріпити свою владу в Україні і перетворити її “на справжню фортецю СРСР.” Інакше, він ще раз повторив при кінці листа, “ми можемо втратити Україну.” Щоб запобігти з’єднанню української компартії зі селянами, Україна потребувала “сильної руки.” Сталін міркував замінити Косіора і голову ГПУ Реденса іншими. Врешті Косіора залишили, але підсилили його призначенням у секретарі ЦК КПУ твердого сталініста Павла Постишева. На місце Реденса був призначений жорстокий Всеволод Балицький.

До кінця серпня 1932 р. були повністю підготовлені yмови для реалізації головних сталінських імперативів щодо української етно-національної групи: викачати з неї якомога більшe збіжжя будь-якою ціною, перетворити сільське населення на рабів, і перейти від українізації до русифікації. Врожай 1932 року був ще гіршим від yрожаю попереднього року. Знову ж таки, головною причиною була конфронтація між державою і її громадянами під час сівби, виполювання бур”яну і жнив. Колгоспники, виснажені голодом і знеохочені своєюї безплідною боротьбою, не хотіли і не не могли працювати так, як вони повинні працювати. Втрати поголів”я тяглових тварин не були компенсовані тракторами, оскільки кількість тракторів, що постачалися, була недостатньою. Коли стали відомими нові квоти здачі державі збіжжя, вони викликали гнів не тільки селян, а й місцевих партійців і адміністраторів, які вважали плани заготівель “нереальними,” тобто неможливими для виконання. Колгоспи були зобов”язані виконати норму державних заготівель перед тим, щоб брати до уваги потреби колгоспників. Більшість колгоспів не платили так званих авансів (фактично зарплату за зароблені ″трудодні″), що змушувало колгоспників покладатися на мізерні врожаї, які вони збирали зі своїх городів, і молокo від своїх корів. Деякі сумлінні голови колгоспів відмовлялися виконувати план заготівель і або рвали свої партквитки і тікали світ поза очі, або фальшували результати заготівель. Cеляни, налякані жахами попереднього року, намагалися обдурити голод і тих, хто цей голод влаштовував. Вони викрадали зерно з ланів під час жнив, молотьби, перевозу до млинів, і під час мелення. Xто був сильніший і більш винахідливий, як і раніше, тікав зі свого села у пошуках їжі в містах, або в сусідніх республіках.

Заготівля зерна не йшла успішно, i Сталін часто посилав Молотова і Кагановича в Україну і на Північний Кавказ, щоби наглядати за роботою і вичищати непокірні місцеві кадри. Зa згодою Сталіна, Молотов 29  жовтня 1932 р. погодився у Харкові на зменшення квоти збіжжя на 70 мільйонів пудів (1,15 мільйонів тон), aле зобов”язав українське політбюро зібрати це збіжжя повністю. Зерно з приватних земельних дільниць колгоспників мало бути додане до зерна, зібраного з колгоспних ланів. Тоді Молотов відправив харківських партійних керівників високого рівня у села, не для організації допомоги голодуючим, а для викачування з селян збіжжя, та чистки неслухняних місцевих кадрів, звинувачених у підтримці “куркулів” та “петлюрівців.” Вийшли нові правила. Колгоспи і окремих селян, визнаних винними у “саботажі,” включали в “чорні списки,” а сільські крамниці зачиняли і їх товари конфісковували. Покарані селяни втрачали право купувати та продавати на вільному ринку. Запрацювали виїздні суди і спеціальні “тройки,” які були покликані застосовувати закон про власність від 7 серпня. Косіор і Реденс отримали завдання виробити план “ліквідації головних гнізд куркульської і петлюрівської конттреволюції” [29].

Двадцятого листопада 1932 р., після отримaння cхвалення Сталіна, Молотов примусив український уряд винести резолюцію з двох частин: конфіскації збіжжя і харчових продуктів, та придушення всякої опозиції [30]. Державна заготівля зерна повинна була бути виконана до кінця року, а утворення насіннєвих фондів – до 15 січня 1933 р. Колгоспи, які незадовільно виконували плани хлібозаготівель, були повинні віддати державі все збіжжя, яке вони мали, не зважаючи на те, з якою метою воно в них зберігалося. Цим колгоспам (а їх була більшість) було заборонено платити своїм робітникам натураванс за “трудодні,” а  там, де така незаконна роздача зерном мала місце, все зерно, видане колгоспникам, повинно було бути повернене і спрямоване на виконання плану хлібозаготівель. Голови колгоспів були особисто притягнені до відповідальности за виконання цих наказів. Закон про власність від 7 серпня 1932 р. був застосований до всіх “крадіїв” включаючи з колгоспної адміністрації (бухгалтери, робітники на складах тощо). Колгоспи, які припускали розкрадання колгоспного хліба, карали штрафом 15-місячної норми здавання державі м”яса, а якщо колгосп не міг платити м’ясом, в нього конфіскували картоплю і інші продукти харчування.

Ці резолюції залишили колгоспників і одноосібників повністю на милість каральниx органiв, і дали місцевим активістам вільну руку діяти з безмежною жорстокістю. Все збіжжя, яке можна було захопити, було забране в селян – не зважаючи на те, яким чином воно було придбане: зароблене за “трудодні,” вирощене на приватних дільницях, куплене, виміняне, чи вкрадене з колгоспного поля. Не мало значення, чи селяни зберігали це зерно для сівби в наступному році, чи для споживання своїми родинами. Проводилися обшуки домівок, і, якщо активісти не знаходили збіжжя, вони забирали всі інші харчові продукти, залишаючи сім”ї без жодних засобів для існування. На підставі закону 7 серпня селян арештували, піддавали знущанням, і судили за крадіж і “саботаж.” Голови колгоспів, рахівники і інший персонал теж не були захищені від жорстокості режиму: їх теж арештували, розстрілювали, або висилали за “розтрату колгоспної власності.” Виплата натурою за “трудодні” до виконання обов”язкового здання збіжжя кваліфікувалося як “зловживання колективною власністю.” Голова Оріхівського райкому партії (Дніпропетровська область) і його співробітники були засуджені до 5-10 років ув”язнення за такий “злочин,” тоді як Котов, партійний керівник зі станиці Отрадної на Кубані і 15 його підлеглих заплатили за цей “злочин” своїм життям [31]. У листопаді 1932 р. ГПУ арештувало в Україні 8 881 “розтратчика” колгоспного майна. Серед них було 311 голів колгоспів і 702 члени колгоспної адміністрації. Дві тисячі з них були оголошені колишніми “петлюрівцями” або “махновцями” [32]. З серпня по листопад, ГПУ заарештувало 21 197 осіб y зв”язку з заготівлями зерна, а міліція затрималa ще 12 896 осіб, з них 339 голів колгоспів і 749 членів колгоспної адміністрації [33].

Дії Кагановича на Північному Кавказі, і особливо на Кубані, були надзвичайно руйнівними. Станом на 4 листопада, три козацькі станиці були внесенi до “чорних списків.” Ще через два тижні Сталін затвердив план Кагановича виселити 2 000 сімей за “злісний зрив сівби озимих.” Звіт ГПУ від 8 листопада описував станицю Полтавську як “розсадник української конттреволюції” ще з 1920-х років. Станиця начисляла 400 місцевих, до яких приєдналaсь “частина петлюрівців, які цього літа перекочували з України” [34]. Мабуть дух сепаратистичної і про-української Кубанської Ради ще не покидав станиці. Особливо жорстокою на Кубані була чистка кадрів: 43% від 25 000 членів партії були репресовані, в тому числі 358 з 716 партійних секретарів. До 40% сільских комуністів з 120 000 були виключені з партії [35].

Після двох років масштабних вилучень зерна, Сталін міг заявити, що його методи виграють у “боротьбі за хліб.”Двадцять сьомого листопада 1932 р. він хвалився на партійній конференції: ″Партія добилась до того, що замість 500-600 млн․ пуд․ товарного хліба, заготовленого в період переважання індивідуального селянського господарства, вона тепер має можливість заготовляти 1 200 – 1 400 млн․пуд․ [19,6 – 22,9 мільйонів тон] зерна․″ Цю більшу кількість збіжжя держава вилучила в селян у 1930 і 1931 рр., але врожай 1932 р. був гіршим, і державі не вдалося зібрати більше як 18,5 млн․ тон. Тим не менш, 8 грудня 1932 р. Політбюро союзної компартії України ухвалило експортування до кінця року 100 мільйонів пудів зерна (1, 62 мільйони тон), і запланувало продаж за кордон на наступний рік такої ж кількості зерна, як і в попередніх двох рокax. Експорт зерна кінець-кінцем довелося скоротити, але СРСР все-таки експортував приблізно півтора мільйони тон зерна, що було б достатньо для того, щоби прогодувати від шести до семи мільйонів людей. В той самий час, Сталін засуджував всяку згадку про голод. У грудні 1932 р. він сказав Романові Тєрєхову, голові харківської партійної організації, що замість розповідати партії байки про голод, краще б він писав казки для дітей [36]. Це була офіційна лінія партії, якої всі повинні були дотримуватися: голоду нема, а всякі розмови про голод є тільки пропаганда, яка має за мету дискредитувати досягнення СРСР. Систематичні вилучення харчових продуктів продовжувалися весь грудень 1932 р. і січень 1933 р. Коли все їстівне, що можна було побачити, було конфісковане, так звані “летючі бригади” активістів почали шукати приховані “скарби.” За офіційними даними, з 1 грудня 1932 р. до 25 січня 1933 р. у селян України було знайдено і вилучено 1,7 мільйони пудів (27 800 тон) харчових продуктів, схованих у 17 000 місцях.

Конфлікт Сталіна з Україною і Північним Кавказом досяг апогею на пленумі ЦК ВКП(б) 10 грудня 1932 р. Коли Сталін почув доповіді С. Косіора і В. Шеболдаєва, партійних голів України і Північно-Кавказького Края, про уповільнення темпів постачання зерна, він звинуватив українців у тому, що вони йдуть по “неправильній політичній лінії,” демонструючи “безхребетність” і брак наполегливості в боротьбі з “саботажниками.” По тому Сталін напав на М. Скрипника, Народного Комісара Освіти України, за його “антибільшовицьку” політику українізації і за підтримання зв”язку з “націоналістичними елементами” [37]. Сталін поєднав “битву за хліб” з “боротьбою проти українського націоналізму” в секретному декреті під назвою “Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі і в Ззахідній Області ” [38]. Цей документ, який був підписаний 14 грудня 1932 р., виклав три завдання: а) вирішення проблем хлібозаготівлі; б) боротьба з інфільтрацією контрреволюційними елементами, і в) гальмування українізації. Декрет оголошував партійних і урядових провідників трьох названих вище регіонів, що продукували зерно, особисто відповіальними за завершення хлібозаготівель до визначених у декреті днів січня 1933 р. Декрет вимагав “показових покарань” на 10 років таборів Ґулаґу для керівникiв Оріхівського району Дніпропетровської області за “організацію саботажу заготівель збіжжя,” та виселення з Кубані до північних районів СРСР всієї станиці Полтавської,також за саботаж заготівель. Звільнені ґрунти, покинуті житла, сільськогосподарське обладання і худобу мали отримати демобілізовані російські солдати Червоної Армії.

Документ звинувачував українізацію за труднощі у заготівлі зерна. “Буржуазні націоналісти,” петлюрівці і прихильники Кубанської Ради стали членами партії і урядових установ, організували там свої клітини (“ячейки”) і організації і ставали директорами, бухгалтерами, завідуючими крамницями, членами правлінь колгоспів, і членами сільських Рад. Це дозволило їм саботувати жнива і сівбу. Партійні і урядові керівники України і Північного Кавказу отримали наказ викорінювати ці контрреволюційні елементи, страчувати їх, або депортувати їх до концентраційних таборів. “Саботажники з партквитками в кишенях” також підлягали розстрілу. Було також заявлено, що “не-більшовицька українізація” була нав”язана майже половині районів Північного Кавказу “всупереч культурним потребам населення.” Вердикт було оголошено в двох частинах. В Україні, українізація мала продовжуватися, але її треба було повернути до її оригінального завдання, себто просування “правильного, більшовицького втілення в життя ленінської національної політики,” тобто політики інтеґрації і асиміляції. Українським органам влади було наказано “вигнати петлюрівців, і інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і урядових установ,” і “старанно підбирати і працевлаштовувати українські більшовицькі кадри.” Фактично це були вказівки на повернення до політики русифікації, тільки більш витонченої [39].

Ще гірша доля чекала українців на території Північного Кавказу. Вони стали жертвами справжнього національного погрому. До 27 грудня 1932 р., вся станиця Полтавська була депортована (2 158 родин, 9 187 осіб) [40], і її територія на 28 січня 1933 р. була заселена 1 826 демобілізованими червоноармійцями. Так само влада чинила і з іншими козацькими станицями. Українська мова була заборонена для вжитку в місцевих адміністративних органах, кооперативах і школах, а також для друку газет і журналів. П”ятнадцятого грудня 1932 р. заборона публічного вживання української мови була поширена на всі регіони РСФСР [41]. Сталінський “анти-українізаційний” декрет показав, наскільки цей диктатор був готовий покласти Україну на жертовник радянських великодержавницьких амбіцій. Припинення українізації було задобрюванням російських націоналістів, особливо в етнічно змішаних частинах Російської Федерації. Результатом цієї агресивної русифікаторської політики, спрямованої проти українців в РСФСР, дані перепису населення показали, що з 1926 р. до 1937 р. кількість українців поза межами УРСР зменшилася з 8 мільйонів до 4 мільйонів.

Впродовж місяців, що минули після засудження українізації Політбюром, українці зазнали один з найгірших періодів своєї історії. Безконечна літанія репресивних заходів․ П”ятнадцятого грудня 1932 р. 82 райони в Україні були позбавлені промислових виробів, тому що вони не виконали план хлібозаготівель. Через чотири дні, Сталін відправив в Українy Кагановича і Постишева для того, щоби вони допомогли Косіору, Чубарю і Хатаєвичу довести збір збіжжя до успішного кінця. Дуже дорогою ціною обійшлася Україні місія Кагановича (22-29 грудня 1932 р.) [42]. Цей сталінський посіпака звинуватив керівників областей, Терєхова і Степанського, у покриванні своїх співробітників і в захисті тих, хто не здавав державі зерно. Зa погодженням Сталіна, він змусив ЦК Компартії України скасувати попередні резолюції про обмеження у передачі на користь державних заготівлень зерна для сівби і інших запасів збіжжя [43]. Ранішні заяви Сталіна про святість соціялістичної власності вже не відносилися до колгоспної власності. Тепер нічого з того, що було власністю колгоспів або колгоспників, не могло вважатися недоторканим – держава могла пограбувати колгоспників, коли тільки хотіла. Перед відбуттям до Москви, Каганович змусив членів українського Політбюро розіслати до областей листи з наказом передати посівний матеріал в порядку хлібозаготівель.

Щоби заохотити селян самих виявити заховане збіжжя, Каганович запропонував “дати амністію тим селянам, які добровільно відкриють ями” [44]. Сталін запозичив цю ідею і включив її у своє цинічнe “новорічнe привітання” українському народові. Першого січня 1933 р. ЦК компартії СРСР розпорядився, щоби ЦК української компартії і уряд України повідомили українських селян, що ті з них, хто добровілЬно віддасть державі своє “вкрадене і приховане збіжжя,” не буде покараний; але проти тих, хто продовжуватимуть ховати зерно, ″будуть вжиті найстрогіші міри покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р.” [45]. Селяни опинилися у безвихідній ситуації. Якщо вони мають і здадуть заховане зерно, на них чекає голод; якщо вони заперечaть, що мають схованки, їх садиби будуть обшукувати, і вони зазнають репресій.

Так почався зловісний 1933 рік, ґеноцидна кульмінація сталінської війни проти українців. Фізично виснажені кількарічною боротьбою і різними недостатками, селяни УРСР і регіонів РСФСР з переважно українською етнічністю населення стали найбільш уразливими до нових атак руйнівного комуністичного режиму. За зиму, весну і літо 1933 р. незчислені мільйони людей загинули від голоду, холоду і хвороб. Попередні репресії тепер стали ще інтенсивнішими. Продовжувалося “розкуркулювання,” хоча справжніх куркулів вже не було; продовжувалися депортації, хоча дещо меншого масштабу I обумовлені в більшості з політичними мотивами. Арешти, побиття і взагалі всілякі прояви жорстокості продовжувалися так, як і раніше, але тепер жертви були слабкіші і менше спроможні на опір. Саме цей час період заповнив сторінки численних свідчень і спогадів тих, хто вижив, а також іноземних дипломатів, журналістів і інших гостей України, які мали моральну силу писати про те, що вони бачили. Такі розриваючі душу картини, як вбивство матір”ю однієї своєї дитини для того, щоби прогодувати іншу дитину, або полювання людини за людиною як поживою, добре задокументовані і описані в академічній і популярній літературі. Нема потреби повторювати ці описи тут. У цій праці ми вважаємо важливішим прослідкувати за поведінкою влади в цей період.

Двадцять другого січня 1933 р. Сталін дав секретне розпорядження Україні, Біларусі і сусіднім регіонам РСФСР припинити потік селян-біженців з Кубані і України до межуючих з ними регіонів Росії і Біларусі [46]. Генеральний секретар скаржився, що минулого року не було зупинено подібного потоку “есерів” і “польских шпигунів,” які прикидалися, що шукають їжу. Він звелів партійним, урядовим і каральним органам Північного Кавказького краю і України запобігти повторенню цього недогляду. Всі прикордонні застави між Україною, Північним Кавказом і рештою СРСР були закриті для селян. ОГПУ були дані інструкції арештовувати всіх селян, які намагалися втекти з України і Північного Кавказу, і, після “відсіювання контрреволюційних елементів,” відправляти решту назад до їх селищ. Ця директива є одним з найкращиx доказів геноцидальних намірів диктатора до українців.

Інструкції, розіслані в той самий день Яґодою, заступником директора ОГПУ Менжинського, кільканадцятьом головним чекістам у стратеґічно важливих регіонах країни, підкреслювали саме національний характер цієї оперзції [47]. Директива твердила, що масовий виїзд українських селян був напряму керований “розкритими нами есерівськими і петлюрівськими контрреволюційними організаціями [виділення додане. -Р.С.].” Ягода дав команду ГПУ України, Біларусі і Північного Кавказу чинити точно за інструкціями, які він надіслав попереднього дня по дроті, і “негайно арештувати всіх, хто пробрався з України і Північного Кавказу, і піддати їх ретельній фільтрації.” Також було доручено встановити пікети на всіх дорогах, які вели з України і з Північного Кавказу, і вартових навколо залізничних станцій. “Злісних контрреволюціонерів” було наказано відправляти до концентраційних таборів, а решту повертати до місця їх проживання. Тих, хто відмовлявся повертатися до своїх сіл, було вирішено відправляти “в куркульські спец-поселення ” у Казахстані. Судячи з дат, що стоять у цих документах, ці заходи були заплановані заздалегідь до сталінської директиви. Двадцять третього січня 1933 р. Політбюро української компартії вже ухвалило резолюцію виконувати наказ з Москви, і Хатаєвич з Чубаром розіслали по районах України директиву Сталіна разом з додатковими інструкціями [48]. Обласним адмінісстраціям було сказано попередити селян, що вони будуть арештовані, якщо будуть залишати села без дозволу. ГПУ інструктувало залізничні станції не продавати українським селянам квитки до пунктів поза межами України без наявності дозволу на папері від виконавчого комітету районної ради, або письмового свідоцтва про працевлаштування на будівництві або на промислових підприємствах. Двадцять п”ятого січня, Шеболдаєв видав аналогічне розпорядження для Північного Кавказу, з інструкціями про мобілізацію внутрішніх і прикордонних військ і про створення пунктів фільтрації [49].

Директива 22 січня 1933 р. про перехід кордонів була кульмінацією процесу, який, згідно зі скаргою Петровського Сталінові, почався ще весною 1932 р. У своєму рапорті від 23 січня 1933 р. Євдокімов згадував застави на дорогах і інші засоби, які насправді вже використовувалися з листопада 1932 р. для зупинення потоку селян-біженців з Північного Кавказу. Балицький писав, що в Україні на початкy січня 1933 року ГПУ затримало 500 “агітаторів” і “організаторів” втечі селян [50]. Разом із тим, як 20 січня 1933 р. доповідав віце-консул Італії в місті Батумі (Грузія), приплив біженців підніс ціни на харчові продукти, і місцеві органи влади примушували біженців з України продавати те останнє, що вони мали, щоб купити квитки на кораблі назад до Одеси і інших портів [51]. Сталін слідкував за ходом цих операцій через повідомлення Ягоди. Другого лютого 1933 р. Ягода інформував генерального секретаря, що між 22 і 30 січня ГПУ заарештувало 24 961 особу, з них 18 379 з України, 6 225 з Північного Кавказy і 357 – з інших регіонів СРСР [52]. Між 23 січня і 2 лютого 1933 р., 8 257 осіб з України були затримані у Центрально-Чорноземній oбласті Росії і відправлені назад до України. Доповідь з України за лютий 1933 р. підкреслює, що “завдяки цим мірам, відбуття селян і їх бажання втекти значно зменшилися.” Дійсно, якщо з Дніпропетровської області між 15 і 23 січня втекло 15 210 селян, між 25 і 31 січня 1933 р. – тільки 1 255. На 14 лютого, з Центрально-Чорноземного регіону Росії назад до України було вислано 18 166 осіб [53]. Детальна таблиця, виготовлена за станом на 20 березня 1933 р. показує, що ОГПУ затримало 225 024 біженці, і 196 372 з них були відправлені до їх домівок, де на них чекав голод [54].

Для того, щоби “укріпити” партійне керівництво в Україні, 24 січня 1933 р. ЦК КПРС виніс рішення замінити перших секретарів головних “хлібних” областей республіки. Постишев замінив Тєрєхова у Харкові; Хатаєвич замінив Строганова у Дніпропетровську, а Разумов – Маірова в Одесі. Постишев також був призначений другим секретарем ЦК компартії України, водночас зберігаючи посаду секретаря ЦК КПРС, а Хатаєвич став одним з секретарів ЦК компартії України [55]. В лютому Балицький замінив Реденса на посаді голови українського відділу ГПУ. Через цих твердих сталінців, Москва отримала повний контроль над партійними, урядовими, і каральними органами в Україні. До кінця січня 1933 р. в Україні і на Кубані вже не залишилося ніяких продуктів харчування, тому селяни і міські безробітні і люди похилого віку вмирали тисячами і десятками тисяч. Українська нація була пригнічена, і тим не менш Косіор спокійно писав у середині березня 1933 р.: ” голод не навчив ще дуже багато колгоспників уму-розуму” [56]. Голод продовжувався аж до 1934 р. Чотирнадцятого лютого 1934 р. про “недостатнє постачання харчових продуктів” повідомляли з  46 районів Украни, де 166 сіл все ще голодували. Найгірше становище було в Київській області, де станом на березень 1934 р. голодувало 305 сімей, і 15 осіб померли від голоду [57].

Всупереч поширеному повір”ю, посилання на голод і сам термін “голод” не зникли з офіційного лексикону, але стали обмеженими до звітів i листів, адресованиx вищим за ієрархічними сходинками осіб, a не до підлеглих. П”ятого березня 1933 р. голова ГПУ Дніпропетровської області Краукліс інформував Балицького про те, що інспекції ГПУ 40 районів виявили 378 сіл, в яких голодували; 7 291 родина, 18 705 осіб мали “голодні набряки,” і 1 814 особи померли від голоду [58]. Приблизно в той самий час Розанов доповідав про Київськy область: голодували 42 райони, 93 936 дорослих і 112 199 дітей; померла від голоду 12 801 особа [59]. Двадцять другого березня Балицький доповів голові ОГПУ Ягоді, що наказав головам обласних відділів ГПУ інформувати про ″продовольчі трудності″ виключно перших секретарів обласних патійних організацій, і тільки в усній формі. Він також розпорядився не залишати ніяких матеріалів на ту тему в кабінетах так, щоби їх могли б побачити сторонні. ″Також,″ писав Балицький, ″запропонував з цих питань не складати спеціaльних докладних записів для ГПУ України, а інформувати лише мене своїми особистими листами․″ Голова республіканського ГПУ настоював на тому, що всі джерела інформації повинні бути ретельно перевірені, тому що “петлюрівські елементи будуть пробувати нас дезінформувати” [60]. Після цього кількість внутрішніх доповідей про голод зменшилася, але не зникла цілковито.

12-й з”їзд компартії України, що відбувся в січні 1934 р., був нагодою підвести підсумки досягнень останніх п”яти років. Постишев, фактичний голова компартії в Україні, чванився: ″Останній рік був роком розгрому націоналістичної контрреволюції, викриттям і розгрому націоналістичного ухилу на чолі з Скрипником.″ “Ухил Скрипника,″ уточнював cталінський учень, ″почав оформлятися, як ухил, як ціла система націонал-опортуністичних поглядів в період боротьби за ліквідацію куркульства як класу.″   Із загостренням класової боротьби, ″націоналістичні елементи особливо міцно в 1931 і 1932 році активізувалися, з кожним днем проникаючи на нові ділянки соціалістичного будівництва.″ Перелам настав після резолюції 14 грудня 1932 р., яка засудила українізацію, і критики української компартії з боку ЦК компартії СРСР 24 січня 1933 р. Тоді ціль була досягнена, твердив Постишев: ″І коли сказали: бий його, націоналіста, контрреволюціонера, бий цю наволоч, бий міцніше, не бійся, – ці активісти, партійці, комсомольці взялися за справу по більшовицькому – і колгоспи пішли вгору.″ [61]. Подібнo до цих поглядів висловився ще в 1933 р. член політбюро ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич: «Жорстока боротьба точиться між селянами і нашою владою. Це боротьба на смерть. Цей рік був вирішальною перевіркою нашої сили і міцності. Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів життів, але колгоспну систему створено, ми виграли війну» [62].

На тому ж самому з”їзді, Балицький, голова ГПУ України, пояснив “розгром українського контрреволюційного підпілля 1933 року” як результат роботи ГПУ у двох напрямках: (а) ударом по низовиx “антирадянських ” групax на селі, в які входили “куркульсько-петлюрівськi елементи на селі,” і (б) рішучим розгромом керівних центрів, в першу чергу таких званої ″Української військової організації″, яка очолювала підривну повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажy у сільському господарстві.” ГПУ також “розкрило” низку націоналістичних партій (УКП, боротьбістів, есерів, есдеків, увістів, та інших), яких Балицький назвав “агентурою міжнародної контрреволюції, перш за все німецького і польського фашизму” [63]. Балицький міг би також згадати свою власну роль у переслідуванні Скрипника, яке довело народного комісарa освіти України покінчити життя самогубством 7 липня 1933 р. І ще він міг би згадати свою роль у розгромі Народного Комісаріату Освіти, з якого було “вичищено” 200 співробітників у Харкові, всіх обласних і 90% районних керівників [64]. Одним з симптомів посилення атаки режиму на українську культуру було самогубство письменника Миколи Хвильового у травні 1933 р. Кінцева стадія сталінської революції в Україні в 1933-1934 рр. нагадувала її початок 1929-1930 рр.: своїм двовістрянним ударом по українськиx селянаx і по українськиx національниx елітаx, нападом на українську націю в цілому.

*

Рафаель Лемкін вважав атаку на Україну як геноцид, що тривав кілька років. Він почався з викошування українських національних еліт і знищення Української Автокефальної Православної Церкви, і досяг апогею насильницьким голодом, від якого постраждали мільйони українських селян. Нищенню української нації допомагало “поселення в Україні чужинців “[65]. Західні і радянські документи, які ми тепер можемо вільно вивчати та аналізувати у світлі принципів Конвенції ООН про геноцид, свідчать про те, що підхід Лемкінa був правильний. Лемкін охарактеризував геноцид українців 1932-1933 рр. як щось ширше, ніж тільки позбавлення селян їжі, як це досі є персічним підходом в ґеноцидних студіях. Тепер чітко видно, що напад на “душу і мозок” української нації, тобто на національні еліти, термінологією Лемкіна, був не просто “побічними збитками ” у війні Сталіна з селянами, а невід”ємною частиною геноциду – намір знищити українську групу як таку.

Більшість вчених нині визнають відповідальність сталінського режиму за знищення частини українського селянства. Окрім серії відкритих для публіки декретів (“закон про п”ять колосків” від 7 серпня 1932 р., і інших), і секретних директив (закриття кордонів Української РСР і Північно- Кавказького Краю, і інших), є також переконуючі докази, що у державних зерносховищах у той час було сховано біля півтора мільйону тон збіжжя, і така сама кількість зерна найкращої якості була експортована на Захід. Разом, ця кількість хліба була достатня для того, щоби прогодувати близько 15 мільйонів осіб протягом року. Також, на відміну від Леніна у 1921 році, Сталін і його уряд не звернулися за допомогою до Заходу. Більшою перешкодою визнанню геноциду проти українців стала проблема визначення ідентичності тієї групи, яка була об”єктом геноциду. Пригадаймо, що Конвенція ООН визнає лише чотири групи як жертви ґеоциду: національна, етнічна, релігійна та расова.

Чи українські селяни стали мішенню геноциду як селяни, чи як українці? Станіслав Кульчицький і інші українські історики твердять, що вони були мішенню геноциду і як селяни, і як українці. По суті це вірно, але запитання можна перефразувати так, щоби воно мало більше значення. Суттєве питання зводиться до того, чи були українські селяни жертвами масового знищення як частина української групи, яка влючала інтелігенцію і інші прошарки українського суспільства, так, як це бачив Рафаель Лемкін? Нема сумніву, що колективізація, “розкуркулювання” і конфіскація збіжжя мали економічні і соціальні підстави Але під час всієї сталінської “революції згори” жахливe руйнування України мало постійну і наявну національну характеристику. Різні репресивні закони і адміністративні регулювання були спрямовані проти українців – усіх громадян республіки, яку Кремль ″міг втратити.” Російська інтелігенція і російські селяни поза межами УРCР не підлягали покаранню за “націоналізм,” тоді коли за це карали українську інтелігенцію і козацтво Кубані. Російська мова і культура не піддавалися гонінням у Росії, і не були заборонені в Україні, тоді коли українська мова була заборонена в Росії і піддана русифікації в Україні. Не існувало загрози цілісності російсько- радянської імперії з боку росіян, тоді як від України така загроза існувала. Сталін не мав потреби переслідувати російських селян як росіян; але він мав достатньо причин боятися відродження українських почуттів до власної національності, і не тільки з боку інтелігенції, але також і з боку селян, яких він називав “національною армією.” Отже, cталінську злочинну політику супроти українців у тридцятi роки треба вважати як геноцид проти української національної групи (усіх громадян) Української РСР та української етнічної групи в кордонах цілого СРСР.

Роман Сербін

Література

  1. Raphael Lemkin Papers, The New York Public Library, Astor, Lenox and Tilden Foundation, Manuscripts & Archives Division. Усі цитати взяті з машинописного тексту на 8ми сторінках під заголовком “Soviet Genocide in the Ukraine”.
  2. Буквальна цитата з промови Косіора: “В данньій момент, главная опасность на Украине – местньій украинский национализм в заговоре с интересами империализма (“Известия,” 2 December 1933, p. 5.).
  3. Див. www.hrweb. org/legal/genocide.html.
  4. Советская деревня глазами ОГПУ-НКВД, том 3, книга 2, 1932-1934, Москва, 2005, стор. 572. Окрема секретна доповідь ОГПУ датована 12 травня 1934 р.
  5. R. Serbyn, The Famine of 1921-1923: a Model for 1932-1933?” in: Famine in Ukraine 1932-1933, Toronto, 1986, pp. 147-187; R. Serbyn, “The Origin of the Ukrainian Famine of 1921-23 in the Light of Recent Research, in: Famine-Genocide in Ukraine 1932-1933, Toronto, 2003, pp. 165-184.
  6. Див. виступ Сталіна від 28 травня 1928 р. в університеті ім. Свєрдлова (“Правда,” 2 червня 1928 р.: И.В. Сталин, Соч., т. 11, Москва, 1955; www.marx2mao .com/ Stalin/Index.html).
  7. И.В. Сталин, К национальномy вопросy в Югославии, Соч, т. 7, Москва, 1954, стр. 71.
  8. R. H. McNeal (ed.),Resolutions and Decisions of the Communist Party of the Soviet Union, vol. 4, Toronto, 1974, p. 25.
  9. В. Васільєв, Л. Віола. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930 р.). Вінниця, 1997, стор. 195. А.А. Андрєєва, дружина російського письменника Даниїла Андрєєва, згадує, як приятель її батька, у відрядженні до України на хлібозаготівлі, благав Молотова, щоби той відчинив переповнені зерносховища, тому що люди голодують. Сталінський посіпака на це бовкнув: “Я це забороняю. Половина з них здохне, а друга половина піде до колгоспу.” Див. www.gazetamim.ru/mirror/interview /andreeva2.htm.
  10. Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. Київ, 2003, стор. 421-422.
  11. Советская деревня, op. cit., Том 3, книга 1, стор.. 144-145.
  12. Трагедия советской деревни: коллективизация и раскулачивание 1927-1939 гг. Документы и материалы, т. 2, приложение 3.
  13. Див. таблиці тут: R. W. Davies, S. D.Wheatcroft, The Years of Hunger: Soviet Agriculture, 1931-1933, New York, 2004. pp. 448, 467, 470.
  14. Трагедия советской деревни…, op. cit., т. 3, стор. 318.
  15. Голодомор 1932-1933 років на Україні: Документи і матеріали. Київ, 2007, стор. 108.
  16. Ibidem, стор. 148.
  17. Голодомор 1932-1933 років в Україні. Документи і матеріали. Київ, 2007, стор. 342-347. (У книзі цей документ помилково датований 15-м жовтня замість 15-м травня.)
  18. Повністю ці листи надруковані у книзі “Командири великого голоду: поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ, 1932-1933.” Під ред. В. Васільєва і І. Шаповала, Київ, 2001 р., стор. 206-215.
  19. Сталин и Каганович․ Переписка, 1931-1936 гг․ Москва, РОССПЭН, 2001․ Стор․ 179․ Підкреслено Сталіним. В цьому листі до Кагановича і Молотова, 18 червня 1932 р․, є єдине відоме визнання Сталіним голоду в Україні.
  20. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. Київ, 1990, стор. 186-187.
  21. Ibid., p. 194. Деталі обговорень на конференції див. у книзі “Командири великого голоду…,” op. cit., pp. 152-164.
  22. Трагедия советской деревни…, op. cit., т. 3, стор. 408. Автор одного з листів викриває неправдиві свідчення Бернарда Шоу і Сіднея Вебба (стор. 409). Уривки з інших листів на стор. 407-414.
  23. Трагедия советской деревни…, op. cit., т. 3, стор. 421, 443.
  24. Сталин и Каганович․ Переписка op. cit. Стор․ 235
  25. Ibid. Стор․ 246.
  26. Трагедия советской деревни…, op. cit., т. 3, стор. 453-454. “Інструкції щодо виконання резолюції від 7 серпня,” підписані головою і прокурором Верховного суду СРСР і заступником голови ОГПУ, були розіслані всім керівникам республік і областей 16 вересня 1932 р. Див. “Трагедия советской деревни…,” op. cit., т. 3, стор. 477-479.
  27. Переписка Сталина с Кагановичем. 1931-1936 гг. Moсква, 2001, стр. 273-274.
  28. Ibidem, стор. 274.
  29. Голодомор 1932-1933 років в Україні. Документи і матеріали. op. cit., стор. 356-360, 388-397.
  30. Ibidem, стор. 399-400.
  31. Командири великого голоду…, оp. cit., стор. 43, 51.
  32. Розсекречена пам”ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. Київ, 2007, стор. 357.
  33. Голодомор 1932-1933 років в Україні…, оp. cit., стор. 462-463.
  34. Трагедия советской деревни…, op. cit., т. 3, стор. 530, 553.
  35. R. W. Davies, S. D. Wheatcroft, op. cit., стор. 178   .
  36. Командири великого голоду…, op. cit., стор. 54.
  37. Ibidem, стор. 51.
  38. Трагедия советской деревни…, op. cit., т.3, стор. 575-77; Голодомор 1932-1933 років в Україні…, op. cit., стор. 475-477.
  39. На повернення України до русифікації звернули увагу співробітники італійського консульства у Харкові. “В урядових кабінетах знови вживають російську мову, як у листуванні, так і в усному спілкуванні між службовцями.” Див. Italian Diplomatic and Consular Dispatches, in: Report to Congress. Commission on the Ukraine Famine, Washington, 1988, p.446.
  40. Доповідь Генріха Ягоди Сталінові від 29 грудня 1932 р. Див. Лубянка. Сталин и ВЧК-ОГПУ. Январь 1922 – декабрь 1936 г., Москва, 2003, стр. 386. Голодомор 1932-1933 років в Україні…, op. cit., стор. 530
  41. Голодомор 1932-1933 років в Україні…, op. cit., стор. 480.
  42. Про відрядження Кагановича до України див. Командири великого голоду…, op.cit., стор. 308-339.
  43. Голодомор 1932-1933 років в Україні…, op. cit., стор. 495, 513, 521-522.
  44. Командири великого голоду…, op.cit. стор. 324, 328.
  45. Голодомор 1932-1933 років в Україні…, op. cit., стор. 567.
  46. Трагедия советской деревни…, op. cit., т. 3, стор. 634-635. Балицький звітувався про виїзд з України 31 693 селян у грудні 1932 р. і про продаж 31 500 залізничних квитків до Росії в січні 1933 р. Див. Лубянка…, op. cit., стор. 394.
  47. Советская деревня…, op. cit., т. 3, книга 2, стор. 262-263.
  48. Голод 1932-1933 років в Україні…, op. cit., стор. 616.
  49. Трагедия советской деревни…, op. cit., стор. 636-637. Шеболдаєв через три дні додав більш точнi деталi про пункти фільтрації; ibidem, стор. 638.
  50. Лубянка …, op.cit., стор. 392-393. Голодомор 1932-1933 років в Україні…, op. cit., стор. 616.
  51. Андреа Ґраціозі․ Листи з Харкова․ Харків, 2007․ Стор․ 133-135.
  52. Советская деревня…, op. cit., т. 3, книга 2, стор. 263.
  53. Ibidem, стор. 282.
  54. Ibidem, стор. 354. На 27 квітня кількість перехоплених біженців дорівнювала 258 401; з них 230 633 були відправлені назад до своїх сіл. Див․: Голод в СРСР 1929-1934 рр. Новьіе документальньіе свидетельства.” Стр. 83. DVD, Москва, 2009.
  55. Голодомор 1932-1933 р. в Україні. Op. cit., стор. 619.
  56. Трагедия советской деревни…, op. cit., стор. 657.
  57. Советская деревня…, op. cit., т. 3, книга 2, стор. 524-525.
  58. Ibidem, стор. 305-309.
  59. Голод 1932-1933 років в Україні…, op. cit., стор. 712-713.
  60. Советская деревня…, op. cit., т. 3, книга 2, стор. 351-352.
  61. П. Постишев, Боротьба КП(б)У за здійснення ленінської національної політики на Україні. “Червоний шлях,” номери 2-3 (1934). http://www.archives.gov.ua/Sections/ Famine/Postyshev.php.
  62. Цитовано Шаповалом; див. Голод в Україні очима іноземних дипломатів, “День,” 5 липня 2008 р. https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/golod-v-ukrayini-ochima-inozemnih-diplomativ
  63. В. Балицкий, Выше большевистскую бдительность и нетерпимость в борьбе с классовым врагом. http://www.archives.gov.ua//Selections/Famine/Batytsky.php.  Див. також R.Conquest, Harvest of Sorrow, Edmonton, 1986, p. 219.
  64. І. Шаповал, В. Золотарьов, Всеволод Балицький: особа, час, оточення. Київ, 2002, стор. 221.
  65. R. Lemkin, Soviet Genocide in the Ukraine, op. cit.

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут