Вусатий фанк. З історії культурного спротиву

Подивилася хороше кіно.

Називається “Вусатий фанк”, і воно, уявіть собі, документалка. :)

Воно про дуже цікаве українське музичне явище 60-70 років. Власне, назва фільму – це спроба ретроспективно окреслити великий музичний масив, який в ті часи, власне, й назви не мав. Зазвичай їх називали ВІА – вокально-інструментальні ансамблі, так визначав їх совок на своєму важкому топорному новоязі. Йдеться про музику численних колективів різного ґатунку – і географічно, і за ступенем офіційної визнаності, й за кількістю зробленого, зрештою.

Якщо ви мого віку, то вам, певно, знайомо звучать ці назви – “Еней”, “Визерунки шляхів”, “Арніка”, “Ватра”, “Кобза”, “Смерічка”… Хтось вважався професійним колективом, хтось – проходив по відомству художньої самодіяльності, хтось походив з великих міст, хтось – з маленьких містечок. Вони були абсолютно на слуху, майже скрізь, грали концерти на тодішніх танцполах – “жаби”, пам’ятаєте? – і по різних там будинках культури, потужно гастролювали. При чому не лише Україною, добиралися аж до Камчатки. В них позичали в свій репертуар пісні гурти з інших республік СРСР. Дехто з тих колективів записав платівки. Вони стали звичною частиною тодішнього культурного ландшафту.


Так а яку ж музику, власне, вони грали? Це була на той час гостросучасна, модерна – і водночас ґрунтована на українських народних традиціях музика. З багатими аранжаціями, модерним саундом музика. Ба навіть сценічні костюми в них були на високому рівні, яскраві, стильні, ультрамодерні і водночас з традиційними мотивами.

Словом, це був високоякісний культурний продукт. Ми його сильно недооцінювали. Бозна чому, звикли, певно.

Автори фільму зробили дуже просту річ – помістили цю музику у світовий музичний контекст того часу, і раптом стало зрозуміло – це круте музичне явище, водночас трендове й самобутнє. Цілком співставне з чимось на кшталт бразильського інді-рока. Та й не дивина – та українська музика була влаштована подібним чином. Фолкові традицій, накладені на здобутки електронної музики розвинених країн.
Вона створилася з потягу до забороненого вільного світу – біт, соул, і решта, і з вітчизняного, переважно фольклорного музичного надбання.

Так, тепер, завдяки фільму, ми маємо пряму мову тих виконавців – бо автори фільму розшукали багатьох учасників тодішнього музичного процесу і дали їм слово. Хтось з них – дуже відомі постаті, що й досі перебувають у світі популярної музики, як Тарас Петриненко, когось просто знала особисто з давніх давен, а когось вперше бачила (і дуже радію, що тепер знаю про існування цих людей). І знаєте що я вам скажу? Всі вони силачі і велети.

І всі вони розповідають приблизно одне – як вдихнули п’янке повітря нової музики, музичної свободи. Ці музичні впливи просотувалися у шпарини підтрухлої залізної завіси найрізноманітнішими шляхами – тут і платівки з-за кордону, і тиражування на саморобних платівках з рентгенівської плівки, і слухання “ворожих голосів”. І знаєте що? Культурні впливи, зокрема музичні, виявилися не менш важливі для спротиву тоталітарній імперії, ніж вільна інформація. Ця музика потужно формувала українську ідентичність – адже на ультрасучасні західні біт та фанк накладалися змістоутворюючі елементи суто українського музичного мислення. При чому синтетичного, адже то був сплав східної та західної музичної традиції – карпатські рвані ритми, переплетені з подніпрянською багатоголосицею. До речі, хтось з героїв картини це внятно проговорив – бо каже, що отримав напучування від одного с культових західних музикантів, якого лихим вітром занесло до совдепії з гастролями – “грайте своє!”.

Тепер, слухаючи ту музику неупередженим вухом, лишається дивуватися, як весь цей розгул національної культурної розбудови відбувся під недрьоманим оком совітів. Фільм дає відповідь і на це питання, бо крім прямої мови музикантів містить й історичний контекст, змальований лапідарними, але точними штрихами. Спойлерити не буду, дивіться кіно.

Від тої музики лишилося небагато, кілька альбомів різних колективів, поокремі записи з різних фестивалів. Совіти прикручували свободи, відлига змінилася застоєм. І тій музиці не стало місця в душному світі пізнього совка. Вона поступово зникла, майже не лишивши матеріальних свідчень, й наче пішла в пісок – але насправді ні, бо то виявився родючий ґрунт.

І коли українці, накопичуючись стотисячною юрбою, здатні хором проспівати “Червону руту”, бо вона є частиною нашого культурного коду – мусимо розуміти: вона виникла не в порожнечі. А є проявом цілком самобутнього музичного мислення. Мусимо пам’ятати, що ми завдячуємо цим праці, натхненню, таланту та волелюбності багатьох музикантів.

Я дуже вдячна авторам фільму, вони повертають нам важливий культурний пласт, і роблять це з великим тактом і любов’ю.


Я додаю трейлер фільму. Подивіться, але пам’ятайте, трейлер – то ще не кіно. А фільм триває десь півтори години. І цього мало, дуже-дуже мало. Хотілося б ще і ще. Автор-сценарист “Вусатого фанку”, Віталій Бардецький, каже, що перша, сира версія містила годин зо п’ять чи шість. А відзнятого та нашуканого в архівах матеріалу – годин зо тридцять. І я навіть обережно мрію про цикл передач на ТБ… Бо ця культурна тяглість – важлива, а матеріал – цікавенний.

Тетяна Кохановська

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут