Володимир Бойко. Чи настане кінець епохи імітаторів?

Ця стаття була оприлюднена в газеті День 12 липня 2021 року. Після її публікації сайт газети не працює більше доби. Оскільки в ній йдеться про статтю нашого доброго друга і колеги Пьотра Кульпи, то ми публікуємо її знову. Для історії.

Наприкінці червня видання «Цензор.НЕТ» оприлюднило             резонансне інтерв’ю з міжнародним експертом, колишнім польським міністром Пьотром Кульпою. Його ключове та добре обґрунтоване твердження – у Конституції України закладені серйозні системні помилки, які роблять неможливим успішний економічний розвиток держави. Саме вони блокують можливість раціонально побудувати виконавчу владу, втримуючи Україну на низькому рівні організованості, отже – високому рівню  дезорганізованості. Загальне правило таке: краще організований, «перекидає» свої проблеми на менш організованого. Відповідно Україна переймає на себе наслідки криз дальніх та ближніх сусідів. Більше того, ексміністр Кульпа стверджу: без їх усунення не лише не буде стійкого розвитку (як це й тривало останні тридцять років), але  наша країна зникне з політичної карти як держава. Як колись Річ Посполита  через конституційне ліберум вето. І це може статися у найближчій перспективі. Пан Кульпа – правовий радник у департаменті стратегії Вищої Палати Контролю (NIC), аналітиці та аудитам якої довіряють понад 70% громадян Польщі. Він професійно займається виявленням та усуненням системних, організаційних патологій. Тож представлені аргументи та застереження виглядають більш, ніж переконливо.

Здавалося б, після такого попередження, з яким ознайомилися декілька тисяч політиків, вчених та лідерів думок, щось мало відбутися – щонайменше обговорення, дискусія – чи дійсно це так і що далі. У нас є тисячі професорів права та тисячі – з управління державою. Мабуть, більшість із них після знайомлення з інтерв’ю згадали як вони ними стали та вирішили дискусію не розпочинати. Щось не дозволяє визнати діагноз іноземного доктора та швидко зайнятися лікуванням пацієнта що помирає. Авжеж – лікар не наш, а гроші платити нам. І той факт, що йдеться про життя або смерть України – не в пріоритеті. Але чому мовчать «голови що розмовляють», які роками з ранку до ночі запевняють нас, що знають відповіді на вічні запитання  – \що робити\ та \хто винен\. Як громадян хочу знати їхню думку, адже питання фундаментальне – його не обійти. А поки що тиша – так, начебто питання стосувалося збору врожаю соняшника, а не виживання нашої країни.

Країна поки що є, але її виконавча влада – це вільна конфедерація міністерств. «Конституційно немає єдиної системи уряду, вона розпадається на більш, ніж 20 незалежних уламків державності». Виявляється, що прем’єр-міністр у нас не один, як у всьому світі, – їх понад двадцять! Десь по три – чотири на кожного олігарха. І ця модель як Ковід копіювалася та вразила нашу державність на всіх рівнях – кожен захищає «своє». Зворотні приклади поодинокі – більш-менш (якими зусиллями!) вдалося досягнути координації дій під час реформи місцевого самоврядування. І то – скільки виявилося непорозумінь із центральними органами влади (мовляв – ви у нашу сферу втручаєтеся, не дозволимо!), спротиву на рівні райдержадміністрацій та навіть облдержадміністрацій. Особливо в 2015 та 2016 рр.

Наслідком інституційно-організаційного хаосу на найвищому рівні є дивні рішення. Скажімо, запропонувати та швидко провести зміни до законодавства про державну службу, толком не обговоривши їх в середині країни та не погодивши з європейськими партнерами (ми ж адаптуємось до європейського права – чи не так?). В результаті наразитися на очікувану критику зі сторони ЄС та після неї дати повільний (вже не в «турборежимі») «задній» хід. Комусь дуже подобається  «ручне» управління державною службою, інше – не сприймається?

Або публічно підтримувати європейський та євроатлантичний вектор розвитку, разом із тим – заявляти про наміри зблизитися з Китаєм та реалізувати  багатомільярдні інфраструктурні проєкти. Хтось розуміє де в сучасному світі (між ким і ким) проходить лінія протистояння? Чи досвід Януковича нікого нічому не навчив?

Або витрачати великі бюджетні кошти на масштабні інфраструктурні проєкти за умови прихованого дефіциту державного бюджету, явного – більшості обласних та фінансових проблем що зростають територіальних громад? Літом 2021 р. платежі через казначейство йдуть з перебоями – хтось розуміє куди ми рухаємося та чим це все може завершитися?

Або заявляємо про підтримку розвитку малого бізнесу й тут же готуємо проєкти рішень, спрямовані на збільшення податкового навантаження та фіскальної залежності в цілому. Тактика? Дірку в бюджеті таким чином хочемо закрити?

Або створити екологічну прокуратору. Такого немає у світі, за виключенням України. Комусь дуже треба чи як? Якщо розвивати цю логіку, то дочекаємось й Академії Екологічної Прокуратури, а потім – і сотень докторів наук та професорів, які там зростуть. Аби іноземні кредити визнавали!

Можна продовжувати. Не сьогодні це почалося, і не в 2014 році, але останнім часом набуває гротескних розмірів. І лякає ознаками катастрофи що наближається. Мабуть, для Президента та його оточення це вже не стільки питання стратегії, але політичного виживання в найближчі кілька місяців – коли нові тарифи дійдуть до шлунку споживачів.

Це виклик не лише для влади, але й для громадян країни, тобто – суспільства в цілому. Ми живемо в період, коли головне не бути, а здаватися та подобатися. Коли прікольна фотка чи відосик у соціальних мережах здатні замінити детальні розрахунки та послідовно викладені аргументи. Коли ледь не аксіомою стає так звана постправда – фактично, легітимізована брехня на всіх соціальних щаблях суспільства. Хайп понад усе – а там розбирайтеся, якщо маєте бажання. Почнете щось доводити – отримаєте кучу лайна у відповідь. Так не лише в Україні. Тільки ж у нас немає того запасу міцності, що є у розвинутих країнах. Наприклад, в США. Чи такої загрози поруч, як Росія. До речі, одна з традиційних складових політики останньої – протидія необхідним для України реформам. Щонайменше з часів гетьмана Павла Полуботка, коли останнього знищили саме за таку спробу.

Тут би сучасній українській владі взяти на себе лідерство та реалізувати необхідні зміни, насамперед – щодо власної організації. До речі, як виявляється, нині громадянин навіть не може подати до суду на Кабмін, адже він не зареєстрований як юридична особа. Це «верх системи колективної безвідповідальності», що є «частиною української державної релігії». Як наслідок Україна з`їдає саму себе!

Нагадаю – діє та сама система владних відносин, що й за прем`єрства Юлії Тимошенко та президенства Віктора Ющенка. Здавалося, вже тоді її небезпечність для держави проявилася більш, ніж очевидно. Наслідки не забарилися. Тепер, начеб то, є можливість змінити ситуацію. Але бачимо, як правило, позадництво та параноїдальну залежність від показників рейтингу. Колись американський посол, що залишав Україну, так визначив її головну проблему: «В Україні забагато політиків, але замало державних діячів». Останні відрізняються від перших здатністю заради інтересів держави йти проти течії. Однак, схоже, що з того часу суспільна хвороба політичної безвідповідальності лише прогресувала.

Власне, що пропонується – під час конституційної реформи перейти від традиційної для України структури міністерств до функціональних бюджетних складових, кожна з яких професійно займається своєю справою та може поєднуватися з іншими в залежності від оголошених цілей. Такі собі складові конструктора «Лего», що відповідають за реалізацію процесів за визначеними пріоритетами. Такий підхід передбачає постійну співпрацю всіх задіяних сторін, а не захист «своїх» сфер впливу (психологія господарів феодальних вотчин?), що спостерігається в Україні. І висновок: «Відсутність системи координації виконавчої влади приведе до падіння державності». Між іншим, це, фактично, завуальована відповідь на питання чому ми досі не НАТО – в організаційно-правовому сенсі Україна не є сумісною з країнами-членами Альянсу. В переважній більшості випадків мовиться не про військову, а про цивільну сумісність.

Натомість, поки що все йде, як йде. Дивна ситуація – начеб то і стратегія у держави є, але…Реформи не мають сенсу, якщо вони нічого не змінюють, а лише імітують перетворення. Колись на принципові зміни треба наважитися – якщо хочеш вижити. Як у випадку децентралізації. В Україні має настати кінець епохи імітаторів, для яких важлива, насамперед, зовнішня форма. Інакше під загрозою опиняється безпека держави та саме її існування, добробут громадян. Це так, якби замість ліків пацієнт отримував би ртуть. І так день за днем. А оточуючі дивилися б – скільки ще протягне? А якщо пацієнт – мати?

Поки що Україна надалі втрачає час, якого немає, та повільно вмирає. Чи може це не наше питання?

Володимир Бойко, Чернігів

Тут була стаття. Зараз сайт не відповідає.

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

Be the first to comment on "Володимир Бойко. Чи настане кінець епохи імітаторів?"

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


17 − 10 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.