Кажуть, що свого часу Іван Павлов (той, якого собака) вигадав фізіологію вищої нервової діяльності. Вона вивчає «функції кори великих півкуль головного мозку, за допомогою яких забезпечуються відносини високорозвиненого організму з навколишнім середовищем». Якось так.
Я – високорозвинений організм. Бо ж маю науковий ступінь та звання! А це передбачає звичку до аналізу отих самих відносин, хоча ніхто про це не просив… То ж поділюся спостереженнями про фізіологічні зміни, що пропонує навколишнє середовище високорозвиненим організмам, для яких щоденні обстріли є частиною повсякденного життя (а це багато…).
По-перше, рухаючись містом по якихось справах, ти майже весь перетворюєшся на одне велике ВУХО. Цей орган уловлює та селекціонує звуки, що можуть свідчити про небезпеку. За ВУХОМ виростає ОКО, яке автоматично вишукує схованки. Все інше стає додатком, який має відреагувати на спільну роботу головних органів – ВУХА та ОКА.
По-друге, діяльності цих органів заважає мозок. В ньому відбувається штовханина з вирішення відносно простих задач (через які ти власне і рухаєшся), різноманітних ідей, роздумів про родину, дискусій з кимось та про щось, чиїхось цитат (які ти точно ніде не читав), занепокоєністю про друзів в Харкові та інших містах, занепокоєністю про наших вояків… можна продовжувати. Сюди додається щось про «загадочную русскую душу», що ну зовсім вже не має сенсу! І весь цей одночасний коктейль переривається звуком невідладнаної вихлопної системи якоїсь автівки, що повертає до стану ВУХО-ОКО. Коктейль випаровується, а вільне місце раптово заповнюється підозрою, що такий мисленевий процес не може забезпечуватися лише двома півкулями. Напевно ще якісь дві беруть в цьому участь…
По-третє, в оце всьо вривається забутий НІС. Він вловив запах свіжескошеної трави і повернув до навколишнього середовища, в якому є люди, що чепурять твоє місто. Принаймні там де це можливо, вони нагадують про НОРМАЛЬНІСТЬ, якої щось хоче нас позбавити. Це не тільки героїчні харківські комунальники. Це жінки та чоловіки, які намагаються відтворити цю нормальність просто там, де живуть. І які з готовністю про це говорять з незнайомою людиною. З якоюсь посмішкою в очах. На дурне запитання високорозвиненого організму «а чи не страшно?» відповідають якось дивно.
СТРАШНО, АЛЕ НЕ БОЮСЬ.
Що би не це сказали Сєченов з Павловим?
Ігор Дубровський
