Ярослав Сватко: декомунізація Львова, книги про Бандеру, Коновальця, Мудрика, Нахтігаль, Галичину

В першій частині великого інтерв’ю Сергія Петрова  Ярослав Сватко розповідає про свою діяльність на громадській ниві, про співпрацю з сайтом Майдан, декомунізацію Львова та про те, як народжувались книги про Стапана Бандеру, Євгена Коновальця, Степана Мудрика, батальон “Нахтігаль” та дивізію “Галичина”.

Сергій Петров: Доброго дня!

Ярослав Сватко: Доброго дня!

СП: Будь-ласка, представтеся та розкажіть кілька слів про себе. І про те, як ви долучилися до руху Майдан.

ЯС: Я називаюся Ярослав Сватко. Якщо сказати трохи про себе, про те, що вас цікавить, про мою роботу на громадській ниві, то треба її починати десь з 1989 року.

Ярослав Сватко про роботу на громадській ниві до відновлення Незалежності

Я тоді працював старшим науковим працівником в Політехнічному інституті у підрозділі, який займався військовими розробками. В тому підрозділі, а він був відокремлений, це називалося ОКБ (особливе конструкторське бюро). Потім інститут ЕЛВІТ — електронної вимірювальної і обчислювальної техніки. І, оскільки він був трохи на відшибі від політехніки, ми жили своїм життям трохи. Якраз тоді я почав створювати там… Не я один звичайно, таких людей було багато. Якби я був один то навряд чи зміг таке створити. Створювати Просвіту, Народний рух за перебудову і таке інше.

Ярослав Сватко

Ярослав Сватко, 2022 рік

Про вибори Львівсьої міської ради 1990-го року

В 1990-му році ми мали вибори. Оскільки у нас був свій осередок Народного руху за перебудову, і, оскільки ми входили в систему політехніки, то через Політехніку ми своїх кандидатів висували до місцевих рад. Я тоді працював в Народному русі за перебудову, був заступником голови виборчого комітету Політехнічного інституту, який займався виборами. Потім голова виборчого комітету тяжко захворів і мені прийшлося всю цю роботу робити самому. І досить успішно, тому що, наприклад, у тій самій міській раді нас опинилося десь так, приблизно, четверта частина депутатів від Політехніки. Це означало те, що наша виборча кампанія, навіть на ті радянські часи, спроектована була вірно. Так я став депутатом Львівської міської ради.

Але я займався тоді не лише виборами до міської ради, я займався і виборами до районних рад (у нас тоді були районні ради у Львові), виборами до обласної ради, на території Львова. Та ще виборами до Верховної Ради по тих округах, що були у Львові.

Про жовто-синій прапор у Львові

Все пройшло ніби досить успішно, і таким чином у нас утворилося міська рада, яка на своїй першій сесії прийняла рішення про підняття над Львовом жовто-синього прапора на постійно. Розробка ухвали було у компетенції комісії, в якій я був головою. Це була комісія національного і духовного відродження, я був її голова, от ми займалися такими речами. Перше, чим ми займалися, це звичайно прапор. Друге, причому хочу підкреслити, це не я займався, у нас були люди які тим займалися, я був координатор тої роботи, по суті, і голова комісії.

Друге питання, яке було дуже важливе для нас тоді, бо від цього залежав суспільний спокій у місті Львові, це передача собору Святого Юра від московської церкви до греко-католицької, яка якраз тоді вийшла з підпілля. Ми вирішили ці питання ще до літа.

Як декомунізовували Львів

Пізніше почалися інші питання. Найважливіше, напевне, те, що ми почали у Львові ще за часів радянського союзу декомунізацію міста. Не в повному обсязі звичайно. Це були такі точкові удари по таких місцях, які були дуже важливі і дуже чутливі. Але ми робили декомунізацію і одночасно робили деколонізацію. Тому що, наприклад, Суворов не був комуністичним діячем, але ми усунули вулицю Суворова ще до проголошення незалежності і ця вулиця стала вулицею Сахарова. От тоді така зміна. Наприклад, так само Ломоносов не був комуністичний діяч, але це був такий маркер колонізації. Ми його усунули і поставили там Кирила і Мефодія. Питання полягало у тому, щоб ставити на ці місця такі фігури, які викликали би якомога менше спротиву на той момент. Спротив був дуже великий. Але ми усунули і інші, вулицю Леніна усунули.

Як демонтували пам’ятник Леніну

Потім, в кінці 1990 року, точніше 14 вересня 1990 року, ми усунули зі Львова пам’ятник Леніну. Ми його усунули абсолютно згідно із законами радянського союзу. Розумієте, проблема була в тому, що у нас була маса різних революціонерів які хотіли, щоб ми робили якісь речі, всупереч законів радянського союзу, але ми ж були орган радянської влади. Просто орган радянської влади, в якому більшість людей думає, що радянська влада це погано. Але ми мусіли діяти згідно із законами радянської влади. Наприклад, коли ми прапор піднімали над містом Львовом, то ми придумали такий термін як національний прапор, якого не було у радянській юридичній термінології. А ми взяли такий термін національний прапор, зробили дефініції на все і розписали коли і як національний прапор використовується. Так само із пам’ятником Леніну.

Пам’ятник Леніну теж був десь на балансі якомусь. На щастя міської ради він не був внесений у перелік пам’яток України тому, що це була копія якось там пам’ятника, який десь стояв на Путіловському заводі, щось таке. То фактично його згідно законів радянського союзу не можна було зробити пам’яткою загального значення, але він був на обліку у комуністичної партії і його треба було усунути. І ми його усунули. Значить, у нас спілка архітекторів прийняла рішення, що цей пам’ятник не вписується в архітектурну композицію площі перед оперним театром. Це ж підтримала спілка художників, а потім ми проголосували, раз така справа, що треба його усунути звідти. А де його поставити ми будемо вирішувати потім. Отака була наша позиція згідно із законами радянського союзу.

Хто має визначити де потім поставити? У нас є комісія де я був головою. Ця комісія має провести переговори із міськкомом партії, визначити місце де він далі має стояти. Ми були готові, що ми ті переговори будемо робити до грецьких календ, як кажуть. Але виявилося, що це питання було актуальне до проголошення незалежності. Як тільки проголосили незалежність ми деякі свої ухвали відкоригували. І виявилося, що його вже не треба нікуди переносити. Але, знову ж таки, хочу вам сказати, що все це ми робили у рамках радянських законів. Чому?

Про ризики діяльності

Тому що в радянської влади була на нас своя атомна зброя. Вони могли, якщо якесь наше рішення не відповідало радянському законодавству, просто розпустити міську раду. Тобто ми не сумнівалися, що в результаті ми виграємо наступні вибори. Прийде, можливо, інший склад, але ми, при цьому, втратимо щонайменше півроку. Нічого не будемо робити. Скажу чесно: не зважаючи на те, що був великий опір з боку представників комуністичного режиму, з боку КГБ (вони тихо підходили до наших людей, погрожували тихенько на вушко, що це може погано скінчитися і таке інше). Врешті у нас один депутат просто, загинув при невияснених обставинах через три тижні після того, як ми підняли прапор.

Про ультра-патріотів

Але нам було набагато важче боротися із своїми ультра-патріотами, які вимагали вже тут і зараз встановити Україну. І на тому закінчити нашу боротьбу, значить, з клятим режимом. Я не приховую, що були такі люди. Найважче було боротися із Степаном Ільковичем Хмарою. Бо він був такий, він був депутат Верховної ради на той момент, але якось наша рада була більш-менш поміркована у цьому відношенні. Тобто ми розуміли ціль, розуміли як ми до тої цілі йдемо. І всі ці от натиски з боку ультрареволюціонерів на нас реально не подіяли. Ми це все зробили потихеньку. Пам’ятник зняли? Зняли. Людям на площі, до речі, коли знімали цей пам’ятник було однаково. Чи ми його розпилюємо на молекули чи ми його просто відвозимо на якійсь склад.

Потім прийшла незалежність і я змінив трошки форму діяльності.

На той момент вулиці у Львові були перейменовані ті, які важливо було перейменувати, і я став редактором “Шляху перемоги”. Це газета, яку засновував Бандера у Мюнхені в 1954 році. Це офіційна газета бандерівської організації. Справа в тому, що я й раніше працював у цьому руслі, і перед проголошенням незалежності у Мюнхені відбувся Великий Збір бандерівської організації. На якому перший раз, після того збору на якому Шухевича обрали Головою Проводу, були присутні делегати з України. У нас від України мало бути три чоловіки, це мав бути наш провідник Зенко Красівський, Петро Дужий, і Богдан Когут. На практиці вийшло що КГБ під якимсь приводом не випустило Красівського, хоча на той момент пропускали вже всіх політв’язнів, хто куди хотів. І тоді поїхало тільки двоє людей.

Але, оскільки загальний порядок Великих Зборів такий, що території дають свої рекомендації щодо того в якому напрямку працювати далі, то й ми з України теж давали свої рекомендації, а я, оскільки на той момент більше займався ЗМІ, був один з ініціаторів створення газети “Ратуша”, і в ту газету сам дописував, зовсім немало речей. І цензура радянська на той момент вже не працювала як така, бо Верховна Рада її фактично скасувала. Це був мій рівень компетенції на місцевому рівні і я давав свої рекомендації на Збір. В тих рекомендаціях було що ОУН повинна мати в Україні свою газету. А далі було так, як при Бандері завжди: твоя ініціатива, ти і виконуй.

Початок відкритої діяльності ОУН в Україні

Через кілька місяців після того збору відбулося проголошення незалежності. І тоді фактично стала можлива, скажемо так, неприхована робота ОУН в Україні. Сюди приїхала Слава Стецько а Провід прийняв рішення, що газету треба з Мюнхена перевезти до Львова, бо до Києва не було як переводити. Не було такого ґрунту де б цю газету розмістити. Хоча всі прекрасно розуміли, що ця газета має бути у Києві. Раз її треба перевезти до Львова, то хто має тим займатися? На мене показали пальцем. Він два рази винен. Тому що він сам запропонував, і крім того є депутат міськради, голова комісії і таке інше. Потрібні були рекомендації, то їх дали Красівський (він ще жив місяць після проголошення Незалежності) і Дужий.

Ярослав Сватко – головний редактор “Шляху перемоги”

Так я став редактором цієї газети. І з 1992 року був редактором по 1996 рік. Фактично я тоді подав у відставку з голови комісії, залишився простим депутатом. Оце, властиво, була моя дуже важлива робота. Я думаю, що вона принесла досить велику користь національній думці як такій, тому що газета дійшла тиражу десь 40 тисяч примірників і це було дуже помітно. Вона була дуже помітна у рамках цілої України. Більше того, ми її розсилали ще й за межі України. Те, що вона йшла у ті старі діаспори на захід, це зрозуміло. Але вона йшла, крім того, на Кубань, Зелений Клин, Новосибірськ, на Урал, і в Москву і в Петербург. І в Москві в українській бібліотеці була підшивка “Шляху перемоги”. Та, яку я пересилав туди постійно. І поки не знищили, коли ліквідовували цю українську бібліотеку.

Ця робота закінчилася тоді, коли у Києві приготували місце для того, щоб була газета. Газета переїхала туди. Я не дуже хотів їхати у Київ, бо я є такий собі львів’янин. Мені добре у Львові. Я лишився у Львові. Постало питання чим займатися. Я заснував видавництво, яке має назву “Галицька видавнича спілка” і існує по сьогоднішній день. Перша проблема, яку ми перед собою ставили, це звичайно видання патріотичної літератури, а потім всякої іншої. Видавництво не може жити тільки одним напрямком. Повинно мати профільний напрямок і всякі інші.

Як писалась книга “Місія Бандери”

У Львові тоді ще жив такий член Проводу Петро Дужий, який був членом Проводу перший раз при Шухевичі. А тепер при Славі Стецько знову був членом Проводу. Він навіть був членом Бюро Проводу. Це вузьке коло з чотирьох осіб, яке вирішувало певні питання, які потрібно було негайно вирішувати, а Провід збирати довго. Він мені досить багато допомагав, коли я був редактором. Я йому свого часу підказав, що треба щось про Бандеру писати. Це знакова фігура. Люди будуть читати. Є попит. В “Шляху перемоги” була така колонка під назвою “Степан Бандера символ нації” з продовженням, де він дописував.

Коли редакція поїхала в Київ, я вирішив, що це можна якось оформити і видати. Видав першу частину бо другої Дужий ще не дописав. Потім він дописав другу частину і я видав другу. І видав після того ще одну книжку, яку Дужий встиг написати, але за життя його ми вже не встигли її видати, і закінчував нормальне упорядкування тої книжки Григорій Дем’ян, народний депутат, відомий історик, педагог. Він зробив це так дуже добре, гарно, про Романа Шухевича. Крім того, видавалися інші речі. І, коли запустилася робота видавничої спілки, я зрозумів, що і я сам можу щось написати. Дужий навчив мене одній дуже важливій справі, що редактор повинен до кожного номера робити редакційну статтю. Про позицію редакції стосовно якихось актуальних речей. Він настільки настирливо мене підштовхував до того, що у мене це ввійшло у звичку і я у кожен номер писав якусь статтю. Тобто писати у мене виходило.

І коли запрацювала видавнича спілка, видавництво почало жити своїм життям, я сів, і на базі своїх старих матеріалів написав таку книжечку “Місія Бандери”, яка 5 разів перевидавалася. Мені не було дуже важко це зробити. Тут морально було важко зробити деякі речі. Бо тоді, коли ми зробили у міській раді газету “Ратуша” і я в неї дописував, то перша річ, з якої я почав писати, це ота колонка з продовженням “Доба і доля Степана Бандери”. Уявіть собі 1990 рік, Радянський Союз а тут виходить отаке от. А цензури немає, щоб оце саме заборонити. Тобто воно виходило, люди брали, читали.

Пропаганда повинна базуватися на невеликих матеріалах

Я понаписував достатньо багато, і коли сів за ті старі матеріали, вийшло, що у мене книжка буде десь сторінок на 250. Я подумав що це трохи забагато. На мою думку, треба було робити праці, які мали ціну двох буханок хліба. Оце буде книжка, яка дійде до людей. Тобто вона повинна бути невелика. Ціна це одна сторона, а друга — кількість написаного. Товсту книжку людина починає читати, потім відкладає, потім забуває і таке інше. Невеличку книжку людина може прочитати на одному подиху і потім ще вернутися.

Тобто, пропаганда як така, повинна базуватися, все ж таки, на невеликих матеріалах. І я вирішив, що формат цієї книжки має бути два видавничі аркуші. Це 64 сторінки звичайного книжкового формату, половинка А4. І я мусив ті свої старі матеріали покоротити, що для кожного автора є тяжко. Як редактору, то було не складно, бо завжди мусив коротити матеріали для газети. У даному випадку я себе покоротив, викинув все зайве. Дві третини викинув, одна лишилася, вийшла книжка. І я її видав.

Як писалась книга про Євгена Коновальця

Ярослав Сватко. Євген Коновалець - творець ОУНПотім я написав ще одну книжку, про Євгена Коновальця. “Євген Коновалець творець ОУН”. Фактично, я її переписував чотири рази після того. Чотири рази вийшла. Переписував її, бо з нею не було так як з Бандерою, що були всі матеріали під руками. Про Бандеру я при кожному виданні намагався щось змінити, але дуже погано йшло. Там все було вичитано. А з Коновальцем я її дуже переробляв. З тими книжками мені вдалося добитися хорошого результату. До першої книжки про Бандеру мені погодився написати передмову Василь Кук. Книжка про Степана Бандеру, де передмову написав головний командир УПА, це важливо.

Це вже говорить, що там, в середині є матеріал, який має якийсь квалітет. До книжки про Коновальця мені погодився написати передмову академік Дашкевич. Це тут у нас, у Львові був такий історик, син полковника армії УНР Романа Дашкевича і Олени Степанівни. Він багато років сидів у різних таборах. Свої дисертації в Радянському Союзі він захищав у Вірменії. Тут, у Львові йому не давали нормально працювати.

Як історик, він у Львові розкрився після проголошення незалежності. Ось він був у нас тут під рукою і погодився мені написати передмову до книжки про Коновальця. Потім я ще написав книжку про шефа бандерівської розвідки Степана Мудрика. Я його знав особисто. Він завжди, коли приїздив до Львова, (він жив у Німеччині), зустрічався зі мною. Ми багато вели розмов про те, про інше. Тобто, я був з ним у контакті. Я орієнтувався, що це за людина, для того щоб написати про нього книжку. Ну от такі речі. Написав ці книжки, коли якраз у той період, коли в Україні відбувалися певні події, які називалися “Рух Україна без Кучми”.

Про сайт Майдан

І з’явився інтернет-сайт Майдан, який став офіційним представником в інтернеті цього руху. Оскільки, на той час інтернет не був настільки поширений. Це було щось таке, коли добре, якщо за тиждень приходило 500 чоловік читати. Тоді з’явилася Українська правда, з’явився Обком. І тут з’явився Майдан. Мені з тих усіх видань Майдан найбільше підходив за своїми поглядами. Хоча, не скажу, що тоді Майдан був такий, як він став років через 7-8. Тоді Майдан був теж досить таким зборищем людей, які були частково анархісти, трохи соціалістів, проти кучми які були теж, і вони були. А тут прийшов я зі своїм Бандерою.

Тобто це була ще й внутрішня боротьба у тому середовищі. Але у нас у Львові тут була хороша команда. Такі найбільш знакові постаті були Ярослав Підстригач, Мар’яна Сварник, Отар Довженко. Зараз вони з Майданом ніби не працюють. Але тоді вони дуже багато внесли цікавих і корисних речей. А я писав на Майдан свої речі, звичайно про Бандеру. Найбільше з того всього спрацювала моя стаття яку я написав відразу після Майдану — 2004, “Чи був Степан Бандера на Майдані?”. Стаття викликала дуже багато дискусій. На Майдані був свій форум і на тому форумі обговорювалося всі ті речі неймовірно довго і гаряче. Це одне.

А потім я написав ще одну статтю. Імпульсом була спроба Ющенка примирити ветеранів червоних і УПА. Написав ще одну статтю про примирення ветеранів, і на якій основі це примирення може бути в межах контексту української держави. Бо, погодьтеся, що якщо якась частина не визнає цієї держави, то не зрозуміло в якому контексті може бути між ними погодження, перемовини.

З’їзди Майдану в Києві

Потім ми проводили кілька з’їздів Майдану в Києві. На з’їзді в 2006 році ми прийшли до висновку що нам потрібно створювати інтернетну розгалужену структуру. Ми стали створювати напрямки Майдану. Ми створили Майдан-Захід. Це були люди, які жили у Львові, наповнювали цей Майдан зі Львова. Ми виріши його трішки розширити, окремо зробити локальну таку річ. Так само в Харкові мав бути Майдан-Схід. В Одесі мав бути Майдан-Південь.

Ну і ми ще запланували Майдан-Донбас, який не встиг нормально зафункціонувати. Це все було запустити тяжко. Не один рік було. Тобто якщо Майдан-Захід відразу почав працювати, то Майдан-Південь, там де були Ямщикова і Дібров, то там не дуже так ішло. Майдан-Схід пішов, але якось так ішов не дуже активно. Тому мабуть, що люди, які в Харкові були, більше були зайняті загальними проблемами Майдану. Але все одно воно пішло, як показала практика, оце наше рішення виявилося дуже вчасним і дуже нормальним, бо це створило базу для Євромайдану.

Фактично ми через інтернет знайшли людей на місцях, які змогли потім вийти в реал і створювати місцеві Євромайдани. Ті місцеві Євромайдани, які в нас були, скажімо у Львові, у Харкові, Одесі вони відсотків на 50 заповнювалися тими людьми, яких ми найшли в інтернеті через Майдан-Південь, Майдан-Схід, Майдан-Захід. Ну, з Майданом-Донецьк теж найшли людину, яка не є остання в кінці кінців в тому нашому русі, це Віталік Овчаренко. Але ми не встигли просто, розумієте. У нас навіть була запланована презентація деяких речей в Донецьку, але нам не вистачило півроку, реально.

Роль сайту Майдан у написанні книг про ОУН

Завдяки Майдану мені вдалося зробити одну важливу річ. Я знав особисто Василя Кука. Кожного разу, коли я приїжджав до Києва, я обов’язково з ним зустрічався. Він був дуже розумна людина, він був дуже знакова фігура, він був командир УПА, який дурив фактично все КГБ. Подивіться ось була польська Армія Крайова, яка була аналогом УПА. І навіть, в якомусь сенсі, була більш просунута, бо вона мала за собою державу попередню. Там були офіцери польської держави, яка була довоєнна. І ця армія по суті капітулювала перед Москвою. Москалі зробили суд над керівниками Армії Крайової, у Москві. А потім їх всіх розстріляли. А УПА ніде не капітулювало, ну де документ про те, що УПА припиняє опір? Ніде такого не було. Фактично, або вони проворонили все це, або Кук їх якось інакше обдурив.

Зараз Кука не має в живих. Розпитувати немає кому і немає як. Але ми бачимо по результатах. Ми бачимо по протоколах, всіх кагебешних, які зараз вилізли на верх, де вони постійно скаржаться на те, що Кук їх обдурив. Розумієте? А начальник КГБ України пише Щербицькому, що взагалі його треба розстріляти. І вони б розстріляли Кука. Але якщо б вони довели цю справу до логічного завершення, а в Радянському Союзі все ж були свої, хоч і специфічні, закони, то при тому, якщо вони розстрілюють Кука, кілька офіцерів, які займалися справою Кука, теж треба розстріляти, а вони виконували свою роботу і зробили навпаки. А оскільки, все це були полковники, а може хтось і до генерала дослужився, то розстрілювати їх на той момент ніяк було. При Берії могли розстріляти а при Брежнєві – ні. Це було таке собі болото. І КГБ своїх розстрілювати не могло.

Як народжувалась книга про Василя Кука

Ну і я на базі своїх контактів з Куком вирішив зробити на Майдані довгограюче інтерв’ю. Прямий ефір воно називалося. І відкрив таке от інтерв’ю з Василем Куком. УПА у запитаннях і відповідях. Люди ставили питання, Кук пізніше давав відповіді. Ми його вели цілий рік. Після того я, коли назбиралося достатньо матеріалу, взяв, зібрав все це докупи і, оскільки мав видавництво під руками, вирішив оформити в книжку.

УПА в запитаннях і відповідях головного командираКрім того, вважайте, що інтернет тоді був не настільки важливим як зараз. Тобто, він вже був важливий. Якщо говорити про революцію 2004 року, то багато речей нами були виграні завдяки інтернету. Тому що просто влада це недооцінювала і не розуміла, а ми користалися інтернетом як засобом зв’язку і засобом пропаганди, нехай і на вузькому рівні. Але далі я прочитав і розказав всім своїм сусідам, роздрукував, розклеїв і таке інше. Тут треба було видавати книжку і я перечитав то все. Звичайно, люди запитання ставили кому як до голови прийшло. А я мусів це впорядкувати щоб було у якомусь хронологічному порядку, наприклад. Книжка має мати свою логіку. І я зробив з цього книжку “УПА у запитаннях і відповідях Головного Командира”.

Василь Кук до своєї смерті встиг побачити макет. Він навіть встиг побачити пропозиції до макету обкладинки. Він помер, а ми видали книжку через три тижні по його смерті. Книжка мала дуже хороший успіх. Я її перевидав чотири рази. Останній раз мені її поміг видати Ігор Калинець незадовго до оцього загострення війни. Закривався фонд спорудження пам’ятника Бандері, в нього лишалися гроші. Він сказав: “Давай зробимо щось корисне, давай видамо книжку Кука”. Він дав гроші на цю книжку, а потім ми пороздавали у військові училища і ліцеї. Тобто воно пішло у дуже потрібні руки. Книжка вдалась. Це було видно. За неї питали.

Як писалась книга “Нахтігаль у запитання і відповідях”

Я вирішив, що треба робити щось далі в тому дусі. У мене був знайомий, який жив у Детройті, він був останній живий офіцер леґіону “Нахтіґаль”. Завдяки роботі в “Шляху Перемоги” я знав більшість людей з визвольного руху особисто. Розумієте, редактор “Шляху перемоги” – це щось таке, як редактор “Правди” у Радянському Союзі. В мене через редакцію, тих ветеранів проходило стільки, що у мене в голові енциклопедія УПА відклалася. Я знав всіх важливих ветеранів УПА, вони всі були у мене в редакції. Через це я знав масу речей. А з діаспори, тих всіх діаспорних діячів, теж у мене проходило дуже багато, і кожному треба було поговорити з редактором “Шляху перемоги” про щось. І я, знову ж таки, відкладав собі масу знань про ту нашу діаспору, принаймні того бандерівського напрямку, я знав багато. І я знав останнього офіцера легіону “Нахтігаль”.

Розумієте, люди добре не знають що то таке. Бо москалі пишуть дивізія СС “Нахтігаль” і т. д. А треба щось таке подати про “Нахтігаль”, оскільки вони вже самого “Нахтігаля” розрекламували, то це повинно було добре йти. На їхній навіть рекламі. І я зробив, відкрив на Майдані таку річ, як оце багатоденне інтерв’ю з останнім офіцером “Нахтігалю” Мирославом Кальбою. Нам знадобилося менше часу на той раз щоб назбирати матеріалів на книжку. Бо я вже прицілювався що далі має бути книжка. І десь за чотири місяці у нас назбиралося на книжку “Нахтігаль у запитання і відповідях”. Нормально пішло.

Присяга Нахтігаля

Я, звичайно, пильнував щоб там були концептуальні речі. Присяга, наприклад, “Нахтігаля”. Присяга була зроблена не німцям, а ОУН і особисто Степанові Бандері. От дивізія присягала великому рейху і фюреру Адольфу Гітлеру. І ті люди, які воюють і які в армії розуміють що таке військова присяга і вони розуміють, що дивізія хоч була з українців, але не була українська військова частина, бо вона присягала іншій державі. А “Нахтігаль” не присягав німецькій державі. Я пильнував щоб усі ці речі там були. І Кальба дуже докладно розповів як це було. І, навіть, матеріалів додав зі спогадів Лебедя, як це виглядало. Вийшла книжка про “Нахтігаль”. Теж був нормальний успіх.

Про дивізію Галичина

Дивізія Галичина в запитаннях і відповідяхПісля того я вирішив: давайте зробимо про дивізію, раз вона в усіх на устах. І я на цей час зробив це знову ж в тому ж прямому ефірі Майдану через відповіді двох дивізійників з Америки і один дивізійник, який у нас тут живе у Львівській області в Миколаєві на Дністрі Леонід Муха. Він ще досі живий. Ті два в Америці вже померли. Вийшла знову зовсім не погана книжка. Дивізійники з Америки накидали мені купу фотографій які вони мали, бо альбом робили, тобто вона вийшла ще й прекрасно ілюстрована. Оці книжки “УПА”, “Нахтігаль”, “Дивізія Галичина” я робив майже в такому самому форматі як “Місія Бандери”, але трошки більшому.

Продовження інтерв’ю незабаром читайте на нашому сайті.

Сергій Петров

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО “Львівський медіафорум”, Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

історик, аналітик Інформаційного Центру "Майдан Моніторинг" (сайт "Майдан"), громадський активіст, редактор української Вікіпедії

Хочете нас підтримати?

donate Допомогти Інформаційному центру Майдан Моніторинг ви можете перерахунком грошей на PayPal Голови Правління нашої Організації nataliyazubar@maidanua.org або на рахунок Організації, тут детально написано як https://maidan.org.ua/supportmmic/.