Війна не привід не пити каву… Про це та про інші моменти перших днів після 24 лютого і не лише Сергій Петров спілкувався із Зоєю Красовською.
Сергій Петров: Привіт! Представся, будь-ласка, розкажи трохи про себе. Чим ти займалася до Євромайдану, як долучилася до “Майдан Моніторингу” і що тебе спонукало до цього?
Зоя Красовська: Мене звати Зоя Красовська, я аналітикиня Львівського медіафоруму. До того я працювала журналісткою, регіональною представницею медійних організацій. У мене так склалося, що моя професійна робота була пов’язана з чимось середнім між журналістикою та активізмом. І власне з Майдан Моніторингом ми познайомилися саме тоді коли організація, з якою я працювала у Дніпрі займалася визволенням активістів організації Тризуб, які у Запоріжжі спиляли голову пам’ятнику Сталіну. Не буду розповідати всю хронологію подій, але їх безпідставно звинуватили в тероризмі, потім перекваліфікували статтю і ми надавали юридичний та інформаційний захист. І почали бачити, що Майдан Моніторинг дуже активно підхоплював наші прес-релізи, ми розуміли, що вони розуміють нас, і їм не потрібно додатково пояснювати, що представники Тризуба, не нацисти, і що таке український націоналізм. А потім Наталка [Зубар] вийшла до мене з пропозицією, надати мені доступ до сайту. І так я поступово почала долучатися до активностей, якими займається Майдан Моніторинг. Це був 2011 рік.
СП: З 2011-го до 2013-го року ти долучалася саме по таким от проблемам, захисту журналістів?
ЗК: Ні, це стосувалося переважно захисту активістів, чи якась інформація цікава: акції патріотичні, що відбувалися у Дніпрі. Ми обмінювалися інформацією з сайтом. Відбувалась протидія кнопкодавству, до речі Майдан Моніторинг, були перші, хто це продавлював. Я дуже добре це пам’ятаю. Я сприяла тим, що поширювала інформацію. В принципі, цікавилася, що це за ідея, і чому це важливо. І просто, як активістка, ще не як членкиня організації. Додавалася до того, щоб поширювати цю інформацію. Тому що я вважала це дуже важливим.
СП: Як ти брала участь у подіях Євромайдану? У їх висвітленні? І чим ти займалася після Євромайдану і до 24 лютого 2022 року?
ЗК: Під час Євромайдану я перебувала у Дніпрі, кілька разів епізодично їздила до Києва, але не була учасницею київських подій. У Дніпрі моя робота полягала у висвітленні того, що відбувалося, були стріми, записували просто відео, намагалися поширювати інформацію, про акції, які відбуваються у рамках Дніпровського Євромайдану. Пам’ятаю, що відбувався у Харкові Перший форум Євромайданів. Ми представляли делегацію Дніпра на форумі. Моя робота тоді полягала у тому, що я фіксувала, що відбувається. Пам’ятаю один з нападів тітушок. Вже не пригадую, де саме це відбувалося. Але те, що ми фільмували, публікували короткі відео про те, як живе Харків під час Євромайдану. Потім моя робота більше перейшла у русло медіаекспертизи. Я працювала як регіональна представниця з Інститутом масової інформації, Детектором медіа. Ми робили аналітику медіаландшафту редакцій Дніпропетровської області, а вже потім аналітику загалом по ситуації з регіональними медіа. Так поступово, після переїзду до Львова, почала долучатися до Школи журналістики [УКУ] і Львівського медіафоруму як події. До речі, вперше на медіафорум я приїхала як журналістка із Дніпра. Мене запросив один із засновників Львівського медіафоруму.
З того часу ми товаришуємо [з організацією]. Поступово дружба переросла у те, що я почала долучатися до роботи в організації, десь проєктно до досліджень, просто приходила попрацювати, зробити якусь свою роботу в офіс, і поступово ангажувалася до цієї організації. До 24 лютого я працювала у кількох організаціях. Я викладала в університеті, робила моніторинги щоденних теленовин для Детектора медіа. Очевидно, що з 24 лютого ця робота перестала бути актуальною, тому я перестала співпрацювати з Детектором медіа і залишилася повноцінно працювати у команді Львівського медіафоруму.
Ми протягом грудня-січня активно проговорювали план дій
Зокрема, ми протягом грудня-січня активно проговорювали план дій з цією організацією. Ми розуміли, що вторгнення буде. Ми не знали точно, в якій формі це буде відбуватися, але намагалися максимально підготуватися до цього. 24 лютого о 9 годині ми всі зібралися в офісі, всі хто були у Львові і не планували покидати Львів, щоб розпланувати план дій і фактично переформатували роботу. До того ми готувалися до щорічної події, до форуму який мав відбутися у травні. Ми переналаштували роботу всього офісу на цілодобовий режим, щоб допомагати журналістам усім, чим зможемо. Допомагати у рамках нашої програми невідкладної підтримки.
СП: Ти згадала, що ви готувалися. Скажи, будь ласка, ти вже розуміла, що буде війна? Ти розуміла, що щось насувається? Взагалі, як відбувалася ця підготовка? Чи це почалося в січні чи почалося раніше, розкажи про це, будь-ласка, детальніше.
ЗК: Ця підготовка відбувалася. Тобто ми просто пропрацьовували плани, які сценарії можливі. Ми проговорювали з колегами, хто який бачить для себе сценарій особисто. Який сценарій може бути для організації. Дуже важливою частиною, якою займалися наші керівники і менеджери організації, полягала в тому, щоб перенаправити всі ресурси, які надають донори, на ті чи інші проєкти, щоб миттєво допомагати журналістам в усьому, що їм потрібно: евакуація, обладнання, медикаменти, і все таке інше. Тобто ми пропрацьовували план, намагалися зрозуміти які можливі сценарії, що необхідно робити, як піклуватися про цифрову безпеку, або як взагалі налагодити зв’язок, якщо його зовсім не буде. Тобто ми практично щотижня на великих нарадах проговорювали якісь пункти з цього сценарію і просили команду потестувати той чи інший застосунок, який може працювати без зв’язку, або пройтися по списку що має бути у тривожній валізці.
Скажу те, що стосується особистої підготовки кожної людини, це було відповідальністю кожної людини. Задача організації була повідомляти, про такі важливі речі як мінімально запастися продуктами, готівкою, роздрукувати документи. Моя персональна підготовка була мінімальна. Тому, що я до кінця не вірила, що сценарій буде наскільки масштабний. Я розуміла, що загострення будуть на півночі і сході, але, що таке авіаудари, як це працює, як працюють ракети дальньої дистанції, я не знала. І не сильно докладалася до того, щоб дізнатися наскільки швидко ця ракета може прилетіти до Львова. Тому частково була не дуже готова, але, принаймні, мінімальні запаси продуктів, коли все виносили з супермакетів, у мене були. У мене було достатньо готівки, і, найголовніше, у мене була команда, на яку я могла покластися, з якою ми мали спільний план. Ми могли обговорити ті моменти, в яких ми не знали як діяти, і прийняти адекватне рішення.
СП: 24 лютого і перший — другий тижні, які були найбільш складними. Як ти особисто зустріла ранок? Ти казала, що о 9 годині ви зібралися, якими були ці перші дні і тижні?
ЗК: Я прокинулася 24 лютого о 7 ранку. Дістала ноутбук, почала робити свою планову роботу і раптом зрозуміла, що на телефоні занадто багато сповіщень. Я не заходила у новини, соцмережі, тому що мені треба було сфокусуватися на роботі. І ще така специфіка, що мій телефон стояв на режимі сну, тобто мені до 7 ранку не могли додзвонитися. Але я бачу сповіщення і бачу щось неладне. Заходжу у наш робочий чат і розумію, що все почалося. Відкриваю карту і розумію, що навіть у Львівській області були десь вибухи. Щоб таке відбувалося у перший день у Львівській області я не розраховувала.
Але окей, що ми можемо зробити? Перше це помити голову, наварити гречки на всю команду. В мене були якісь там овочі заморожені. Я поки збиралася, що мені потрібно покласти у валізку (рюкзак), тому що я не знала коли я наступного разу приїду додому. Тому все необхідне потрібно було спакувати. В принципі у мене все було готове, єдине, що воно не було складене у наплічник. Поскладала документи, аптечку, якісь продукти, умовний сухпайок, воду, теплі речі, спальник. І в момент перед виходом я така думаю: стоп але війна не привід не пити каву зранку! Їсти не хотілося через стрес. Але каву я ж мушу зробити! Я виходжу з дому десь в районі о 8:30, щоб бути о 9-й в офісі і йду. У мене теліпається спальник на рюкзаку, шапка, і я йду з кавою. Лунає сирена і я не розумію взагалі, як реагувати на цю сирену. Це була сирена оповіщення. Це не була тривога, що всім в укриття. Це була перевірка оповіщення. Сирена звучала досить довго. Я йду з чашкою кави. Приходжу в офіс і ми починаємо обговорювати наш план дій.
Далі це була цілодобова робота, яку якось дуже складно відтворити.
Тому що ми намагалися відразу аналізувати, що зараз найнеобхідніше робити. Так ми організовуємо шелтер, нам необхідно терміново в шелтер перевезти матраци, щоб була належна кількість спальних місць . Нам треба організувати роботу гарячої лінії, щоб телефон завжди був у доступі. Нам треба написати повідомлення, що ми працюємо у такому режимі. Нам треба розподілити, хто за чим їде.
І потім вже, коли почали приїжджати люди, крім тих журналістів, яких до того знали чи не знали, також треба було піклуватися і про своїх рідних, про друзів, які теж намагалися виїхати з небезпечних регіонів. Це такий режим нонстоп: тобі пишуть якісь знайомі із закордону, які пропонують якусь допомогу, намагаєшся все це зменеджерити. Було таке жоглювання маленькими задачами, в режимі 24/7. Перші два тижні точно. Один тиждень в мене був такий, що я ночувала протягом цього тижня в трьох чи чотирьох різних місцях, в той час коли у моїй квартирі жили друзі з Харкова.
СП: Загальне питання. Як змінилося твоє життя після 24 лютого? Воно змінилося в усіх, це зрозуміло, але наскільки радикально і в чому якась новизна життя в умовах воєнного стану, в умовах постійної загрози ракетних ударів?
ЗК: Моє життя фізично змінилося мінімально. Проте в свідомості відбулися дві ключові зміни. Перша це така спроба відсіювати все зайве, тобто якщо раніше з цим були проблеми, навіщо від цього відмовлятися, можливо, десь воно знадобиться, то зараз, якщо це не приорітет, то просто йде на колись. Тобто я фокусуюся на тих задачах, які я вважаю важливими на зараз. Обираю ту роботу, яку вважаю максимально ефективною на зараз. Для мене стали набагато важливіші моменти спілкування з людьми, тобто я, як аналітик, працюю з інформацією і потрібно ізолюватися від людей, зануритися у процес максимально, але коли мене відволікають розмовами чи приїздять мої друзі, знайомі, родичі чи інші люди, які мені важливі, хочуть поспілкуватися, я іду і спілкуюся. Це здається чимось банальним, але до 24 лютого у мене це правило не працювало. На першому місці була робота, зараз на першому місці люди.
СП: Що для тебе є безпека?
ЗК: Це готовність до будь-якого сценарію. Це готовність діяти, розуміння обставин і загроз які існують.
Чи можливо жити безпечно в Україні зараз і коли, за яких умов життя в Україні, може бути безпечним з мінімальними ризиками для тебе, твоїх колег, твоїх рідних, друзів?
Вся територія України умовно безпечна чи небезпечна. Є регіони більш, є регіони менш небезпечні. Вся територія України перебуває під постійною небезпекою. Ми ніколи не знаємо, коли щось в якийсь момент може прилетіти і куди саме. Тому що інколи логіки в цьому немає. І цивільні об’єкти, які навіть не є місцями масового скупчення, теж підпадають під ці обстріли. Тому почуватися у повній безпеці, поки триває, по-перше, активна фаза війни, нереально. Наступний етап це відновлення території України, і виведення всіх агресорів різних країн за межі території України. Тобто відновлення повного контролю над нашими кордонами.
Друге це демілітаризація нашого сусіда. Коли ми будемо розуміти, що Росія і Білорусь не становлять військової загрози для нас. По третє, це дуже тривалий процес, коли росія у такому вигляді, як вона зараз існує, перестане існувати як держава, і трансформується у якесь інше утворення, яке буде жити більш адаптовано до законів цивілізованого світу. Але й тоді у нас будуть якісь внутрішні проблеми, типу розборки між локальними кланами, політичними групами, тому все одно життя не буде достатньо безпечним. Для мене безпека — це розуміння загроз і можливість на них зреагувати.
СП: Що для тебе є особисто ця війна?
ЗК: Це боротьба за наше право на самовизначення, за нашу свободу. Демонстрація всьому світу, що немає компромісів коли йдеться про право на вільний вибір.
Зоя Красовська — працюю аналітикинею в ГО «Львівський медіафорум». До того працювала журналісткою у Запоріжжі, Дніпрі та Львові, співпрцювала з низкою громадських та медіаекспертних організацій («Чесно», Інститут масової інформації, Детектор медіа, проєкт «Київський діалог»), викладала журналістику в Школі журналістики УКУ у Львові та Університеті Короля Данила в Івано-Франківську.
Сергій Петров
