Український рух на Донеччині

Світлій пам’яті Сашка Добровольського присвячується. Завдяки кропіткій роботі Олександра ми можемо говорити про потужний український рух на Донеччині у 20 столітті.

Український рух на Донеччині

Листівка Крайової команди УНСО, 1993 рік. Автор листівки Сашко Добровольській. Із архіву Сашка Добровольського

Ця листівка з’явилась 1993 року. Її автор, керівник крайового проводу УНСО на Донеччині Сашко Добровольський. За цю листівку на Донеччині було заведено першу кримінальну справу «за розпалювання міжнаціональної ворожнечі» за часів незалежності України.

Хто ж такий Олександр Добровольський?

Навесні 1990 року юний студент 2 курсу історичного факультету тоді ще Донецького Державного університету Сашко Добровольський написав курсову роботу «Українська повстанська армія (короткий нарис – розвідка)». Робота, яку йому заборонили захищати, і через яку студент змушений був полишити навчання в університеті. Ініціатором виключення Сашка з університету був професор Нікольський Володимир Миколайович. Той самий, який вже у нові часи видав книжку «Підпілля ОУН на Донеччині» (2001 р.), а з 2014 року прислуговує у Донецьку окупантам.
1992 року Олександр Добровольський став одним із фундаторів УНСО на Донеччині та очолював крайовий провід УНСО на Донеччині, 1996 року притягався до відповідальності за діяльність в організації «Тризуб».

З 1998 року Олександр працював у архівах Донецької області, досліджував український рух на Донеччині починаючи з 1917 року.

Саме завдяки Сашковій цілеспрямованості та заповзятості ці документи збережені та оприлюднені. Тільки завдяки Сашковій кропіткій роботі ми можемо говорити про потужний український рух на Донеччині у 20 столітті.

ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ

Український рух на Донеччині має давні корені. На цих землях проживали праукраїнці, про що свідчать топоніми. Гідроніми Лугань, Тор (Торець), Бахмут (в давнину Багмут) мають слов’янське походження. Багмут – прадавня назва північно-західного вітру, на заході Дніпропетровської області це доволі розповсюджене прізвище. Назва гори Карачун, слов’янське дохристиянське божество (або дух), також назва обрядового хліба, який випікали лише на Різдво. Ця традиція зберіглась в деяких районах Карпат. Принаймні зустрічався з людьми, які чули таку назву обрядового хліба.

В пізніші часи на теренах сучасної Донеччини селились козаки. Водний шлях до Азовського моря пролягав по річках Сіверський Донець – Торець – Кальміюс. Причому із Торця у Кальміюс та навпаки свої чайки козаки перекочували на колодах.

Про це до 2014 року залишались свідчення в Донецькому обласному архіві. Ці події також відображені на гербі міста Ясинувата (місто Ясинувата з 2014 року окуповане московією).

Сучасний герб м.Ясинувата

Місто Ясинувата розташоване на височині, водорозділі між Торцем та Кальміюсом, іншого шляху ніж волочити чайки на колодах у козаків не було. У 17 столітті у витока Торця (сучасна назва Кривий Торець) козаки заснували заставу, і назвали поселення Ясенівка (сучасна Ясинівка, є частиною міста Макіївка, з 2014 року окуповане московією).

Сучасний Луганськ починався з Кам’яного Броду – запорозького поселення біля броду з кам’яним дном через річку Лугань. То є найстарший район Луганська – Кам’янобродський, місцеві його просто звуть Камброд.

У другій половині 18 століття почалась перша деукраїнізація сходу сучасної України. В приазов’я за часів Катарини ІІ масово переселяли греків та татар, між Лисичанськом та Луганськом заселили сербів (Слов’яносербський район Луганської області). Заохочувалось переселення московитів для роботи на рудниках Донбасу (Донбас не є географічною назвою, це Донецький кам’яновугільний басейн – назва суто геологічна).

УКРАЇНІЗАЦІЯ У 20-ТІ РОКИ

Але повернемось до 20 століття. Під час національної революції та перших визвольних змагань проявились такі видатні постаті коренями з території сучасної Донеччини як Володимир Сосюра та брати Шаповали. Відомий поет Володимир Сосюра із Третьої Роти будучи юним воював у війську Симона Петлюри, про що згадував у автобіографічному творі «Третя Рота».

Брати Шаповали народились у Сріблянці (сучасний Бахмутський район). Старший із Шаповалів, Микита був визначним політичним діячем часів Української Народньої республіки. Голова Всеукраїнської Лісової Спілки, член Центральної і Малої Рад (1917 — 18), міністр пошт і телеграфу в уряді В. Винниченка (після 3 Універсалу), співавтор 4 Універсалу, комісар Київського повіту, генеральний секретар, згодом голова Українського національного союзу (14. 11. 1918 — січень 1919), співорганізатор протигетьманськогоовстання (1918), міністр земельних справ в уряді В. Чехівського за Директорії (грудень 1918 — лютий 1919). Микола – генерал-хорунжий в Армії УНР. Молодший брат, Артем – полковник Армії УНР, загинув у боях із більшовиками на Вінничині.

Володимир Сікевич

Про бойові дії на сході генерал-хорунжий Армії УНР Володимир Сікевич у своїх споминах писав, що найзапекліші бої проти більшовиків відбувались біля Барвінкова. Як тільки червоні були розгромлені, то більшовики із Слов’янська та Краматорська швидко накивали п’ятами. Армія УНР до цих населених пунктів увійшла без бою. На сході України відбувся бум української національної свідомості. Розвивалось українське культурне життя. Діяли українські театральні, музичні, поетичні гуртки. Проводились курси української мови.

Український рух на Донеччині

Оголошення, 1918 рік. Із архіву Сашка Добровольського

Український рух на Донеччині

Оголошення, 1918 рік. Із архіву Сашка Добровольського

УАПЦ як провідник українства

До 1923 року на Донеччині створювались «Просвіти», з’явились громади Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), які розвивали українське життя. Після 1923 року влада почала закривати «Просвіти». Кількісь приходів УАПЦ у 1929-30 роках оцінюється в близько три десятки.

Український рух на Донеччині

Полікарп Марапулець, староста громади УАПЦ м. Слов’янськ. Із архіву Сашка Добровольського

Найпотужнішим серед осередків УАПЦ вважався осередок ум. Слов’янськ, керівниками були Марко Ботвін та Полікарп Марапулець. Вони пережили закритя церкви у 1930 році, терор 30-х років, відновили прихід Української Автокефальної Православної Церкви в Слов’янську у 1941 році і були розстріляні німецькою СД влітку 1943 року.

З 1923 року почалась «офіційна», державна українізація сходу України. Нарком освіти Микола Скрипник (ще один уродженець сучасної Донеччини) планував направити на схід 5 тисяч вчителів із Західної України, але отримав заборону від центральної влади. За ініціативи Скрипника було підготовлено та прийнято перший український правопис («скрипниківка»), в якому підкреслювались особливості української мови.

З початку тридцятих років почались репресії проти всього українського.

З початку тридцятих років почались репресії проти всього українського. І це не оминуло й Донеччину. Масово закриваються церкви, культурні заклади переводять на російську мову.
Із досягнень українізації можна виділити розподіл шкіл за мовою навчання. На Донеччині (до 1938 року до складу Донецької входила й теперішня Луганська область)станом на 01.10.1933 рік було 2355 шкіл. З них:

  • українських – 1542;
  • російських – 252;
  • україно-російських – 252;
  • україно-німецьких – 14;
  • російсько-національних –37;
  • німецьких – 106;
  • з навчанням мовами національних меншин – 36.

Було організовано мережу українських газет (загальна кількість не підрахована).

Український рух на Донеччині

Розподіл шкіл за мовою навчання на 01.10.1933. Із архіву Сашка Добровольського

Український рух на Донеччині

Розподіл шкіл за мовою навчання на 01.10.1933. Із архіву Сашка Добровольського

БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ТЕРОР

Наступна деукраїнізація співпала з розквітом більшовицького терору 30-х років. В ті роки була справжня істерія з пошуком «ворогів народу». Сьогодні могли за твоїм доносом заарештувати твого колегу, а завтра за таким же доносом, або за показаннями колеги, ти міг опинитися «ворогом народу». На пошук «контрреволюційного елементу» накладалось національне питання. Оголошувались «українськими буржуазними націоналістами» та заарештовувались діячі мистецтв, письменники, вчені, інженери, викладачі. В Харкові знищено театр «Березіль». Не оминула лиха година й Донеччину., З 1933 року послідовно ліквідувались наслідки українізації. Постановою від 15.08.1938 року ліквідовано школи національних меншин (152), абсолютна більшість з них стали російськими. Часописи індустріальних міст були переведені на російську мову. Репресували колишніх активістів «Просвіти», викладачів, керівників УАПЦ, а їхні осередки ліквідовували.

Український рух на Донеччині

Рутченкове поле, м.Донецьк,1990 рік. Із архіву Сашка Добровольського

Тільки у Донецьку (в той час Сталіно) з 1933 по 1941 рік було знищено не менше п’ятдесяти тисяч «ворогів народу», якіх було закопано на Рутченковому Полі (біля сучасного мікрорайону Текстильник), а в Донецьку були й інші такі місця. Розстріли проводились і в інших містах Маріюполі, Горлівці, Слов’янську тощо.

ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ситуація змінилась, коли на зміну більшовикам область окупували німці. До влади в управах прийшли українці, які часто мали націоналістичні погляди й почали нову українізацію області.
Було створено 14 газет, з них 8 друкувалися українською; близько 40 театрів, які мали повністю або більшою мірою український репертуар. У Волновахському, Ольгинському, Костянтинівському, Горлівському та Маріюпольському районах російська мова в установах була заборонена. Авдіївка, Маріюполь, Горлівка, Краматорськ, Слов’янськ видавали підручники для шкіл українською мовою, а також іншу українську літературу.

Широка мережа «Просвіти» в області була запобіжником від русифікації шкіл. В Маріюполі бандерівці навіть встигли провести літературний конкурс. За рік (1941-42) було фактично поновлено всі досягнення українізації періоду М. Скрипника.

В чому феномен такого підйому українського життя на Донеччині за часів німецької окупації?

Після поразки у першим національних визвольних змаганнях багато вояків Армії УНР або залишились в Україні, або повернулись у першій половині 20-х років. Вони не могли проживати в тодішній столиці Харкові або у Києві чи інших великих містах. Через це вони обирали Донеччину. Другий чинник – під час індустріалізації потрібні були фахівці: викладачі, інженери; і влада не дуже додивлялась до минулого фахівців. Третій чинник – на Донеччині, куди на будови народного господарства прибували сотні тисяч робітників та інженерів, легше було «загубитися», зникнути з-під надзору ВЧК-НКВД, зробити нові документи. Так багато петлюрівців опинились у містах Донеччини. Серед них були викладачі інституту, інженери, які працювали на великих підприємствах у Маріюполі, Костянтинівці, Краматорську, Горлівці, інших містах.

Репресії зачепили не всіх, а хтось з них зміг вижити та повернувся або переїхав на Донеччину. Як приклад можна навести життєпис письменника Василя Гайворонського, члена літературного об’єднання «Забой» та Всеукраїнської асоціації пролетарських письменників. Василя Гайворонського було заарештовано 1933 року, і хоча невдовзі його випустили, він до 1941 року переховувався від НКВД, часто міняв місця проживання та роботи. Під час німецької окупації брав активну участь в українському житті Донеччини, 1943 року виїхав до Львова, а потім емігрував до Сполучених Штатів Америки.

Провідну роль в українізації Донеччини за часів німецької окупації відігравали українськи націоналісти.

В 1941 році до Донеччини майже одночасно зайшли похідні групи ОУН бандерівців на чолі з Болгарським Булавським та мельниківців, Яких очолював Орест Зибачинський. Вони створили місцеві проводи ОУН. На початку 1942 року німці їх вислали з Донеччини.

З появою нової похідної групи ОУН(б) на чолі з Євгеном Стахівим влітку 1942 року почалось масове утворення місцевих проводів ОУН(б). Так було утворено Краматорський окружний Провід ОУН(б), який охоплював Краматорський, Слов’янський, Андріївський райони. Євген Стахів став очільником Донецького обласного Проводу ОУН(б). Найчастіше знаходився у Маріюполі та Краматорську. У своїх спогадах Євген Стахів з особою теплотою згадував оунівку, зв’язкову Серафиму Кутьєву, власницю явочної квартири у Краматорську, де часто зустрічався з керівником Краматорського окружного Проводу Данилом Гилякою.

Серафима Кутьєва

Серафима Кутьєва, етнічна росіянка походженням із Тверської області, у 20-х роках опинилась на території України, з 1935 року мешкала в Краматорську вільно спілкувалась українською мовою, вперше була заарештована гестапо, але невдовзі була випущена.. Після «звільнення» Донеччини більшовиками була заарештована, завербована НКВД. Але довгий час водила за ніс НКВД, не здала жодного керівника ОУН, з-під надзору чекістів змогла виїхати до Молдавії, де її потім знайшли та заарештували. Суд над Кутьєвою відбувався у місті Дубосари.

Данило Гиляка

Данило Гиляка, до війни працював на Старокраматорському машинобудівному заводі, народився поблизу Нової Каховки Херсонської області. Його батьки були розкуркулені 1930 року і вислані до Красноярського краю. Влітку 1942 р. організував Краматорську «Просвіту» з філіалом в Сергіївці. Був керівником Краматорського окружного проводу ОУН(б). Допоміг організувати мережу підпілля в Слов’янську. НКВД мало дані, що за допомогою Гиляки оунівська мережа була поширена і на Андріївський район. Арештований і засуджений не був. За агентурними даними працював на заводі в Дніпропетровську. Подальша доля невідома.

Євген Стахів

Сам же Євген Стахів народився 1918 року в місті Перемишль (Пшемишль, Польща), 1943 року виїхав до Західної України. Після Другої світової війни опинився в еміграції.

Встановлення Золотого Тризуба, м.Краматорськ, 28 жовтня, 1942 рік. Фото із інтернету

Золотий Тризуб в Краматорську

Саме в Краматорську на першу річницю звільнення міста від більшовицької окупації за ініціативи очільника міського проводу ОУН(б) Якова Майченка (позивні «Остап, «В’ячеслав») та секретаря місцевої «Просвіти» Федіра Руденка українська громада міста на місці скинутого Лєніна встановила Золотий Тризуб.

У невеликому на той час місті (статус міста Краматорськ отримав 1932 року) 1942 року організація українських націоналістів мала у своєму складі близько 150 осіб. Під час німецької окупації працювало 22 українські школи, видавалась українська газета, друкувались українські книжки. Так, для першокласників було видано «Буквар», для учнів 2-4 класів видавались «Читанки», наклади складали не менше 2 тисяч примірників. Ось як описував підготовку до навчального року Петро Ковалевський у «Краматорській газеті» від числа 11 жовтня 1942 року: «Зараз у Краматорському районі працює 14 сільських і 8 міських початкових шкіл, а в них добуває освіту 3705 дітей віком від 7 до 11 років.

Не дивлячись на те, що керівництва збоку центральних освітніх установ країни й до цього часу не мають, всі школи мають учбовий план і програми, за якими й викладаються в них українська й німецька мови, арифметика, каліграфія, рукоділля, гімнастика й співи. З підручників школярі мають на руках тільки читанки, які заздалегідь були складені міськими вчителями і які в своєму змісті уже позбавлені матеріалу комуністичного напрямку. … з 1-го жовтня й класні заняття в одній чоловічій і в одній жіночій середній школі. На останніх учбових закладах при нових шкільних умовах зібралося 370 юнаків і дівчат з метою продовжити свою освіту й ґрунтовно підготуватися для вступу в вищу школу. Для них розроблена методична документація й запрошені досвідчені вчителі.»

ОУНівське підпілля Краматорська

ОУНівське підпілля Краматорська максимально інфільтрувало своїх агентів до окупаційних органів управління містом: до міської Управи та поліції, проводячи підривну роботу проти німців та більшовицьких партизанів.

Треба відзначити, що на відміну від деяких інших регіонів, на Донеччині більшість ОУНівців було саме бандерівцями, причому більше 50% націоналістів були місцевими мешканцями, вихідцями із Західної України не більше 10%. Організації ОУН(ь) діяли більше ніж в половині з 35 тодішніх районів області. Для прикладу в Слов’янській організації ОУН(б) було 300 осіб, Краматорській (на той час ще невелике місто, яке отримало статус міста лише 1932 року) – 150 осіб. Масовими були організації в інших містах і районах.

З поверненням більшовиків на Донеччину націоналістичне підпілля було приречене.

Але знайомлячись із матеріалами з архіву Сашка Добровольського, розумієш, що з поверненням більшовиків на Донеччину націоналістичне підпілля було приречене. Причому не тільки члени ОУН, але й члени «Просвіти», які не були націоналістами.

Далі просто процитую Сашка Добровольського з його праці «Від УНР до ОУН: український рух на Донеччині 1917-1959 років: Т. ІІ.»

«Відходячи, чекісти залишили 667 осіб агентури: від диверсантів до агентів. Вони зайняли різного роду посади в адміністрації фашистів, редакторами газет, керівниками заводів тощо…»

Але це окрема тема, яку варто розглядати більш детальніше.

ОСТАННІЙ КЕРІВНИК ОБЛАСНОГО ПРОВОДУ ОУН(Б)

Цього року виповнилося 100 років від дня народження останнього керівника Донецького обласного проводу ОУН(б) Івана Ковалевського. Все що ми знаємо про нього знаходиться в одній карній справі.

Український рух на Донеччині

Із карної справи Івана Ковалевського, останнього керівника Донецького обласного проводу ОУН(б). Із архіву Сашка Добровольського

З карної справи:

“По обвинению КОВАЛЕВСКОГО Ивана Петровича по ст. ст. 54-1 «а», 54-8 и 54-11 УК УССР. –
В июле 1944 года за принадлежность к организации украинских националистов-бандеровцев был арестован КОВАЛЕВСКИЙ Иван Петрович.
На допросе КОВАЛЕВСКИЙ сознался, что в августе 1942 года он был завербован неким БОЙКО в ОУН и согласился вести борьбу за отторжение Украины от СССР и создание «Самостийной Украины»….
КОВАЛЕВСКИЙ Иван Петрович, 1922 года рождения, уроженец с. Бригадировка, Балаклеевского района, Харьковской области, из рабочих, украинец, гражданин СССР, бывший член ВЛКСМ, со слов не судим, окончил один курс педагогического института, до ареста – рядовой 959 с.п. 259 АСД”.
Івана Ковалевського засудили до страти. Прожив він лише 22 чи 23 роки.
Під час допитів Ковалевський зізнався, що вбив партизана та декілька осіб, яких СБ ОУН(б) підозрювала у зраді. Через це вже за часів Незалежності України ВІДМОВИЛИ!!! у реабілітації: “ЗАКЛЮЧЕНИЕ
по архивному уголовному делу №31828
в отношении КОВАЛЕВСКОГО И. П.
Приговором Военного трибунала войск НКВД Киевской области от 31 марта 1945 года.
КОВАЛЕВСКИЙ ИВАН ПЕТРОВИЧ, 1922 года рождения, уроженец села Бригадировка, Балаклеевского района, Харьковской области, украинец, со средним образованием, холостой, несудимый, проживавший в гор. Сталино, ул. Огородная, №22 –
Осуждён по ст.. 54-1 «а» УК УССР к высшей мере наказания –расстрелу с конфискацией всего принадлежащего ему имущества.
Приговор кассационному обжалованию не подлежал, в надворном порядке дело не рассматривалось.
Арестован – 13 июля 1944 года.

Приговор приведён в исполнение – 1 июня 1945 года.


Как установлено, Ковалевский И.П. относился к группе контрреволлюционных националистов, применявшись одно из средств для достижения своей цели, терор. Из показаний Ковалевского установлено, что он получил от руководителя областного «провода» «Романа» задание совершить теракт в отношении 3-х партизан. Ковалевский, войдя в доверие партизан, осуществил их уничтожение. При этом, он не мог не сознавать, что убивая партизан, он ослабляет вооружённые силы Советского Союза.
На основании изложенного и в соответствии со ст. 2 Закона Украины «О реабилитации жертв политических репрессий в Украине» от 17 апреля 1991 года, п.13 Постановления Верховного Совета Украины от 24 декабря 1993 года о толковании указанного Закона, –
ПРИЗНАТЬ:
КОВАЛЕВСКОГО ИВАНА ПЕТРОВИЧА обоснованно осуждённым по настоящему уголовному делу и не подлежит реабилитации.”

ВІД 50-Х РОКІВ ДО СУЧАСНОСТІ

Націоналістичне підпілля на Донеччині було ліквідовано НКВД. Але після Другої Світової війни були намагання спротиву окупаційній владі, виступи за українізацію. Серед них осередок «Друзів українського народу», який організували брати Лихо та Ушкварок приблизно 1948 року . Вони знайшли бандерівську листівку, яка спонукала їх випустити рукописний журнал з однойменною назвою. Група була швидко виявлена і ліквідована. Молодший з братів Лихо отримав 10 років, старші хлопці, яким було по 21 року отримали по 25 років. Всі відсиділи до 1956 року. Один з її учасників Микола Ушкварок дожив до нашого часу.

Український рух на Донеччині

Листівка Івана Донченка, м.Шахтарськ, 1956 рік. Із архіву Сашка Добровольського

В 1955 році на території Шахтарська учень 10-го класа Іван Донченко організував групу «Союз борців за визволення України». Групу було викрито протягом півроку, Іван Донченко відсидів з 1956 по 1962 рік.

На території міста Дзержинськ (теперешній Торецьк) було написано «Листи до сина» (біографія Євгена Коновальця) Володимиром Карловичем Янковським. Автора було засуджено на декілька років ув’язнення у 1959 році.
Щодо груп, організованих бандерівцями на території області, то одна з них, група Пивоварника, діяла у Андріївському (теперешньому Олександрівському) районі у 1951 році. На початку 1950-х років у Маріуполі діяла бандерівська організація у складі 18 осіб; 1953 року було викрито мережу в Донецьку та Макіївці.

1955 рік, у Горлівці заарештовано групу Андрунника-Сіберанця. Яскравим прикладом терористичної роботи бандерівців була спроба підриву потягу недалеко міста Алчевська групою з 2 осіб, що прямував на станцію Міллерово у 1951 році. Вибухівка спрацювала після проходу вагонів. Колишні члени мережі ОУН були розстріляні. Хоча в цьому випадку могла бути чекістська провокація.

В 1959 році було заарештовано за бандерівську агітацію у Слов’янському районі підпільника Цюцюру, а в Донецьку Вітра. Це останні арешти бандерівців на Донеччині.
Досліджуючи архівні документи, Сашко Добровольський дійшов висновку, що якогось російського руху взагалі, не кажучи про націоналістів на кшталт НТС (народно-трудовой союз) під час Другої Світової війни або після її закінчення на Донеччині не існувало на відміну від українського руху, в тому числі й націоналістичного.

Почалась ера дисидентів, які не були націоналістами.

Почалась ера дисидентів, які не були націоналістами. Донеччина не була осторонь, найвідомішим з дисидентів Донеччини був поет Василь Стус.

Український рух на Донеччині

Пам’ятник Василю Стусу. М.Краматорськ, 2021 рік. Автори пам’ятника: скульптор В’ячеслав Гутиря, художник Сергій Друзяка. Фото Олекса Муравльов

А найбільш неоціненим, майже невідомим за межами Донеччини, є Олекса Тихий: автор праць «Мова-народ», «Словник мовних покручів» тощо. Тихого, як і Стуса закатували у радянських таборах. Загалом із десяти засновників (першим підписантів) Української Гельсінської спілки четверо були з Донеччини, а Микола Руденко з Луганщини.

Навесні 2014 року українці Донеччини виступили проти окупантів та колаборантів. І у Донецьку 13 березня 2014 року була перша жертва російсько-української війни. Це молодий націоналіст, студент Дмитро Чернявський.

У окупованій Дружківці 22 травня 2014 року один чоловік із Прапором України вийшов на центральну площу. Це був Анатолій Данилович Водолазький. Він встиг простояти 15 хвилин, як його забрали і повезли у Слов’янськ, де розміщався штаб Гіркіна. Завдяки тому, що люди знімали, як Даниловича затягували у автівку, і зчинили шалений розголос, Анатолій Водолазький залишився живим.

Спростовуючи штампи, що Донбас сєпарський або проросійський регіон, багато донеччан воюють за Україну ще з 2014 року. Також немало волонтерів, які допомагають українському війську, наприклад, плетучи маскувальні сітки. Як приклад можна привести краматорський волонтерський центр «Разом до Перемоги». І хоча зараз волонтери цього центру роз’їхались, вони продовжують працювати на Перемогу знаходячись у Києві, Львові, Полтаві, Івано-Франківську, Бережанах…

Олекса Муравльов

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО “Львівський медіафорум”, Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Інженер-проектувальник, інтеграція внутрішньо переміщених осіб, жертв і ветеранів війни.

Хочете нас підтримати?

donate Допомогти Інформаційному центру Майдан Моніторинг ви можете перерахунком грошей на PayPal Голови Правління нашої Організації nataliyazubar@maidanua.org або на рахунок Організації, тут детально написано як https://maidan.org.ua/supportmmic/.