Світлій пам’яті Сашка Добровольського присвячується. Завдяки кропіткій роботі Олександра ми можемо говорити про українське підпілля на Донеччині.
У першій частині статті «Український рух на Донеччині» я оглядово дав загальну картину та зупинився на деяких епізодах та особистостях. В цілому варто зазначити, що під час німецької окупації у більшості з 35 районів та міст Донеччини були створені місцеві проводи ОУН. Переважна більшість оунівських організацій були революційного (бандерівського) спрямування. Майже у всіх районах та містах діяли місцеві осередки «Просвіти», серед членів «Просвіти» були як молоді люди, так і ті, хто належали до перших «просвіт» на Донеччині ще 1917-1920 років. В деяких містах, наприклад Макіївка, були створені осередки Української націонал-соціалістичної партії, яка ставила за мету відтворення Української самостійної держави. Більшість членів УНСП на Донеччині одночасно були членами осередків ОУН(р). Крім обласного Проводу ОУН(р) і місцевих осередків було створено три Крайових Проводи: на півночі Донеччини – Краматорський окружний Провід; у центральній частині Донецький окружний; на півдні – Маріюпольський окружний Провід ОУН(р).
У Маріюполі добровольцями до війська воювати проти більшовиків записалось понад 200 осіб. В основному, це були офіцери армії Директорії. Взагалі, на Донеччині, наприкінці 20-х та у 30-х роках опинилось багато петлюрівців. Шахти, промислові новобудови, навіть вищі навчальні заклади, що відкривались виявляли великий брак кваліфікованих кадрів. Тож тисячі колишніх вояків за незалежну Україну переїхали на Донеччину, і як мабуть вони вважали подалі від зіркого ока ВЧК-НКВД-ҐПУ.
На Донеччині німці розпочали репресії проти українських націоналістів навесні 1942 року. Але системного характеру вони набули вже у 1943 році.
У Слов’янську деякий час на нелегальному становищі перебував Євген Стахів. Він встановив контакт зі співробітником абвергрупи 203, яка проводила свою роботу в північних районах Донеччини. Даний співробітник, що діяв під псевдо «Роман Романович Романов» повідомляв Євгена Стахіва про оперативну роботу німців щодо оунівців (після війни цей працівник абверу мешкав у Канаді). У Слов’янську часто бували очільник Краматорського окружного проводу ОУН(р) «В’ячеслав» Яків Майченко, член Маріюпольського проводу ОУН(р) Георгій Литвиненко, зв’язкова ОУН (р) на півночі Донеччини Нюра Верчук. Литвиненка та Верчук поліція заарештувала, але за хабар випустила.
Сашко Добровольський мав документи слов’янського відділу гестапо, за якими відслідкував хронологію арештів німцями оунівців у Слов’янську. Сашко Добровольський пише:
«Першим заарештували Петра Шинкаря (не пізніше 3 травня 1943 р.). Спочатку його вивезли до Краматорська, а потім разом з іншими арештованими, що звинувачувалися в приналежності до ОУН, було відправлено в центральну тюрму СД Північного Донбасу, що розташовувалася в Горлівці”.
Також про цей факт повідомляв у своєму звіті оунівський нелегал, що діяв в Краматорську на псевдо «Дуб». У травні 1943 р. СД заарештовує члена кооперативу «Просвіта» Федора Стародуба (Стародубова). Німці його відправили до табору в Німеччину. Приблизно в той же час гестапо взяло члена «Просвіти» вчителя Сергія Кіттеля. Його протримали близько місяця у в’язниці, але врешті-решт випустили. …
В період травня-червня було заарештовано члена кооперативу «Просвіта» Зінаїду Каун.
Кульмінацією арештів оунівців позначився червень 1943 р.
17 червня 1943 р. заарештовуються М’якушко, 18 числа – Посунько, у тому ж місяці СД Слов’янська разом з абвергрупою 203 проводить арешти членів громади УАПЦ Ботвіна, Марапульця, Черника.
Черника, Посунька й М’якушка було відправлено до таборів, зокрема Посунько і Мякушко до Дахау, а щодо долі Ботвіна і Марапульця джерела не дають достовірної відповіді. Найвірогідніше їх розстріляли після арешту, як це й подає том другий «Книги Скорботи» по Донецькій області. Принаймні, їх більше ніколи не допитувало НКВД.
Посунько після німецького концтабору потрапив 1945 року до радянського, М’якушко не був заарештований облуправлінням НКВД через меркантильні міркування – відсутність кваліфікованих лікарів. Доля Черника лишається загадкою.
Встановлено, що на початку 50-х влада міста виділила йому ділянку в центрі під забудову. Де він був до цього і як склалася його доля потім – невідомо».
Німці не встигли заарештувати більшість оунівців, можливо й не мали на більшість матеріялів. Але що не встигли німці, то зробили чекісти.
За даними Сашка Добровольського на Донеччині більшовики залишили 667 осіб, серед яких були різні «фахівці», від диверсантів до агентів. Вони намагались займати керівні посади при німцях: в міських управах, керівниками підприємств, директорами шкіл, редакторами газет тощо
Як приклад можна навести найбільшу справу на Донеччині (й одну з найбільших в Україні 40-х років). Ця оперативна справа «Мєчта» на Донецьку обласну організацію ОУН розроблялась на основі матеалів агента «Дорошенка» (про нього буде нижче). По справі проходило 216 фігурантів, з них на 14 червня 1944 року було заарештовано 37 осіб, розроблялось 29, розшукувалось 150 осіб. Розробка велася в 14 осередках Донеччини. Про агента «Дорошенко» згодом.
А почнемо з, можливо, подвійного агента. Агент «Ганс» – Абрам Якович Вібе. Нащадок німців-колоністів із села Катеринівка Костянтинівського району, був завербований у 1935 році. Етнічний німець добре підходив для агентурної роботи на окупованих німцями землях. Тож відступаючи, чекісти залишили його для боротьби з «німецькою контрреволюцією». Під час німецької окупації працював секретарем міської управи у місті Сталіно, був членом редакційної колегії газети «Донецкий вестник», перекладачем у обласному гестапо. Агент «Ганс» у своїх доповідях розписав діяльність мельниківської групи Зибачинського в Сталіно 1941 року і уточнив перший факт боротьби місцевих етнічних росіян в поліції проти оунівців руками німців. У справі дана така характеристика агенту: «Даёт исключительно ценные сведения об агентуре немецких контрразведывательных органов на Украине. Назвал целый ряд крупных агентов немецкой разведки, скрывающихся в Черновицкой области, бежавших из восточных областей Украины, по розыску которых он сейчас используется…», «в апреле 44-го года установил связь с МКГБ Черновицкой области, и был включен в группу для работы в тылу противника. Затем, по распоряжению наркома тов. Савченко, Вибе был направлен УНКГБ по Сталинской области. Оттуда 31 января 1945 года в КГБ УССР сообщалось, что он изобличен на следствии как изменник Родины и подлежит военному трибуналу».
Можливо небезпідставно чекісти підозрювали його у співпраці з німцями. Абрама Вібе розстріляли як німецького агента у 1945 році. Реабілітовано посмертно у першій половині 80-х років за особистим розпорядженням Андропова.
Частина агентів потрапила на Донеччину із Києва та центральної частини України із похідними групами. Так, спочатку до Кривого Рогу потрапив Михайло Захаржевський, завербований ЧК ще 1923 року. Можливо, що він причетний до справ проти української інтелігенції ще у 20-30-х роках. Якщо так, то матеріали по ньому можуть бути у Київському або Центральному архіві СБУ.
У Кривому Розі Михайло Захаржевський зустрівся з іншим агентом, Михайлом Кривошапкою, який був одним із очільників криворізького проводу ОУН(р). Як відмічав Сашко Добровольський: «В Кривому Розі було залишено чекістську оперативну групу з декількох осіб. Вони мали різні оперативні легенди від героїв-націоналістів (колишній політв’язень Михайло Кривошапка) до просто ідейних патріотів (Михайло Захаржевський). Як наслідок, ці агенти очолили міське та районне підпілля ОУН(б). Після приходу радянської влади Криворіжжя втратило від 200 до 300 членів ОУН та їх симпатиків.
Але і це було б не так страшне, коли б агентурна робота Кривого Рогу не з’єдналася із агентурою НКВД міста Сталіно. Трагедія донецького підпілля була найвражаючою. З провідників обласного Проводу ОУН(б) агентами були Володимир Гладкий («Добровольський»), Михайло Захаржевський, Роман Головатий («Дорошенко»), секретар управи міста Комсомольська (нині район Горлівки) Чеховський, бургомістр Костянтинівки Коротков, заступник керівника «Просвіти» Маріуполя Марина Оношко (завербована військовою розвідкою). І врешті решт, частина редакторів німецьких окупаційних газет. Після того, як гестапо в Кривому Розі провело арешти бандерівців, на Сталіно переїхали їх керівники Кривошапка та Захаржевський. Знаючи один одного по агентурній роботі, вони перебрали на себе всі контакти з організацями Ясинуватої, Донецька, Авдіївки, Красногорівки, Ольгінки, Новотроїцького тощо. Як наслідок, при приході СМЕРШа місцевих підпільників заарештовували пачками».
Крім «професійних» агентів під час допитів чекістам вдавалось вербувати людей із оунівців та сімпатиків. Не всі могли витримати більшовицькі тортури. Але не всі завербовані після арештів ставали зрадниками. Так, у Краматорську НКВД заарештувало зв’язкову ОУН(р), етнічну росіянку Серафіму Кутьєву. Після арешту вона знаходилася у тюрмі в місті Горлівка, де її було завербовано. Вона повинна була видати чекістам очільника Краматорського окружного проводу ОУН(р) Якова Майченка. Вона довго водила за ніс чекістів. В НКВД зрозуміли, що Серафіма Кутьєва їх обдурила, коли вона вже виїхала з Донеччини до Молдавії. У 1945 році її знайшли у Молдавії, де і засудили.
Деякі агенти активно працювали ще з 20-х років, допомагаючи чекістам зачищати Україну від «націоналістичного» елемента. Ось як описують агента «Квітко», завдяки якому було знищено оунівське підпілля Луганська:
«… Понад 30 років був активним секретним співробітником органів ГПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ на Київщині, Запоріжжі й у Донбасі «Квітко». Уродженець Київщини, він з 20 років брав активну участь в українському національно-визвольному русі на Переяславщині. Навчаючись у Київському інституті народного господарства, вперше в 1925 р. був заарештований органами ҐПУ й умовно засуджений до 5 років. Мабуть, тоді ж і почалося його співробітництво з ҐПУ. Після закінчення юридичного факультету КІНГ він працював кореспондентом газет «Більшовик», «Вісті» і часопису «Студент революції». У своїх статтях і художніх нарисах викривав «український націоналізм». У 1927-1929 рр. працював слідчим. Отримавши педагогічну освіту, у 1929 р. повністю перейшов на педагогічну роботу. Про його активність свідчить той факт, що тільки в 1927 р. він дав органам ҐПУ цінні відомості на 27 розроблюваних фігурантів. Незважаючи на те, що майже всі його та його дружини близькі й далекі родичі були репресовані органами НКВД, за поданими ним матеріалами Ворошиловградський обласний відділ УНКВД розробив і реалізував справи «Ніжинців» (1936 р.), «Плісняви» (1937-1939 рр.), «Покидьків» (1940-1941 рр.), справи на окремих представників української інтелігенції Донбасу, Харківщини, Київщини, Запоріжжя тощо. Залишений на окупованій німецько-нацистськими загарбниками території України органами НКВД, він розкрив систему підпілля ОУН(б) у Ворошиловградській, Київській та Кам’янець-Подільській областях, так звані групи «Просвітян», «Геологів» та інші. Як винагорода за послуги, зроблені органам ҐПУ-НКВД, йому була надана можливість поєднати посади завідувача кафедри літератури та декана літературного факультету в одному з найбільших педагогічних вузів України. Переведений на роботу у вузи Західної України, він посідав керівні посади, залишаючись активним секретним співробітником органів МҐБ-КҐБ».
Повернемось до агента «Дорошенко». Головатий Роман Микитович народився в Катеринославській губернії. З 1920 року агент ЧК. Під час Другої світової війни професор Донецького медичного інституту. Його інформація допомогла ліквідувати Сталінські міський та обласний проводи, Овдіївський, Мар’їнський, Ольгинський, Маріупольський, Красноармійський районні проводи ОУН(р).
Із доносів агента «Дорошенко»:
«Доповідь агента НКВД Сталінської області «Дорошенка» – Романа Головатого про його роботу в середовищі українського підпілля Донеччини з листопада 1941 по вересень 1943 рр. від 19 вересня 1943 року.
Через 5-6 дней после занятия немцами города Сталино, в город приехала группа 10-12 человек украинских националистов, под руководством Болгарского Владимира Александровича,- 27 лет, украинец, сын украинского эмигранта, последнее время проживавшего в Праге и Берлине.
Приметы Болгарского: среднего роста, плотного телосложения, белокурый бритый, остроносый (среднего роста), разговаривает свободно русским языком, украинским, немецким, французским, с акцентом галичанина.
Остальные 2 человека, по фамилиям и именам не знаю.
Из прибывшей группы часть поступила на работу в полицию часть работала переводчиками, а некоторые выехали в районы: Маринки, Мариуполь, Краматорск, Гришино и Горловку.
Руководитель всей этой группы Болгарский, по каким-то соображениям центра работали в Марьинском районе, в должности инспектора школ народного образования по Марьинскому району.
Через некоторое время (примерно через месяц) лично Болгарский, на квартире Фомичева Дмитрия Матвеевича, 43 лет, украинец, доцент индустриального института кафедры органической химии; в присутствии Радечука (имени и отчества не знаю) и Зинченко (имени-отчества не знаю) приехавших вместе с Болгарским, и всегда сопровождавших Болгарского, куда бы он не шел, доложил нам «Что почти во всех районах Сталинской области нами организованы группы ОУН. Власть в районах в основном находится в руках украинцев и, что только в Сталино у руководства областью и управой находятся не наши люди».О Краматорской группе УНП знаю от Свичинского, что там работало много приехавших галичан, (фамилии и другие данные о них не установил) которым удалось организовать из местных жителей очень сильную группу украинских националистов, численностью свыше 100 человек. Членов группы УНП по Краматорску я не знаю. … задачу Краматорской УНП в отличии от других групп районов, входит работа среди украинских партизан, действовавших в Ямском и Красно-Лиманском районах, Сталинской области. Суть работы с партизанами сводилась к тому, чтобы доказать необходимость вести борьбу как с немцами, так и с Советской Властью. Для агитационной работы среди партизан в Краматорскую группу УНП неоднократно направлялись специально изданные и отпечатанные в типографии листовки. Содержание листовок сводилось примерно к следующему:
“К консолидации собственных национальных сил, прекратить бессмысленную войну на данном этапе, якобы на пользу Московского империализма; расходитесь по домам в теплые квартиры к своим семьям и ожидайте призыва”.
Листовка заканчивалась такими словами: “Да здравствует свободная вольная Украина. Да здравствуют свободные народы, освобожденные от немецкого и московского империализма”.
Позже по этому вопросу издавались такие листовки подпольным центром УНП, но уже с прямым призывом борьбы на два фронта, под лозунгом: “Геть Гітлера і геть Сталіна”.
З 1945 року працював викладачем у вищих навчальних закладах Західної України, де продовжував агентурну діялність.
Ще одним із самих «довгограючим» агентом був Олексій Вальчик – керівник Тернопільської екзекутиви ОУН до листопада 1941 року. Ось що писав про нього Сашко Добровольський: «Потрапивши до рук НКВД на конспиративній квартирі у Львові, почав активно співпрацювати, і був включений як перекладач, і, вірогідно, агент абверу вже до війська Німеччини. Влітку 1943 року особисто увійшов у контакт зі Стахівим у Маріуполі і видав два десятки місцевих підпільників. Після 1944 року легалізувався у Львові, працював вже проти місцевих оунівців, встановивши контакт із НКВД. Був заарештований, через деякий час випущений. Бандерівці розшифрували зрадника, була невдала спроба його ліквідації. Помер наприкінці 1970-х років.
… Євген Стахів звинувачував його у знищенні бандерівського підпілля Маріуполя.»
Цікаво було б узнати до ув’язнення або загибелі скількох людей причетні такі агенти, що десятиріччями працювали на ВЧК-НКВД-ҐПУ-КҐБ. Можливо, десь в архівах знайдуться справи, в яких фігурують ці агенти.
Бонус!!!
Ці три аркуші – фотокопія заяви молодого червоноармійця на свою рідну тітку та її чоловіка. Молодий червоноармієць після поранення був вдома у Макіївці та гостював у сусідній Ясинуватій у своїй тітки. Так він і написав цю заяву до Транспортного відділу НКҐБ (були й такі) Південно-Донецької залізниці (й така існувала) у м. Ясинувата. У доносі він описує діяльність чоловіка своєї тітки Івана Колісника, що лягло у справу Ясинуватських оунівців. За цією справою засудили 17 людей. Двох, включаючи Івана Колісника, розстріляли. Молодого червоноармійця звали Бобков Філіп Денисович, він народився 1 грудня 1925 року на території Олександрійського району теперішньої Кіровоградської області. Прізвище, ім’я, по-батькові, дата та місце народження повністю збігаються з дуже відомою особою. З ким саме, рекомендую подивитись у Вікіпедію.
PS Важливо знати агентів. Важливо розуміти як вербують агентів, як вони можуть діяти. Тим, хто хоче зрозуміти, раджу книги колишніх радянських кадрових агентів Олега Гордієвського «КҐБ» та Віктора Суворова «Акваріум».
PPS Остання ілюстрація.
Це відповідь Сашку Добровольському від Управління СБУ в Донецькій області, в якому інформується, що доступ до документів, які містять конфіденційну інформацію про особу обмежується на 75 років від дня створення. Тобто, суспільно важлива інформація про український спротив, про тих, хто здавав та засуджував закрита на багато років. І коли її можна отримати, то зрадників та катів вже давно нема серед живих. Також чим більше плине часу від тих подій, то важче відстежити біографії людей, які були засуджені.
Олекса Муравльов.
