До чого тут дід Мороз: продовження

Перемикач мов

Це все так, але до чого тут дід Мороз? – питає пані в коментарях.

Десятки тисяч перепостів і тисячі коментарів, але все одно є люди, яким незрозуміло.

До чого тут дід Мороз і як вшанування пам’яті про кривду і страждання наших предків пов’язано з дідом Морозом.

Як казала моя вчителька російської мови Галина Захарівна – «почнемо з початку».

Отже, в першому дописі я описала історію власної родини по материнській лінії. Багато моїх родичів з усього світу впізнали бабусь і дідусів з того допису.

Ще більше незнайомих мені людей прочитали допис і написали в коментарях «це про мою бабусю/дідуся» або «моя бабуся про це розповідала». Ці люди розуміли і розуміють, що одна і та ж нелюдська комуністична система придумала колгоспи і “новий год с дєдом морозом”.

Було багато коментарів на кшталт: «моя бабуся ніколи не святкувала новий рік», «ми святкували Новий рік, а бабуся якось дивно себе поводила», «для моєї бабусі святом було Різдво, а Новий рік вона не визнавала, і я не розуміла чому».
Або: «одного разу я приїхав до бабусі в піонерському галстуку, а вона його з мене зірвала і сказала більше ніколи до неї в галстуку не приїжджати.» Були й такі стійкі бабусі…

Читаючи коментарі я знову і знову думала, як розказати молодшому поколінню про страшні події. Як пояснити, що все, про що я пишу в дописі – відбувалось насправді.

Це не метафори.
Це практики комуністичної влади, це реальні дії, які робили комуністи з українськими людьми.

Одна з таких історії – про прабабу.

Моя прабаба в 1932 році була селянкою з трьома дітьми. Найменший син її лежав у колисці, коли прийшла «червона бригада» по хліб. З хати витрусили все. Знайшли навіть заховану в колисці торбинку з зерном.
Тобто вони в колисці дитячій шукали.
Маленьку торбинку зерна залишили в хаті, з умовою, що родина напише заяву в колгосп.
«Ви люди молоді, записуйтесь в колгосп, або помрете з голоду» – сказав їм комуніст з міста, який керував «бригадою».
Вони скорились і записались.

Через тридцять років син моєї прабаби став головою колгоспу.

І тоді вона сказала.
Я не можу повторити дослівно.
Тобто, я знаю, що вона сказала, але…

Деякі речі я досі не можу написати.
Коли я була молодша, я могла їх легко переповідати.
А от коли я стала матір’ю – не можу.

Це страшно і одночасно показує глибину відчаю і ненависті моїх предків до комуністичного режиму.
Моя прабаба сказала, якби їй в 1932 році, коли їх заганяли в колгосп, хтось сказав, що Іванко, її дорога дитина, стане головою цього колгоспу, вона б його вбила б. Ще тоді, немовлям.

Хоча те, що вона сказала насправді, набагато страшніше.

Можете собі уявити, як її “радували” нові комуністичні свята і комсомольці у костюмі діда Мороза. Я нагадую, ті самі люди, які витрушували зерно з колиски її сина – потім організовували для дітей новорічне свята з дідом Морозом. Де тут добра казка, і чи є в цій історії хоч якесь добро?

От пройшло майже сто років…

Я, її правнучка, нарешті можу говорити і писати про наслідки комуністичного правління в Україні.
І я хочу щось робити тут і зараз, аби мої правнучки не мали таких жахіть у своєму житті.

Бачу два завдання: зберегти пам’ять і зробити неможливим повторення.

Один з способів збереження пам’яті я описала в коментарях. Цитую сама себе:

Я до цього довго йшла, і те, що я описала в дописі – все історії з мого життя і моєї родини.
Це те, що можна зробити, аби зафіксувати несправедливість і страждання, яких зазнала моя родина.

«Є дії, які ми робимо з поваги до пам’яті наших предків. Були події в українській історії, після яких українські жінки сотні років носили траур, вплітали чорну стрічку у косу. В пам’ять про загиблих воїнів українських.

З поваги до пам’яті можна НЕ робити певні дії, і це теж спосіб вшанувати те, що пережили наші старші родичі. Не поширювати діда Мороза – один з способів, який я пропоную.

Але це вибір, який робить кожна людина для себе.»

 

Фото – від Тетяна Дубравіна, ось що вона пише: “В той допис прямо проситься фото «новорічних подарунків» від діда Мороза дітям Маріуполя-пакет галетного печива, банка згущеного молока і кіло мандарин. Історія повторюється двічі…”