Ярослав Сватко: Церковний календар як маркер “москва-Європа”

Перемикач мов

Час від часу в український інформаційний простір закидають провокаційні теми для дискусій, які, по суті, є безпредметними, бо ніяких практичних наслідків не досягають. Наприклад, про прапор, щоб його перевернути догори дриґом. Або про гімн, бо він не достатньо оптимістичний. Єдиним результатом дискусій є розсварені люди, які туманіють від ікспердів, для яких найвищим рівнем знань є вікіпедія. Для тих, хто вкидає інформаційну провокацію, результатом є відволікання публіки від інших, соціально і політично важливих тем, для цього й проводяться інформаційні спецоперації.

Зараз на підході Різдво, отже, вдячною для ікспердів є тема церковного календаря. А оскільки значна частина суспільства ототожнює себе з віруючими якої небудь конфесії, то далі все, як на футболі: всі розуміються краще від головного тренера. Біда лише, що що ці “віруючі” приходять до церкви лише на Йордан і Великдень, святити воду і паски (на всякий випадок треба, а раптом Бог є). Ну, ще хрещення новонароджених і похорон, з тієї ж причини. Про недільні Літургії чи святкування дванадесятих Свят мови нема, та й святкування такі “віруючі” розуміють як застілля, закуска і випивка. Коли соцопитування говорять про якісь величезні відсотки віруючих, то це про прихильників тої, чи іншої конфесії. Про віру – це те, що говорив Христос Петрові з човна, воно для більшості членів фан-клубів незрозуміле, бо вони в неділю до церкви не ходять, проповідей не слухають, і про що йде мова у справі віри не розуміють.
Ще проблема – це радянський менталітет, впоєний поколіннями большевистської пропаганди. Треба наказу згори, і вони повинні зробити все, так, як сказано, а якщо не роблять, то значить – там вороги, їх треба розігнати, і все стане правильно. Коли в це середовище підкинути російський календар 1917 року, в якому Різдво позначене 25 грудня, то реакція бурхлива: “ось, дивіться, все було правильно, накрутили плутаниці, щоб звичайні люди не розібрались, вертайте все взад!”

церковний календар

Росія до большевицького перевороту жила за Юліанським календарем, державний календар співпадав з церковним. Якщо Ви їхали з Житомира, приміром, в Європу, то на кордоні треба було перевести календар так, як зараз переводимо годинник. В Радивилові було 24 грудня (завтра Різдво), Ви переїхали в Броди і вже 6 січня (але для греко-католиків і православних все одно завтра Різдво). Так, греко-католицька Церква жила за юліанським календарем, і в неї лишався день до Різдва, але в Австро-Угорській державі було 6 січня, газети виходили з цією датою, документи складались на цю дату, держава жила за календарем на два тижні попереду російського. І так само жили Німеччина, Британія, Франція, США тощо. Але в Росії на 25 грудня теж було Різдво. Своє 25-те грудня, яке не співпадало зі світовим.

Большевики в Бога не вірили, церковні свята їм були до лампочки, а от відмінність календарів їх муляла, і лєнінським декретом СРСР перейшов на григоріанський календар. За яким календарем жила Церква, їх цікавило мало, вони її й так призначили на знищення, а не буде Церкви, то й не буде церковного календаря. Правда, людська звичка до дат зіграла з ними злий жарт, але вони того не зрозуміли. В радянському союзі практично до часу його розвалу народ відзначав “старий новий рік” 14 січня (зауважте, ніякої релігії), і це було настільки вкорінене, що новогодній огоньок на державному телебаченні показували в повторі саме 14 січня. Через 70 років після скасування старого календаря.

Якби не глобалізація, то проблеми з церковними календарями не виникало б. Кому яке діло, як святкують замкнуті спільноти в державах, де народ не перетинає кордонів і знає, як живуть інші народи лише з газет? У своїй же замкнутій спільноті або ж держава визначила, як святкувати релігійні свята, або ж народ пристосувався до державних вимог і святкує, як може. Хто вірить – святкує підпільно, коли держава забороняє, хто не вірить – не святкує, чи робить вигляд, що святкує, коли держава дає державне свято.

Ситуація змінилась, коли почались великі хвилі міґрації. Коли чисельність українських заробітчан в Італії досягла 200 000, для УГКЦ в Італії постала проблема святкування Великодня і Різдва. Вона постала і для православних теж, але для УГКЦ особливо тому, що вона є частиною Вселенської Церкви і діє в Італії в порозумінні як зі Святим Престолом, так і з місцевою РКЦ. Державних вихідних в Італії для юліанського календаря немає. Тому той, хто хоче відсвяткувати Різдво за православним календарем, мусить брати вихідний. Правда, УГКЦ вже вирішила це питання для себе цілком в межах можливостей своєї фактично патріяршої структури і церковного права: спочатку утворила Італійський екзархат, а потім екзарх вповні у межах своїх повноважень постановив перехід ввіреної йому епархії на григоріанський календар. Так що, УГКЦ в Італії святкує синхронно з місцевими римо-католиками і місцевим державним календарем. За таким же календарем живуть зараз греко-католики Іберії.

Інакше виглядає ситуація в Україні. Тут календарне питання є політичним. Для московської церкви перейти на світовий календар – це втратити ідентичність. Іде боротьба за її прихильників, і календар – один з маркерів “свій-чужий”. В тому ідейному глухому куті, в який загнала себе РПЦ МП, це видимий знак капітуляції для її прихильників. Москва може покинути старий календар лише на наказ царя, а йому потрібна відмінність московської церкви від світу, а не подібність.

У ПЦУ ситуація протилежна. Еладська Церква перейшла на новий календар, Патріярх Варфоломій поздоровляє вірних за новим календарем, альтернативи Церква, яка рішуче відмежувала себе від москви, не має, і це визнає керівництво ПЦУ. Якби не гостра фаза війни, ця боротьба за прихожан могла би затягнути перехід ПЦУ на новий календар на десятиліття. Але війна ставить церквам інший маркер: москва-не москва, імперія чи Україна. І прихожанин стає або ідейним колаборантом, або йде геть від москви, тоді календар для нього стає другорядним маркером. Його навіть краще змінити, щоб бути далі від москви. І в ПЦУ зараз відбуваються тести в епархіях, як це буде працювати, з новим календарем, за яким святкують Афіни і Константинополь. Але швидкість тих змін залежить від позиції держави, чи визнає вона, що бути в духовній залежності від церкви окупанта це зло, чи їй “какая разніца”. Якщо держава затягне визнання окупантської церкви як ворожої, то перехід ПЦУ на новий календар затягнеться через внутрішньоукраїнську політичну боротьбу за прихожан.

Якщо йдеться про перехід УГКЦ на новий календар, то, по-перше, він вже почався в закордонних епархіях, по-друге, в Україні він визначений тими ж факторами, що для ПЦУ. Для УГКЦ синхронний з ПЦУ перехід є вмотивований тим, що демонструє єдність Українських Церков, і про це не раз заявляли зверхники УГКЦ. Але знову ж все впирається в ставлення держави до московської церкви.

Тепер про інший бік переходу, про який в соцмережах не дискутують, бо не цікаво. Почнемо з того, що коли Еладська Церква перейшла на новий календар, близько 10% вірних лишились на старому календарі. Бо їм традиція важливіша, і так там, де є питання віри, буває завжди. Ось уже більше 300 років пройшло після реформи московської Церкви, а досі існують старообрядці, хоч проти них імперія не шкодувала репресій. І навіть в Україні вони є, як доказ, що реформи в релігії – справа тонка. І після переходу на новий календар в Україні не менше ніж 80 років ще святкуватимуть Старий Новий Рік, тьху, Різдво за старим стилем. А крім того, буде Церква, яка без москви житиме за старим стилем. Як в Греції. І до цього доведеться звикнути, бо навіть большевизм не зміг викорінити віри.

Інша проблема, яка буде муляти після переходу – це розбіжність між новим церковним та історичним календарем. День створення УПА залишиться 14 жовтня, бо наказу Романа Шухевича ніхто не скасує і не змінить. А Покрова буде 1 жовтня, і тут питання, куди піде державне свято День захисників і захисниць України, чи держава переграє до традиційного у козаків свята Покрови, чи залишить його на 14 жовтня, тобто, фактично прив’яже до УПА. Так само з Майданами, які досі прив’язані до Архангела Михаїла, покровителя Києва. Історичні факти мали місце 21 листопада, і цю історію не переписати, річниці Майданів завжди відзначатимуть у цей день. Але вже не на Михайла. Новий церковний календар свято Михайла відзначатиме 8 листопада. До речі, Михаїл є покровителем українських Десантно-Штурмових військ, день ДШВ відзначається щорічно 21 листопада від 2017 року, а після введення нового календаря доведеться змінити дату. Таких змін набереться ще декілька, можливо, в локальних відзначеннях свят. Однак ніяких глобальних дискусій це не викличе. День народження Степана Бандери українці, як і раніше, відзначатимуть 1 січня. І ніяких дискусій про правильну дату не буде. Оце Вам на 1 січня про правильний календар.

Ярослав Сватко

About Ярослав Сватко 330 Articles
Журналіст. Керував газетою «Шлях перемоги», яку ще у 1954 році заснував Степан Бандера. У 1995 році створив видавництво «Галицька видавнича спілка», яким керує донині. Написав кілька науково-популярних книжок на історичну тематику.