Неперевершений полтавець художник Михайло Дмитренко та незбагненний галичанин мистець Едвард Козак (ЕКО), – як втілення глибокої віри у величність та вартісну гордість української культури.
Дещо про УСОМ, її діячів, українських Козаків, «Лиса Микиту», його видавця головного фінансиста ОУН та УПА Зиновія Марцюка, мистецтво та сатиру підпільних й повстанських видань на Рідних Землях та еміґраційних часописів вільних українців в Західній Німеччині та Північній Америці
У енциклопедичному ґаслі «Українська спілка образотворчих мистців (УСОМ)», подається як мистецьке об’єднання, що постало у Мюнхені на початку 1947-го року і діяло до 1951-го року. УСОМ об’єднувала мистців різних мистецьких напрямів, які тоді жили переважно у таборах переміщених осіб у Західній Німеччині й Австрії — головою був Едвард Козак (ЕКО). – УСОМ влаштувала кілька виставок, брала участь у міжнародної виставці УНРРА (United Nations Relief and Rehabilitation Administration) в Німецькому Національному Музеї у Мюнхені (1947), видала 2 випуски багатоілюстрованого журналу «Українське Мистецтво» (редактор – Михайло Дмитренко) й кілька альбомів та монографій»… В іншому ж ґаслі про подібну мистецьку спілку українських майстрів, але вже на теренах Канади, зокрема, йдеться, що Українська спілка образотворчих мистців Канади (УСОМ, Канади) була заснована в Торонті 1956-го року. Коли ж наприкінці 1940-х й на початку 1950-х років до Канади почали приїжджати українські мистці, вони разом з іншими діячами української культури створили 1952 року Літературно-мистецький клуб у Торонто. Образотворча секція цього клубу, очолювана мистцем Михайлом Дмитренком, гуртувала мистців і була дуже активною. Після успішної «Першої Зустрічі Українських Мистців Канади й Америки з Громадянством» 1954 року в Торонто, образотворчі мистці в Торонто вирішили створити окрему організацію під назвою «Спілка Українських Образотворчих Мистців» (УСОМ). Задум постав наприкінці 1955 року, а вже 1956 року УСОМ розпочала свою діяльність. Основоположниками Української Спілки Образотворчих Мистців у Канаді (УСОМ) були Михайло Дмитренко, Богдан Стебельський та Іван Кейван. – Першим головою УСОМ обрано Михайла Дмитренка.
В першому ґаслі ми зустрічаємо лише два прізвища – Михайло Дмитренко та Едвард Козак. – Якщо про уродженця полтавського міста Лохвиці маестро Михайла Дмитренка пишу вже досить часто й доволі давно, а з півтора десятка років тому я встановив при центральній вулиці у Лохвиці інформаційну меморіальну таблицю (дошку) про Михайла Дмитренка, а 2018-ий рік за моїм же подання у нашій області було оголошено «Роком Михайла Дмитренка», то про галичанина з походження Едварда Козака, більш відомого під псевдо «ЕКО», я писав трохи рідше, хоча також вже й відносно давно.
Між іншим, у своїй розлогій статті від 2017 року «Мій шлях до пізнання, усвідомлення та пошанування праведних й щирих висот, життєвого та творчого шляху великого майстра й патріота Михайла Дмитренка» я, зокрема, зазначав, що «…Його композиційні твори прикрашають Церкву з 12 століття Св. Благовiщення у Городку, в Торонто він розмалював православний собор Св.Володимира в Торонто, він також виготовив план роботи церкви Св.Колюмба (ірландський монах з 6 століття) в Янґстовні (штат Оґайо). Прикметно, що якраз розголос про цю роботу художника в Янґстовні й став початком його участі в оформленнi українських й інших церков в Америцi, як от – Непорочного Зачаття в Гемтремку, Св.Константина – в Мiннеаполiсі, Св.Євгенiя – в Бедфорді, Св. Михаїла – в Чiкаґо, Св.Юра – в Ню Йорку, Неустаючої Помочi – в Лiвонiї, Св. Антонiя з Падуа – в Савт Бенді, а ось в Люрдi зберігаються три його образи, в Римi ж – образ княгинi Ольги. – У станковому малярстві він створив багато композицiй національного характеру, він був також портретистом, залишивши ряд портретiв вiдомих особистостей, та ґрафіком, брав участь у числених збірних виставках у Києві, Одесі (1934), Львові (1942), Зальцбурґу (1944), Мюнхені (1947), Торонто (1954), Детройті (1960) та індивідуальні виставки – Гемтремк 1962), Віндзор (1966), Філядельфія (1967), Детройт (1968), Чікаґо (1971), Дженкінтавн (1976), Український культурний центр у Воррені (1982) й інших… – Це якраз про цього Майстра Михайла з Лохвиці уродженець села Білий Колодязь Вовчанського повіту наХарківщині український поет, перекладач й журналіст Олекса Веретенченко (Розмай), автор збірок поезій «Перший грім», «Чорне гніздо», «Дим вічності», «Заморські вина», поеми «Чорна долина», перекладу поеми Байрона «Мазепа» (1959), – написав цього дуже зворушливого вірша:
«Ось тут увесь він перед нами –
Його життя не темний ліс.
У Лохвиці між лопухами
З веселкою Михайло ріс.
Мав душу праведну і щиру,
Сам Бог до нього був ласкав:
Одважив хисту повну міру,
Дар творчости подарував…»
Хто ж він був цей неперевершений Мистець, колись думав собі я, знаходячи у вірші чудового поета Олекси Розмая слова «Лохвиця» та «Михайло»? – А був це, як дуже скоро виявилось, талановитий, ба більше, – направду геніальний Мистець, знаменитий уродженець полтавського містечка Лохвиці Михайло Сергійович Дмитренко. Це йому 2018 року виповнилося 110 років від часу, як він побачив світ у нашому тоді провінційному, але такому славному й милому містечку. Спочив Майстер понад чверть століття тому, 8 березня 1997 року, в американському Детройті, а згодом був похований на українському православному цвинтарі у Савт Бавнд Бруці у Ню Джерзі (ЗСА). Уродженець Лохвиці на Полтавщині, мистець світового рівня Михайло Дмитренко, досить відомий в країнах поселення українців як видатний майстер станкового й монументального малярства, народився у нашому містечку 9 листопада 1908 року. По закінченню місцевого реального училища пан Михайло навчався у Київській художньо-індустріальній профшколі, а потім – у майстерні знаменитого Федора Кричевського на факультеті малярства Київського художнього інституту, який закінчив 1930 року. Згодом уродженець полтавського Посулля Михайло Дмитренко працював на Донбасі і в Києві, як художник театру, пізніше виявив себе як асистент кафедри малярства та доцент кафедри рисунка на архітектурному факультеті Київського художнього інституту. Після так званого «золотого вересня» 1939 року, коли сталінські верховоди після підступної змови з німецькими нацистами «визволили» від поляків Західну Україну, аби встановити там криваву диктатуру, – М. Дмитренко був «направлений» разом з іншими підсовєцькими мистцями до Львова, й того ж таки 1939 року очолив Львівське відділення Спілки художників. В часі ж останньої світової війни наш земляк був одним із організаторів Спілки праці українських образотворчих мистців, організував ряд видатних художніх виставок. У 1944 році він перебрався до Третього Райху (Західної Німеччини), працював у галузі станкового малярства та книжкової графіки, став одним ініціаторів заснування відомого часопису «Українське мистецтво». Існує версія, що її подав Іван Кедрин у своїй книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі» (Ню Йорк, 1976), що деякі із запопадливих галицьких українців з рамени Українського Центрального Комітету (УЦК) у день народження ґенерал-ґубернатора Ганса Франка піднесли йому дарунок у вигляді картини Михайла Дмитренка «Українська дівчина». Та чи це так було насправді чи ні, ніхто тепер достеменно не знає. – Але ж Іван Кедрин стверджував, що «це був просто хабар і українці тоді навчилися перекуплювати різних німецьких «достойників». 1951 року мистець М.Дмитренко перебрався до Канади, працював як маляр й графік у Торонто, а від 1957-го року – у Віндзорі. Від 1960 року він замешкав у Детройті (ЗСА), де був членом редколеґії журналу «Нотатки з мистецтва».
Монументальні розписи та іконостаси нашого знаменитого земляка-лохвичанина маестро Михайла Дмитренка, як вже писав вище, прикрашають, зокрема, собор Святого Володимира в Торонто, базиліки Святого Колумба в Янґстауні та Святого Антонія у Саут Бенді, Собор пресвятої Богородиці у Гемтреку, Церкву Святого Константина і Єлени у Міннеаполісі, Собор Святого Юра у Ню Йорку. – Інший визначний лохвичанин, що донедавна мешкав у Львові, св.пам. Микола Євгенович Петренко у своїй книзі «Зболені стиґми» (Львів, 2005) схвильовано писав: «…читав спогади про мого земляка художника Михайла Дмитренка, він на американській землі для наших земляків оздоблював десятки храмів, – тож звичайна людина у повсякденні ставала на виконання робіт наче Божим слугою. Це ще від часу оформлення першої в його творчій біографії церкви: ще в 1942 році в Городку, з благословення самого митрополита Шептицького…». – В іншому своєму неопублікованому дописі «Пейзаж з червоним акцентом» згаданим мною Микола Петренко пригадував: «…Це був рік 1936 чи 37-ий. Моя рідна Лохвиця, літо. І от на нашій околиці появилося диво – молодий художник із Києва. Ходив левадами та вигонами, вибирав собі догіднішу натуру. Цього разу він отаборився неподалік нашої хати, на пагорбику, звідки відкривалася гарна перспектива на Миколаївський цвинтар. Не сам, а з казково вродливою супутницею, дружиною не дружиною, нам годі знати… Прізвище мого земляка було – Михайло Дмитренко. Так, саме він і був співавтором Сергія Литвиненка незугарної скульптури в центрі Львова, називаної то «Дружба народів», то «Брати» – композиція двофігурна – то «Зустріч визволителя», то ще якось подібно. Дещо мені про нього розповідав Григорій Смольський, дещо – Яків Чайка…». – У своїй статті в газеті «Час» від 17-23 квітня 1997 року професор Української академії мистецтва Віра Кулеба-Баринова писала, що «…ще за козацької доби в Лохвиці було збудовано чимало церков. Мати Михайла Дмитренка деякий час харчувала старого петербурзького маляра, який працював в одному із лохвицьких соборів. Саме тоді шестирічний Михайлик запалився образом пречистої Діви Марії, побаченим у нотатнику старого художника. Один з його перших лохвицьких учителів малювання сказав якось: «Вам не треба йти ні до кого по науку. Ви маєте вже все своє…». І все ж 16-річним юнаком він подався до Києва…». – У своєму святочному слові на заходах у Детройті 28 лютого 1982 року з нагоди вшанування 50-ліття мистецької творчости Михайла Дмитренка д-р Петро Меґик, зокрема, наголошував, що «…його здорова духовість у вільній країні поселення скоро забула про цю невигоду, від котрої він врятувався, а в його творчості з ділянки релігійного й церковного мистецтва виявилося стільки знання, одуховлення, що не можна надивуватися. Постали прекрасні, виповнені глибокою релігійною красотою твори, що з цього нам всім треба радіти… Вся творчість Михайла Дмитренка виходить із глибокої віри в українську культуру,… його творчість… вже давно стала вартісною гордістю непроминаючої мистецької культури нашого Народу…» (журнал «Визвольний Шлях», Кн.6(423), червень, 1983, вид-во «УВС», Лондон, с.757-758).
Коли ж заходить мова про українських козаків у США (ЗСА), то, здебільшого, мають на увазі американський підрозділ Повітряних сил з назвою «Літаючі козаки» (Flying cossacks), а в загальнодоступних ресурсах наводиться цікава й захоплююча історія про те, як 6 жовтня 1965 року на авіабазі «Вебб» в стейті Тексас (ЗСА) відбулася видача дипломів сорок одному молодому старшині авіації США, класу 66-С, які протягом навчального періоду називали себе «літаючими козаками», а їхньою відмінністю від інших був червоний тризуб на чорному тлі. Цієї честі ескадрилья удостоїлася в основному завдяки своєму командиру — капітану американських ВПС й члену Українського Народного Союзу Степану Н. Олеку (Steven N. Olek). Дехто вважає, що ескадрилья «Літаючі козаки» складалася переважно з українців, чиї родини в різний часи еміґрували з теренів України, здебільшого, з Галичини та Буковини. – Між іншим, майор армії США українського походження із 7-го кавалерійського полку Мирон Дідурик (*1938-†1970), член Пласту, мав навіть прикметне прізвисько «Скажений козак» — «Mad Cossack». – Коли ж ми говоримо про Лиса Микиту, то переважно маємо на увазі відомого героя казок українського письменника Івана Франка «Лис Микита», «Фарбований лис» (Збірка «Коли ще звірі говорили»), сатиричного вірша «Звірячий парламент» та інших.
В цьому моєму дописі йтиме мова, окрім Михайла Дмитренка, ще про Едварда Козака (псевдо – ЕКО, Мамай, Майк Чічка) (*1902-†1992) — українського карикатуриста, гумориста, художника, письменника, іконописця, редактора й видавця, який від 1944 року в еміграції, як я вже зазначав вище, очолював Українську Спілку Образотворчих Мистців (УСОМ) у таборах для переміщених осіб в Західній Німеччині. Від 1948 року він видавав разом із уродженцем тернопільської Озірної, головним фінансистом ОУН та УПА Зиновієм Марцюком (Мюнхен) гумористичний журнал «Лис Микита». 1951 року ЕКО переїхав до США (Детройт, стейт Мишиґен), де працював в церковному мистецтві, ілюстрував казки для телебачення, за що, зокрема, отримав від американської вчительської організації нагороду, як також – оформлював книжки та часописи, видавав вже власний журнал сатири та гумору «Лис Микита», утримував власне видавництво з такою ж назвою, був автором сатиричних й гумористичних оповідань. ЕКО, між іншим, створив також образ «Гриця Зозулі» — тип українського мудраґеля-селянина, «хитрого сільського філософа, в уста якого вкладав неповторні монологи» — гумористичний персонаж, який був тісно пов’язаний з сатиричним журналом «Лис Микита», останні числа якого вийшли з друку вже 1990 року.
Ще понад 15 років тому, десь у 2007 році, я мав твердий намір видати друком впорядкований Зиновієм Марцюком із Мюнхену та дещо доповнений мною Альбом малюнків сатири, складений із трьох різновеликих та різнопланових частин – окремих праць незабутнього й направду ґеніального мистця Едварда Козака (ЕКА), які він помістив у перші повоєнні роки в еміґраційному журналі політичної сатири «Лис Микита», як також перевидати дві кольорові добірки його листівок на українську побутову й національну тематику, що були видані також у повоєнні роки окремими картками з написом на першій сторінці «Село» та «ЕКО», які супроводжувались зображенням самого художника у вигляді ориґінального, мабуть, авторського шаржу. – Але перед цим я хочу звернутись до кількох фраґментів з біографії автора цих малюнків художника Едварда Козака. – Мистець, пізніше більш відомий як ЕКО, народився у 1902 році. У міжвоєнний період, починаючи від 1928 року, був редактором львівського сатиричного журналу «Зиз», пізніше (1933-1934), а в умовах польської пацифікації західноукраїнських земель (т.зв. «умиротворення») – редаґував видання «Комар». Після виходу на еміґрацію, по закінченню Другої світової війни на території України, – ЕКО з головою поринув у вир культурно-громадської та мистецької праці української еміґрації, де виявив себе талановитим й плодовитим Майстром слова, олівця та пензля. У своїх працях він досить влучно й доволі своєрідно визначав саму сутність особи, ніби непомітні на перший погляд явища чи події, що видно із його Альбому малюнків, які становлять лише невелику частку доробку Майстра ЕКА. До того ж, Едвард Козак створив більш як сотню історичних, символічних, побутових й обрядових картин та не одну тисячу малюнків та ілюстрацій. Після переїзду за океан, до Сполучених Штатів Америки (ЗСА), художник виявив себе ще й як визначний громадський діяч, організатор мистецького життя й невтомний пропаґандист української національної культури. Він також постійно самовдосконалювався, як здібний публіцист й гуморист. ЕКО мав у 1970-их роках індивідуальні образотворчі виставки, зокрема, в Гантері, у тому числі й зі своїми синами Юрієм та Яремою. Приблизно в цей же час у американському Детройті вийшла книжка фейлетонів Майстра під наголовком «Гриць Зозуля». Ім’я цього персонажу, його пригоди, вислови, сентенції та поведінка стали уособленням й вирізненням певних українських національних рис. У 1974 році Едвард Козак став патроном зорганізованої Ґалереї ЕКО, чи не першої постійної Ґалереї Українського Образотворчого Мистецтва у стейті Мишиґен (ЗСА). Метою діяльності цієї Ґалереї було надання можливості мистцям українського роду влаштовувати індивідуальні та збірні виставки, а небайдужим людям та любителям й поціновувачам малярського мистецтва – їх оглядати, оцінювати, а згодом також пропаґувати українську культуру в країнах поселення. На протязі останніх трьох десятків років Ґалерея ЕКО провела кілька десятків виставок, у тому числі з нагоди особливих святкувань та з приводу визначних подій й дат в житті українського народу, як от – 1000-ліття Хрещення Руси – України, яка тривала цілих три тижні. У різний час відбулися більш як 100 виставок видатних українських мистців – самого Майстра ЕКО – Едварда Козака, його синів – Юрія та Яреми, Романа Колодчина, а ще – талановитих художників Якова Гніздовського, Григорія Крука, Любослава Гуцалюка (талановитим учнем ЕКА, з яким Майстер працював у повоєнному часописі «Лис Микита»), а ще – Михайла Мороза, Олекси Булавицького, Юрія Крохмалюка, Романа Баранника, Галини Конопади, Петра Лопати, Адріяни Лисак, Надії Сомко-Макаренко, Анатоля Коломийця, Катерини Кричевської-Росандич, Галини Новаківської та багатьох інших.
Кільканадцять років тому у своєму проєкті Альбому разом з колишнім видавцем «Лиса Микити» у Мюнхені, натепер вже покійним св.пам. Зиновієм Марцюком (*22.10.1910-†13.01.2007), ми хотіли виокремити лише, здавалось би, зовні ніби й не досить помітний, але, безперечно, невідомий багатьом поціновувачам мистецтва, й, на нашу думку, надзвичайно важливий для українського материкового читача, поважний, як мені тоді видавалось, фраґмент із широкого загалу різноманітної творчості великого Майстра ЕКА. В дійсності ж Майстер мав свій неповторний, різнобічний й подекуди феєричний світ поглядів, відчуттів, а, відтак, – творчих уподобань, переконань та стилю життя. Його політична дотепність й мистецька фантазія, здавалось, не мала меж, а талант виявився, вже з ретроспективного погляду, мене, наддніпрянського українця, справді невичерпним й до народних глибин українства мудрим. Передмовлюючи одну зі збірок віршів свого побратима по слову та пензлю Богдана Нижанківського-Бабая, (яку, до речі, якраз Едвард Козак, ще й суперориґінально зілюстрував у 1976 році), – ЕКО писав, що «…вірші Бабая, у першій і другій книгах, були здебільшого друковані в журналі «Лис Микита». На сторінках того журналу Бабай знайшов себе і там він має вже своє «загріте» місце на другій сторінці…. Ніхто з них (читачів) не міг навіть уявити собі, як міг бути «Лис Микита» без Бабая на другій сторінці…». – Зауважу лише, що на першій сторінці того повоєнного «Лиса Микити» по праву був сам Майстер ЕКО. Направду журнал «Лис Микита» на еміґрації був досить важливим у суспільно-політичному плані, але й поряд з цим – доступним, веселим, а одночасно – політично виробленим (хоча й не представляв інтересі жодної політичної групи на чужині). А ще – вкрай саркастичним та надзвичайно дотепним, як також вдало ілюстрованим дійсно талановитими художниками Едвардом Козаком та Любославом Гуцалюком, а по цій причині був дуже популярним та читабельним виданням, яке слугувало для широкого загалу українського громадянства на чужині вдалим інформативним доповненням тим документам та матеріялам з-поза «залізної завіси». Такі донесення «постачались» різними каналами до редакції завдяки зусиллям спеціальної кур’єрської служби ЗП УГВР та Місії УПА, Збіркам на Фонд УПА та широкій пропаґандивно-роз’яснювальній акції Закордонного Представництва УГВР та зреформованих ЗЧ ОУН (демократична фракція) (пізніше – ОУН за кордоном), як також і заходам Закордонних Частин ОУН з-під стягу Степана Бандери.
Саме зі шпальт української діяспорної преси весь повоєнний світ дізнавався про героїчну боротьбу відділів Української Повстанської Армії та боївок мережі Організації Українських Націоналістів на Українських Землях. За даними «Інформативних вістей» (Літопис УПА, т.16) та видання вояцтва «На сторожі» (1946), про дії та акції УПА під різними кутами зору, але в більшості випадків захоплено й схвально, ще 1946 році писали американські щоденні газети «Ню Йорк Дейлі Нюз» (січень), «Ню Йорк Геральд Тріб’юн» (квітень), «Ню Йорк Таймс» (вересень), канадська газета «Глоуб енд Мейл» (квітень), швайцарські часописи «Базлер Нахріхтен» (травень), «Жюрналь де Женев» (ч.32), «Дер Бунд» (серпень), французькі видання «Ля Републік» (ІV кв.), «Ль Об» (жовтень), «Комба» (ч.714), німецька газета «Ноє Цайт» (травень), шотланський часопис «Да Скотсмен» (травень), голанський щоденник «Де Тайд» (грудень) та ін. Розголошенню правди про УПА сприяла видана в Римі Генсекретарем ЗС УГВР Миколою Лебедем перша історично-документальна праця «Українська Повстанська Армія. Її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу» (Рим, 1946).
У Мюнхені ж побачило світ цілих 26 чисел журналу «Лис Микита». Видавцем цього журналу гумору, політичної сатири та карикатур був мій давній і щирий приятель, довголітній член ОУН св.пам. Зиновій Марцюк, редаґував часопис Едвард Козак (ЕКО), тексти писав сам Едвард Козак, частинно – Богдан Нижанківський (Бабай), автором деяких малюнків був Любослав Гуцалюк. – «…В мене збереглися майже всі оригінали рисунків, – колись писав у своєму листі до мене у Лохвицю Зиновій Марцюк, – Я посортував їх тематично, подав підписи під кожним, як у журналі, зібрав понад 100 картонів. Їх можна було б показати на якійсь виставці, присвяченій авторові. В Мюнхені появилося 26 чисел журналу – виїзду ЕКА до США. В слові до читачів є згадка про політичний характер журналу. В мене збереглося було кілька примірників, я поробив кілька копій і розіслав їх до обласних бібліотек… – Власне, все, що я робив, – робив з почуття свого національного обов’язку. Я мав успіхи. Колесо нашої історії наше покоління просунуло значно вперед…», – ніби підтверджував здобуті мною тоді дані та деякі мої припущення видавець «Лиса Микити» Зиновій Марцюк.
Власне, цей журнал політичної сатири продовжив ту славну політичної сатири традицію, яка була започаткована ще в часі Другої світової війни на Рідних Землях й була згодом принесена провідними діячами організованого українського визвольного руху з-під стягу ОУН, УПА та УГВР разом із закордонними місіями та рейдами цих угрупувань на Захід. За моїми підрахунками, в часі Другої світової війни та перше повоєнне десятиліття ОУН, УПА та УГВР видавали усім разом близько 91 періодичних й неперіодичних видань, із них дев’ять можна віднести до профілю політичної сатири, хоча і в майже кожному офіціозі окремо була якщо не окрема сатирична або гумористична сторінка, – то окрема стаття чи допис. До найвідоміших видань слід віднести редаґований Ярославом Старухом гумористично-сатиричний журнал УПА, що видавався у підпільних друкарнях «Смерть імперіялістичним акулам» (листопад, 1943) та в друкарні «Смерть гітлерівсько-сталінським катам» (вересень, 1944; березень, 1945), «Український перець», співредактором та карикатуристом якого був Василь Хомутиник…
«Лис Микита», як український журнал політичної сатири вже на еміґрації, мав порівняно велике число передплатників, а рівень його мистецького оформлення та якості пропонованих матеріалів був навіть такий, що його б сміло зачисляли не лише читачі, але й фахівці до найкращих світових видань такого типу (!). Крім того, окремі статті, памфлети, шаржі, анекдоти та карикатури з цього часопису передруковували не тільки українські еміґраційні видання, але й поважні чужинецькі журнали та газети з Великої Британії, Франції, Нідерландів, Польщі, Німеччині, Італії, такі як «Wiadomosci» (ч.23(114), 08.06.1948), «Lun di Manche» (ч.34, 15-22.06.1948), «Het kompas» (ч.15, 17.06.1948), «il TRAVASO» (ч.ч.16,20, 18.04. та 16.05.1948). До сатиричних матеріалів друкованих у «Лисі Микиті» зверталися у 1948-1949 роках також видання – «World Rewiew», «De Line», «La Torre di» та інші. До карикатур були додані також статті про Україну, її героїчну боротьбу й національну культуру. Окремим підкресленням була відзначена роль журналу «Лис Микита» в боротьбі проти большевизму. Журнал зумів нав’язати живі зв’язки з демократичною чужинецькою пресою й у такий спосіб за досить короткий час було зроблено досить багато для пропаґанди української визвольної справи за кордоном, тобто до тих завдань, що їх еміґрація тоді повинна виконувати для Воюючої України.
З нагоди 15-ліття «Лиса Микити» відомий український громадсько-політичний діяч на еміґрації у США (ЗСА), мій давній приятель Микола Галів справедливо зазначав: «…Зміст і рівень «Лиса Микити» забезпечили йому порівняно численного читача, а разом з тим його фінансову базу. Пишучи про журнал, треба передусім згадати його редактора і співробітників. Талановитим редактором, карикатуристом і гумористом є – маестро Едвард Козак. Без жодного перебільшення треба сказати, що коли б Е.Козак був членом державного народу, то про нього знали б широкі кола в світі, а світова преса поміщувала його рисунки-карикатури та сатири. В нашій громаді «ЕКА» ще не оцінили належно. В нас щойно по смерти підкреслюється заслуги людей…».
Недарма ж колеґа ЕКА Богдан Нижанківський-Бабай у своєму вірші «Листопадове листя», який присвячено Едвардові Козакові, закликав свого товариша:
«…Налий-но юність у старі чари!
Чи бачиш? Вороний прибіг!
Яке солодке і терпке
Питво з тамтих доріг»
Дійсно, то був журнал з безпретензійною, ніби дитячою назвою – «Лис Микита», але від нього дихало справжньою новелістикою творчості й молодістю від душ і сердець його творців, видавців та натхненників. Ба, більше, то, властиво, була ціла окрема праця й філософія однодумців, які зійшлися в одному окремому виданні. Цей часопис (чи не одинокий на еміґрації), що твердо обстоював загальноукраїнські позиції й не був тісно пов’язаний із будь-яким партійним середовищем на еміґрації. Та це, власне, видно й з поданих у альбомах рисунків ЕКА. – Ретроспективно, з історичної далечіні нашого такого швидкоплинного часу, натепер всім, мабуть, видно, що «Лис Микита» намагався стверджувати все здорове й поборювати все, що послаблювало тоді український національний організм й визвольну акцію, без огляду на, звідки б такі намагання не походили. Продовжуючи короткий екскурс в історію української підпільної сатири слід також нагадати, що попередній перелік підпільних видань у 1940-1950-их роках на Рідних Землях не обмежувався тими, що були згадані вище. «Оса» – таку назву мало гумористичне видання проводу ОУН неустійненого району на ЗУЗ, яке побачило світ ще у листопаді 1942 року. На Поділлі ОУН цього Краю у 1947-1949 роках видавала сатирично гумористичний журнал «Хрін», на першій сторінці якого був піднаголовок: «Під землею виростає, кого треба припікає». У 1949 році ця ж таки теренова організація ОУН випустила в світ й поширила два числа збірки гуморесок «Двигнем», а у 1948 році побачив світ квартальний сатирично-гумористичний журнал «Журнал» та гумористичний журнал «Жорна». На т.зв. Закерзонні за редакцією мого земляка, полтавця з Переяславщини Петра Власовича Василенка-«Волоша» та його соратників у 1945-1946 р.р. видавався сатирично-гумористичний журнал для УПА на Закерзонні «Лісовик». У журналі куреня УПА «Журби», що мав назву «Повстанське кропило» (грудень,1944 – січень,1945), крім дотепних карикатур та сатиричних малюнків, друкувались також дописи й вірші. Українська інформаційна служба видавала циклостилевий журнал «Щоденні вісті», що був також добре ілюстрований карикатурами.
Слід нагадати, що були ще й спеціалізовані вишкільні видання УПА та ОУН, як наприклад, журнали для молоді «Гомін волі» (Дрогобиччина, 1950), «За Україну» (Поділля, 1948-50), «Молода Україна» (ПівдСУЗ, 1943), «Молодий революціонер» (1948-52, видання ОУН на ПЗУЗ), журнал для молоді «На зміну» (1946-50), що його видавав Крайовий осередок пропаґанди ОУН Карпатського краю, як також журнал для молоді «На чатах» (1946-48, ОУН Львівського краю). Підпільний публіцист Петро Федун (Полтава) у 1942-43 р.р. редаґував Журнал для Юнацтва ОУН у період окупації Третього Райху (1942-43), що друкувався в підпільній друкарні «Кратер». Виходили й журнал для дітей – «Малі друзі» (Поділля, 1949-50), «Наша книжечка» (1952), літературно-виховний журнал «Перемога» (Закерзоння, 1946) та газета для робітництва «Український робітник» (1946), «Юні друзі» (1949-50), а ще – збірники революційних пісень. – Серед поважних офіціозів та підпільних органів ОУН, УПА, УГВР необхідно назвати «Бюлетень», «Бюро інформації УГВР», «Вісник Української інформаційної служби», «До Зброї», «За волю нації», «За самостійну Україну», «За українську державу», «Ідея і чин», «Інформатор», «Наш фронт», «Чорний ліс», «Повстанець», «Пропагандист», «Самостійність», «Тижневі вісті» та багато інших підпільних друків, які розміщували на своїх шпальтах сатиричні та гумористичні дописи й карикатури. Видатними підпільними редакторами, крім названих вище, були Дмитро Маївський, Мирослав Прокоп, Михайло Палідович, Петро Дужий, Петро Федун, Михайло Дяченко, Микола Козак, Осип Дяків, Пантелеймон Сак, Йосип Позичанюк, Омелян Лоґуш, Василь Галаса, Зиновій Тершаковець, Василь Хомин, Василь Ваврук, як також досі мною незідентифіковані – «Ігор», «Чайка», «У.Кузьменко», «Орелець» та «М-789», «27».
Як видно, цю героїчно-творчу естафету кращих підпільних українських публіцистів та сатириків з-під стягу ОУН та УПА продовжили у повоєнні роки видавці, працівники, редактори, карикатуристи у знаменитому часописі політичної сатири «Лис Микита». Дійсно, кращі традиції української підпільної політичної сатири середини ХХ-го століття працівники пера в часописі «Лис Микита» пронесли через усі кілька років своєї спільної напруженої творчої праці в знаменитому й направду феноменальному, хоча й призабутому журналі. – Слід хоча б коротко згадати й про співробітників ЕКА зі знаменитого часопису «Лис Микита» періоду 1940-50-их років – Любослава Гуцалюка та Богдана Нижанківського (Бабая). – Український художник-експресіоніст, бувший вояк Української Дивізії «Галичина» Любослав Гуцалюк (*1923-†2003, Ню Йорк) у 1946-1949 роках навчався в мистецькій студії Едварда Козака у Берхтесґардені (Західна Німеччина). 1949 року він також еміґрував до США, де студіював в 1949-1954 роках у Вищій Художній Школі Купер Юніон (Cooper Union School of Art) у Ню Йорку. Пана Любослава, до речі, було обрано Почесним членом Академії «Кампанелла» в Римі (Campanella Academy), яка нагородила його в 1970 році срібною медаллю за визначні досягнення в малярстві. Крім живопису, Любослав Гуцалюк працював у графіці, в основному в книжковій, зокрема, плідно співпрацював з журналом сатири та гумору «Лис Микита», його мистецькі огляди публікувалися пізніше в газеті «Свобода» та знаменитому часописі «Сучасність», про який я вже неодноразова писав. – В 1999 році в Українському Інституті Америки відбулася остання велика індивідуальна виставка Любослава Гуцалюка та було видано кольоровий каталог з численними репродукціями його робіт, картини цього українського мистця знаходяться в художніх колекціях у Франції, Великій Британії, Італії, Канади та США. – Український (галицький) поет й прозаїк Богдан Нижанківський (псевдо – Бабай) (*1909-†1986, Детройт, ЗСА) до початку Другої світової війни жив у Львові, а в часі цієї війни еміґрував до Західної Німеччини, де брав живу участь у літературному та театральному житті українських еміґрантів. – «…Прийшов в українську літературу як прозаїк, і жанр оповідання в нього найсильніший. Мав успіхи в гумористичній поезії, що її друкував під псевдонімом «Бабай» у журналі «Лис Микита». У прозових творах показав витонченість смаку і майстерну контролю засобів…». – Б.Нижанківський став автором поетичних збірок «Терпке вино» (1942), «Щедрість» (1947), «Вагота» (1953), «Вірші іронічні, сатиричні і комічні» (1959), «Каруселя віршів» (1976), «Марципани і витребеньки» (1983); збірок оповідань і нарисів «Вулиця» (1936), «Актор говорить» (1936), «Новели» (1941), повісті «Свято на оселі» (1975).
Далі мені хотілось трохи більше написати про видавця «Лиса Микити» св. пам.пана Зиновія Марцюка, якого я знав особисто, з ним зустрічався й дуже його поважав… – Це було вже понад 12 років тому. – Часопис американських українців «Свобода» (Н.Дж., Парсиппані) у ч.47 від 10 листопада 2010 року на с.23 у рубриці «Постаті» опублікував мою невелику статтю про видатну людину п.н. «Зиновій Марцюк – головний фінансист ОУН. – До 100-річчя від дня народження», в якій йшлося, що у жовтні 1910 року у селі Озірній в східній Галичині народився в селянській родині Зиновій Марцюк, майбутній головний фінансист Організації Українських Націоналістів та один з організаторів збірок на Фонд Української Повстанської Армії на еміґрації. У 1922 році в Озірній почали будувати читальню «Просвіти», на яку гроші пожертвували уродженці містечка та еміґранти в Америці на чолі з Михайлом Давоскибою. В будинку «Просвіти» розміщувалися всі культурно-освітні товариства – жіноче, молодечі організації Пласт і «Луг», гурток «Рідної Школи», централя якого у Львові втримувала кілька приватних середніх шкіл. В ранній молодості З.Марцюк включився в культурно-освітнє, а опісля – в кооперативне життя і засвоїв там засади громадської відповідальности – звітности й контролі, яких завжди дотримувався у своїй подальшій діяльності. У 1939 році З.Марцюк переїхав до Львова, і там застав його вибух Другої світової війни. Працював у видавництві «Дешева книжка» разом з Мирославом Прокопом. 14 вересня 1941 року З.Марцюк, як один з провідних членів ОУН, був висланий на Волинь, до Рівного, до Ростислава Волошина, який невдовзі став одним з співорганізаторів УПА і комендантом підпілля УПА на Північно-західніх українських землях. Восени 1941 року «Лекс» (Михайло Степаняк) з рамени Крайового проводу ОУН доручив З.Марцюкові провадити фінанси ОУН. На виконання цього доручення З.Марцюк написав інструкцію, в якій з’ясував політичну ситуацію: мовляв, йде Друга світова війна, вислід якої тепер ще тяжко передбачити, але політична мапа Европи, напевно, буде змінена. І тому український народ має вже тепер докласти всіх зусиль, щоб мобілізувати всі свої сили, щоб події не заскочили його непідготованим. Для організації боротьби потрібні також і фінансові засоби. Збірка пройшла з великим успіхом. Подібних збірок в Україні 1941-1944 роках було проведено три. З зібраних коштів оплачувалися видатки референтам ОУН. З наближенням фронту у 1944 році фінансовий референт дістав доручення поділити заощаджену суму на три частини: дві з них залишалися в Краю для потреб визвольної боротьби, іншу третину коштів дістав «Ярополк» (Микола Лебедь) тоді вже в якості Генерального секретаря закордонних справ Української Головної Визвольної Ради (УГВР) на організовану цим секретаріятом закордонну місію. З цією місією на Захід відійшов і З.Марцюк. – Після Другої світової війни на Заході опинилася досить велика українська громада. Це були вивезені на примусові роботи до Німеччини «остарбайтери», звільнені з німецьких тюрем та концтаборів в’язні і ті, кому вдалося виїхати, як «красная армія» окупувала українські землі. В цьому середовищі у повоєнний час фінансовий референт ОУН та УГВР З.Марцюк провів три збірки. За деякими даними‚ рахунок видавництва «Горицвіт» Закордонного Представництва УГВР від вересня 1945-го по вересень 1946 року складав, разом з майном, основним капіталом, касою та видатками на адміністрацію, близько 160 тис. дол., що на той час було значною сумою. На доручення ЗП УГВР було проведено у 1946 році на всіх еміґраційних европейських теренах, де проживали українці, три збірки на фонд УПА (на Різдвяні, на Великодні свята та у вересні 1946 року). Розмір тих збірок був зумовлений потребами організованої визвольної боротьби в Краю. Разом з тим збірки були ефективним засобом об’єднання всіх національних сил під проводом УПА. 30 вересня 1946 року фінансовий референт ЗП УГВР «Омелян» (З.Марцюк) писав: «Не економічні умовини – вони були створені окупантами для визиску і послаблення відпорної сили народу, а стан політично-державницької свідомости широких народних мас, загроза окупантами всіх життєвих інтересів народу, визнання правильности визвольної концепції, репрезентованої УГВР, дальше – співучасть мас у цілості визвольної боротьби на всіх її відтинках – були основними елементами для розбудови матеріяльної бази боротьби». З.Марцюк прожив довге й плідне життя, вірною супутницею на цьому шляху була його дружина Ліда, в’язень жіночого концтабору Равенсбрюк від листопада 1942 року до жовтня 1944 року. Повернувшись в Україну, після здобуття нею державної Незалежности, З.Марцюк пригадував: «У Львові ми з дружиною були на заключному концерті у Львівській Опері. Були там свідками поєднання Президента Леоніда Кравчука з Патріярхом Мстиславом і Архиєпископом [Мирославом] Любачівським у ложі Президента – під бурхливі і невгаваючі оплески у залі, оркестри, хори і їх трьох самих. Такого ентузіязму, який ми пережили, – не можна описати». Вивчаючи документи з архіву, раніше спілкуючись безпосередньо з З.Марцюком і намагаючись зрозуміти сутність його поглядів на життя та на місце людини в ньому, я довго думав, якими ж є основні риси характеру, що були притаманними З.Марцюкові. І зробив недвозначний висновок – це людська гідність та сумління. Говорячи про Україну після Помаранчевої революції й наступ ні кризові ситуації в українській владі, напередодні свого 95-річчя З.Марцюк зазначав, що «на закрутах треба сповільняти їзду, щоб не перевернути воза. Президент сам не створить добробуту, він може покерувати справами так, що той добробут створить для себе народ своєю ощадністю і працею. Але найважливіше, що Україна – вільна й тепер буде жити таким життям, яке сама собі створить». Пан Зиновій, довший час організовував й провадив в українському середовищі збірки коштів для ОУН(б)-ОУН на Українських Землях у 1941-44 рр., по закінченню Другої світової війни — для продовження боротьби в Україні, зокрема для підтримки УПА. Пізніше в Мюнхені він працював в Злученому Українському американському допомоговому комітеті (ЗУАДК), а згодом – в друкарні Івана Бутковського, де друкувалися «Сучасність» та «Український Самостійник». Ймовірно, ця друкарня була пов’язана з видавництвом «Пролог». Друкарня за спогадами його дочки Христини Фрей-Марцюк, знаходилася на Hessstrasse. Після здобуття Україною Незалежности у 1991 році приїхав в Україну на 3 тижні. Відвідав Озірну, Тернопіль, Львів, Київ. У Києві політв’язні, якими він опікувався, хотіли влаштувати йому парадну зустріч, проте він відмовився. Слідкував за політичними процесами — виборами Президентів України, Помаранчевою революцією тощо. – Виходить, що за понад 12 років, що пройшли від часу згаданої моєї невеликої публікації в газеті «Свобода» у 2010-ому році, ніхто не написав ширшого допису про цю направду леґендарну людину, щирого українського патріота, мого доброго приятеля – св.пам. Зиновія Марцюка, який відійшов у Вічність 13 січня 2007 року.
Я ж, вкотре переглядаючи свій хатній архів, віднайшов інші цікаві листи від Зиновія Марцюка з Мюнхену до мене, у місто Лохвицю на Полтавщині, й вирішив, як мовиться, «взятися за перо». – Св.пам. Зиновій Марцюк писав до мене понад два десятки років тому: «… З великим зацікавленням прочитав Вашу книжку про УГВР і, думаю, що з таким зацікавленням прочитають її широкі кола читачів в Україні, які цікавляться визвольною боротьбою українського народу. Ви зібрали багато джерельних матеріялів і обговорили об’єктивно постання, структуру і значення УГВР та зв’язали її появу з довгою історичною традицією визвольної боротьби, як її останнє звено. А з, другої сторони, Ви показали, як у тяжких умовинах боротьби народ все таки зумів об’єднатися, створити керівництво і провадити її на двох фронтах. Ваша книжка написана з позицій державотворення і в тому її велике значення… У своїй громадській роботі я радше почувався одним із каменярів, що їм призначено було розбити скалу, що ніхто з них не чекав на славу чи зарплату. І кожний вірив, що аж по їх кістках прийде щастя народу. На жаль, дійсність показалася більше скопмлікованою… – 31.12.2000 р.». – «… Від ІІІ НВЗбору ОУН 1943 р. минуло 59 років, а Ви у своїх дослідних працях якраз підтверджуєте правильність переходу націоналістичного руху і визвольних змагань того часу з тоталітарних на демократичні позиції. Хоч в обох держави ми не здобули. Але другі змагання були на вищому щаблі. Тепер впала нам до рук незалежна Україна, але ми не мали провідної верстви. Вибрали менше зло, бо могло бути ще гірше. Але за тих одинадцять років Незалежности відбулися якісь позитивні процеси. Так що маймо надію, що цим разом ми Незалежність України закріпимо. Не все то було ідеально, не все світле і добре, але процес пішов вгору. Ваша оцінка його скріплює нас у вірі, що ми правильно поступили… 01.11.2002 р.».
…Так і залишається в мене, в хатньому архіві в Лохвиці, превеликий жаль, поки що нереалізований проєкт – Альбом з матеріалів направду знаменитого журналу політичної сатири «Лис Микита» з більш як сотнею карикатур, ретельно впорядкований св.пам. паном Зиновієм Марцюком з Мюнхену, який завдяки мистецькій праці Едварда Козака був колись новим за змістом і формою, й досі, в жорстоких умовинах московсько-української війни ХХІ-го століття – доволі актуальний й повсякчас несподіваний.
Якось, здається, не дуже помітно й трохи кволо відреагували мистецькі кола України ще напівмирного 2021-го року, ніби «пропустивши повз» ювілей мистця Яреми Козака, як на повномасштабний воєнний й жорстокий 2022-ий рік «припало» цілих дві «круглі» дати його направду знаменитого Батька українського карикатуриста, гумориста, художника, письменника, іконописця, редактора й видавця Едварда Козака, який народився понад 120 років тому у селянській родині німецького походження, але з раннього дитинства чітко відчував свою належність до українства. – Відійшов Едвард Козак в інший світ понад 30 років тому, о 10 годині ранку 22 вересня 1992 року, в лікарні Детройта. Поминальне богослужіння відбулося 26 вересня в Українській Католицькій Церкві (УКЦ) св. Йосафата у Воррені. Похований Едвард Козак на місцевому кладовищі поруч зі своєю дружиною…
Відомо, що «…Едвард Козак влаштовував щорічні виставки своїх картин в мотелі «Ксеня» в Гантері; в останні роки життя — разом із синами. Сини мистця — відомі у США художники. Юрій працював у неовізантійському стилі; тематика робіт Яреми — краєвиди, квіти, абстракції (естетичне поєднання ліній і плям)… Едвард Козак (ЕКО) був знаний головно як художник-карикатурист, де його талант розкрився найповніше. Проте якби довелось йому творити в інших сферах духовного життя, то він, мабуть, досягнув би не менших вершин, про що й свідчать його поетичні спроби…».
На ресурсі «Бібліотека українського мистецтва» в розділі «Художники» знаходимо цікаві й докладні інформації історика мистецтва й педагога Романа Яціва про Маестро ЕКО, який «…у 1933–1939 роках проілюстрував усі видання Івана Тиктора у Львові. У 1944-у році створив ілюстрації до книжки Івана Франка «Лис Микита». Визнання дістає і як редактор журналу «Комар». Цей сатирично-гумористичний тижневик – наступник аналогічного журналу «Зиз» (1923-1933), в якому Едвард Козак теж працював як художник і редактор. «Комар» став не лише послідовником у розкритті паразитичних сторін тогочасної дійсності, а й вищим шаблем осмислення української теми в її політичному, господарсько-економічному, духовному зрізах. Козак – карикатурист за покликанням. Він і майстер моделювання смішних (або гірких) життєвих ситуацій, і майстер підмічання конфліктних сцен, і майстер типажу. «Говорять, що деякі обличчя не надаються до карикатури, – писав він у 1934-у році. – Таких людей нема, бо людину з обличчям без виразу ніхто на вулиці не пізнав би». Майже кожна праця художника в цій ділянці практично підтверджує цю думку. Багато рис його мистецтва вказує на вершинний успіх української карикатури. Навіть у побуті не обходився митець без мистецьких імпровізацій: оформлював вертепи, майстрував дотепні механічні іграшки та ялинкові прикраси, вигадував куплети і музику до них, виконував їх на рівні актора оригінального жанру. На початку 1950-х років переїжджає у США. Творість еміґраційного періоду Еко така значна й розлога, що вимагає окремого висвітлення. Достатньо назвати одні лиш її напрямки: оформлення книг і журналів, видання власного журналу сатири і гумору «Лис Микита» та утримання видавництва з такою ж назвою, праця в монументально-декоративному мистецтві. У 1955-1957 роках художник виграв першу нагороду на великому конкурсі мультиплікаційних фільмів у Детройті. Створив образ Гриця Зозулі — тип українського мудрагеля-селянина, «хитрого сільського філософа, в уста якого вкладав неповторні монологи». Збірки сатиричних та гумористичних оповідань «Гриць Зозуля» та «На хлопський розум Гриця Зозулі» вийшли у 1973-у та 1982-у роках відповідно. Еко зарекомедував себе і як педагог; його сини Юрій Козак та Ярема Козак – відомі у США художники…». – Якраз Роман Яців, серед іншого, є автором інших цікавих розвідок у царині мистецтва, зокрема, він написав ґрунтовну, як на мене, статтю у 2017 році п.н. – «Американські Козаки: місія та індивідуальність. – Їхня «імперія» поширилася на різні професії, громадсько-культурні ініціативи, а найбільше — на мистецьке та інтелектуальне життя українського зарубіжжя» (Газета «День», №145-146, (2017): «…Культурний, а сьогодні вже й історичний феномен старійшини славетного мистецького роду Козаків Едварда (Еко) якось стримує від того, щоб величати і його синів — Юрія (1933-2001) та Ярему (1942-2016) як визначних. Насправді ж, якщо судити за залишеним ними творчим спадком, такими вони були. Кожен із них усвідомлював геніальність свого батька у царині графіки, малярства, видавничої справи, креативно-інтелектуальної журналістики, а найбільше — карикатури, а тому не порушував встановленого балансу суспільної опінії про Козаків в історії української національної культури XX століття. Сьогодні Україна повинна вклонитися і їм самим за те, що вдалося зробити для рідної землі далеко за океаном — у США, де їм судилося скріпити свої творчі обдарування та розкрити їх у різних мистецьких галузях…».
Я також до цього, ювілейного, жорстокого й воєнного, 2022-го року дещо писав, але дуже коротко про Маестро Едварда Козака (ЕКА), зокрема, у згаданому вище дописі, яким вшановував світлу пам’ять мого доброго приятеля й правдивого українського патріота, видавця «Лиса Микити» Зиновія Марцюка, в якому подавав фраґменти з життя та діяльності св.пам. пана Зиновія, як головного фінансиста ОУН, організатора Збірок на Фонд УПА та допомоги українським політв’язням із-за кордону, уродженця тернопільського села Озірна, який у повоєнні роки замешкав у баварській столиці Мюнхені.
Пізніше я також листувався з Лідою Колодчин – власницею й директоркою першої постійної «Ґалерії Українського образотворчого мистецтва ЕКО» (Воррен, стейт Мишиґен, ЗСА), яка понад 15 років тому, а саме 5 травня 2007 року, написала мені у Лохвицю коротку записку наступного змісту: «…Мій чоловік б.п. Едвард Козак несподівано відійшов у Божу Вічність і я в цьому горю не вспіваю полагодити всі справи на час. Б.п.Едвард Козак був непересічною людиною і було дуже багато написано про нього в різних газетах і є також в Енциклопедії Кубійовича. Ми побували в крузі його приятелів і відчуваємо його великий брак… Якщо буде потрібно більше інформації, то прошу мені повідомити… – 05.05.2007 р.».
Крім того, я вів спорадичну переписку з графіком, живописцем Яремою Козаком, сином ЕКА, який, до речі, разом зі своїм батьком Едвардом й рідним братом Юрієм розмалював «Українську кімнату» у Вейнському університеті (ЗСА) в 1979-ому році, був автором пейзажів, натюрмортів, напівабстрактних та абстрактних композицій, ікон. Серед його творів, зокрема, є ілюстрації до книг «Хрестоматія 1000-ліття Руси-України» (1966), «Мій перший словник» (1971, співавт.); живопис – «Фантазія лісу», «Весілля», «Дорогою на ярмарок», «Богородиця» (усі – 1980-і рр.), «Танець» (1989). – Пан Ярема писав мені у Лохвицю: «Дорогий п.Олександр!… Я подав пропозицію в кількох попередніх листах і не одержав Ваш відгук. Пропозиція була: якби Ви вислали хоча б оригінали ілюстрацій із Збірки «ЕКО» і «Село», – я постарався подати професійні відбитки цих праць на продаж. Дохід можна було б зужити на видання Альбому. Є попит на такі збірки або оригінали. Прошу подати свою думку. – Друге, я не знав, що Ви є в контакті з вдовою сл.п. Марцюка, пані Лідою. Я питався скоріше: пачки оригіналів залишилися з п.Марцюком – як то сталося тоді, коли Батько виїхав до Америки (не знаючи на як довго). Чи пані Ліда помагає, – які були порозуміння? Хочемо знати: чия це власність?… Я вже знайшов деякі біографічні дані, але не знаю, що Вам треба доповнити. Знимки праць Батька ще мені не відіслали, але більшість цего я позичене від дітей покійного брата Юрія. Брат був також фотограф. В Львові буде друкуватися монографія Е.Козака. Я також вислав їм знимки праць Юрія, як і свої. Ми разом ставили виставки майже 30 років… З пошаною Ярема…». В іншому своєму листі пан Ярема Козак писав до мене: «…Мені було 7 років, коли ми виїхали з Німеччини, а сестрі Наталці було 18. Вона пригадує собі пана Марцюка, котрий приїжджав з Мюнхену до Берхтезґадену в справі «Лиса». Навіть має знимку Тата з п.Марцюком. Вона була під вражінням, що Тато лишив п.Марцюкові на переховок ориґінали до «Еко» і «Село» та ілюстрації до «Лиса», бо ми виїжджали до Америки. Очевидно, ми тоді не не могли знати, що не вернемося в Україну. Чи Тато мав контакт з п.Марцюком щодо тих матеріалів, – Наталка і я не знаємо. Чи Ви щось про це знаєте? (В Америці змінили назву «Лис» на «Лис Микита)… Якби я мав в себе ці ориґінали («Села», «Еко» і т.п. – не всі 100 пачок), – я б міг показати і розпитувати про влаштування виставки або друкування відбиток, щоби в заробіток придбати деякі фінанси на цей вартісний проєкт, до якого Ви так з посвятою взялися. Я можу вислати біографічні дані в наступному листі. Я повисилав всі копії із журналів (статті про Е.Козака), хто в мене просив. Зараз не маю, але можу відшукати та вишлю копії. Я не знаю, що Ви вже маєте… Дякую, що до нас звернулися в цій справі, – з щирим привітом – Ярема Козак і Наталія М… листопад 2007 року».
Про Юрія ж Козака, старшого брата Яреми, сина ЕКА, я довший час не знав майже нічого, допоки не ознайомився з ґрунтовним дописом згаданого мною вище Романа Яціва в газеті «День», №145-146, (2017), в якому той писав: «…Юрій Козак народився 14 грудня 1933 року у місті Стрий, що на Львівщині. Мати — Марія, з дому Бортник, віддала багато зусиль для виховання старшого сина у роки наростаючої популярності свого чоловіка Едварда Козака як графіка і редактора найпопулярнішого львівського сатирично-гумористичного часопису «Комар», учня самого Олекси Новаківського. За родинними переказами, маленький Юрій був «співучасником» творення ранніх карикатур легендарного Ека, сидячи у батька в буквальному розумінні на шиї над столом у скромному, орендованому помешканні на вулиці Пісковій у Львові. Без сумнівів, саме це визначило подальшу долю Юрія Козака вже у зрілі роки…- 1952 року після базової вищої освіти Юрко отримав стипендію на студії в Центрі креативних студій Детройта (Center for Creative Studies), де набував професійні навички в малярстві, графіці й скульптурі. Після закінчення відбув практику викладача рисунка. Своє родинне щастя заклав у шлюбі 1957 року із Сузанною Еліс. Того ж року розпочав працю у студії вітражу, виконуючи замовлення від різних американських церков. Згодом працював на різних інших підприємствах, розвиваючи напрями, крім вітража, мозаїки та стінопису…- У творчому доробку Юрія Козака (помер 20 січня 2001 року) залишилося чимало творів інших живописних жанрів, зокрема портретів, історичних картин (однією з найвідоміших є композиція «Похід князя Ігоря»), натюрмортів. Виконав чимало декорацій до вистав за мотивами американських п’єс та оперет. З дружиною виховали п’ятеро дітей. Роман, старший із них, є греко-католицьким священиком, Стефан працює в кераміці й продовжує справу свого батька як «автомобілевого скульптора», Марія займається мистецтвом вітража, Тетяна теж малює, а наймолодший Едвард став автомобільним інженером…».
А вже 1 березня 2018 року я отримав коротку англомовну записку з США (ЗСА), також від Едварда Т. Козака, внука великого Майстра ЕКА, якій він, зокрема, писав: «Олександр – Я додав кілька фотографій, щоб прояснити обговорення. Я вважаю, що Ви говорите про проблеми, починаючи з 1947/48,49 років, коли сім’я жила в Берхтесґадені, Німеччина. У 1950 році він опублікував не в Ню Йорку. Веду сімейну бібліотеку роботи моїх батьків і дідів. Маю всі номери, починаючи з 1958 року і до кінця випуску журналу. У мене є лише кілька проблем до цієї дати. У Вас є електронні версії перших журналів, які я можу мати для сімейного архіву? – У мене є більше фотографій, але перегляд потрібен час, оскільки у мене немає сімейних фотографій, упорядкованих так, як мистецькі роботи. Чи є у вас бажаний вміст зображень, який я повинен шукати?…».
Відомий історик мистецтва й педагог Роман Яців писав: «…Еко, Юко та Яко — славетна родина американських Козаків — були дуже популярними в українському емігрантському середовищі. Виставки, зазвичай, робили всі утрьох, найчастіше, як правило, у галереї поблизу містечка Гантер, що в Кетскільських горах, або в містечку Воррен біля Детройта, де тривалий час функціонувала Галерея «Еко». Окрім спільних виставок (в тому числі й у Львові 1990 року) американські Козаки виконували мистецькі роботи монументально-декоративного характеру на об’єктах, як, зокрема, велику (на цілу стіну) карту України з мотивами національної історії і культури у Вейнському університеті в Детройті (відтоді ця кімната має назву Ukrainian Room)… Донька Едварда Козака Наталія (у заміжжі Мордованець) не пішла тим же професійним шляхом, як її брати. Натомість і вона, і внуки великого Ека, діти, а тепер і внуки всіх дітей Едварда — Наталії, Юрія та Яреми — були і залишаються свідомими своєї культурної місії утверджувати у вільному світі образ рідної Батьківщини. Багатогранну творчу спадщину Юрія та Яреми Козаків повинні нарешті усвідомити в Україні та належно пошанувати в мистецьких і наукових колах. Лише за самою конфігурацією це гігантський масив естетичних ідей, які ідентифікували українську культури на чужині. А скільки глибоких духовно-етичних смислів мистецтва треба ще розкрити, що пізнати Козацький рід у розмаїтих історичних конфронтаціях недалекого минулого!…».
«…Ми, мистці, повинні бути в курсі всіх досягнень мистецького світу, а водночас живитися соками нашої землі, тобто власними очима і нашим українським серцем відчувати дійсність. Не вирішувати мистецьких проблем, щоб їх не робити нашими, а вирішувати наші мистецькі проблеми так, щоб вони стали світовими. Оце наше завдання!..», – наголошував наш видатний земляк-лохвичанин Михайло Дмитренко. – З цим важко не погодились, бо це повною мірою стосується обох направду ґеніальних Мистців – полтавця Михайла Дмитренка й галичанина Едварда Козака (ЕКА), які своєю, такою різною за підходами й формами, але водночас натхненною й плідною творчістю піднесли українське образотворче мистецтво на світовий рівень!
Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області*
*Світлини – із ФБ-сторінки Edward T Kozak, хатнього архіву О.Панченка, газети «День» та інших відкритих джерел