Гідність, здобутки, міць і туга українця Олексія Коновала

Перемикач мов

Кільканадцять років тому у своїй статті про Голодомор ґеноцид нашого народу у 1932-33-ому роках видатний український публіцист, громадсько-політичний діяч Олексій Григорович Коновал, що натепер замешкав у США, який у січні 2023-го року відзначає своє 90-ліття, зокрема, писав: «…Схиляємо голови в жалобі перед жертвами московсько-комуністичного народовбивства й пригадуємо Москві, Заходові й Україні, що ми не забули жертв голоду і знаємо винуватців української трагедії. Тим злочинцем є червона Москва, російсько-комуністична імперія зла. Цей злочин, згідно з міжнародним правом, не має терміну давности. Україна має юридичне право й підстави виставити рахунок за голодомор 1933 року Російської Федерації, яка

Коновал Олексій Григорович (світлина із сайту Фундації ім.Івана Багряного, США)

перебрала все те, що колись належало Совєтському Союзові, як будинки амбасад, порти, кораблі, літаки, фінанси та ін. Вона має перебрати й відповідальність за злочини…». – Ці слова уродженця полтавської Миргородщини Олексія Коновала в часі розв’язаної імперським Кремлем повномасштабної, знову ж таки – ґеноцидної війни супроти України та її народу, ба більше, – проти всього вільного цивілізованого світу, – звучать особливо актуально. – Ґасла ж у Вікіпедії, ЕСУ та ЕУД про пана Олексія Коновала, уродженця землі полтавської, публіциста, громадсько-політичного діяча, а донедавна – ще й генерального секретаря «багрянівської» УРДП, обраного на цьому становищі на п’ятьох з’їздах партії, який серед інших натепер очолює Фундацію імені Івана Багряного, а від початку 1950-их років замешкав у США, налічує заледве кілька сотень слів. – Рівно п’ять років тому, з нагоди його 85-річчя я написав розлогий допис, який називався «Народжений у січні тридцять третього…», що був пізніше надрукований в багатьох часописах, як в Україні, так країнах поселення українців. – Різні джерела подають, що Олексій Григорович Коновал є за фахом інженер-механік. Народився 27 січня 1933 року у селі Петрівці (тепер – Миргородський район Полтавської області). У 1943 році разом із батьками еміґрував на Захід, під час перебування у таборах для переміщених осіб (Ді Пі) навчався у ґімназії. Восени 1950 року з родиною переїхав до США, навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту (стейт Ілліной, Чикаґо), закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технології (1960). У 1974-1985 роках викладав українську мову, літературу, суспільствознавство, історію в школі українознавства при православній парафії Св. Володимира, був директором школи українознавства (1980-1985). Член УРДП (від 1967), генеральний секретар УРДП (1975-1990), Голова секретаріяту УРДП (1990-1995), Голова УРДП (1995-2000). Член дирекції та скарбник Фундації імені Івана Багряного. Голова філії Українсько-Американської Координаційної Ради в Чикаґо (1985-1990). Редаґував (від 2000 року) щомісячну сторінку «Вісті Фундації ім. Івана Багряного» в часописі «Свобода».

Олексій Коновал, пластун – світлина 1946-го року (Західна Німеччина)

Пан Олексій Коновал став автором літературознавчих розвідок про письменників діяспори, упорядник архіву Івана Багряного. Якраз О.Коновал зібрав і систематизував рукописний архів Івана Багряного, уклав Збірку його статей, памфлетів, есеїв під назвою «Публіцистика» (1996), як також – збірку вокальних творів іншого нашого славетного земляка-полтавця маестро Григорія Китастого «Вставай, народе!» (1996) та «Збірник УРДП–УДРП: матеріали і документи» (1997), з якої я, серед інших, користав при написанні своєї книжки «Полтавська діяспора. Велика енциклопедія….» (2021). Олексій Коновал також входив до складу редколеґій журналів «Молода Україна» (1960–73) і «Нові дні» (1974–93). – До речі, свою нову книгу про полтавців на чужині я, мешканець полтавської Лохвиці, присвятив правдивим українським патріотам полтавського роду св.пам. Іванові Павловичу Багряному, св.пам. Федору Павловичу Габелкові, як також – Олексієві Григоровичу Коновалу та всім членам Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП-УДРП), Демократичного Об’єднання Бувших Репресованих Українців Совєтами (ДОБРУС), Союзу Українців – жертв російсько-комуністичного терору (СУЖЕРО), Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), Леґіону імені Симона Петлюри, Товариства Сприяння УНРаді, Товариства Одумівських Приятелів (ТОП) та Фундації імені Івана Багряного.

Іван Багряний (з ліва) та Олексій Коновал на березі озера Мишиґен (Ілл., ЗСА-США), – 1959-ий рік. – Світлина із сайту Урядовий кур’єр

Між іншим, й сам Олексій Коновал є автором книги «В ім’я України», яка з’явилась друком у видавництві «Літературна Україна» десять років тому. До цього видання увійшли його статті не лише як відомого громадського діяча, але як дослідника літературних й мистецьких процесів, публіциста та одного із керівників Фундації імені Івана Багряного, що їх упродовж кількох років друкувала газета «Літературна Україна». Статті автора «….становлять лише частку великого за обсягом і вагомого доробку цієї непересічної особистості, діяльність якої охоплює і громадську роботу, зокрема, авторські публіцистичні виступи, статті, розвідки, дослідження, і видавничу справу, зосібна упорядкування численних видань, і працю з пошуку та збереження цінних архівних матеріалів. …Добірка матеріалів цілком відображає широту інтересів Олексія Коновала: політичне життя української еміґрації, наріжні проблеми української культури, історії України у ХХ столітті, а також постать і творчість видатного політичного діяча й письменника Івана Багряного. Утім, в такій тематичній різноманітності зібраних у книжці статей звучить спільний мотив — громадянська небайдужість палкого патріота України, що, попри тяжку долю на чужині, не згасла, а стала головним сенсом його життя…».

Родина Коновалів під час їхнього перебування в Західній Німеччині, – світлина 1950 року

Мені пригадалось, як нинішній ювіляр Олексій Коновал, писав кільканадцять тому: «…В 1953 році ті, що пережили голод і лишилися живими, згуртовані в Демократичному Об’єднанні Колишніх Репресованих з-під совєтів (ДОБРУС) в США та в Союзі Українців-жертв російсько-комуністичного терору (СУЖЕРО) в Канаді, видали англійською мовою два томи під назвою «Біла книга про чорні діла Кремля» – свідчення очевидців голоду 1933 року. Коли в Україні вмирали з голоду мільйони людей, Москва безсоромно заперечувала факт голоду. Більше того, вона заявила, що український народ ще ніколи не був такий щасливий, як саме в 1933 році. Коли трагічні події в Україні дійшли до українців Галичини та Америки, вони почали робити заходи, щоб допомогти голодуючій Україні. В США українці зверталися до уряду США про допомогу Україні… І Захід, в тім числі і уряд США, який того року визнав Радянський Союз, вірив Москві, що ніякого голоду в Україні немає. Захід різними політичними акціями, офіційно й не офіційно, прикривав варварські злочини Москви супроти України, українського народу…». – Під сучасну ж пору ситуація щодо підтримки України та визнання путінської Московщини державою-аґресором з боку США та країн вільного Заходу суттєво змінилась, – підтвердженням того є, серед іншого, нещодавній успішний, як на мене, візит Президента Воюючої України Володимир Зеленського до США, який відбувся після понад трьохсот днів повномасштабного аґресивного новітнього, але також як і в 1932-33 роках, ґеноцидного нищення нашого народу за національною ознакою, яке вже набирає ознак Третьої світової війни. – Ото ж, – ми, українці й українки, на своїй багатостраждальній землі насьогодні поки що без належної зброї, без достатнього світла, тепла й води, але усі ми – сподіваємося, що незабаром американські «хаймерси», «петріоти», «абрамси», а згодом і німецькі «леопарди», стануть на допомогу у справедливій війні справжнім Воїнам Світла – патріотам й патріоткам українського роду, безстрашним захисникам й захисницям своєї землі та й усього вільного світу від підступно-кривавих пазурів Московії… – Я впевнений, – ми всі разом за підтримки вільного світу переможемо ненависних московитів – цих варварів, катів, ґвалтівників, мародерів й душогубів!

Василь, Павло і Олексій Коновали, – Чехія, 1945 рік

Думається, що нинішньому ювілярові Олексію Коновалу, на відміну від нас, під- та постсовєцьких українців, давно були відомі дослідження та висловлювання іншого українського патріота Павла Штепи, який писав, що «…ще за передісторичних часів до північно-східного кутка Европи примандрував з Азії маленький уґро-фінський народець. Величезний праліс на багнистому ґрунті відгородив той народець від усього світу так, що відстав від культурного людства на багато століть…». – Й, дійсно, події останньої, чи б то пак – чергової, кривавої війни Московщини проти нашого народу вказали на правильність вислову навіть москвина з походження, сталінського служки Максіма Ґорького, що «…москвини – народ волоцюг, ледарів та злодіїв», та французького монархіста маркіза Астольфа де Кюстіна про те, що «все життя Московщини просякнуте брехнею», а «…усі народи ненавидять рабство та деспотію. Москвини ж люблять деспотію, а рабську непокору вважають за велику чесноту. … Покора москвинів своїм царям – це справді релігійний культ, не знаний европейським народам, знаний хіба азійським… – Москвини… плазують біля ніг свого царя,… просять правити «твердо», тобто деспотично, бо передчувають, що лише деспот може заґнуздати московський дикий, жорстокий народ, що лише деспот може втримати лад й не допустити розвалу імперії… Обеззброює москвина лише страх…». Ба більше, – навіть Фьодор Достоєвскій, також москвин з походження, вважав своїх земляків за нарід, «…який блукає по Европі й шукає, що можна зруйнувати, знищити лише задля розваги», відвертий же українофоб Міхаїл Булгаков, автор знаменитого «Собачого серця» писав про москвинів, не як про народ, а як про «…худобу, хамів, дику орду душогубів, злодіїв…». – Повномасштабна війна сучасної Московії проти українського народу, розв’язана Путіним та його оточенням 24 лютого 2022 року, вкотре показала варварську, гнилу й ганебну сутність цих ординців, людців-худобин, ба більше, – всього московитського роду, покидьків й недолюдей, які в своїй переважній більшості (понад 80 відсотків (!)) ненавидять українців як націю й прагнуть до її тотального винищення.

Обкладника книги Олексія Коновала

Повертаючись же до подій початку 30-их років минулого століття, слід зауважити, що близько мільйона (!) мешканців тодішніх полтавських теренів були умисно вбиті большевицьким Великим Голодом 1932-1933 років, лише за те, що вони були українцями й хліборобами. – А це четверта частина (!) усіх невинноубієнних Москвою жертв в цілій підсовєцькій Україні. Остаточну ж кількість заморених жахливим штучним голодом у той час не визначили ще й досі – разом із ненародженими це близько 7,5 мільйонів наших людей, а з тими, хто еміґрували, – це, приблизно, 10 мільйонів. Ось тільки у моєму родинному селі Безсалах тодішнього Лохвицького району гинуло від голоду найбільше людей, коли цвіли акації, – тоді в одному цьому селі померло 600 осіб (!). Лише із однієї тільки родини Шевченків із сусіднього з Безсалами хутора Сокириха, де 23 березня голодного 1933 року в сім’ї Шевченка Івана Кузьмича та Шевченко (Степури) Параски Пантелеймонівни народилася моя мати Ганна, – було замордовано большевицьким голодом понад 10 осіб (!)… – «…Я народився, – читаємо в уривках з автобіографії Олексія Коновала, – в селі Петрівці Миргородського району на Полтавщині. Я маю шкільне свідоцтво свого батька, в якім пишеться, що він син козака, так що я козацького роду. Ми належали до буржуазних націоналістів, згідно СССР. Батько був засуджений й просидів 5 років на Колимі. Повернувся перед війною. Його батько був застрелений на пасіці, бо не хотів іти в колгосп. Пасіку забрали в колгосп. В 1933 році моєї матері батьки, брати й сестри та дядьки на іншому хуторі на Полтавщині 9 осіб умерло з голоду….». – У своїй розлогій статті «Невигойна рана сторіччя», – пан Олексій Коновал пізніше продовжував, – «… в Україні лютував страшний, зумисне організований голод, від якого вмерло понад сім мільйонів нашого селянства… Українська трагедія 1933 року не була стихійним лихом, спричиненим посухою, неврожаєм чи іншими природними явищами. Цей голод був холоднокровно заплянований і здійснений московсько-комуністичним урядом совєтського союзу, щоб відібрати майбутнє від української нації. Влада Кремля наклала на українського селянина такі високі податки, які не було змоги виконати. В селян забрали увесь харч, до зернини, прирікаючи їх на голодну зиму. Архітектами голоду були насамперед Сталін, Каґановіч, Молотов та менш їхні функціонери, кати українського народу….». – За ті десятиліття, що промайнули від часу Великого Голоду, а згодом – від здобуття Україною своєї Незалежности у 1991-ому році з боку оновленої імперської Московщини щодо України та її народу, точно нічого не суттєво змінилось – ґеноцид української нації набирає жахливих масштабів й продовжується шляхом її тотального нищення вже не організованим Голодом, а новітніми військовими засобами, – змінились хіба що… прізвища москвинських вурдалаків-катів, бо ж тепер ці злочинці-верховоди мають прізвища – Путін, Шойґу, Мєдвєдєв, Гєрасімов, Пріґожін, Суровікін та інші нелюди москвинського роду … – У зв’язку пригадуються мені слова знову ж таки москвинського письменника Льва Толстого про те, що усі наступники московського царя-синовбивці Пєтра пєрвоґо (Кішкіна) продовжують робити те саме, що і їхній, як вони вважають, «велікій прєдок»: «…Після нього триває ті самі вбивства живих людей живими людьми християнами, обдуреними своїми ватажками. Один за одним без жодних прав, ба більше, – навіть виправдання захоплюють владу спочатку Єкатєріна, згодом – Єлізавєта, тоді – Анна. Жорстокості, які змушують людей робити з іншими, жахливі. І знову люди, які чинять ці жорстокості, вважають себе правими. Чоловіковбивця апокаліптична блудниця захоплює владу – ті ж жахи змушують робитися її коханцями…. Форми лиходійства змінюються, але сутність, жахлива сутність дійства, те, що ніби лагідні християни, москвинські люди мучать та вбивають інших та вважають себе невинними, залишається такими ж…» (Довільний переклад з москвинської та виділення із тексту Л.Толстого мої – О.П.)

Молоді українці на кораблі пливуть до США

У своїй статті ««Українська справа» Олексія Коновала»», що була опублікована в газеті «Урядовий Кур’єр» 5 березня 2019 року, її автор Сергій Козак наголошував: «…втрати мільйонів українців у 1932-1933 роках для Олексія Коновала — це не лише тема публіцистичних дописів, а й, безперечно, трагедія його роду і народу, що яскраво підтверджують дослідження «Ми обвинувачуємо Москву. (До 40-річчя голоду в Україні)», «Трагедія України 1933 року» та ін. Не випадково й те, що саме він передав багатьом впливовим діячам у Сенаті та Конґресі США, а також працівникам телебачення і преси книжку Василя Гришка про голод в Україні англійською мовою… – Дарма, що Олексій Коновал творив і творить поза Україною, його справи — дзеркало незнищенного українського духу….».

Українські пластуни, Ельвангенд, 1948-ий рік

Дійсно, Олексій Григорович Коновал протягом багатьох десятиліть, перебуваючи у гущі подій боротьби української нації за своє існування в колі вільних народів світу, – непохитно стоїть на сторожі українських цінностей, викриває трагедії української нації та її винуватців, до яких відноситься Голодомор ґеноцид 1932-33 років, як також документує здобутки нашої національної культури. Бо якраз «…культура, – за влучним висловом Дмитра Павличка,– це позитивна, морально вартісна творчість людини, спря­мована на подолання часових меж її життя, на передачу свого без­смертя в безсмертя нації, до культури якої та людина належить… Життя народу – головний натхненник творця культури, який під­свідомо прагне свого вічного перебування у вічному житті нації….».

Понад 15 років тому, у своєму листі до мене від 12 листопада 2007 року Олексій Григорович Коновал повідомляв мені: «Вельмишановний пане Панченко! – Ваш лист, в якому Ви цікавитесь деякими особами з діяспори отримав. Фундація ім. Івана Багряного має 7 представників Фундації в Україні. Ми видали багато книжок Івана Багряного та інших авторів, між ними й тих, хто Вас цікавлять й їх розповсюджували в Україні наші представники. Велику книгу Василя Гришка «Карби часу» видало видавництво «Смолоскип», це майже 990 сторінок, в ній поміщено багато його статей. Семен Дубок місти деякі статті в газеті «Українські вісті», але ми нічого з його публіцистики не друкували. В 2005 року у видавництві «Юніверсум» ми видали три різні книги під одною назвою «Марш молодости» Віталія Бендера, в якій поміщені також його статті та вірші. Книгу «Нестор Городовенко – життя і творчість» ще в 2002 році видав за нашою допомогою Георгій Шибанов з смт.Чорнухи на Полтавщині. Долучую копію з нашого Бюлетеню, де ми коротко про те інформували наших членів та жертводавців. Річники газети «Українські вісті» є в Києво-Могилянській Академії, Державному архіві-музеї Києва, у видавництві «Смолоскип» в Києві, здається, ми висилали деякі річники в Полтаву до бібліотек…». – «…Ваш лист отримав давненько і пробував зв’язатися з тими особами, що Ви просите – в справі Якова Ємця та Аверкія Гончаренка. До Лідії Ємець написав листа й також говорив по телефону. Виходить, вона не має багато інформацій, про які Ви просите… Вона є членом Фундації й має мою адресу й телефон… За А.Гончаренка я колись мав книжечку про битву під Крутами й там багатенько писалося і про нього. Але я її комусь вислав в Україні, можливо, в «Смолоскип»… Також шлю копію сторінки з енциклопедії діяспори, де є коротенькі дані про Якова Ємця… 10.08.2017».

Знову Ельванген, – Пласт, 1946 рік

Особливою, як на мене, сторінкою молодечого життя нинішнього ювіляра Олексія Коновала є створення і подальша діяльність Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Відомо, що одну із перших філій ОДУМ-у було засновано в Чікаґо ще 6-ого серпня 1950 року а її першим головою був Олександер Луппо. Протягом перших років, сходини відбувалися в різних будинках, часами під цекву Св. Покрови. «…Спочатку були організовані хори і драматичні гуртки. В 1952 році при управі філії створено редакційну колеґію, яку очолював разом Борисом Шерстюком Олексій Коновал, вони почали видавати журнал «До мети», який подавав цікаві інформації з історії України одумівського життя. У 1959 році нову управу цієї філії ОДМУ-у очолив Олексій Григорович Коновал, якраз на період діяльності цієї управи припало організування Юного ОДУМ-у. Виховниками впродовж всього часу були Олексій та його брат Василь Коновали, моя давня й щира приятелька Галина Бойко (Грушецька), Марія Шкребець, Стефа Ковальчук, Віра, Ніна та Олена Лукаш, Таня Суховій, Віра Горб, Ярослав Меркуло, Віктор Білоус, Дмитро Грушецький, Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Євген Ткаліч та Оксана Масловська. Праця з Юним ОДУМ-ом та дорослим відбувалася в роях регулярно, щотижня. 20 березня 1960 року настоятель церкви Св. Софії отець Микола Литваківський з протидіяконом М.Покотиленком посвятили прапор філії, а 11 грудня 1960 року отці Федір Білецький та Микола Литваківський посвятили дім ОДУМ-у. До речі, на 10-ому З’їзді ОДУМ-у США в Ню Йорку у 1960 році цій філії було вручено чудове переходове погруддя Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Від того часу, за винятком одного року, його тримає філія Чікаґо. Слід нагадати, що при кінці 1964 року ця філія, завдяки старанням Данила Завертайла, створила ансамбль бандуристів ОДУМ-у, що його очолив відомий бандурист і композитор Григорій Китастий. В ансамблі, крім багатьох співаків, було 38 осіб з бандурами. Вперше ансамбль бандуристів виступив на Шевченківськім концерті 4 квітня 1965 року в школі Шопена. Група бандуристів філії: Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Іван Сербу та Олег Масловський пізніше неодноразово виступали на імпрезах та святах українських організацій Чікаґо. Філія ОДУМ-у Чікаґо завжди прикладала багато зусиль до того, щоб журнал ОДУМ-у «Молода Україна» стояв на якнайкращому ґрунті як ідейному, так і матеріальному. Тому завдяки відданим одумівцям, представникам журналу Павлові Коновалові, Іванові Козацькому, Данилові Завертайлові та Олексієві Коновалові, Чікаґо часопис завжди мав найбільше число передплатників… – «…Праця філії в Чікаґо з року в рік пожвавлювалась завдяки енергійній праці, голів філії Олександра Луппо, Павла Коновала, Володимира Філя, Віктора Білоуса, Олексія Коновала, Олексія Пошиваника, Василя Коновала та Данила Завертайла — незамінимого opraнiзaтopa філії, членів управи філії та поодиноких членів філії, як Іван Козацький, Вадим Мішалов, Марія і Поліна Мартинович, Анатолій Луппо, Грицько Лень, Леонід Гюбнер, Борис Шерстюк, Іван, Віра та Олена Лукаш, Тарас Кохно, Дмитро Грушецький, Григорій Мельник, Галина Бойко, Петро і Параска Завертайло, Ярослав Меркело, Стефа Ковальчук, Василь Коновал, Марія Шкребець, Микола Калюжний, Михайло Кужіль, Леонід Литус, Катя Щибря, Юрій, Оля і Віра Горб, Ліда Романенко, Віра Тарасенко, Олена Павелко, Марія Павлівець, Макар Міскевич, Наталка Колішинська, Володимир Косогор, Микола Скиба, Людмила Ревенко, Валя Пошиваник та багато інших. Кожного року від самого початку існування філії влаштовується зустріч Нового Року. В 15-тиріччя існування філії вибрано нову управу, яку очолив Василь Коновал. До неї увійшли особи, що ще недавно були членами Юного ОДУМ-у…», – йшлося в одному із інформаційних повідомлень.

На кораблі до США, 1950-ий рік

Як я вже писав зазначав, з посиланням на інформації пана Олексія Коновала, – у той час у США було створено Демократичне Об’єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді – Союз Українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Леґіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного. Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання на Сибір, Голод 1933 року, бо вони були наочними свідками трагічних років комуністичної влади на Україні. Минули десятки років за межами України, й старша активна ґенерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді СУЖЕРО та Леґіон імені Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП-УДРП вирішили також припинити своє існування, а спрямувати решту своєї енергії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім. Івана Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП. Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з’явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш, ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань. Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, – архіви та річники видань, для історії, для студій та дослідів майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та багато інших видань були передані до Конґресової бібліотеки США у Вашинґтоні, до українського музею в Чикаґо, до архіву УВАН в Ню Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурного і освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, до клітин Українського Вільного Університету в Ню Йорку для висилання в Україну та іншим. В Україну вислано багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діяспорою в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного Архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діяспори у Львові, до бібліотек у Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Охтирці, Сумах та інших містах України.

Літил Рок, Арканзас (США), 1951-ий рік

Іншим довголітнім, послідовним й особливим, як на мене, прагненням-метою Олексія Григоровича Коновала стало створення в Україні єдиної помісної церкви. Ще задовго до створення-відновлення Православної Церкви України (ПЦУ) у своїй статті «Церква має бути українською», він, зокрема писав: «…Почаївська, Святогірська та Києво-Печерська Лаври мусіли б бути забрані від Московського Патріярхату, які є гніздами російського окупанта‚ й передані Київському Патріярхатові‚ бо ж в них правиться російською мовою, прославляється Росія та її Президент Володимир Путін, який загарбав Крим й вже роки веде війну на сході України. Президент України, уряд та Верховна Рада повинні постановити про повернення українських лавр українському народові, Україні. Церква має служити своєму народові, а не спекулювати й дурити багато ще українських людей, що та Церква Московського Патріярхату має щось спільне з Україною та українським народом. З набуттям незалежности України УПЦ

Обкладинка книги про УРДП (світлина із сайту Фундації ім.Івана Багряного, США)

проголосила свій Патріярхат. Московський патріярх здійняв ґвалт, що українські церкви – православна й греко-католицька – неканонічні. Він створив свою Церкву, УПЦ Московського Патріярхату, в яких панує російська мова, прославляють царів та історію Росії і який діє на шкоду України. Російські царі, комуністичні керівники, а тепер російські «демократи» використовують релігію у своїх загарбницьких цілях. Для них російська держава, російська нація і православна віра – нероздільні. У нас, українців, що внаслідок злих обставин довший час були недержавною нацією, релігія і українськість ішли окремими, різними дорогами. Наші недруги користувалися нашою релігійністю, щоб і далі поневолювати Україну… Чому менші держави за територією й населенням Румунія, Болгарія, Греція, Сербія, Албанія та інші, також православні, можуть мати свої патріярхати, а Україна, що значно перевищує їх територією й населенням, ні? А тому, що Москва й Константинополь хочуть мати її під своєю владою. Українські Православні Церкви в США та Канаді, бувши понад 50 років «неканонічними», від того не падали в розпач. А коли Україна стала незалежною державою, чомусь захотіли бути «канонічними» й пішли під омофор чужого патріярха, а не свого Київського Патріярха. Через те православні Церкви діяспори, дехто сміючись, називає їх українськими турецько-православними церквами, так як інших українців називаємо греко-католиками. В інших державах їхні Церкви служать своєму народові. Українські Церкви в Україні й діяспорі мали б творити одну незалежну УПЦ Київського Патріярхату й мали б служити насамперед своєму народові, українській державі!» – Після створення-відновлення Православної Церкви України (ПЦУ), визнання її автокефалії Вселенським Патріярхатом у Константинополі, а особливо – після викриття українськими спецслужбами ганебної співпраці московських попів з… московсько-путінськими варварами та ґвалтівниками у ході розв’язаної ними 24 лютого 2022 року повномасштабної війни супроти нашого народу, – можна зробити висновок, що кількасотлітня ганебна «ера» московсько-імперської «держави-церкви» на українських теренах нарешті й, переконаний, – назавжди скінчилась!

Світлина зі сторінки ODUM Friends

Ніби передбачаючи сумні й трагічні події повномасштабної війни путінської Москви супроти Соборної Незалежної Української Держави, як лауреат Премії Фундації імені Івана Багряного 2014 року, у своєму подячному листі, на адресу цієї Фундації я понад 8 років тому, зокрема, написав: «…Щиро дякую всім високодостойним членам Фундації імені Івана Багряного у США, моїм шановним землякам-українцям, яких нещаслива доля закинула на непривітну чужину, за присудження мені, буденній і провінційній особі – Олександрові Панченку – поважної премії імені світлої пам’яті Івана Багряного у 2014 році. Ця висока нагорода дуже надихає мене, але ще більше – зобов’язує на нову й натхненну працю та безкомпромісний бій на благо та за честь нашої знедоленої неньки-України у такий надзвичайно жорстокий і небезпечний для неї час кривавої московсько-путінської аґресії. Знайте, що ми, українці на Рідних землях, нащадки козаків та посполитих, повік не скоримося, не піддамося й ніколи не станемо на коліна перед московськими КҐБ-карликами – Путіним і Мєдвєдєвим та їхніми посіпаками. Слава українській Україні! Слава Героям Небесної Сотні і Східного фронту! Низький уклін, честь і хвала українцям із країн поселення, що допомагають своїй праматері-Батьківщині….».

Вперед – Українська робітнича газета про листування УРДП та краєвою ОУН (світлина – Форд Кріс)

 

Дуже актуальними у Воюючій Україні третього тисячоліття звучать слова з промови козацького полковника Івана Богуна про Московщину, яка була виголошена на роковій для України Переяславській Раді ще у 1654 році: «…У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає й бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе «рабами царськими». Увесь народ московський є рабом. У Московії продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь…». – Проти цього духовного рабства й фізичного поневолення азійською Москвою в дуже непростих умовинах конкуренційного протистояння з іншими політичними силами та громадськими об’єднаннями українців на чужині весь час боровся Олексій Коновал та його побратими і посестри з клітин багрянівської УРДП-УДРП, ОДУМ-у та інших споріднених організацій.

Світлина зі сторінки ODUM Friends (Ola Lysyk)

У памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СССР?», написаному протягом ночі в холодній табірній кухні, уродженець історичної Полтавщини Іван Багряний (Лозов’яга), соратником й довголітнім послідовником якого є нинішній ювіляр Олексій Коновал, стверджував: «Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, у Європі, і там, по сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВД піде вслід ґестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність…». – Прикметно, що якраз Івана Багряний створив образ московсько-большевицького дракона, чудовиська, яке пожирало людей, «..вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі нетра і вогненним хвостом замітаючи слід….».

Родина Коновалів – світлина зі Збірки «St.Volodymyr Ukrainian Autocephalous Ortodox Cathedral» (1995)

Згаданий мною вище Дмитро Павличко наголошував, що «…справжня духовна сила кожної влади ґрунтується на службі національній ідеї народу, головного творця й суверена держави, який своє незалежне, державне існування відчуває як запоруку свого вільного життя і свого безсмертя. Нація як кожен живий організм зобов’язана боротися за свою невмирущість. Тому вона творить і ненастанно роз­виває свою культуру як непроминальне, надчасове явище, здатне бути духовною силою національної влади і держави. Народ формує владу для держави і вимагає від влади дотримуватись писаного й неписа­ного природного закону, покликаного берегти й розвивати мову, куль­туру, пам’ять нації….». – Ці слова Дмитра Павличка про незнищенність української нації, служіння національній ідеї, прагнення українців до вільного життя можна віднести, переглянувши основні етапи життя, жертовну працю для нашого народу й здобутки Ювіляра, з роду-племені українця, полтавця з походження Олексія Григоровича Коновала, який своє життя й діяльність присвятив служінню українській національній ідеї, ніколи не забуваючи при цьому про тяжкі репресії, голодомори, переслідування та криваві війни, що випали на долю нашого народу

Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, лауреат Премії Фундації імені Івана Багряного (2014)*

*Родинна світлина сім’ї О.Коновала взята зі Збірки «St.Volodymyr Ukrainian Autocephalous Ortodox Cathedral (1995)», інші світлини походять з відкритих джерел та хатнього архіву панства Коновалів (посилання на джерела походження світлин є обов’язковим)

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*


17 − 16 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.