Час від часу треба собі просто нагадувати: я повернусь додому. До дому, якого немає.
Вісім років жив із цією самою думкою про Сніжне. Повертатися назавжди туди, звісно, не збирався, але то було моє місце сили – приїжджав туди щоразу з великою охотою.
Дорога від мого дому до бабусиного навпростець – десь із кілометр, і на кожному кроці зі мною була якась історія. Якби взявся їх всі написати, це зайняло би пів фейсбука.
Місто, яке завжди вважав рідним, хоч народився і не там, – місто, яке втратив так давно, що воно встигло для мене померти разом зі зрадою друзів дитинства.
Але я повернусь додому.
До іншого дому. До нашого Моря-у-полі. Скільки має минути часу, щоб наші з ним шляхи розійшлися, як розійшлися зі Сніжним? Що має статися в моєму житті, де я маю осісти, щоб перехотіти повертатися? Сумніваюсь, що це можливо.
Місто залишилося тільки на ґуґлівських мапах – але це моє місто! І мені не потрібні ті мапи, щоби перед сном подумки гуляти по його вулицях – по вулицях, по яких я виходив сотні і тисячі кілометрів, – по вулицях, яких більше не існує і, мабуть, ніколи вже не існуватиме.
Фотографії з мітингу 22 лютого вже не стимулюють дофамін, фотографії знищеного й захопленого Маріуполя вже не вганяють в шал. На місці справжнього міста дедалі сильніше проявляється якийсь чужий і далекий образ.
Вкладаю собі цю просту думку, як персонажі Inception, щоб із неї проросло все інше: Маріуполь буде українським, буде зовсім інакшим і сучасним – і я туди повернуся.
Навіть якщо нас залишиться не пів мільйона, а сто тисяч. Навіть якщо весь актив залишиться там, де вже облаштувався. Я знаю людей, які точно повернуться, – і я повернуся разом із ними.
Я повернуся туди, де був дім. І він там буде знову.
Іван Синєпалов