Шлях слобожанського українця від берегів тихоплинної річки Рябини й розлогих круч Попового Яру коло Богодухова до спекотних теренів Аделаїди у Південній Австралії
Рівно півстоліття тому, у 1973 році, в далекій Південній Австралії український поет на ім’я «Пилип», народжений якраз на православне свято святого великомученика Прокопія Скитопольського й син свого батька Прокопа з направду козацьким прізвищем «Вакуленко», що походить, мабуть, від грецького слова «вакула» (пастух), у своєму вірші «Моя ти рідна, горда мово» писав: – «Як не любить ту мову нашу? – Мені вона найкраща в світі,- Гарніша, ніж весняні квіти… – І, як найпершої любови, – Не заміню тієї мови! – Її ніколи не віддам – В поталу недругам. Не дам – Над нею кпити і сміятись, – Щоб легкодухим не страхатись, – Скажу за тебе гнівне слово, – Моя ти рідна, горда мово!..».
Про українців, які в різний час опинилися на чужині, зокрема, на австралійському континенті можна довідатись із таких книг – «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник», «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік; «Енциклопедія української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка), спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ – Ню Йорк – Чікаґо – Мельборн, 1995); «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998; як також багатьох книг споминів та мемуаристики. Чимало матеріалів про українців з походження є в часописі «Вільна Думка» («Free Thought») – тижневику, найстаршій українській газеті в Австралії, яка була заснована в 1949 році в місті Беррі (НПВ), засновником довголітній власник й редактором газета був Володимир Шумський, натепер цю функцію виконує його син редактор Марко Шумський, помічником якого є працьовитий фахівець Юліян Ґродзинський.
Про полтавців же з походження український материковий читач може дізнатися також із моєї книги «Українська Австраліана. – Полтавщина, Галичина, Боснія», яка побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги у 2014 році. За 10 років до цього, у 2004 році, мною було упорядковано та видано спомини св.пам. інж. Мирослава Болюха «Оглянувшись в минуле…», дружина якого Марія (з дому Глуховера) походила з полтавської Карлівщини.
Згідно з виданням «Енциклопедія української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка), спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ – Ню Йорк – Чікаґо – Мельборн, 1995) на сторінці 51 знаходимо короткі відомості й про письменника, художника-ілюстратора та громадсько-культурного діяча Пилипа Прокоповича Вакуленка, який народився понад 100 років тому 21 липня 1923 року в слобожанському селі Новософіївка (нині – Богодухівського району на Харківщині).
Нині Новософіївка – це село у Богодухівській міській громаді Богодухівського району Харківської області України, яке знаходиться лівому березі річки Рябина. Нижче за течією в селі Воскресенівка на річці знаходиться гребля, яка утворює Воскресенівське водосховище. На безіменній лівій притоці, яка протікає по балці Попів Яр, також зроблені численні загати. Нижче за течією Новософіївка прилягає до села Іванівка. Вище за течією знаходиться село Дмитрівка. На протилежному березі розташоване село Бабаки. Якраз у селі Новософіївка й народився Пилип Вакуленко — український поет, прозаїк, ілюстратор, видавець. Що ж натепер, в часі повномасштабної й кривавої московсько-української війни, пишуть ЗМІ про ці богодухівські терени? – Одним словом, жорстока війна! – Жахлива й кривава, скерована московитами «зі своїх боліт» на знищення всього українського люду, нашої незалежної держави й усієї хліборобської нації. – «Ракетний удар по харчовому підприємству у місті Богодухів на Харківщині ворог завдав «Точкою-У». Про це повідомив у Телеграмі відділ комунікації ГУ Нацполіції в Харківській області, передає Укрінформ….». – «29 липня близько 4:20 окупанти обстріляли місто Богодухів. Попередньо встановлено, що удари були нанесені з тактичного ракетного комплексу «Точка-У». Під вогнем ворога опинилося діюче підприємство. Ракети зруйнували майстерню, цех готової продукції, вантажні автомобілі, які розвозили продукцію», – йдеться у повідомленні…». – «..Вранці 17 серпня російська армія завдала ударів по Богодухову Харківської області. Загиблих або поранених немає, зруйнований об’єкт критичної інфраструктури….». – А це є за якийсь десяток кілометрів від вакуленкової родинної Новософіївки!
До початку ж попередньої, Другої світової війни, уродженець Новософіївки пан Пилип Вакуленко закінчив учительські курси у місті Вовчанську, довоєнної Харківської області під совєцькою окупацією, згодом учителював на Харківщині. У 1942 році був вивезений німцями на примусові роботи до Третього Райху (Німеччини). Певні відомості про подальшу долю в часі німецько-совєцької війни слобожанця з походження, як вояка-дивізійника Пилипа 
Вакуленка знаходимо в книгах видатного українського громадського діяча, історика, журналіста та редактора, дійсного члена НТШ та віце-президента Світового конґресу вільних українців, також колишнього вояка Української Дивізії «Галичина» Василя Вериги (*1922-†2008). Так, у своїй книзі «За Рідний Край, за нарід свій, або Хто такі дивізійники» (Київ, видавництво імені Олени Теліги, 2006), він писав, що «Дивізія «Галичина» воювала під українськими прапорами, й на всіх видах її військового спорядження пишався жовтий лев на блакитному щитику. Ніде дивізія «Галичина» не воювала з цивільними населенням – ані в Україні, ані поза її межами, і її частини не
виконували жодної служби при концентраційних таборах. Що вояки Дивізії не йшли воювати за Великонімеччину чи нову Европу, про це дуже добре знало німецьке командування й тому не кидало Дивізії на західний фронт. – Українська дивізія «Галичина» була створена для боротьби з большевизмом, тобто з московським імперіалізмом,і на тому фронті вона вистояла до кінця як військова формація, а пізніше як індивідуальні громадяни, аж до проголошенням Незалежности України 24 серпня 1991 р. – …Із закінченням війни дивізія «Галичина», тоді вже 1-ша Українська Дивізія Української Національної Армії, зложила зброю не перед ворогом ч.1, а перед західніми альянтами, на яких розраховувала як на оплот свободи й демократії… Деякі дивізійники, закінчивши університетські студії і виявивши академічні здібності, самі стали викладачами в університетах чи інститутах Европи, чи так званих «коледжах» Америки й Канади…» «…Пилин Вакуленко (*1923) – учитель за професією, в 1942 р. вивезений з 
Харківщини до Німеччини на примусові роботи і звідти дістався до дивізії «Гадичина», з якою потрапив до американського полону у травні 1945 р. Звільнений з полону, студіював у Реґенсбурзі (УТГІ?)… (с.218). – У 2000 р. Станиці Братства 1 УД УНА очолювали в Аделаїді – Теодосій Андрушко, У Мельборні – Богдан Танавський, У Сиднеї – Богдан Лисиця в Перті – Коринло Медвідь. За час існування станиць їхніми головами буди в Аделаїді – Пилип 
Вакуленко, Микола Висоцький, Михайло Добриденко, Мирослав Кіналь, Мирослав Котис, Василь Шепетюк, Юліян Юринець…» (с.215). – Між іншим, у своїх листах до мене згаданий вище автор книги видатний письменник, дивізійник Василь Верига, зокрема, писав: «…Приємно мені було дізнатися, що цікавитеся історією дивізії «Галичина»-1-ою Укр. Дивізією Укр. Національної Армії. Вітаю Вас і бажаю Вам успіху і сам Вам чим зможу допоможу…- 16.09.2006 р.». – «…З нагоди Нового 2007 року бажаю Вам успіху у Вашій праці і нетерпеливо я, як і вся моя братія, чекаємо, коли в Україні «Бандити будуть за ґратами», як обіцяв п.Ющенко, бо поки що вони і надалі управляють Україною… – 06.01.2007 р.».
Колишній же дивізійник Пилип Вакуленко по закінченню 2-ї світової війни та відбуття ним полону був ще вчителем в українських школах для дітей переміщених осіб в таборах ДіПі у Західній Німеччині. А 1949 року еміґрував до Австралії, згодом оселився у місті Аделаїд. Там працював у поліграфічній індустрії, 1962 року заснував підприємство фотонабору (видавництво «Australiana»); знову вчителював, тепер вже в українських недільних школах в Австралії. П.Вакуленко в Австралії закінчив заочні курси Інституту прикладного мистецтва у Мельборні в 1950 році. Але мало хто ще в материковій Україні, зокрема, й на Слобожанщині чи Полтавщині, знає, що Пилип Вакуленко є автором цікавих і захоплюючих пригодницьких оповідань, казок, подорожніх нарисів, репортажів, віршів, що були опубліковані в різних українських виданнях Австралії та Канади, зокрема, в альманасі «Новий обрій», як також – згаданій мною вище газеті «Вільна думка». Пилип Вакуленко також оформлював власні видання та книжки різних письменників, що виходили друком в Австралії, зокрема, у приватному видавництві «Ластівка». Від 1990 року Пилип Вакуленко очолював Товариство української мови в Аделаїді, і різний час 
ілюстрував твори Дмитра Чуба та Божени Сібо. Серед книг авторств Пилипа Вакуленка є як художні твори, так і науково-публіцистичні. Перлиною його творчості вважають книгу «У царстві коралів», яка з’явилась друком майже півстоліття тому в 1977 році, що була присвячена екзотичним підводним мешканцям Австралії. У ній автор, як мовиться, створив усе – захопливий текст, майстерні фотографії, графічні ілюстрації. За подібним принципом створено й іншу книгу «Папуа Нова Ґвінея» (1979). – «…Ці книги, – зазначають автори, – становлять єдність змісту та 
зовнішньої форми; демонструють надзвичайні смак та професіоналізм автора. Відомо лише дві книги з повнокольоровими ілюстраціями Вакуленка. «Весела Кукабара» (1955), до якої він написав і текст, та Літаючі самоцвіти (1957). Бібліотека українського мистецтва публікує ці унікальні ілюстрації. Для «Веселої Кукабари» Вакуленко намалював усіх екзотичних тварин Австралії: кенгуру, коалу, ему, опосума тощо. А картинки у «Літаючих самоцвітах» зображають далеку природу та життя абориґенів. Таким чином, можемо спостерігати не тільки цікаву роботу художника, а й тропічну природу очами українця…».
Про призабутого натепер українського поета, прозаїка, ілюстратора й видавця Пилипа Прокоповича Вакуленка, що народився понад 100 років тому 21 липня 1923 року в слобожанському селі Новософіївка, який відійшов у Вічність в Південній Австралії в 2007 році, я чи не вперше останнім часом написав у своїй ґрунтовній книзі «Полтавська діаспора . Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи». – Видавництво «Гадяч» (2021).
Відомо, що від 1997 року Пилип Вакуленко входив до складу Спілки Письменників України (тепер – НСПУ). Він став автором низки книжок, багато з них знаходяться у головних бібліотеках Австралії. Серед цих книг – «В джунґлях Нової Ґвінеї: Життя і пригоди українського дослідника Миклухи-Маклая» (Аделаїда: Єдність, 1952); «Весела кукабара» (1955); «Мої австралійські сороки» (1956, 1970), «Папуа Нова Ґвінея: подорож на Маклаєве узбережжя» (Ukrainian Australiana Publishers, Magill, S.A, 1979); «Романтика і дикі квіти» (Аделаїда: Австраліяна, 1987); «У царстві коралів» (Аделаїда; Мельборн: Австраліяна, 1977); «Проєкт Снігови гори» (Аделаїда, 2000): «Ця дика Австралія»; «З-під евкаліптів», «Мореплавці і відкривачі» (Terra Австраліс); «Оповідання і казки; вірші // Рідні голоси з далекого континенту: Твори сучасних українських письменників Австралії / Упоряд. та передм. А.Г.Михайленка. — К.: Веселка, 1993). Пилип Вакуленко був ілюстратором книжок: Сібо Б., «Літаючі самоцвіти» (Мельборн-Аделаїда, Ластівка, 1957); Чуб Д., «На гадючому острові» (Мельборн-Аделаїда, Ластівка, 1953); Чуб Д., «Вовченя» (Мельборн-Аделаїда, Ластівка, 1954).
В різний час про уродженця слобожанського села Новософіївка поблизу Богодухова писали також й інші полтавці – Дмитро Нитченко у своїй книзі «Калинові голоси Австралії», ч. 7 (Київ, 1991); Петро Ротач, «Розвіяні по чужині. Полтавці на еміграції. Короткий біобібліографічний довідник» (Полтава: Верстка, 1998); згадується він у Збірці «Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В.А.Просалова, (Донецьк: Східний видавничий дім, 2012).
У своїй книзі «Слідами Миклухо-Маклая» Дмитро Чуб (Нитченко), пишучи про звичаї мешканців загубених в океані островів, зокрема, зазначав: «…Тим часом на подвір’ї починається невелика інсценізація. Всі учасники, як на фестивалі, розцяцьковані кольоровою глиною, крейдою, сажею, голови прикрашені пір’ям, квітками, груди — намистом. Зміст цього «лицедійства» простий: молодий чоловік хоче одружитися, готується до весілля. До нього підходить його кохана та весільні гості, родичі…. – Цю інсценізацію спостерігають не тільки наші туристи, а й з п’ятдесят осіб місцевого населення. Наші фотографи весь час клацають фотоапаратами, а Пилип Вакуленко накручує фільм… – Я тим часом проходжу ще до довшого хліва. В ньому порожньо, він теж без вікон, із звичайною земляною підлогою та з дверима з обох причілків… – В одному подвір’ї зібрався гурт жінок та дівчат. Вони посідали рядочком на траву, ніби чекають, щоб їх фотографували А ми не губимо й тут нагоди: я сідаю серед них, а пан Вакуленко та доктор Яськевич фотографують. Беруться за фотоапарати й інші наші туристи. Позад фотографів гуртуються діти й дорослі…».
Але мені найбільше запам’ятався нарис Пилипа Вакуленка «Помста матері-кита», де цей письменник зворушливо, як на мене, спостерігаючи, писав: «…Збагнувши, що сталось, мати-кит дрижала всім своїм великим тілом. Вона з великого горя почала люто бити своїм могутнім хвостом по воді. Мати-кит так різко змінилась у своїй поведінці, що залога човна не мала вже часу ані відплисти, ані втекти. У гніві, у бажанні помсти мати–кит сліпо молотила хвостом по воді. Залога човна, рятуючись, кинулась у воду. Приголомшені швидкістю та силою ударів, засліплені бризками солоної води, люди намагались урятуватись, видряпуючись на поверхню коралів. Гострі коралі рвали на шматки їх тіло і калічили до крові їх руки. Червона людська кров уже розпливалась поміж ніжними 
кольорами синіх, рожевих та фіалкових коралів. Знайшовши тимчасову безпеку на коралях, що повистромлювались з води, люди з жахом дивились, як від лютого удару хвоста матері-кита розлетівся на дрібні трісочки їх човен. Зупиняючись час від часу, ніби роздивляючись, де поділися її вороги, вона знов навпопад молотила хвостом по воді. Стомившись, почала поволі плавати довкола свого мертвого маляти. У кожному її рухові можна було бачити велике горе. Скоро мати-кит переконалась, що її дитина мертва, що вже свого горя нічим не поправиш. Зробивши ще одне коло по мілкій воді затоки, вона направилась у протоку і, з болем у серці, зникла у відкритому морі. Мати-кит попливла шукати свою череду китів…»… – Так, мабуть, й наша Ненька-Україна, як і колись Мати-кит у нарисі Пилипа Вакуленка, насьогодні відчайдушно захищає силами воїнів Збройних Сил й усього нашого героїчного народу усіх своїх дітей, – українок та українців, від жорстоких нападів та знущань московитських садистів, варварів та ґвалтівників.
Закінчуючи ж свою розповідь про 100-річного слобожанця Пилипа Вакуленка, хотілось насамкінець подати українському читачеві цікаві загальні інформації про місто в Південної Австралії – Аделаїду, що стало прибраною домівкою у повоєнні роки ХХ-го та початку ХХІ-го століття для Пилипа Прохоровича Вакуленка й інших українців з походження. Це містор знаходиться на березі затоки Сент-Вінсент, на Аделаїдських рівнинах, на північ від півострова Флер’є, біля підніжжя гірського хребта Лофті. Для Аделаїди характерний середземноморський клімат. Більшість опадів випадає тут взимку (здебільшого в червні — до 80 мм). Влітку опади незначні і нечасті. Аделаїда — найсухіше з усіх великих міст Австралії. Заморозки тут рідкість, окрім хребта Лофті і деяких частин Аделаїдських пагорбів. Провідні галузі — переробка нафти, кораблебудування, виробництво електроустаткування, медичного обладнання і автомобілів, сфера послуг. Майже половину з усіх автомобілів, що виробляються в Австралії, збирають в Аделаїді. 70 відсотків дослідницьких центрів і підприємств оборонної галузі зосереджені в Аделаїді: більшість у її передмісті Солсбері, поблизу військової бази Единбурґ, решта — в технологічному парку Аделаїди. До речі, в Аделаїді функціонує Університет Аделаїди, заснований у 1874 році, а також Університет ім. Фліндерса (1966) і Університет Південної Австралії (1991). Крім того, місто вибрали для розміщення своїх філій американський університет Карнегі-Меллона (Коледж Хайнца), і британські Університет Кренфілда (Військовий коледж менеджменту і технологій) і Університетський коледж Лондона (факультет енергетики та ресурсів). Аделаїда розташована в мальовничій місцевості на березі Індійського океану. Тут є художній і природничо-історичний музеї, консерваторія, обсерваторія, картинна галерея, багато парків і садів (у тому числі ботанічний сад Аделаїди та ботанічний сад Маунт-Лофті), зоопарк. Крім того, в Аделаїду туристів приваблює третій за величиною в Австралії острів, острів Кенґуру — заповідник дикої природи з колонією морських левів і добре придатним для риболовлі узбережжям. Чимало туристів приваблює і долина Баросса, — центр виноробства Австралії, — що лежить за кількадесят кілометрів від Аделаїди. Одне з найбільших міст Південної Австралії в середині XIX століття було реконструйовано, і вже тоді взяло курс на озеленення. Зараз, дивлячись на кількість і розміри парків і зелених зон, здається, що Аделаїда побудована виключно для пішоходів і велосипедистів. Що характерно, влада не збирається на цьому зупинятися. У найближчі роки планується висадка ще 3 млн нових дерев. Населення підтримує таку політику і бере активну участь у різноманітних програмах з очищення та утилізації відходів.
Згідно з «Енциклопедією української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка), спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ – Ню Йорк – Чікаґо – Мельборн, 1995), – автор стосовної статті про Українську Громаду Південної Австалії – уродженець Сокальщини (село Куличків), член ОУН, вчений, філософ й історик, довголітній Голова НТШ-А, заступник Голови СУОА, член управ УГПА, автор багатьох праць та розвідок Матвій Іван Ващишин (Ващин) (*23.07.1913-†19.02.1999), якому б 23 липня 2023 року виповнилося б 110 років, писав: «…Перші українці приїхали до Аделаїди в липні 1948 року з імігрантських таборів у Бонеґілля (Bonegilla), Вік., і Батгерст (Bathurst), НПВ. Відробляючи дворічні контракти, чоловіки працювали, як правило, на залізниці, жінки в лікарнях і ресторанах. Пізніше більшість чоловіків знайшли працю в залізничних майстернях, автомобільній промисловості (фірми Holden і Chrysler Corporation) і в будівництві, жінки на електротехн. заводах (Філіпс), у виробництві домашнього обладнання. З поч. 1949 на працю до А., звільнившись з контрактів, почали напливати українці з долини річки Маррі (Беррі, Локстон), з міст Порт Августа, Порт Пірі, Мавнт Ґембієр. Більшість поселювалася на півн. захід від центру А., купуючи ділянки й ставлячи намети або гаражі, де жили до побудови хати. Плянування укр. організованого життя почалось навесні 1949. 15.5.1949 загальні збори українців Аделаїди заснували Українську Громаду Південної Австралії (УГ ПА), першу укр. громаду в Австралії, яка в 1957-62 побудувала, а потім тричі побільшувала нар. дім (Український Народний Дім ім. Т.Шевченка в Аделаїді). З 1949 в А. почав діяти хор «Гомін», друкувався тижневик «Єдність» (1950-55). З 1950 запрацював Український Театр Малих Форм і створено Союз Українок Південної Австралії. 1-ий крайовий з’їзд пластунів сеньйорів відбувся 1951 і після цього оформлено організацію Пласт в А. У 1951 створилася також організація молоді СУМ, організовано укр. спортове т-во «Лев». Тоді ж зорганізовано укр. школу (керівник Т.Пасічинський), яка в 1950-их pp. мала філії в дільницях А. – Оттовей, Енфілд і Роял Парк. Школа в 1962 мала 360 учнів і була найбільшою укр. школою в Австралії. При школі 1975 введено матуральні курси. У 1954 студентська молодь організувала Українську Студентську Громаду Південної Австралії. В А. діє НТШ, при якому існував мовно-літ. гурток. 1955 засн. Товариство Приятелів Творчости І.Зерова в Австралії. 1960 постала танц. група молоді «Коломийка». Роком пізніше засн. кредитову кооперативу «Говерля». На основі даних укр. парафій і статистики на весь стейт Південна Австралія можна стверджувати, що в А. 1990 проживало прибл. 4 тис. осіб укр. походження; в 1960-их pp.в м жило понад 2,5 тис. українців. Третя за величиною в Австралії укр. громада в А. загально вважається добре організованою. Хоча за кількістю українці А. не є найбільшою сх.-европ. етнічною групою, проте організаційно вони найбільш здиференційовані та мають найбільше установ (в 1960-их pp. понад 30). Гром. організації фін. забезпечені, але культ. життя за 40 pp. змінилося. Колись активний театр не діє, зате активні чотири аматорські хори: гром. – «Гомін», Союзу Українок – «Ластівка», молоді – «Каштани», старших – «Калина» , Ансамбль Бандуристів ім. Г.Китастого і танц. групи «Євшан» та «Гопак». Створено Товариство Українсько-Австралійських Ґрадуатів, Музей Українського Мистецтва і Пластовий Музей-Архів; виходить місячний журн. «Наша Громада», діє друкарня М.Цюрака. Пласт і СУМ тепер менш активні, ніж у минулому, хоча обидві організації мають власні великі площі (бл. 20 га) для таборів з будівлями за містом. Молодша ґенерація мовно асимілюється, до чого багато спричиняються мішані подружжя. В Аделаїдському Університеті Л.Ростек провадила 1990 курси укр. мови….».
Св.пам. Пилипа Прохоровича Вакуленка, який побачив світ у селі Новософіїка поблизу слобожанського міста Богодухова, що його 100 років від дня народження ми відзначаємо в буремні липневі воєнного лихоліття ХХІ-го століття та нашої кривавої війни проти нападу Московщини, якого з-поміж нас немає близько 16 років, – можна віднести не лише до славного ряду талановитих українських мистців в різних ділянках людської творчости – прозі, поезії, малюванні, – але й до числа людей мужнього чину, що добровільно зголосилися бути в лавах оновленого війська – Першої Української Дивізії Української Національної Армії, яка наприкінці Другої світової війни планувалася бути зав’язком нашої національної визвольної армії
Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
Примітка: Світлини до цього допису взято його автором О.Панченком із таких книг – «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник», «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік; «Енциклопедія української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка), спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ – -Ню Йорк – Чікаґо – Мельборн, 1995); «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998, як також із книг авторства Дмитра Чуба (Нитченка), що були надані авторові допису др. Галиною Кошарською (Нитченко)