Коли ми говоримо про навчання під час блекаутів, ми часто уявляємо затишну кімнату, де просто згасло світло, а на столі горить свічка. Але реальність української освіти куди жорстокіша. Для тисяч дітей поняття «моя школа» залишилося лише в спогадах — будівлі розбиті російськими ракетами, перетворені на згарища або зачинені назавжди через постійні обстріли.
Інтернет-освіта, яка колись здавалася порятунком, сьогодні перетворилася на щоденний квест на виживання. Немає якоїсь універсальної «онлайн-школи», яка б працювала за чіткими правилами, однаковими для всіх. Є лише розкидані по країні та світу діти, розбомблені класи й намагання вхопитися за освіту як за останній якір нормальності.
Тому урок у вчительки Ганни Должек починається не з дзвінка. Частіше — з перевірки, чи є зв’язок і чи вдасться провести заняття до чергового відключення світла.
Навчальний процес у таких умовах — це постійна перебудова та підлаштування, які відбуваються в режимі реального часу. Якщо світло зникає зранку, план на день доводиться змінювати за кілька хвилин: поки ще є інтернет, потрібно встигнути передати дітям завдання, пояснити, як вони працюватимуть далі, і зорієнтувати їх на випадок повної втрати зв’язку. Часто навчання одразу переходить у самостійну роботу з паперовими підручниками, бо онлайн-урок може обірватися будь-якої миті.
Ганна Должек понад 20 років викладає у Харківському ліцеї №62 в рідному районі П’ятихатки. Через брак учнів два роки тому їй довелося не набирати першачків, а перейти зі своїми вихованцями у старші класи — зараз вони вже в шостому, а паралельно вона вчить молодших англійської мови.
Попри онлайн-формат, вчителька щомісяця збирає дітей наживо: на свята, прогулянки та екскурсії містом. Крім того, з весни 2023 року Ганна разом із ГО «П’ятихатки-БАМ» влаштовує для місцевої малечі заходи протидії стресу — від майстер-класів до тренінгів із кібербезпеки та домедичної допомоги. А ще — пише дитячі казки, які публікують у журналах та збірках, намагаючись бодай так повернути дітям відібране війною дитинство.
Ця історія не про «гнучкість» у звичному сенсі. Це радше постійна адаптація процесу навчання в умовах, де стабільність просто відсутня:
«Зараз, коли вже пройшло кілька таких років, майже всі діти хоч якось влаштували своє навчання: хтось онлайн з класом, хтось офлайн в укриттях за місцем проживання. Але на початку повномасштабної війни було багато дітей, які з різних причин не приєднувалися до занять — це був і стрес, і відсутність інтернету, і слабкі гаджети, і порушення режиму. Зараз такі випадки теж є, але їх менше, і вони інші — більше пов’язані з психологічним станом, переїздами або тим, що дитина просто не включається в колектив», — розповідає «Майдану» Ганна.
За словами про те, що дитина «не включається в колектив», насправді стоїть серйозна проблема. Багато школярів роками не бачили однокласників наживо і не мають досвіду звичайного шкільного життя. Їхній єдиний зв’язок із класом — це дистанційні уроки, які постійно перериваються через зникнення світла чи зв’язку, що лише додає дітям стресу й відчуття ізоляції.
Ганна говорить і про інший бік цієї реальності — накопичену втому. Через потребу тримати все під контролем немає можливості відступити, бо умови не дозволяють відновлення:
«Втома накопичується. У наших умовах нервова система не відновлюється нормально. У якийсь момент ти розумієш, що постійне збільшення навантаження просто виснажує. Але водночас ти не можеш просто зупинитися, бо розумієш відповідальність і те, що діти мають продовжувати навчання».
Окремо вона наголошує на умовах, в якому середовищі взагалі навчаються діти, і чому це впливає не лише на навчання, а й на базовий стан:
«Діти перебувають у постійній напрузі через акустичний терор. Сирени, вибухи, «Шахеди» — це постійний фон, якого немає в інших регіонах. Це впливає на сон, концентрацію і загальний стан. Додається ще й побутовий стрес — відсутність світла, інтернету, можливості нормально відновитися».
Всі ці фактори разом неминуче сповільнюють навчальний процес, розтягують його в часі. Частину тем доводиться постійно повторювати, паралельно рухаючись далі, і це створює додаткове навантаження і на дітей, і на вчителів.
«Ми ще довго будемо повертати учнів до нормального навчального ритму після війни. Це не те, що можна швидко компенсувати. Діти засвоюють менше матеріалу, і потім доводиться одночасно повторювати і рухатися далі», — ділиться пані Ганна.
У таких умовах іноді частково допомагають так звані «Пункти незламності» — місця, де є інтернет і можливість зарядити пристрої. Там діти можуть підключатися до уроків або хоча б залишатися на зв’язку з навчальним процесом, коли вдома немає електрики протягом декількох днів.
Сьогодні це звична картина: замість шкільних кабінетів діти часто змушені вчитися в приміщеннях з генераторами, де дорослі вирішують свої побутові проблеми. У таких умовах підключення до уроку через телефон — це вже щоденна спроба зберегти бодай якусь системність навчання й повернути дітей до нормального життя.
Попри все, саме ця щоденна робота тримає систему освіти в живому стані. Діти навчаються в умовах, які складно назвати стабільними, і це потребує від них значно більше зусиль, ніж у мирний час. Але водночас і вчителі щодня знаходять спосіб продовжувати уроки там, де, здається, це майже неможливо. Ганна в цій історії — приклад того, як освіта тримається не на ідеальних умовах, а на людях, які вміють працювати навіть тоді, коли умови постійно ламаються.
В умовах, коли сотні шкіл зруйновані, а онлайн-навчання постійно зривається через блекаути, стає очевидним головне. Освітній процес тримається не на технічних рішеннях, а виключно на людському факторі — на вчителях і учнях, які продовжують роботу попри все.
Автор: Катерина Свід.
Дякуємо Інституту Масової Інформації (ІМІ) та Європейському Союзу за підтримку незалежних медіа.
Be the first to comment