Наше життя круто змінилось після 24 лютого. І цей факт було б дивно заперечувати. Мільйонам українцям довелося жити в нових реаліях, де є повітряна тривога, обстріли та постійна небезпека. Не тільки жити, а й працювати. Так чимало харківських освітян змогли повернутися до роботи. Порятунком став дистанційний формат, який вони осовоїли за два роки пандемії. Але разом з тим мало хто жив в умовах воєнного часу. І до цих умов всім довелося призвичаюватися.
Система освіти і до цього була нездоровою
У багатьох освітян були свої плани на 24 лютого. Але всіх їх перекреслило повномаштабне вторгнення з Росії. Наприклад, кандидат соціологічних наук, фахівець з комунікацій Ігор Дубровський розповів, що в цей день він разом з колегами з державної академії культури мав би заповнювати відомості. Але одразу стало зрозуміло, що до вишу приходити не потрібно. Викладачам та студентам довелося усвідомити, що тепер вони живуть у вельми небезпечному місті. Повернутися до навчання вдалося хіба що 1 квітня. Тоді всі стали надолужувати пропущене.
«Труднощі були і психологічні, і організаційні, – розповів Ігор Дубровський. – Було втрачено багато комунікацій. Також зіткнулися з тим, що процес навчання має відбуватися за старими стандартами та схемами. Але не всі можуть це зробити. Хтось втратив техніку для дистанційки, хтось втратив всі матеріали. У нас є викладачі, які взагалі втратили квартири. А вимоги були такі, ніби нічого не відбувається. Наше керівництво хотіло зробити навчання менш травматичним для викладачів та студентів. Головна ідея полягала в тому, щоб процес пішов. І ми це зробили».
Звісно, що реалії війни не могли не вплинути на роботу. Під час повітряної тривоги лекцію так просто не прочитаєш, а вимоги до викладачів залишились незмінними. Наприклад, якщо за розкладом є перша пара – вони повинні її відчитати вчасно. Потім викладачам таки дозволили проводити заняття за попередньою домовленістю. Але не всі студенти могли з’явитися на заняття. Бо хтось залишився в Харкові, хтось виїхав за кордон, а хтось продовжує «кочувати» з місця на місце. Одна студентка взагалі перестала виходити на зв’язок. Дівчина жила в Маріуполі, певний час навіть переписувалась зі своїми однокурсницями. Але у якийсь момент зв’язок зник.
«У неї був зв’язок з подругами та старостою, але потім десь у квітні дівчина просто перестала виходити на контакт, – розповів Ігор Дубровський. – Що з нею стало – я не знаю. Ми намагалися її відшукати, звісно. Така ситуація. Сподіваємося, що з нею все добре… Взагалі, студенти дуже важко адаптуються. І була дуже серйозна небезпека того, що вони просто закинуть навчання. Потім студенти все таки повернулися та почали навчатися».
Чого зараз не вистачає викладачу – так це чітких перспектив. Бо виші залежать від наявності студентів. Наразі він з колегами не може передбачити, що буде в наступному навчальному році. Якщо не буде створено якусь зручну та безпечну модель навчання, то цьогорічного набору може не бути. Також не варто забувати, що і старі проблеми нікуди не зникли. За словами Дубровського, навіть до повномасштабного вторгнення система вищої освіти була дуже нездоровою.
«Це невиправдана кількість навчальних закладів, це невідпрацьована система ліцензування спеціальностей, – розповів він. – Це велика кількість спеціальностей, які не були потрібні на ринку. У Харкові принаймні останні два роки створюються якісь моделі зливання вишів. Причому поза всякою логікою. Я знаю, що багато викладачів не розуміють, що відбувається. Також на рівні чуток зараз побутують такі думки, що скоріш за все певні виші об’єднуватимуться в якість інші конструкції. Але наразі над цим ніхто реально не працює. Та не враховує специфіку навчальних закладів у фронтових містах. Тобто система вищої освіти не дуже здорова. Плюс ситуація, пов’язана з війною. Чесно кажучи, не дуже весела перспектива».
У Харкові все ще неспокійно
Директорка гімназії «Очаг» Лариса Середа у цей день мала провести батьківські збори та педраду. Але не склалося. У жінки була надія, що це страхіття не триватиме довго. Проте діяти довелося відповідно до обставин. За словами Лариси, через бойові дії її колеги та учні були вимушені покинути свої оселі. Дехто навіть втратив домівку, яку ворожі снаряди перетворили на руїни. Багато хто опинився за кордоном. Проте вчителі продовжували виходити на зв’язок один з одним, вони підтримувати дітей та їх батьків.
А що стосується дистанційного навчання, то тут суттєвих труднощів не було. За два роки пандемії викладачі опанували все необхідне. Діти з радістю приєдналися до навчання. Чимало батьків потім написали подяки, що було чудовою підтримкою в цій непростій ситуації.
«Чи є труднощі? Багато, – підкреслила Ларса Середа. – Не всі вчителі мають змогу вести уроки через відсутність якісного інтернету. Дехто не виходить на зв’язок, бо через обстріл не може зробити це безпечно і якісно. Не у всіх учителів та учнів одразу були з собою ноутбуки. Та і морально оговтатися одразу не всі змогли. Особливо ті, хто на собі відчув і окупацію, і постійні бомбардування, і обстріли. Тому я дуже вдячна своїм колегам, котрі взяли на себе зайве навантаження, котрі працюють і зі своїми класами, і з класами колег».
У батьків також вистачало труднощів, зазначила вона. Хтось залишився без роботи, а хтось взагалі втратив дім. Але навіть в таких умовах вони, сподіваючись на краще, не забирають дітей зі школи. За що директорка дуже вдячна. До речі, в травні почався набір до перших класів гімназії. Також за бажанням батьків там мають відкрити класи з українською мовою навчання. А раніше школа була ліцензована як російськомовна.
«На жаль, у Харкові ще дуже неспокійно, – нарікає Лариса Середа. – Особливо у районі, де знаходиться наш заклад. Наші корпуси зазнали часткового руйнування. З навчального обладнання не все зберігалося. Вже зараз мені телефонують багато наших батьків, випускників і задають питання: «Ларисо Василівно, коли треба приходити допомагати відновлювати будівлі?». Поки що відповіді в мене немає. Але я дуже вірю в наших хлопців, серед яких є наші учні, батьки та випускники. Які боронять від рашистів наше місто і нашу Україну».
Це смерть для вчительських очей
У той самий ранок вчителька початкових класів 62-школи Ганна Должек написала батькам, що на навчання ніхто не йде. Всі повідомлення були прочитані. Можна було трохи заспокоїтися – це означало, що всі цілі. Після призупинення навчання вчителька продовжила виходити на зв’язок з дітьми і читала їм казки. Ганна хотіла хоч трохи розрадити учнів, відволікти їх від тих жахливих подій. Так жінка вичікувала момент, коли не дуже стріляли, піднімалася з підвалу, щоб попрацювати з дітьми. Потім почала проводити вже звичні уроки. Зазвичай на зв’язок виходило не більше десяти учнів. Але всі вони були раді подібним зустрічам.
«Перші п’ять днів без світла, води і зв’язку, – згадувала Ганна Должек. – 28 березня у П’ятихатках стало переломним моментом. Я зрозуміла, що треба переміститися у той район, де є електрика й домашній інтернет, щоб не лише відправляти дітям завдання, а й бачити їхні очі. Вже ввечері, у перший день мого переїзду, ми читали з дітьми. І дотепер розклад зберігся: зранку уроки, ввечері – читання казки».
Зараз на зв’язок виходить більше половини її учнів, до них приєдналися діти з інших класів. Можна сказати, що навчальний процес іде. Головною проблемою залишається той факт, що не всі учні можуть приєднатися до навчання. У когось немає хорошого зв’язку, у когось – необхідних ґаджетів. Також жінка переймається, що всі уроки проходять в онлайн-режимі. А малим дітям не бажано багато часу проводити біля екрану.
«Але вони дуже стараються! Якось я затягнула урок і вибачилася перед дітьми, що ніяк не можу скоротити, – згадувала Ганна Должек. – Бо так багато хочеться з ними зробити. На що одна моя лялечка відповіла: «Ганно Михайлівно, не хвилюйтеся, ми будемо сидіти стільки, скільки потрібно». І це дитина другого класу! Як після того не плакати? І як не вірити, що ми непереможні?!».
Жінка згадувала, як чекала своїх учнів з Руської Лозової, які не могли вийти на зв’язок. Ці діти у підвалах пережили всю російську окупацію. Відправляла поштою зошити, щоб вони мали хоча б якісь матеріали в паперовому вигляді. Також Ганна Должек разом з дітьми збирала посилки військовим, в які вкладала їх малюнки і листи. Але неприємних моментів все ще вистачає. Вчителька хвилюється за будівлю школи, яка залишається розбитою. Більше хвилюється за життя і здоров’я учнів. Для них війна не проходить безслідно. У деяких через стрес погіршились читацькі та графічні навички. Та і навчати суто в онлайн-форматі не так просто. Одна перевірка завдань чого варта. Це просто смерть для вчительських очей, нарікає вчителька.
«Звісно, труднощів дуже багато, – зізналася Ганна Должек. – І дуже хочеться їх усі подолати. Але це неможливо.Тому залишається лише чекати на можливість відновити нормальний процес навчання, відбудовувати школу та налагоджувати життя».
Відновити очне навчання буде непросто
Коли співвласниці освітньої платформи «Honey Academy» Вікторія Шен та Анастасія Кошман почули перші вибухи, у них не залишилось сумнівів, що все подальше навчання буде зовсім іншим. Перші два тижні вони займалися виключно евакуацією. На початку березня жінкам вдалося перебратися до місць, де є інтернет та не лунають вибухи. 14 числа вони почали навчати дітей в онлайн-форматі, уроки тривали з 10 ранку і до самого вечора. Побувати на тих заняттях могли всі охочі.У тому числі й діти, які з різних причин більше не могли навчатися у своїх викладачів.
«Ніхто взагалі не думав, що ця історія надовго, – розповіла Анастасія Кошман. – Всі їхали, хапали речі, які під руки попадали. Багато хто з вчителів не мав з собою жодних ноутбуків. Така сама історія з дітьми та батьками. Звісно, що ніхто не брав підручників та зошитів. І перший час, коли в Україні мало що працювало, вони не мали змоги купити якісь олівці, ручки, зошити. Тому все навчання було на якихось папірцях та чернетках. Вчителі давали уроки з телефону. Потім хтось з‘їздив додому, магазини відкрились, хтось там щось купив. Це трохи налагодилось».
Разом з тим більшість їх вчителів і половина учнів залишилась в Україні. Працювати в таких умовах було непросто. Повітряна тривога – і вчителю треба йти в безпечне місце, щоб продовжити заняття. Дехто взагалі проводив уроки прямо з метро. Багато педагогів опинялися в ситуації, коли через ворожі снаряди вирубало світло та інтернет. Бувало так, що вчитель просто не міг прочитати урок. Тоді потрібно за 5 хвилин знайти йому заміну, щоб якось провести заняття. Анастасія та Вікторія розуміють, що зараз в Україні немає повністю безпечного місця. Всюди можуть прилетіти ракети. Також їх хвилюють подальші перспективи.
«Так, нас це хвилює, – розповіла Вікторія Шен. – Якщо ми повертаємося до Харкова, якщо відновлюється навчальний процес, то потрібно мати спеціальне приміщення, щоб гарантувати безпеку дітям. І це великі труднощі».
«У Харкові ситуація досить напружена, – зазначила Анастасія Кошман. І поки це не завершиться повністю, ми не будемо розуміти на сто відсотків, що ніде «за порєбріком» не стоїть якийсь пристрій, що може бити по місту. Хоча ми знаємо, що в Харків досить швидко повертаються люди. Хоча там ще зовсім не тихо. Хоча тихіше, ніж було місяць тому. І через це батьки досить активно повертаються. І ми розуміємо, що в такому темпі через місяця два будуть питання про те, чи відновлюємо ми роботу. І ми повинні будемо або віновлюбватии її, або ні. Брати на себе таку відповідальність чи ні».
Головна проблема наших освітян – сама війна
У системі освіти й раніше вистачало проблем. Але після російського вторгнення її головною проблемою стала сама війна. Росіяни руйнують школи та виші, через них харків’яни постійно втрачають свої домівки. Багато хто був змушений шукати безпечного місця як по всій країні, так і за її межами. Це вже не кажучи про загрозу власному життю через обстріли та бомбування. Тому не дивно, що у перші тижні вторгнення чимало закладів призупинили навчання у будь-якому вигляді.
Опинившись в більш-менш безпечному місці або якось призвичаївшись до воєнних реалій, освітяни стали повертатися до роботи. Порятунком стало дистанційне навчання, відпрацьоване за два роки пандемії. Єдине що не завжди вдавалося провести заняття: у когось поруч прилетів снаряд і вибило світло, а хтось втратив квартиру зі усіма матеріалами. З учнями та студентами також не все просто. Не кожен зміг виїхати до безпечного місця. Тому на зв’язок виходять не всі. Саме навчання порою проходить в екстремальних умовах. Звісно, ентузіазм та бажання працювати добре рухають цей процес. Хоча не вирішують всі нагальні питання.
На додачу до цих проблем викладачі зіткнулися з ситуацією невизначеності. Вони не знають, чого чекати в найближчому майбутньому. Не розуміють, чи стане в їх місті безпечніше, чи, навпаки, ситуація тільки погіршиться. Але разом з тим в Харків повертається все більше і більше людей. Рано чи пізно буде підніматися питання щодо поновлення очного навчання. Але невідомо, коли це можна буде здійснити. У Харкові ще неспокійно, росіяни продовжують руйнувати місто, у тому числі школи та виші. Тому повернення до звичного формату навчання виглядає хоч і привабливою, але дуже туманною перспективою.
«Велика проблема полягає в тому, що немає ніяких притомних комунікацій з Міністерством освіти, – зазначив Ігор Дубровський. – Там все ще на рівні якихось лозунгів та декларацій. Тобто основної роботи Міністерства освіти не відчуваємо. Достатньо подивитися на сайт Міносвіти і побачити програми та проекти діяльності, яка там ведеться. Наприклад, там нічого не говориться про можливість страхових заходів на той випадок, якщо не буде навантаження. Тобто не ведеться головного – як зберегти науковий і викладацький потенціал. Це дуже серйозно. Ніякої прогнозної, перспективної чи комунікативної роботи не ведеться. І тут ми всі згадуємо 2014 рік, коли були великі проблеми з вимушеними переселенцями – як цих дітей влаштувати, в які школи тощо. Тобто на місцях щось вирішували, але це не була централізована системна робота. От зараз ми відчуваємо відсутність системної роботи з освітою у фронтових та прифронтових місцях».
Юлія Гуш, журналістка.
Фото авторки.
