Древнє місто Рим. Тут проходить традиційна хресна хода на чолі з Папою Римським. Увагу привертають дві жінки, які несуть хрест – українка та росіянка. Дуже «доречне» рішення, особливо в контексті повномасштабного вторгнення.
Але як пояснили в прес-службі Святого престолу, рішення об’єднати українку та росіянку було мотивоване «спробою шукати примирення». Звісно, що подібна акція обурила українську спільноту. Бо коли ворог нищить твої міста, вбиває людей, чинить наругу та насильство над населенням – про яке примирення може бути мова? Але, на жаль, це далеко не останній інцидент. От і цього року, незважаючи на всю критику, була реалізована схожа ініціатива. Тільки зараз поруч крокували два хлопця-підлітки – українець та росіянин. Перший через російське вторгнення втратив домівку. А рідні другого були окупантами. На думку Папи, хлопці не повинні ненавидіти один одного. Навпаки, ці двоє мають стати прикладом для всіх українців та росіян. Прикладом примирення, звісно. Не зліз з улюбленої теми він і під час своїх великодніх привітань. Так, Папа знову закликав до примирення. А от закликів в бік росії припинити війну, на жаль, не прозвучало.
«На жаль, у страшенному протиріччі з великоднім посланням, тривають війни, які надалі сіють смерть у жахливих формах, – наголосив Папа. – Сумуючи з приводу цієї жорстокості, молімося за їхні жертви, просячи в Бога, щоби світ більше не мусив переживати жахіття насильницької смерті. Нехай Господь буде з ними й допоможе їм помиритися!».
Але не тільки у Ватикані лунають заклики щодо примирення. Це можуть робити політики та представники громадських організацій Це можуть робити і звичайні обивателі, якім конче необхідно висловити власну думку стосовно війні в Україні. Хоча розбиратися в темі, звісно, зовсім не обов’язково.
Він за все хороше та проти всього поганого
Марина Соріна родом з Харкова. Вона вже 28 років живе в Італії. Жінка розповіла, як минулого року в Вероні мали провести схожу акцію, що й у Ватикані. На Великдень священик з її парафії попросив знайти українця та росіянина, щоб вони разом пронесли хрест під час ходи. Марина намагалася пояснити, що жоден українець не погодиться на такий крок. До того ж, вона не знає жодного росіянина, який би погодився відкрито висловити дружнє ставлення до українців. Бо ті росіяни, які його мають, не контактують з ними через сором. Врешті вдалося запросити українців. А от жоден росіянин так і не з’явився.
«Після цього я ще багато разів спілкувалася з цим священником, – згадувала Марина Соріна. – Це якийсь сюр. Він добрий, за все хороше та проти всього поганого. А коли ти його питаєш: «Як саме зупинити війну, як саме ви сядете за стіл перемовин з ворогом, який знищує людей, якому бракує людяності? З ними не може бути спільної мови». Він нічого не може розповісти. Чому цей священик влаштував таку акцію? Ну він слідкує за тим напрямком, який дає римський папа. Це перше. Друге, він щиро впевнений, що цього буде достатньо. Люди, які не бачили війну обличчя, вважають, що символічних акцій буде досить. Але це таке магічне мислення. Воно стосується не лишень України, а й Ірану, наприклад. З ним була така хвиля солідарності, італійські жінки різали собі волосся. Але я їм говорила: «А коли ви зброю повстанцям пошлете?». А, ні ніякої зброї, «ми проти насильства». Але там вже є насильство з боку уряду проти жінок, дітей, чоловіків».
Шанувальників подібних от акцій жінка порівнює з канаркою, яка вміє щебетати, але не здатна дзьобнути свого ворога. Бо не хоче отримати агресію у відповідь. Такі люди вважають, що якщо вони самі не чинитимуть кривди, то ніхто не скривдить їх. І не розуміють, що відповідь може бути асиметричною, а поведінка якихось сторонніх осіб – неетичною та ірраціональною. Що не завжди можна домовитись з ворогом, його в чомусь запевнити, чогось попросити, зазначила Марина Соріна. Але найбільше її обурює, коли під егідою пацифізму та миру у всьому світі українців закликають просто здатися на «милість» росії.
«Це такі гниди, – зазначила вона. – Я не можу навіть пояснити, чому так. Вони беруть священні для кожного з нас слова, такі як «мир», «пацифізм». І паплюжать тим, що приховують під ними заклики здалися, лягти під росію. Вони не говорять це відверто, але маніпулюють дуже сильно. Я думаю, що засновники цього руху 50-60-тих років, вони там перевертаються в могилах. Тому що не вони це мали на увазі. І знов таки, те, що було актуальним після війни (Другої світової), воно не може бути пристосоване до сучасної ситуації. У мене було дуже багато суперечок з ними – вербальних та письмових. Я навіть займалася своєрідним мазохізмом, коли ходила на їх маніфестації та конференції, чемно та спокійно задавала їм питання. Коли вони вже не знали, що сказати, то починали нервувати, не давали мені слова. Деякі мої друзі ходили туди замість мене. І теж виходили з відчуттям огиди».
Але, на щастя, ці люди не є впливовими в країні, зазначила Марина Соріна. У подібних «пацифістів» немає власної політичної партії, яка здатна якось впливати на суспільство чи політику. Але разом з тим вони вмілі маніпулятори. Такі люди беруть частину італійського суспільства, яка щиро співчуває Україні, та просто направляють її в потрібне для них русло.
Людей шкода, але Україна також винна
Медсестра Соня Кагна живе в США. Звісно, її знайомі так чи інакше згадують про війну в Україні. Заклики до примирення зазвичай вона чує від своїх колег, які народилися в Африці (Камерун, Західноафриканська республіка, Ліберія). А от народжені в США натомість питають: «Коли ж ви всіх повбиваєте?». Але чому так сталося? Соня Кагна пояснює це тим, що свого часу Радянський союз чимало грошей вкладав в Африку. Африканські студенти їздили туди навчатися, опановувати професії, і, звісно, отримували відповідне ідеологічне виховання. І вже потім, будучи ідеологічно індоктринованими радянською системою, вони несли ці погляди в місцеву освіту.
«У мене колега з Камеруну каже: «Ти не розумієш, вона (росія) така велика країна. Ви ж все одно її не переможете. Вона величезна, там скільки зброї, в неї культура. І вони вас все одно переможуть завдяки великій культурі, великій зброї та великій чисельності населення», – згадувала Соня Кагна. – Частково в багатьох країнах Африки є такий стереотип. Чому ПВК «Вагнер», наприклад, так поважають? Він був Центральній африканській республіці. Там його поважають, тому що на нього працює імідж сильних. Тих, хто може просто дати в морду, забрати гроші. Вони не дуже поважають такі чемних, західних, які приходять дати їм якусь освіту, щоб перебудувати на західний манер. Вони цього не люблять. Вони поважають Китай чи ту ж росію. Бо росія не намагається нав’язувати їм свій суспільний устрій, якісь демократичні норми. Вона не дуже не лізе в корупцію на місцях, не намагається це подолати. Бо сама корумпована».
Силу, до речі, частина африканців бачить силу і в Китаї. Зокрема в тому, що китайці, якщо дають щось в Африці, то вимагають чогось у відповідь. І місцеві думають: от це нормальні люди, у них є достатньо економічної сили та впливу, щоб отримати своє. Бо згідно культурі цих народів, подарунок має бути якось віддарованим. Тоді це справжній подарунок. А от просто так дають хіба що дурні. З росіянами так само. Тому багато африканців вважають, що маленька Україна нічого не зможе нічого зробити з росією, зазначає Соня Кагна.
«А от в нігерійців ставлення інше, – розповіла жінка. – Вони кажуть, що Нігерія щось зробила з Великою британською імперією, викинула її. І Україна теж може щось зробити (з росією). І нігерійці знають про Україну. Тому що багато хто з них чи їх родичів навчався в Україні. Вони краще розуміють країну, ніж багато хто в інших африканських країнах. І якщо ви побачите, хто вчився в тому ж Харкові чи Києві, ви побачите нігерійців. Їх найбільше. Вони кажуть, що українцям заради виживання потрібно не миритися з росіянами. Тому що інакше не виживеш».
З закликами щодо примирення можуть стикатися українці, як навідуються закордон у якихось своїх справах. Після повномасштабного вторгнення харків’янка Марія Ясеновська побувала в Молдові та Грузії. Люди, яких вона там зустріла – майже всі підтримували Україну. Але без неприємних розмов не обійшлося. Наприклад, в Грузії Марія спілкувалася з таксистами. Були такі розмови, що «не все так однозначно», що «варто все припинити», що «Україна теж нагнітає». І що якби Україна не збирала зброю, то все б закінчилися скоріше. І що «так шкода людей, але Україна також винна».
«От так от такого плану розмови, – зазначила Марія Ясеновська. – У мене не було відчуття, що це люди, які ностальгують за совком. У Грузії з людиною було важко розмовляти, бо та погано розмовляла і англійською, і російською. Ну а я, відповідно, не знаю грузинської. І мені важко сказати, звідки взялися ці думки. Було співчуття до людей. Але було от таке ставлення, що українська влада теж дуже винна в цій ситуації, винна у війні. Що, в принципі, треба шукати якісь перемовини. І для мене це також було дуже дивно. Хоча знов таки, в Грузії, як і будь-якій іншій країні, люди різні. І там є люди з різним походженням. Я не знаю, ким була конкретно ця людина. А якщо говорити про Молдову, то там досить багато людей дивиться російське телебачення. І вони теж сприймають інформацію з того боку. Незважаючи на те, що теж співчувають Україні. От такі є окуляри російської пропаганди в людей».
Захід не є однорідним
«Я дуже прошу бути обережними з генералізаціями або узагальненнями, – зазначила політологиня, доцентка кафедри політології ХНУ імені Каразіна Юлія Біденко. – Дуже було б дивно, аби в Ватикані не проводилися акції примирення. Бо церква є демонстративно пацифісткою за своєю натурою. У той же час я відвідувала конференції в Фінляндії, Шотландії, Британії, Німеччині. Там я не зустрічала прямо такого от підходу – що обов’язково треба примирятися, причому саме на цьому етапі. Тобто Захід не є однорідним. Ми можемо бачити, наприклад, безперечну підтримку української сторони. І розуміння, в тому числі з боку суспільства. Наприклад, в північних країнах, Великій Британії, Штатах та Канаді. Тобто тут можливості такого швидкого примирення з росією або віддачі територій не є мейнстрімом в політичному та публічному дискурсі. З Австрією та Німеччиною ситуація дещо складніша. І саме німецький пацифізм і соціалістичний спадок, який вони іноді сприймають як щось позитивне, він і призводить до таких закликів серед німецьких політиків, політичних партій».
Наприклад, є люди, які виступають проти надання Україні зброї. Для них це продовження війни та збільшення жертв з обидвох сторін. Зокрема представники певних політичних сил – ліві та крайні праві – різко проти забезпечення України зброєю. Але разом з тим подібні тенденції змінюються, зазначає політологиня. Це можна побачити і в ставленні політичних лідерів, і представників громадськості. Але, за її словами, в Німеччині люди дуже повільні, їм дуже незручно відходити від бачення, що «має бути мир у всьому світі». Але після викриття злочинів, які росіяни чинили на окупованих територіях, цей підхід змінюється. І нещодавно німецький уряд підтвердив виділення Україні найбільшого пакета військової допомоги на суму понад 2,7 млрд євро.
«Що є дуже безпрецедентним кроком, – зазначила Юлія Біденко. – Бо, наприклад, німецька зовнішня політика була теж пацифісткою, політикою невтручання і неприйняття чиєїсь сторони. Ми можемо згадати, що вони доволі слабко поводили себе і в 2014 році і, наприклад, в 2008-му, коли росія окупувала частину Грузії. Тобто німці завжди намагалися уникати цих конфліктів. У них своя власна історія, що війна – це дуже-дуже погано. І такі меседжі транслювалися в тому числі політичними партіями та громадськими організаціями».
Але тут треба розрізняти позицію урядів та громади, відмітила вона. На жаль, в Німеччині дається в знаки російська пропаганда. До того ж, в країні проживає дуже велика російська діаспора. Вона там друга після турецької. А от від керівництва країни таких меседжів не надходить, там з такими речами дуже обережні. Навіть Шольц, при всьому скептичному до нього ставленні з боку українців, такого собі не дозволяв, відмітила Юлія. Хоча якщо говорити про деякі західні країни, які не стикалися з російською агресією та її схильністю порушувати обіцянки, то там справді є певна ступінь русофілії. Наприклад, у Франції, Швейцарії та, знову таки, Німеччині.
Щодо закликів просто взяти та примиритися, то відкрито з ними виступають хіба що маргіналізовані партії чи верстви населення. Але разом з тим Юлія Біденко зазначає, що Німеччина з 2014 року збільшила споживання російських енергоносіїв. І для багатьох питання примирення – це ще можливість повернутися до економічних контактів з росією. Німецьким експертам та політичним радникам дуже складно відмовитися від такої концепції – мовляв, якщо ми будемо торгувати, то не будемо воювати. За словами політологині, збільшуючи свої оберти торгівлі з росією, вони фактично опинилися в певній пастці. Що в свою чергу також спровокувало ці пацифістські дискурси. Бо мова йшла про чиюсь економічну успішність.
«Є країни, які дуже розуміють і підтримують Україну, – зазначила Юлія Біденко. – Тому що вони проходили через схожий досвід. Авжеж, тут я би виділила балтійські країни, Польщу і Фінляндію. Де я стикнулася з підтримкою людей просто на вулиці. Вони бачили, що я українка, підходили та обіймали мене.Тобто це більшість країн постсоціалістичного табору. Особливо ті, де російська присутність була дуже окупантською, де люди були репресовані. Як раз балтійські країни стали більш чутними на світовій арені, коли розповідають про те, що їх попереднє покоління переживало те саме за умов радянського союзу. Для українців ця підтримка важлива. Але ми розуміємо, що обсяги такої допомоги у реальних цифрах є важливими, але не супер критичними для того, щоб цю війну виграти».
За її словами, зараз для України дуже важливою є підтримка саме США, Великої Британії та Німеччини. Наразі в абсолютних показниках саме Німеччина доставляє найбільше. Авжеж, є дебати щодо виділення далекобійної чи летальної зброї. Німеччина дуже важко йде на ці кроки. Але вона йде, підкреслила політологиня. І це є також великою зміною для традиційної зовнішньої політики Німеччини. За словами Юлії Біденко, стара Європа для України в сенсі відбудови та постачання зброї є більш важливою. Хоча, безумовно, з точки зору історії, досвіду поколінь нас набагато краще розуміює Східна Європа, країни Балтії і Фінляндія.
Юлія Гуш