Не спішіть відділяти Донбас від України!

Луганськ – Коли в середині 90-х я збирала в українських селах Луганщини матеріал для своєї дисертації з теми весільної лексики, то мала найбільшу мрію – побувати на традиційному слобожанському весіллі. Саме тоді я зрозуміла, що воно є частинкою багатющого шару нашої культури, а його корені – в давніх дохристиянських звичаях. Старші люди, з якими я спілкувалася, не лише відповідали на питання: а як називається той чи інший весільний обряд або дія, його учасники, ритуальні предмети та атрибути, а й описували саме весілля, дехто співав пісні, які перейшли їм у спадок від бабусь.

Потім, вивчаючи книгу 1898 року видання «Жизнь и творчество крестьянъ Харьковской губерніи: Очерки по этнографіи края» (її упорядник – начальник Харківського губернського статистичного комітету Василь Іванов, під керівництвом якого місцеві вчителі зібрали прекрасний етнографічний матеріал, у тому числі й весільний, у 48 селах сучасної північної Луганщини), я помітила, що пам’ять моїх інформаторів ще досить добре зберігає описане понад сто років тому.

А кілька днів тому мені пощастило на власні очі побачити фрагмент весілля, до болю схожого на те, яке малювала моя уява з розповідей моїх стареньких співбесідників. У рамках Луганського обласного конкурсу Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» демонстрували свої виступи не лише естрадні, а й фольклорні колективи; критеріями оцінки виступів останніх було виконання справжніх традиційних зразків автентичної народної творчості, що побутують у цьому регіоні, а також максимальна наближеність їх до виконання справжніми носіями традиційної народної культури.

У відбірному фольклорному конкурсі взяли участь сім колективів – шість із Луганської області й один із Донецької. Виступи всіх моїх земляків журі забракувало, навіть не дослухавши їх до кінця, бо в них не було ніякої автентики. Воно й дійсно: хіба можна вважати автентичними саме для Слобожанщини поширені по всій Україні пісні «Ой у вишневому садочку», «Ой на горі два дубки» тощо, та ще й без будь-якого місцевого забарвлення?

А перемогу в конкурсі одностайно було віддано гостям із Донеччини. Різновіковий колектив із 15 осіб показав на сцені фрагмент українського весілля – парубоцький підвесілок – у тій формі, яка, не помилюся, побутувала на південному сході України і сто, і двісті років тому. Поведінка учасників гурту була настільки природною, позбавленою театралізації, надуманих жестів і міміки, а костюми, прикраси й ритуальні предмети настільки органічними, що, здавалося, ти присутній на справжньому традиційному українському весіллі. А коли донеччани заспівали своїми могутніми грудними голосами – у присутніх мороз пішов по шкірі.

Секрет успіху «заграйярочок»

Донецький фольклорний гурт називається «Заграйярочки». Це язичницька контамінація слів «загравати» (грати, водити хороводи на знак весняного пробудження природи і родючості) і «Ярило» (східнослов’янський бог Сонця). Керівник цього гурту – 42-річна Ірина Крюченко, родом з українського села Малинівка Волноваського району (що неподалік від рідного села Івана Дзюби – Миколаївки). Ірина не має спеціальної музичної освіти, за фахом вона – ветеринарний лікар.

Як не дивно, а до фольклорної справи цю жінку підштовхнула її молодша дочка Людмила. У 7-річному віці вчителі виявили в неї унікальний – заокруглений, з народним колоритом, голос, який перейшов їй від батька. А далі були щотижневі поїздки з дитиною до Донецька, за 100 кілометрів від села, на індивідуальні заняття з Миколою Ткачовим – колишнім диригентом Омського народного хору, заняття у фольклорних майстер-класах у Донецьку та Києві.

На пропозицію «підняти» народний ансамбль «Первоцвіт» у сусідній Златоустівці Ірина з острахом, але погодилася (це було 2005 року), і за 7 років зробила з нього колектив, який об’їздив усю Україну й перемагав на фольклорних фестивалях у Вінниці, Києві, Рівному, Івано-Франківську (за що й отримав звання Народного). А за лаштунками перемог – важка щоденна праця, яку ця жінка виконувала не за гроші (усі ці роки отримувала від держави 1200 гривень, лише з цього року стало 2000), а на ентузіазмі, за покликом серця. У вихідні брала з собою дочок – Любу й Людмилу і ходила з ними по сусідніх селах, розпитувала старих людей за власноруч складеним питальником, просила їх описати старовинні календарні й родинні обряди, показати вишиті речі, посуд тощо. Фіксувала почуте на аудіо та відео, а вночі – обробляла. Важливо було записати все до дрібниць – навіть те, з якої сторони на весіллі чіпляли квітку дівчатам-дружкам і хлопцям-боярам.

У творчому доробку колективу Ірини Крюченко – вистави з колядками, ягілками, веснянками, обжинковими піснями, є й рушниковий обряд, в якому представлені такі різновиди рушника, як утиральник, дитячий, святковий, хлібний, весільний, набожник, надвіконник, родильний (у нього загортали новонароджену дитинку). А віднедавна – підвесілок, сценарій для якого Ірина писала більше року, і коровайний.

Переїхавши з родиною у Волноваху, Ірина створила там пошуково-дослідницький фольклористичний гурт «Заграйярочки», його 27 учасників – такі ж ентузіасти справи, як і сама керівниця. Вона набирає й веде підготовчу групу (діти від дитячого садка до 4 класу, вони співають ігрові народні пісні своєї місцевості), середня (учні 5-8 класів, які на два голоси співають у народному стилі), старша (учні старших класів і студенти) і доросла (чоловіки і жінки, включно зі 100-річними бабусями!) 18 колишніх учасників «Первоцвіту» залишились вірними своєму керівникові і їздять тепер із Златоустівки на репетиції у Волноваху; жодна дитина за весь цей час не полишила улюблену справу!

Люди своїми руками шиють собі костюми, вишивають за старовинними взірцями, кожна сорочка має свій візерунок і покрій.

Жінка каже, що закохана у свою роботу, без неї вона не може жити. Її чоловік, Ігор, з розумінням ставиться до улюбленої справи дружини, в усьому їй допомагає.

Чому Луганськ тут пасе задніх

На жаль, на Луганщині не знайшлося такої пасіонарної особистості, як фольклорист Ірина Крюченко. Хоча спроби фіксації питомого українського фольклору в найсхіднішій області України були. Так, за власної ініціативи зібрала в 14 селах свого рідного Новопсковського району і видала за власний кошт 290 переважно автентичних пісень (обрядових, ліричних, козацьких, балад) учитель за освітою Тетяна Дем’яненко. А от Луганський обласний центр народної творчості (Центр), завданням якого є «відродження, збереження та розвиток фольклору», нещодавно видав два аудіозбірники «Фольклорна скарбниця Луганщини», у яких, за словами тієї ж Ірини Крюченко, немає ніякої автентики. Міркуйте, наскільки автентичною є пісня, в якій є такі слова:

До чого ж нещасная любов довела,
Через тебе, миленький, в больницю лягла.
Лежу я в больниці коло дверей –
Дайте телеграмоньку милому скорей.

На семінарі, який провів Центр після «Червоної рути», його учасникам теж дали послухати записаний його співробітниками в селах Луганщини нібито самобутній фольклор. На що гостя з Донеччини зауважила: «Коли я це почула, то вжахнулася. Це ж звичайна художня самодіяльність, яку культивували в радянський час! Мабуть, ці методисти просто не розуміють, що таке автентичний спів!» А щодо продемонстрованого на екрані фрагменту весілля з Луганщини вона зазначила: «Ну не можуть усі учасники весілля бути в однакових сорочках, як і дівчина-наречена не могла бути з чубчиком (українські дівчата, за традицією, усе волосся заплітали в косу)!»

Натомість головний акцент у своїй «методичній» і «дослідницькій» роботі співробітники Центру (яких за штатним розписом аж 27!) роблять на доведенні «поліетнічності» краю і, головне – на суттєвій присутності на Луганщині російського етносу. Про це говорили фахівці Центру на тому семінарі, про це свідчать видані ними збірники. Так, у збірці «Народні пісні Луганщини» (2002 рік) вміщено 17 українських пісень і 33 російські; у «Фольклорній скарбниці Луганщини» (2007 рік) – відповідно 24 і 36 пісень. А із запропонованих на семінарі пісень українських було 3, російських – 5.

Натомість учені-діалектологи стверджують, що сіл із російськими говірками на Луганщині не більше ніж 10 відсотків (решта 90 відсотків – українські), і поширені вони всього у трьох районах із 18. Якщо ж не знати цього і робити висновки за творчою продукцією Центру, вимальовується зовсім інша, спотворена етнічна картина Луганщини.

Щодо «поліетнічності» населення області, то цей термін абсолютно некоректний, бо понад 120 «етносів», зареєстрованих на Луганщині під час останнього перепису (окрім українців, яких тут 58%, і росіян, яких 39%), складають разом усього 3% населення області, які до того ж не є автохтонами.

Така неувага до української автентичної культури на Луганщині, як і спотворення мовно-етнічної карти області, має логічне пояснення: той же Центр керується програмою «Патріот Луганщини», яка спрямована на виховання містечкового, а не українського патріота…

У зв’язку з цим постає слушне запитання: кому ж у такому випадку підіграють деякі відомі українські письменники, які також не вважають Донбас Україною?

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24630310.html