Граймо те, що насправді подобається

Присвячується вчорашньому коментареві користувача Оксана Яблонська «для ширших симптомів можна створити іншу групу» (https://www.facebook.com/groups/ukrdim/ )

Наш «мовний Майдан» продовжив зусилля окремих видань  і опублікував інтерв’ю ще кількох голодуючих(1 і 2), котрих, як з’ясувалося, давно і гостро турбує правова ситуація в країні, а мовний закон виявився лише останнім приводом.

Ми звикли, що у нас всі бастують за якесь конкретне питання, обмежуючись власним шкурним інтересом (підприємницький майдан, чорнобильці, афганці), загрозою психічного чи фізичного дискомфорту (сюди можна віднести чимало «мовно-обурених», чий протест обмежується, здебільшого, «лайканням» у Фейсбуці, абощо) , і так далі. Ще ніколи я не бачив, щоб не ті, кого саме зараз припекло (ну там, бізнес стане, чи пенсію зараз не виплатять), взяли й приєдналися до протестуючих під Радою чи на Майдані (не має значення, де). Чому так?

Опустимо тут варіант відповіді «байдужість» (про неї піде в одному з наступних дописів).

Якщо керуватися чистою логікою, до цих ініціатив не могли приєднатися ширші категорії населення з наступних причин:

  1. Мета тих протестів була вузька і нецікава, а то й проти інтересів інших: чорнобильці/афганці хотіли пенсій і пільг, підприємці хотіли, щоб їм дали нормально працювати, тощо; інтереси цих верств населення іноді навіть конфліктують одне з одним – однім потрібні гроші у вигляді пенсій з бюджету, іншим – змога платити до того бюджету менше (як наш з Вами бюджет насправді використовується – то предмет окремої розмови, звісно);
  2.  Вирішення поточної проблеми не вирішує і не навіть наближає нас до вирішення першопричин інших проблем; навіть якщо якась група і «дотисла» владу своїм протестом до поступок, виглядало це як егоїзм однієї групи по відношенню до решти, а тому й не могло бути підтриманим;
  3. Ніхто не формував ширших цілей, цілісного бачення шляхів виходу з усе більш скрутнішої ситуації, куди нас заганяла як влада, так і наші власні недоліки як суспільства; якщо хтось згадає, «Податкові Майданівці» ставили на якомусь брифінгу якісь невпевнені вимоги «відставки Президента і КабМіну», однак, самі в них не вірили; роблячи це (скоріше за все) за активного під’южування з боку найближчого конкурента чинної влади, та не скільки тому, що чітко знали, яку владу поставити замість цієї, а стільки відчуваючи ейфорію від такої кількості людей на Майдані.
  4.  Я вже мовчу за те, що ніхто не намагався складати реалістичного плану конкретних дій з виправлення ситуації, бодай у чернетці; хоча, наразі говорити випадає не про «виправлення», а хоча б про те, щоб розвернути негативні тенденції в зворотній бік.

А тепер повернімося до нашої акції під Українським домом. ЇЇ розпочали першими не ті, хто там тепер стоїть – її розпочала «офіційна» опозиція, з метою, про котру ми, мабуть, ніколи й не дізнаємося. Опозиція пішла звідси, оголосивши про «перемогу», яка полягала не стільки в тому, що вдалося «побуцатися» з «Беркутом», скільки в тому, що Литвин розіграв власну гру. Зовні, все виглядало так, ніби «патріотичні опозиційні сили» у «важких боях» з «Беркутом» таки «відстояли рідну мову», на що «не міг не відреагувати спікер», і, таким чином, «Україну було врятовано».

Опозиція красномовно мовчить про те, що останні голосування у Раді ознаменували кінець її значення як однієї з незалежних гілок влади, і що з мовним законом, як і будь-яким іншим, буде вчинено як заманеться замовнику й режисеру цього вертепу, на який перетворився український парламент. Опозиція розраховує на нові вибори до цього парламенту, котрі, з огляду на деградацію його ролі, навряд чи матимуть суттєве значення без відновлення самостійності законодавчої гілки влади.

Але навіщо озвучувати такі прикрощі майбутнім виборцям? Опозиція закінчила свою «двухчасовую послеобеденную голодовку», згорнула прапори, і на її місці лишилися ті нечисленні, хто насправді розуміє, що про жодну перемогу мова не йде, і що боротися потрібно не з симптомами (у вигляді мовного законопроекту), а причиною. Акція успадкувала назву й місце від попередниці, оскільки попервах інакше вберегти цей протест від розгону було неможливо.

Зараз же, коли ця акція повністю „відірвалася“ від опозиції, її «гетьманів та гетьманчиків», та «особлистої» (саме так, симбіоз «особливої» та «особистої») візії окремих її геніїв (відфільтрованої як слід чужоземними політтехнологами), та невід’ємного атрибуту «опозиційних акцій» – проплачених мітингувальників, – активісти ініціативи не бачуть подальших причин чи підстав рухатися далі у, вочевидь, програшній колії «вузько-спеціалізованих», а до того ще й нав’язаних чиєюсь перед-електоральною грою вимог – під “Українським Домом” стоїть не настільки наївна публіка.

Звісна річ, можна й надалі зберігати назву акції як просто ім’я, на згадку про те, з чого все почалося, а там дивись – який-небудь поет-символіст піде дорогою пов’язаних асоціацій і сам собі збагне, що за українську мову – значить, за збереження незалежної України для реалізації в майбутньому її кращого бачення, і тд., і т.п.

Але більшість людей має не настільки багату уяву, тим більше, звикла бачити протест лише як реакцію на якийсь конкретний черговий експеримент-знущання від влади над чисельно вельми обмеженою категорією населення, – і в цьому її, влади, тактична хитрість – як казав мені хтось, «наґлєть нада по-чуть-чуть»; тобто, не можна відібрати одразу все у всіх – бо всі піднімуться. Тому нас і варять як жабу, що впала в казан з водою, що поступово підігрівається – якби жаба впала в казан з окропом, вона б одразу звідти вискочила, а так – жабу повільно варять, вона розімліває у цій, спочатку навіть приємній, «ванні», а коли вже починає розуміти, що насправді відбувається, завзяття вже немає вискочити (і доварюється).

Ми не бажаємо стати цією жабою. Крім того, ситуація із задекларованою ціллю та назвою нашої ініціативи мені дуже нагадує одну притчу про піаніста, гру котрого ніхто не слухав, доки він не почав грати для себе, тобто, те, що самому подобалося.

Тому ми пропонуємо всім нам і решті ошукуваного народу – давайте робити те, що вже давно хочеться: по-перше, тому що саме це й треба робити, по-друге, тому що саме тоді більше шансів на успіх. Те ж саме ми пропонуємо зробити іншим “мовним Майданам”, що поки що розпорошені по всій країні, а також об’єднати наш протест (не приєднатися, а об’єднати).

 

/джерело/