Роздуми біля пам’ятника жертвам голодомору та політичних репресій
Знову запалали свічки Всеукраїнської поминальної суботи. У День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій вшанувати пам’ять мільйонів українців, невинно убієнних сатанинським комуністичним режимом, до міського меморіалу прийшли й тисячі криворіжців – хто організовано, у складі офіціозної свити місцевої влади, представників міських установ, навчальних закладів, чи то активістів опозиційних партій, громадських патріотичних організацій і груп, а хто й самотужки.
Оскільки я належав до тих, хто прийшов самотужки, то ні в перші ряди міського офіціозу, ні в другі ряди організованих груп, які виконували свій громадянський і чисто людський обов’язок під виключно вибірковою увагою телекамер, звісно, не потрапив, ставши свідком того, як працівники міліції та дужі бійці підрозділу «Беркут», раптом перетнувши шлях до меморіалу місцевим активістам ВО «Свобода», грубо відтіснили їх з натовпу на узбіччя. Чим же не сподобалися правоохоронцям місцеві націонал-патріоти, відомі своїми антикомуністичними настроями й послідовною позицією щодо засудження злочинів комуністичного режиму, зокрема, й необхідності перейменування міських вулиць, які й до цього часу носять імена катів українського народу? Може, якусь провокацію задумали чи, не дай, Боже, теракт?
Виявляється, причиною цього інциденту стали транспаранти, які несли свободівці. На одному з них були вказані прізвища організаторів голодомору 1932 – 1933 років в Україні, а на іншому – вимога перейменувати криворізькі вулиці, названі їхніми іменами. То чим же не сподобалася криворізьким міліціянтам ця цілком справедлива вимога? І з яких це пір міліція почала виконувати роль «царської охранки», що займалася, як відомо, політичним розшуком і стеженням за інакомислячими й була ліквідована ще після Лютневої революції 1917 року?
Як пояснив лідер Криворізької міської організації ВО «Свобода» Юрій Настусенко, причиною такої поведінки місцевих правоохоронців є, очевидно, постанова Дніпропетровського окружного адміністративного суду про заборону проведення мітингу біля пам’ятника жертвам голодомору і політичних репресій – о 16:00 24 листопада 2012 року, про що, згідно з існуючими вимогами, свободівці подавали офіційну заявку, та перенесення заходу на 17:00. Іншими словами, сусідство на поминальному заході з місцевими націоналістами та іншими патріотичними організаціями міста регіональну владу не влаштовувало, й було зроблено все, щоб з 16-ї до 17-ї години, доки тривала офіційна хода до меморіалу, в жодному разі цього не допустити – щоби, так би мовити, не псувати картинку несанкціонованими гаслами та різкими заявами. За словами того ж Юрія Настусенка, міська влада прекрасно знала, з якими гаслами та настроями націоналісти збиралися проводити мітинг, а тому й було прийняте таке рішення та дана відповідна команда міліції «нє пущать!». Що правоохоронці й виконали з завидною старанністю, хоч свободівці й ішли до меморіалу у загальному потоці криворіжців як пересічні громадяни. Але хто в Україні тепер думає про права окремих громадян, коли мова йде про якусь політичну доцільність та збереження відповідного реноме можновладців.
Та що тут говорити про місцеву владу, яка намагається відгородитися від незручного для неї контингенту національно свідомих городян, коли яскравий приклад відмежування від усього народу подають на самій вершині владного олімпу. Саме так можна розцінювати той факт, що керівництво держави, у тім числі й чотири президенти України, включаючи й нині діючого, віддавали шану померлим під час Голодомору не у визначений ними ж загальнонаціональний День пам’яті, а напередодні – 23 листопада. Звісно, бути з народом, а особливо в таку трагічну дату, для нинішньої правлячої еліти зовсім непросто, адже як можна пояснити простим українцям причини їх невпинного зубожіння й катастрофічного скорочення кількості українського населення? Скажімо, демографічні втрати, понесені протягом останніх двадцяти років державної незалежності України, є співставними хіба що з втратами, спричиненими голодомором 1932-1933 років. Або як можна було упродовж цих двох десятиліть засуджувати на словах злочини комуністичного режиму й політику геноциду, спрямовану проти українського народу, й не спромогтися поставити, як на державному! , так і міжнародному рівнях, питання про політичну та юридичну відповідальність комуністичного режиму, комуністичних керманичів і Комуністичної партії колишнього Радянського Союзу та про відшкодування моральних і матеріальних збитків сім’ям жертв політичного терору та трьох голодоморів урядом Російської Федерації як правонаступниці колишнього СССР? Розраховується ж уряд Німеччини за вчинений голокост проти єврейського народу! А чим гірші українці, які внаслідок репресій і голодоморів, влаштованих комуністичним режимом, втратили населення втричі більше?
Інше питання – чи можуть зробити це колишні й нинішні комуністи, які навіть після розпаду СССР та КПСС і проголошення державної незалежності України продовжують утримувати владу в країні як у центрі, так і на місцях (за виключенням хіба що західних областей), що й дає українцям підставу говорити про внутрішню посткомуністичну окупацію, в умовах якої не те що про покарання організаторів і виконавців масових злочинів комуністичного режиму та відшкодування нанесених збитків, навіть про ліквідацію його зовнішніх ознак – символів тотал ітарної доби та перейменування вулиць, які й до тепер носять імена комуністичних злочинців, жодним чином не йдеться.
Саме тому, вшановуючи пам’ять невинних жертв Великого голодомору, ми й до цього часу ходимо вулицями, названими на честь його організаторів – Постишева й Косіора. Саме тому в незалежній Україні надзвичайно комфортно почувають себе колишні партійні керівники, працівники НКВД і КГБ, які віддавали й виконували злочинні накази, забирали в селян зерно і продовольство, арештовували, виселяли й розстрілювали неугодних українців, а тепер за «видатні» заслуги перед злочинною організацією з відомою на весь світ абревіатурою КПСС мають статус привілейованих пенсіонерів республіканського значення, отримуючи захмарні пенсії, що платяться з кишень тих же українців, в той час, як переслідувані ними ж борці за незалежність так і залишаються в своїй країні ізгоями.
Саме тому по всій Україні (у тім числі, й у кожному районі Кривого Рогу) ще й досі стоять пам’ятники комуністичному ідолу – Ульянову-Леніну – основоположнику злочинної комуністичної ідеології радянського зразка, який обґрунтував необхідність здійснення диктатури пролетаріату, що й лягло в основу створюваного тоталітарного комуністичного режиму й закладених у нього механізмів вчинення ніким і нічим необмеженого насилля по відношенню до абсолютно безправного населення. І жертвами цього насилля стали десятки мільйонів людей. Як н?! µ дивно, але від цієї диктатури пролетаріату саме пролетаріат в першу чергу й постраждав. За даними науковців, в державі робітників і селян, якою був проголошений колишній Радянський Союз, на долю робітників і селян, кинутих під жорна репресій, припало аж 65 відсотків від загальної кількості репресованих. І ці жахливі насильницькі механізми тоталітарної системи, якими запускалися сатанинські процеси репресій та голодоморів, не демонтовані й до цього часу, тихесенько собі працюючи у вповільненому режимі. Більш того, сьогодні ми спостерігаємо за наполегливим і послідовним намаганням посткомуністичної еліти їх реставрувати, реконструювати та модернізувати й у дещо видозміненій і прихованій формі знову запустити у дію, значно додавши обертів маховику репресивної машини, дбайливо прикрашеної демократичним антуражем.
Саме заради цього й продовжує невтомно працювати антинародний парламент з депутатською більшістю, сформованою в основному з колишніх і теперішніх комуністів – представників Партії регіонів і КПУ (навіть знайому абревіатуру КПРС міняти не треба, бо в новому прочитанні вона може означати й таке цілком зрозуміле сьогодні словосполучення: Комуністична партія регіонів самоврядна – тобто та, яка владарює самостійно, незважаючи на інтереси та потреби народу). Тож поспіхом підганяючи законодавчу базу під новітні стандарти, що мають задо! вольнити невгамовні апетити комуно-олігархічної кліки, хоч вже майже місяць, як обраний новий склад парламенту, стара депутатська гвардія звільняти насиджені парламентські крісла не поспішає. За офіційними повідомленнями, перше засідання новообраної Верховної Ради України призначене на 12.12.12. Що означатиме для нового складу вищого законодавчого органу країни та її пересічних громадян такий магічний збіг цифр, покаже час, але вже сьогодні можна стверджувати, що основи майбутньої авторитарної системи на законодавчому та організаційно-правовому рівні вже закладено. Як твердять деякі досвідчені правники, якщо прискіпливо проаналізувати цей унікальний колективний продукт неабияких законотворчих зусиль депутатського корпусу кількох скликань (особливо останнього), не важко зробити цілком однозначний висновок: Україна стоїть на порозі остаточної трансформації системи державного управління й суспільних взаємовідносин у бік гібридного комуно-олігархічного варіанту авторитарного зразка.
Чим загрожує суспільству такий, здавалося, малоймовірний сценарій впровадження гібридної моделі комуно-капіталістичного розвитку? Найперше – остаточним згортанням демократії та демократичних інституцій, подальшим перетворенням України на поліцейську державу, надзвичайно жорсткою зачисткою громадсько-політичного, національно-культурного та підприємницько-фермерського секторів, введенням обов’язкової трудової повинності в промисловості, сільському господарстві та міському комунальному господарстві для осіб, що досягли пов! ноліття, суттєвим звуженням загальних громадянських прав і свобод, етнічними чистками та невпинною селективною роботою серед окремих етнічних і соціальних груп населення, метою яких є виведення бажаної популяції слухняних і не надто вимогливих виконавців (або завезення замість них більш надійних трудових мігрантів з Азії, і такі приклади вже є), та багатьма іншими речами, властивими для пост тоталітарних суспільств перехідного типу, які дрейфують у протилежний бік від демократії.
Власне, все це ми вже проходили в період грандіозного комуністичного будівництва – тепер з нами хочуть повторити експеримент і в період будівництва комуно-капіталістичного. Приклад комуністичного Китаю, який досяг неймовірних успіхів на ниві капіталізації своєї економіки, не дає спокою й вітчизняним послідовникам керманичів Піднебесної. Тобто українські комуно-олігархи також не проти впровадити такий собі гібридний варіант, коли народ так само працюватиме по-комуністичному – так би мовити, майже задарма, а новітні капіталісти з ! комуністичним походженням, звісно, житимуть по-новому – по-капіталістичному, отримуючи захмарні прибутки й наживаючи фантастичні статки. Найбільш «яскраві» ознаки такого комуно-капіталістичного «раю» ми вже маємо можливість спостерігати й сьогодні, коли купка мільярдерів сконцентрувала в своїх руках практично всі національні багатства, а більшість українського населення перебуває за межею бідності.
Всі ці процеси, пов’язані з монополізацією економіки та концентрацією влади в руках фактично однієї політичної сили, а точніше – сімейного клану, супроводжуються поступовим задіянням вже згадуваних механізмів тоталітарної доби, їх випробовуванням й підготовкою до повного запуску. Саме тому ми бачимо все більше схожості, приміром, у роботі української правоохоронної системи (органів прокуратури, міліції та судів) з радянськими репресивними органами 30-х років минулого сторіччя. Цілковита залежність судів, сумнозвісне телефонне право, вибіркове правосуддя, прийняття політично вмотивованих судових рішень, показові судові процеси над лідерами опозиції, а разом з тим – неймовірна корупція в судах і неможливість отримати справедливе судове рішення простими громадянами, адже судові вироки виносяться здебільшого на користь тих, хто більше заплатить.
Все більше нагадує 30-ті роки минулого сторіччя й ситуація в інших сферах. Скажімо, наступ провладної більшості та уряду на дрібне підприємництво можна цілком об’єктивно вважати продовженням розпочатої ще в період колективізації запеклої війни за знищення куркуля як класу. Або заплановане введення ринку земель сільськогосподарського призначення, що за нинішніх умов тотальної корупції в органах влади та судах і безгрошів’я на селі може призвести, за оцінками фахівців, до повного обезземелення селян. І це чомусь схиляє до думки про неминучий масовий перехід селянства у стан батраків, які замість колгоспів будуть змушені так само працювати задарма на землях новітніх олігархів-землевласників. А ось запропонований до розгляду в парламенті законопроект про введення 15-відсоткового податку на продаж валюти дехто з економістів вже встиг порівняти з впровадженням напередодні голодомору сумнозвісних торгсинів, завдяки яким було викачано з українського населення в обмін на продукти харчування майже все золото та інші цінності. Так і сьогодні, коли з українських резервів за допомогою російської газової труби витягуються шалені валютні кошти, напередодні чергового загострення економічної кризи діюча українська влада не змогла вигадати нічого кращого, як створити відповідні умови для викачки валюти з гаманців простих українців, які, не маючи довіри до української банківської системи, в умовах інфляції й невпевненості в завтрашньому дні вважають за краще зберігати свої заощадження в іноземній валюті.
Можна також відзначити й велику схожість між процесами, які відбувалися в гуманітарній сфері України на початку 30-х років і мають місце в нинішній час. Так, характерними явищами початку 30-х років минулого сторіччя було стрімке згортання процесів українізації, здійснення наступу на українську культуру, масові репресії проти української творчої інтелігенції та культурних діячів, значне посилення русифікаторських тенденцій. Сьогодні ми спостерігаємо в Україні фактично те ж саме – шалений наступ на все українське, розгул українофобіN! —, наступ на українську мову й культуру, намагання розширити сферу використання російської мови шляхом надання їй статусу регіональної, декларування намірів щодо надання в майбутньому їй статусу другої державної, судове переслідування активістів національно-патріотичних організацій, зокрема за пошкодження пам’ятника Леніну в Києві та встановленого комуністами пам’ятника кривавому диктатору Сталіну в Запоріжжі.
Певні паралелі можна провести також і між методами впливу на громадськість, брутального застосування адмінресурсу з метою примусу окремих категорій громадян здійснювати агітацію й пропаганду на користь провладної політичної сили, використання їх у виборчому процесі в інтересах провладних кандидатів і політичних сил тощо. Приміром, можна порівняти методи масового використання під час голодомору комсомольських активістів і сільської бідноти у проведенні трусів і вилучення зерна у своїх односельців за певну винагороду (отримання! відповідного відсотка забраного збіжжя та продовольства) й залучення низькооплачуваних працівників, скажімо, бюджетної сфери, до масових фальсифікацій і розкрадання голосів виборців за певну грошову винагороду – у наші дні. На жаль, так само, як і в 30-ті роки, все ще залишається актуальним відомий своїм неприкритим цинізмом сталінський вираз: «Не важливо, як голосують, а як рахують».
Не відійшла в минуле й ганебна практика примусового масового використання трудових колективів і громадськості в проведенні мітингів та інших політичних акцій. Якщо в 30-ті роки минулого сторіччя це робилося під жорстким впливом більшовицької партії та каральних органів, які змушували пересічних громадян висловлювати на таких масових політичних заходах свою «непримиренну» позицію по відношенню до визначених ними «ворогів народу» і «зрадників» інтересів робітничого класу, то сьогодні такі речі, як мітинги проти опозиції або політичні акції на підтримку діючої влади організовуються переважно на платній основі. Однак, і в тому, і в іншому випадках така практика рубає під корінь сам принцип розвитку громадянського суспільства, сприяє деградації громадянських почуттів і пригніченню громадянської ініціативи знизу, без чого, власне, й не можливий розвиток самого громадянського суспільства.
Однак, така дивовижна схожість між процесами та явищами періоду розгортання сталінських репресій на початку 30-х років минулого сторіччя й тим, що ми бачимо сьогодні в незалежній і поки що відносно демократичній Україні, чомусь нікого ще не лякає, хоча запасу міцності молода і досить квола українська демократія та ще не достатньо розвинене громадянське суспільство, на жаль, вже не мають, щоби унеможливити подальше сповзання у прірву жорсткого авторитаризму або диктатури з усіма можливими вкрай негативними наслідками. Навпаки, як показали нещодавні вибори, незважаючи ні на що, в суспільстві ще зберігається певний рівень довіри до діючої влади та провладної політичної сили, відомих своїми диктаторськими замашками, а рівень підтримки їхніх політичних союзників комуністів навіть помітно зріс, що для постгеноцидної нації, яка зазнала від комуністичного режиму чи не найбільше шкоди, утисків і втрат на всьому колишньому радянському просторі, це взагалі є цілковитим історичним нонсенсом.
Чи є якісь можливі варіанти протидії оцим нескінченним мутаціям правлячого комуно-олігархічного режиму й припинення антидемократичного та антиукраїнського шабашу в Україні? Очевидно, що є, але вони стануть реально можливими лише за умов активізації громадянського суспільства, його самоорганізації й заволодіння ініціативою на політичному полі, де мають нарешті відбутися зміни, на які вже впродовж двадцяти років очікує країна. Тільки спільними зусиллями ще можемо зупинити сумнозвісний бульдозер правлячого комуно-олігархічного угруповання, яке намагається розчистити це поле для встановлення новітнього концтабору під назвою Україна й готове знову підключити до нього вже добре випробувані й модернізовані механізми тоталітарної доби, здатні працювати в різних режимах: «узурпація влади», «репресії», «голодомори», «диктатура».
Та чи прокинеться знову, відчувши смертельну небезпеку, велет українського помаранчевого майдану? Помітна активізація окремих ланок громадянського суспільства, яка відбулася під час нещодавніх виборів до Верховної Ради України, дає надію, що за певних обставин можуть незабаром активізуватися й інші. Принаймні, одну з таких активних ланок мені пощастило побачити цього дня й у в Кривому Розі біля меморіалу жертвам голодомору та політичних репресій.
Коли представники міської влади разом з іншими учасниками офіційної поминальної ходи залишали меморіальний майданчик, на виході їх зустріло звичне, гучне, українське – «Ганьба!» «Гань-ба! Гань-ба! Гань-ба!», – скандували свободівці, які стояли на узбіччі, піднявши транспаранти з прізвищами організаторів голодомору в Україні й цілком справедливою вимогою про перейменування криворізьких вулиць, що носять їхні імена. Такими ж вигуками підтримали їх і представники інших національно-патріотичних громадських організацій, а також звичай! ні громадяни, які прийшли вшанувати пам’ять жертв українських голодоморів і політичних репресій.
На мітингу громадськості, який відкрився невдовзі біля меморіалу, було багато виступаючих. Віддаючи шану болючій пам’яті безневинних жертв голодоморів і політичних репресій, говорили про причини та наслідки українських трагедій, про поточну політичну ситуацію, необхідність протидії антиукраїнському режиму й про шляхи подолання внутрішньої окупації. Говорила, в основному, національно свідома українська молодь. І це вселяє надію, що Україна таки має гарну перспективу.
P.S. Про роль саме української національної свідомості в історичному процесі українці завжди добре знали. Знали про це й ті, хто так немилосердно нищив їх репресіями та голодоморами. Тепер знають і в багатьох країнах світу, де разом з українцями вшановують пам’ять жертв не баченої в історії людства гуманітарної катастрофи. На цьому наголошує зокрема й прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер, який у своєму зверненні з нагоди 79-х роковин Голодомору зазначив, що цим актом геноциду варварський комуністичний режим прагнув притіснити перш за все українську національну свідомість. Такої б свідомості та розуміння ще й урядовцям українським.
Володимир Стецюк