Андрєй Кравчук: Без язика, без мови.

Ця стаття є продовженням нашої дискусії про лінгвоінвалідність. Ми вітаємо полеміку навколо  теми і радо оприлюднимо інші точки зору.

По-перше, треба визнати, що проблема співіснування російської та української мов – не політична. І не цивілізаційна. Адольф Гітлер, Ернст Тельман і Віллі Брандт говорили однією мовою і належали до однієї цивілізації. Китайська Республіка, також відома як Тайвань, належить до тієї ж цивілізації та розмовляє тією ж мовою, що і Китайська Народна Республіка. І перша, і друга – Китай. При тому Тайвань ніяк не відгороджений від інформаційного поля незрівнянно могутнішого континентального Китаю.

Це культурна проблема. І вона не тільки залишиться, але й загостриться з розвитком демократії та свободи в Україні. Це для мене цілком очевидно – в демократичній ліберальній країні авторитарні заборони не діють, діє тільки те, з чим погоджується переважна більшість суспільства. А ми бачимо, що більшість українського суспільства вже зараз цілком погоджується зі статус-кво. Варто усвідомлювати, що байдужість абсолютної більшості українського суспільства до «мовної проблеми» стосується обох основних мов України, а не винятково російської. Майже третина українців тільки за офіційними даними є російськомовними. Сучасна західна – читаємо «демократична ліберальна» ­– країна просто не може дозволити собі ігнорувати такий факт. Коли Ірландія проголосила незалежність, ірландська (гельська) мова була проголошена національною і першою державною, англійській відводилася другорядна технічна роль. Минуло дев’яносто років, безліч зусиль і грошей було витрачено, купа законів та рішень ухвалена, і в результаті аж 10 відсотків ірландців добре розуміють національну мову. Проблема одна-єдина: коли великій кількості людей у вільній демократичній країні не хочеться користуватися якоюсь мовою, ви їх до цього не примусите. Хоча би тому, що вони справді обирають собі владу, а політики конкурують за голос кожного виборця. Коли мовна меншина налічує декілька відсотків, її можна ігнорувати; коли в Нью-Йорку – третина іспаномовних мешканців, англійську можна не вчити. Більше ньюйоркців не знають англійську, ніж тих, хто не знає іспанської. Можна скільки завгодно знущатися над умовними росіянами з Брайтон-Біч: «Мы уже десять лет живем на Брайтоне, а полицейские еще не говорят по-русски!», але в ліберальній країні це спрацьовує. Поліцейські вчитимуть російську, бо вони фінансуються з місцевого бюджету, а він розподіляється місцевими депутатами, яких обирають ті, хто хоче розмовляти російською. «Кто девушку ужинает, тот её и танцует».

По-друге, треба визнати реальність: від російської мови відгородитися неможливо. Інформаційних кордонів немає, зате є загальнодоступне супутникове телебачення та Інтернет; заборонити друкування та ввіз російськомовних книжок також неможливо, не кажучи вже про третину українців, які чесно визнали російську своєю рідною. І вона й надалі залишиться зручним інструментом для українців, бо для пересічного українця вивчити російську мову на порядок легше, ніж англійську, а наявність інформації та розваг російською, звичайно, на порядок менше, ніж англійською, але на порядок більше, ніж українською.

І ось тепер чесно, не задурюючи собі голову казками про неймовірну далекість української мови та культури від російських, про могутній потенціал української мови порівняно з гинучою російською тощо, без будь-якого шапкозакидання, варто взяти ці вихідні дані і думати, як можна в таких умовах вижити українській мові. Ірландській мові, як я писав, ані незалежність, ні державний статус і підтримка, не допомогли. І нікуди ірландці з англомовного поля не поділися. І те, що це – мова «цивілізованого народу», а не «кацапських дикунів», теж ірландській мові не допомогло.

Тому треба дивитися на більш успішні приклади у схожих обставинах – скажімо, французька мова в Канаді. Варто замахуватися на неможливе, але бути готовим отримати тільки реальне. Я не знаю, як вирішити цю проблему. У мене немає готового рецепту, є тільки загальні зауваження, що випливають з очевидних обставин та здорового глузду. Це дуже складна, багато в чому унікальна та нетривіальна ситуація. Тому варто зосередитися на досягненні конкретних, чітко визначених, результатів, вирішенні локальних задач. Наприклад, таки реалізувати програму державної підтримки україномовної книги. Таки ухвалити закон щодо обов’язкового володіння всіма держслужбовцями українською мовою і забезпечити його виконання. Провести переатестування і вигнати всіх, хто не зможе здати іспит на трійку (за п’ятибальною шкалою). Забезпечити ліберальні, але чіткі закони, які запроваджують обмежені та прийнятні для переважної більшості суспільства позитивні заходи на захист української мови і, головне, забезпечити їх виконання. Не вимагати від телеканалів 100% чи хоча би 75% українського мовлення, а вимагати лише 50% – але реально контролювати виконання цієї вимоги, причому стосовно всіх категорій передач – інформаційних, розважальних і т.ін.

І ось тоді, маючи досвід реалізації простих, очевидних і прийнятних заходів, подивитися, чи спрацьовують вони, і якщо так, то наскільки ефективно. Бо зараз ніякої послідовної політики щодо мовних проблем в Україні просто немає – і ніколи не було. До того, як волати про виняткові, екстраординарні, надзвичайні кроки з порятунку, спочатку вдатися до стандартних і звичайних. Не можна оцінювати ефективність того, чого немає в природі. Коли такий досвід буде, тоді можна робити якісь висновки, а поки що занадто рано.

Треба проаналізувати ситуацію в Україні та виробити окремі плани для окремих сфер. По-перше, становище української мови в Україні дуже неоднорідне. Є Захід, де вона вкорінена і жива – тут потрібен план лише з її підтримки. Є Центр, де вона теж вкорінена, але дуже послаблена – тут потрібні заходи з її відродження. І є Південний Схід, де вона не була вкорінена і практично вимирає. Тут потрібні заходи з її просування. Різні регіони потребують різних політик.

Не треба хапатися відразу за найважче – ефективне просування мови на Сході. Варто зосередитися на більш реалістичному – відродженні її в Центрі. Тут головна проблема – великі зросійщені міста. Переважна більшість їх мешканців добре знає українську мову і вважає її рідною, тому головна задача – лише підштовхнути людей до її повсякденного вжитку. Якби був якийсь пілотний проект, вдалий приклад, то це могло би переламати ситуацію на користь української мови. Я бачу такий потенціал, насамперед, в українізації Києва. Тут дуже великий (для незахідного регіону) рівень національної свідомості, сконцентровані інтелектуальні та політичні сили україномовної України, багато енергійної молоді. Ось на молодь і треба, насамперед, звернути увагу – їм легше змінюватися. Декілька продуманих кампаній із пропаганди повсякденного вживання української мови, її “розкручування”, створення моди на неї, створення потрібних для молоді україномовних ресурсів могли би дати потрібний поштовх для того, щоб процес далі пішов сам собою.

Я вже згадував про цілком трагічний приклад Ірландії, але зовсім не все так погано в нашій хаті. Якщо порівнювати відносне становище української мови щодо російської та ірландської щодо англійської, то у української мови є декілька великих переваг стосовно ірландської:
– Вона є живою мовою для мільйонів людей, мінімальний рівень для її виживання існує з великим запасом. Захід – це те надійне сховище, що точно дозволить українській мові вижити протягом прогнозованого майбутнього.
– Як не парадоксально, але й близькість до російської теж може зіграти на руку українській – російськомовній людині зовсім неважко її опанувати. В Україні немає російської спільноти, за винятком Криму, немає ніякої межі між російськомовними та україномовними українцями, тому російська мова не є визначальним культурним чи політичним фактором, що вигідно, насамперед, для української мови. Треба позбутися жахів про розкол України на україно- і російськомовну частини. Такого розколу немає ніде: напевно відрізнити навіть українського росіянина від українця, не кажучи вже про російськомовного українця від україномовного можна тільки, якщо прямо його про це запитати (ну, за винятком клінічних випадків на кшталт нашого унікального прем’єра). Є російськомовні та україномовні українці, але немає окремих спільнот. Україна – не тільки не Росія, але й не Бельгія. Україно- чи російськомовність – питання самоідентифікації, а не реальної культурної різниці. А часто, і не реальної мовної.

Українська мова виграє, якщо модернізується україномовне суспільство. Якщо воно перестане триматися за архаїчні, застарілі уявлення, покладатися на традиційні інституції, які вже відмирають. Грубо кажучи, між підтримкою народних звичаїв та переводом віндосівського інтерфейсу треба однозначно віддати перевагу інтерфейсові, а не стрибкам через багаття на Івана Купалу. Між церквою та телегівношоу – гівношоу українською мовою. Між автентичною вишиванкою та футболкою – футболці з імітованим українським візерунком.

Потрібно не наздоганяти Москву, а випереджати її, і наслідувати не тих, хто не подобається, а тих, на кого рівняєшся. Модернізація нагально потрібна також державі та суспільству в цілому. Щоб закони працювали, обов’язковою умовою принаймні є побудова правової держави. Закон має виконуватися, а якщо фактично не може бути виконаний, то має бути скасований. Все це не потребує надвеликих ресурсів і надзвичайних зусиль, потрібна лише послідовність і наполегливість. Розумні, зважені, чесні та неагресивні дії. Крок за кроком, не намагаючись виконати п’ятирічку в два роки, але й не приписуючи фальшиві досягнення. Робіть, що маєте, і нехай буде, що буде.

Чому «робіть», а не «робімо»? А це не моя війна. Я – російськомовний українець, і я можу і згоден допомогти збереженню і розвитку української мови, але ініціатива – за вами, мої шановні україномовні співгромадяни. Ніхто вас не врятує, крім вас самих. Вас – дві третини України, більше  тридцяти мільйонів. Литовців увосьмеро менше, але вони зі своєю мовою й не думають зникати через зловісні змови Кремля. Якщо українська мова вам справді потрібна – рятуйте її. Якщо не врятуєте, значить, насправді не так вже й потрібна. Досить скиглити над своєю тяжкою долею і перераховувати історичні образи – займіться реальними справами. Щасти вам і нам усім.

 Андрєй Кравчук